Після війни в Україні принцип "Рятуйся, хто як може" буде стимулювати розповсюдження ядерної зброї у світі - Костенко

На тлі повномасштабної агресії Росії проти України і погроз президента США Дональда Трампа щодо виходу з НАТО, країни Заходу почали активно обговорювати так звану ядерну парасольку та перспективи заміни розміщень ядерної зброї США в країнах Європи.

В інтервʼю Главреду народний депутат України п'яти скликань, голова Української народної партії, колишній міністр навколишнього природного середовища України Юрій Костенко розповів, чому США стали союзником РФ у питанні ядерного роззброєння, чи достатньо буде ядерної парасольки Франції та Британії для протидії російській ядерній загрозі, як Україна може долучитися до ядерного захисту себе і Європи.

Юрію Івановичу, свого часу ви були одним із безпосередніх учасників процесу ядерного роззброєння України і очолювали профільну робочу групу в парламенті з цього питання. Чи не могли б ви пригадати, хто з тодішніх партнерів України найбільше наполягав на відмові від ядерної зброї? Чи були взагалі такі?

Щодо партнерів, то тут треба ставити більш конкретне питання. У той час, коли відбувалося ядерне роззброєння України, найбільшим нашим партнером, другом і братом була Російська Федерація. Саме вона найбільше наполягала на негайній передачі всієї ядерної зброї Росії.

Я, крім того, що очолював парламентську спеціальну робочу групу, яка займалася питанням ядерного роззброєння, також був першим головою урядової делегації на переговорах щодо цього питання.

Коли ми вперше зустрілися на початку 1993 року з російською делегацією в Ірпені (це місто під Києвом, сьогодні відоме у всьому світі), мій візаві, кадровий дипломат Юрій Дубінін, розпочав свій виступ із заяви про те, що Україна має негайно передати всю ядерну зброю Росії.

На той час Верховна Рада вже ухвалювала свої рішення щодо стратегії ядерного роззброєння. Зокрема, у квітні 1992 року була прийнята постанова, згідно з якою питання набуття Україною без’ядерного статусу супроводжувалося низкою вимог. Передусім це стосувалося забезпечення фінансування цього процесу. Далі йшло забезпечення необхідними технологіями для ліквідації стратегічних озброєнь. А найголовніше — гарантії безпеки. Тому Верховна Рада України своїм рішенням дала низку доручень як комітетам парламенту, так і уряду щодо розробки комплексного плану набуття Україною без’ядерного статусу.

Дивіться відео інтервʼю Юрія Костенка Главреду:

До речі, першими на цю постанову відгукнулися не росіяни, а Сполучені Штати Америки, які вже в грудні 1992 року запропонували співпрацю з урядом України щодо ядерного роззброєння. Головне, що США запропонували Україні в обмін на відмову від ядерної зброї — це гарантії безпеки у вигляді повноцінного членства в НАТО. Вони були готові разом із Україною здійснювати поетапний шлях ядерного роззброєння, який мав завершитися набуттям нашою державою членства в Альянсі.

Натомість на переговорах в Ірпені Росія поставила вимогу негайної передачі всіх ядерних озброєнь. На моє запитання до пана Дубініна, чи знайомий він із рішеннями Верховної Ради України, що мали силу закону, той відповів, що його ці рішення не цікавлять, бо Україна — неядерна держава.

Я запитав: "А ядерна зброя, яка розташована на нашій території, чия власність?". Він відповів: "Наша". Потім я поставив ще одне запитання: "Скажіть, будь ласка, а українські ракети, які виготовляв "Південмаш" і які стоять на озброєнні у вас, — це чия власність? Ваша чи наша?". Відповідь була: "Це теж наша власність".

Цими штрихами я хочу передати атмосферу початку процесу ядерного роззброєння. Адже сьогодні в інформаційному просторі України, на превеликий жаль, навіть серед високопосадовців поширюється думка, що Захід змусив Україну відмовитися від ядерної зброї. Це абсолютна фікція. Це не відповідає всьому тому, що зібрано у моїй книзі "Історія ядерного роззброєння України", яка базується виключно на документах, ухвалених українським парламентом, рішеннях Ради національної безпеки і оборони України. Тобто на документальній основі відтворено увесь процес ядерного роззброєння.

