Пашинян закликав вірменський народ зі зброєю в руках захистити Карабах. Що певною мірою говорить про вкрай складне становище вірмен в ході конфлікту, що йде. Це загострення в цілому мало чим відрізняється від усіх попередніх за винятком того, що тепер азербайджанську армію взяли в свої руки турки. А якщо врахувати, що турки завдали поразки Росії в Сирії, не давши Путіну прорватися до сирійсько-турецького кордону ні в одному місці, розгромили російсько-саудівського терориста Хафтара в Лівії, то певні напрацювання як воювати своїми проксі проти чужих, у турків є, причому здебільшого позитивні.
Однак Карабах - це в першу чергу політична сутичка, де військові дії лише створюють нову конфігурацію за столом переговорів. У Сирії та Лівії туркам вдалося конвертувати військовий успіх у політичний. Не повний і не остаточний, але якщо врахувати, що обстановка спочатку була явно не на користь Туреччини, результати (в першу чергу саме політичні) для Туреччини у всіх поточних конфліктах можна назвати позитивними.
читайте такожТуреччина введе війська в Нагірний Карабах: у Ердогана назвали головну умовуНавряд чи Туреччина ставить перед собою і своїми азербайджанськими проксі завдання повного контролю над Карабахом. Проблема тут відразу очевидна - без різанини і геноциду в такому випадку не обійдеться. Але зараз не 1915 рік, таке туркам (так само як і їх маріонеткам) не спустять. Що в плани не входить, так як ці плани куди як далі, ніж Карабах. Але ось повернути силою сім азербайджанських районів (або хоча б частину їх) - це інша справа. При цьому повернення південних районів дає можливість взяти під