Хочу ще раз повторити: Захід не тиснув на Україну щодо ядерного роззброєння, а лише дослуховувався до рішень, які ухвалював український парламент.

Чому саме парламент? Тому що ядерна зброя була власністю держави Україна. Від імені українського народу державною власністю може розпоряджатися лише український парламент – Верховна Рада України.

Отже, можу однозначно сказати, що на початковому етапі ядерного роззброєння, яке, до речі, ВРУ ухвалювала самостійно, не було жодного тиску з боку західних партнерів. Навпаки, були ультиматуми та погрози РФ. Загроза відключення України від постачання енергоносіїв — газу, нафти, ядерного палива — весь арсенал тиску і шантажу Росія використовувала з перших днів переговорного процесу щодо ядерного роззброєння України.

Якщо був такий безпрецедентний тиск з боку Росії, то як на це реагували Сполучені Штати? Чи могли вони здійснювати якийсь тиск на росіян, щоб послабити їхню позицію в цьому питанні?

Справа у тому, що Сполучені Штати Америки не були готові до розпаду ядерного СРСР. Про це свідчить промова експрезидента США Джорджа Буша-старшого у Верховній Раді України 31 липня 1991 року, буквально за декілька тижнів до проголошення незалежності України. У своєму виступі він закликав народних депутатів України відмовитися від політики суверенізації та підтримати перебудову Горбачова. Він навіть назвав прагнення України до незалежності "вбивчим націоналізмом", який Сполучені Штати підтримувати не будуть.

Цим виступом США фактично підтвердили відсутність у них стратегії щодо того, що робити з ядерною зброєю, яка після розпаду СРСР залишилася на території чотирьох республік: Російської Федерації, України, Казахстану та Білорусі.

Однак, коли Верховна Рада України (ВРУ) почала формувати власну стратегію руху до без’ядерного статусу, цей процес передбачав поетапність знищення ядерної зброї. Саме знищення, а не передачі будь-кому. Більше того, згідно з постановою Верховної Ради, ядерні матеріали після розбирання боєголовок мали залишатися на території України та використовуватися для виробництва ядерного палива.

Сполучені Штати уважно вивчали всі ці рішення українського парламенту, і вже наприкінці 1992 року, окрім пропозиції щодо руху України до НАТО в обмін на відмову від ядерної зброї, вони почали пропонувати нам технології переробки високозбагаченого урану у ядерне паливо для українських АЕС. На той час 100% постачання ядерного палива Україна отримувала від Росії. Тобто в один момент припиненням поставок Росія могла зупинити більше 50 відсотків енерговиробництва, спричинивши цим енергетичну катастрофу.

США уважно стежили за ситуацією й реагували шляхом конструктивної співпраці. Тему переробки високозбагаченого урану для України розробляла компанія General Atomics — одна з найбільших корпорацій, яка має великий досвід у сфері ядерних технологій.

Коли ж у червні 1993 року Верховна Рада України відхилила пропозицію президента Леоніда Кравчука щодо негайної ратифікації Договору СТАРТ-1 (про скорочення стратегічних наступальних озброєнь) та Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (НПТ), США переглянули свою позицію. Кравчук пропонував ратифікувати ці договори як без’ядерна країна. На моє запитання як голови спеціальної комісії, чию ж тоді зброю ми будемо знищувати на своїй території, відповіді не було.

Після цього рішення парламенту, яке відкинуло пропозиції Кравчука, тодішній прем’єр-міністр Леонід Кучма фактично підтримав стратегію нашої робочої групи. Вона полягала у поетапному знищенні ядерної зброї у співпраці зі США, які пропонували різні формати взаємодії.

Одразу після голосування до України прибув міністр оборони США Лес Еспін. На пресконференції він заявив, що Сполучені Штати перегортають сторінку, коли вони пленталися у фарватері російських пропозицій щодо знищення української ядерної зброї шляхом передачі Росії третього ядерного потенціалу у світі.

США оголосили про готовність співпрацювати з Україною. Міністр оборони США також зазначив, що вони готові розглянути можливість збереження ядерних боєголовок на території України під міжнародним контролем, що також було однією з пропозицій нашої робочої групи.

Через кілька тижнів Сполучені Штати представили комплексну програму співпраці з Україною щодо ядерного роззброєння. Вона включала і питання стратегічного партнерства між Україною та США, і питання енергетичної безпеки України, а головне – США обіцяли створення Міжнародного фонду фінансування ядерного роззброєння України. Це означало, що кошти на цей процес не мали б іти з українського бюджету. І головне – США також говорили про масштабну співпрацю з Україною як незалежною державою, щоб вона виходила з-під впливу геополітичних інтересів Росії і як самостійна держава інтегрувалася до НАТО та Європейського Союзу. Всі ці пропозиції були на столі в українського керівництва.

Коли змінилася політика США щодо України, політика співпраці?Це сталося тоді, коли Росія, використовуючи свої традиційні методи, замінила керівництво урядової делегації на переговорах із Росією. Мене замінили на віцепрем’єра Віталія Шмарова, оскільки я відмовився парафувати угоду, яка передбачала передачу Росії ядерних боєголовок.

Шмаров, буквально через тиждень після свого призначення, парафував цю угоду. Сполучені Штати Америки отримали від Росії відповідь, що більше немає предмета для подальшої співпраці з Україною щодо ядерного роззброєння.

Більше того, перед цим президент США Білл Клінтон домовився з президентом Росії Борисом Єльциним про тристоронній формат переговорного процесу (Україна, США і Росія) щодо ядерного роззброєння. Однак після підписання угоди Шмаровим росіяни заявили, що більше немає потреби в такому форматі.

Після парафування угоди Шмаровим вона була офіційно підписана у вересні в Криму, під час підписання низки інших угод, у тому числі і щодо Чорноморського флоту. Саме після цього Сполучені Штати Америки змінили своє ставлення до співпраці з Україною. Згодом це трансформувалося у так званий проєкт співпраці з Росією — "Партнерство заради миру", у рамках якого Росія отримала статус неформального члена НАТО із правом вето на всі рішення Альянсу, які стосуються безпеки РФ.

Ось так відбувся розворот політики США на 180 градусів, коли країна, яка спочатку розглядала Україну як партнера у цьому питанні, фактично стала на бік Росії, підтримавши передачу ядерної зброї України росіянам.

Рекомендуємо:

Франція готова розмістити ядерну зброю на території деяких країн - деталі

Якщо аналізувати ті події та порівнювати їх із нинішньою ситуацією, можна побачити певні паралелі з тим, як сьогоднішня адміністрація США висловлюється щодо України. Чи немає у вас зараз певного відчуття дежавю?

Так, є. Я впевнений, що те, що зараз відбувається на наших очах, багато в чому пов’язане з тими самими стратегічними помилками, якщо їх можна так назвати, українського державного керівництва.

Як Кравчук категорично не бачив співпрацю із США, і тим більше членство в НАТО, оскільки був екскомуністом (а в радянській політичній системі НАТО вважалося найбільшою загрозою), так і Україна, на превеликий жаль, не лише за чинного президента, а й за його попередників, нічого не робила для того, щоб принаймні використовувати механізм Будапештського меморандуму для налагодження партнерства у питанні відсічі агресії, яка наростала з боку Російської Федерації.

Згадайте, скільки було проведено так званих карамельних війн, потім енергетичних війн проти України, потім була спроба захоплення Тузли, і багато іншого.

Тобто Росія своєю агресивністю, як мінімум, спонукала українське керівництво до активізації Будапештського меморандуму. Його можна по-різному називати – навіть чинний президент нецензурно коментував, називаючи його просто папірцем, а не гарантією безпеки. Це не так. Попри те, що Будапештський меморандум не містить чіткого механізму гарантій, він передбачає в пункті шостому, що країни-підписанти у випадку агресії проти України або загрози її територіальній цілісності повинні розпочати консультації, щоб виробити механізм відсічі потенційній або вже реальній агресії.

Однак за всі роки після підписання Будапештського меморандуму (нагадаю, це було 5 грудня 1994 року) жоден президент так і не спромігся активно використовувати цей механізм для того, щоб зменшити загрози не лише територіальній цілісності України, а й шантажу, політичного тиску з боку Російської Федерації.

Особливо сумно говорити про період, коли Росія анексувала Крим, порушивши таким чином статут Організації Об’єднаних Націй. Відповідно до цього статуту, країна, яка посягає на чужу територію або її захоплює, є країною-агресором. Якраз Будапештський меморандум давав можливість тодішньому президенту Порошенку активувати його положення та розпочати системні консультації з партнерами — Великою Британією та США — для створення дієвого механізму відсічі російської агресії в Криму. Цього не було зроблено. Натомість, як ви пам’ятаєте, замість будапештського формату переговорів було запроваджено так званий нормандський формат переговорного процесу щодо агресії Росії проти України. В результаті Росія з країни-агресора, яка напала на Україну, перетворилася на "миротворця", що "допомагає Україні у вирішенні проблем громадянської війни на Сході", як це неодноразово підкреслював диктатор Путін.

Отже, навіть у такому вигляді тема Будапештського меморандуму та історія того, як український ядерний потенціал опинився в руках потенційного агресора, не використовувалися українським керівництвом так, як цього вимагав би дух і буква цього документа.

Тепер про сьогодення. Скільки зараз точиться дискусій і дебатів щодо того, яким має бути формат переговорів із Росією про завершення її агресії проти України. І найголовніше — які безпекові гарантії має отримати Україна, вже не просто запевнення, а реальні гарантії у разі підписання так званої мирної угоди.

Саме з цього чинний президент Зеленський і мав починати свої розмови не лише в Овальному кабінеті, але й ще до цього, на рівні делегацій, щоб Велика Британія, США та Україна створили спеціальну комісію, яка б виробила формат спільних рішень і спільної позиції, щоб потім представити Росії вимоги.

Тоді можна було б однозначно сказати, що Будапештський меморандум дієвий і виконує свою місію захисту не тільки України, а й запобігає подальшому розповсюдженню ядерної зброї у світі. І тоді б не виникала ситуація, коли сьогодні низка країн, які ще до російської агресії проти України навіть не думали про ядерну зброю, починають активно обговорювати її можливе створення на політичному рівні.

А це означає, що, попри телефонну розмову Трампа з Путіним, обговорення проблем миру і закликів до нерозповсюдження ядерної зброї, ці розмови вже мало хто сприймає серйозно.

Світ звертає увагу на інше. На те, що країна, яка мала третій за величиною у світі ядерний потенціал, сьогодні втратила близько 20% своєї території. Країна, яка ніколи нікому не загрожувала, сьогодні переживає масштабну варварську війну, якої навіть у ХХ столітті ніхто не міг передбачити. Йдеться не лише про кількість жертв серед цивільного населення, а й про знищення енергетичної інфраструктури, знищення цілих міст і регіонів, екологічні катастрофи, ядерний тероризм на атомних електростанціях.

Такого світ ще не бачив і навіть у найжахливіших снах не міг уявити. І все це стало можливим через повне руйнування принципу нерозповсюдження ядерної зброї.

Тепер принцип "Рятуйся, хто як може" буде стимулювати широке розповсюдження ядерних технологій і ядерної зброї у світі з непередбачуваними наслідками.

Якщо ви вже згадали про країни Заходу, які обговорюють це питання, то, на вашу думку, чи можна вважати наявність ядерної зброї на території тієї чи іншої країни справжньою гарантією ненападу Росії у разі військової агресії? Наприклад, щодо країн Євросоюзу, які, судячи з усього, вже активно готуються до такого сценарію.

Існує теорія ядерного стримування, суть якої полягає в тому, що ядерна війна призведе до знищення людства, принаймні в сучасній цивілізаційній фазі. Тому ядерна зброя використовується виключно як механізм запобігання будь-якій агресії. Саме тому країни, які сьогодні мають ядерний статус (а їх уже дев’ять), юридично або підпільно (як це зробили Ізраїль, Північна Корея, Пакистан, Індія), після набуття цього статусу фактично припинили отримувати військові погрози з боку потенційних агресорів щодо використання звичайних озброєнь.

У першу чергу це стосується Ізраїлю і арабського світу. Те саме можна сказати про Північну Корею. Тривалий час з неї кепкували, особливо спеціалісти Сполучених Штатів Америки, які ніколи не сподівалися, що раптом з абсолютно відсталої та бідної країни постане такий ядерний колос з потужними засобами доставки стратегічних ядерних боєголовок, здатних досягти навіть території Сполучених Штатів Америки.

Зараз, як ви знаєте, Сполучені Штати Америки зовсім по-іншому ставляться до цієї "країни-привида", як вони раніше називали Північну Корею. Був візит Трампа, коли він уперше став президентом, до Кім Чен Ина та намагання врегулювати питання нерозповсюдження ядерної зброї. До речі, Північна Корея не лише має власну ядерну програму, а й постачає нелегально на світові ринки високозбагачені уран і плутоній, що найбільше лякає США.

На цих прикладах можна побачити, що відповідно до теорії ядерного стримування будь-яка наявність ядерних боєголовок, навіть якщо вона не розміщена на стратегічних носіях (як в Ізраїлі, де вона зберігається у підземних сховищах), запобігає будь-якій агресії проти такої держави. У тому, що зараз буде активно розширюватися ареал країн-власників ядерних озброєнь, у мене особисто немає жодних сумнівів. Що б там Путін з Трампом не підписували та до чого б не закликали світ, він рухатиметься до іншого типу гарантуваннявласної безпеки. І буде покладатися виключно на власну військову міць або міць об’єднань, як це робить Європейський Союз, а не на певні обіцянки чи навіть підписані міжнародні угоди про гарантії безпеки.

Як ви вважаєте, чи здатні Сполучені Штати справді виконати погрози Трампа щодо виведення ядерного арсеналу з Європи? Наскільки швидко це можна здійснити, і наскільки така ситуація є реальною?

Це складне питання. Незалежно від того, як зараз складаються торговельні та політичні відносини США з Європою, Європейський Союз розглядає зближення Трампа з Путіним як загрозу власній національній безпеці. Це означає, що поведінка Путіна щодо України, попри те, що РФ була одним із підписантів Будапештського меморандуму, може повторитися щодо країн ЄС. У першу чергу це стосується країн Балтії, а також держав колишнього соціалістичного табору, що неодноразово підтверджували заяви Путіна та російських пропагандистів.

Однак, незважаючи на всі ці фактори, вважаю, що США, навіть за президентства Трампа, який представляє політику Республіканської партії, дуже цінують союз із Європою. Адже він дозволяє зменшувати глобальний вплив Китаю, який зараз стає надпотужною державою на міжнародній арені.

Послаблення присутності США в Європі автоматично означає посилення Китаю, зокрема в Європейському Союзі, що суперечить геополітичним інтересам Америки. Якщо цей баланс буде порушено, то перш за все це вдарить по геополітичних інтересах та позиціях США.

Але зважаючи на непередбачуваність сучасної політики, ті заяви, що лунають із Білого дому щодо партнерів (наприклад, Канади, Данії щодо Гренландії, Мексики), дуже насторожують світ. Кожен уряд розглядає нову геополітичну ситуацію винятково через призму власних національних інтересів та безпеки. Тому просто так взяти і вирішити вивести з Європи ядерні озброєння, які дійсно стримують Росію від активних бойових дій проти ЄС, — буде катастрофою для самих США.

Водночас слід враховувати, що хоча сумарний ядерний потенціал Великої Британії та Франції є недостатнім для повного стримування російської агресії (не кажучи про можливість застосування Росією ядерної зброї), він все-таки відіграє значну роль.

Також слід звернути увагу на голосування в Бундестазі щодо зняття обмежень на фінансування озброєнь. Це може означати, що вже в найближчі п’ять років ЄС з відсталої у плані військових можливостей обʼєднання країн, може стати потужним військово-економічним гравцем, здатним самостійно стримувати будь-які прояви російської агресії.

Саме у цій стратегії важливе місце займає Україна, яка асоціюється в ЄС з форпостом у боротьбі проти дикогоросійського диктатора. Більше того, у цьому контексті Україна може стати не просто форпостом, а й потужною військовою державою, яка і за типом озброєнь, і за військовою міццю та завдяки економічній підтримці ЄС буде реально здатна протидіяти російській агресії, що ми вже довели за більше ніж десятирічний період війни з РФ.

До речі, ніхто з міжнародних аналітичних центрів не очікував, що Україна зможе настільки ефективно протистояти армії, яку називали "другою у світі". Сьогодні ж очевидно, що Україна практично зрівнялася з Росією у військовій міці, особливо у здатності протидіяти викликам.

У випадку з Україною взагалі розглядається якийсь варіант "ядерної парасольки" або її адекватної заміни? І що це могло б бути?

Ви ж знаєте, що в Україні вже є гарячі голови, які пропонують повернутися до ядерного статусу. Враховуючи мої знання і міжнародний досвід щодо ядерної зброї, можу однозначно стверджувати, що самостійно Україна не може подолати сьогоднішні проблеми, щоб вийти на розробку власної ядерної зброї. По-перше, немає ресурсів, по-друге, це потребує величезного часу, а в нас війна.

Тому найкращим варіантом для України була б участь у союзі з іншими країнами. Наприклад, Польща вже заявляє, якщо Сполучені Штати Америки не будуть розміщувати на її території ядерну зброю як форпост проти російської агресії, то вона може розглядати варіанти її створення. Польські політики висловлюються обережно, але між рядками можна зрозуміти, що вони розглядають можливість створення ядерної зброї у кооперації з іншими державами.

Якщо зараз Європейський Союз почне розглядати питання ядерного стримування, то та парасолька, яку обіцяє Макрон над ЄС, є недостатньою. Хоча б тому, що у теорії ядерного стримування важлива паритетність. Зараз Китай прискореними темпами виробляє найбільшу кількість ядерних боєголовок. Він мав 300, а вже має 500 (мається на увазі за час широкомасштабної війни). Це означає, що вони перейшли на конвеєрний спосіб виробництва ядерних боєголовок. У Європі цього поки що немає. Однак якщо говорити про можливості всього Європейського Союзу із залученням України, то ситуація змінюється.

Будемо відвертими, Україна має на Чорнобильській АЕС реактори, які були військовими, а потім перероблені для виробництва електроенергії. Там зберігається велика кількість плутонію, який можна використовувати для створення ядерних боєголовок. Також варто згадати й інші українські атомні електростанції, де можна переробляти відпрацьоване паливо для вилучення високозбагаченого урану та плутонію.

У цьому сенсі Україна може стати потужним партнером у створенні загальноєвропейської системи безпеки та протидії ядерному тероризму з боку Росії та бойового використання ядерної зброї. Питання лише в тому, наскільки українське керівництво готове до таких масштабних пропозицій та планів, які обговорюються не на трибунах Верховної Ради чи пресконференціях, а в глибокій таємниці.

Всі ядерні програми світу народжувалися у суворій секретності. Наприклад, громадяни, які були залучені до Манхеттенського проекту в США щодо розробки ядерної зброї, не знали, що розробляють ядерну зброю, аж допоки вона не вибухнула. А у нас ще нічого немає, проте вже всі говорять про можливість створення ядерної зброї.

Отже, Україні потрібно змінювати підхід — від політики розмов до реальних дій у щодо захисту національних інтересів.

Чи багато часу потрібно для розробки таких технологій?

Якщо ми говоримо про одну країну, то прогнози невтішні. Наприклад, Іран уже понад 30 років намагається досягти рівня збагачення, необхідного для створення ядерного боєзаряду, і досі залишається "на межі". Те саме стосується і країн, які пройшли цей шлях – як мінімум до 10 років.

Якщо ж говорити про стратегію колективного виробництва, де різні етапи процесу розміщуються на території різних країн, використовуючи їхні технологічні й ресурсні можливості, то це може бути набагато швидше.

Варто розуміти, що і Франція, і Британія (хоча Британія більшою мірою залежить від США в питанні ядерних боєголовок та їхнього виробництва), мають повний цикл збагачення урану та виробництва ядерної зброї. Тому досягнення ядерного паритету з Росією може бути значно швидшим, якщо Європейський Союз та Україна об’єднають свої зусилля для зміцнення ядерного периметра.

До речі, нинішні Сполучені Штати загалом готові до такої співпраці та переорієнтації?

Як ви, мабуть, уже чули з повідомлень про підсумки телефонної розмови Трампа з Путіним, вони, навпаки, закликають світ відмовитися від ядерного озброєння, не поширювати його й дотримуватися обмежень. І тим самим роблять усе, щоб світ йшов іншим шляхом у гарантуванні національної безпеки. На жаль, реальність така. Тому що США не є союзником у цьому питанні ні для Європейського Союзу, ні тим більше для України. Україна має самостійно шукати вихід із ситуації, що зараз формується.

Європейський Союз нарешті усвідомив свою відповідальність за безпеку, адже "ядерна парасолька" США може в будь-який момент зникнути. Тому ЄС необхідно зміцнювати власну безпеку. Називаючи речі своїми іменами, мені дивно, що Європейський Союз, який сумарно має у 10 разів більший ВВП, ніж Росія, і набагато більше технологічних можливостей для виробництва надсучасних озброєнь, не кажучи про ядерні, досі із простягнутою рукою просить США гарантувати його безпеку.

Це – плата за надто довгий період перебування у комфортному становищі після Другої світової війни, коли система міжнародної безпеки спиралася на договори, ООН та інші інституції. Проте нині всі ці структури без винятку знищені і стали виключно бюрократичними структурами, які займаються поїданням величезних коштів держав-членів і фактично нічого не роблять.

Подивіться на МАГАТЕ. Росія у перший день повномасштабної війни захопила аварійну Чорнобильську АЕС. Чи назвало МАГАТЕ цю дію актом ядерного тероризму, як того вимагає міжнародне право? Чи сказало, що саме на території ЧАЕС зберігається величезна кількість плутонію, який може бути використаний для виробництва ядерної зброї? МАГАТЕ навіть втратила контроль над сховищами відпрацьованого ядерного палива через відключення електроенергії, проте жодним чином не спрацювала у боротьбі з ядерним тероризмом і навіть політично не назвала речі своїми іменами.

Захоплення Запорізької АЕС, найбільшої в Європі, створило низку нових ядерних загроз для всього європейського континенту. Чи закликала МАГАТЕ до негайного припинення ядерного тероризму і напрацювання санкцій проти "Росатому", які могли б зупинити поширення ядерного тероризму? Ні.

Те саме можна сказати про Радбез ООН, де агресор бере участь у формуванні рішень, що стосуються його ж агресії проти України. Усе це безглуздя, яке лише прикривається міжнародними договорами та обіцянками, стало недієвим. Воно має бути повністю замінене на нову систему.

Початок формування цієї нової системи має закласти Європейський Союз, використовуючи свої можливості для переозброєння у короткі терміни та створення нової європейської системи безпеки, яка майбутньому вона може трансформуватися в систему глобальної безпеки.

Якщо дійсно Європа перелаштується на цей лад, то якою може бути реакція Росії? Чи враховують її там, і чи готуються? Наскільки серйозною може бути така реакція?

Я думаю, навпаки, якщо Європейський Союз нарешті сформує свою стратегію, базуючись на тому, що головною загрозою для безпеки Європейського Союзу є Росія, то РФ втратить, в першу чергу, на продажу своїх енергоносіїв країнам Європейського Союзу.

Ви ж знаєте, що попри війну головними споживачами російських енергоносіїв є не лише Китай та Індія, а й ЄС. Зокрема, якщо брати поставки газу, то Франція, Бельгія, Іспанія, перейшли на рідкий газ із Росії і збільшили на 36% закупівлю цього газу.

А це означає, що вони підтримують ту ж саму війну Росії проти України та Європейського Союзу. Поки що погрози та акції саботажу на Балтійському морі та в інших регіонах, тероризм на території європейських країн — це все частина цієї ситуації.

Якщо ЄС припинить будь-які економічні стосунки з Росією, це сильно вдарить по російському державномугаманцю, а відтак її здатність вести війну як проти України, так і проти Європейського Союзу буде нівелюватися.

Я знову наголошую, що європейський світ нарешті повинен, в першу чергу, подивитись на ситуацію іншими очима, проаналізувати її і вже не дискутувати на трибунах, а ухвалити рішення за закритими дверима, в інших конфігураціях між державами чи відповідними відомствами, військовими. І рухатись до іншої системи безпеки, принаймні, на європейському континенті.

Тоді можна говорити про перспективи не лише завершення війни в Україні і справедливий мир згідно з міжнародним правом, але й про те, що російська загроза швидко нівелюватиметься на території Європейського Союзу і Європейського континенту. Росія почне згасати, а не набивати собі політичну ціну, так і створювати нові види загрози.

Розмова Трампа з Путіним, як попередня, так і нинішня, показує, що Сполучені Штати Америки на даному етапі своєї геополітичної політики не готові сприймати Росію як головну загрозу безпеці Європи і всьому світу. На жаль, це так. Але світ клином не зійшовся лише на США. Є варіанти, і в першу чергу ці варіанти в наших руках, тут, в Європі.

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред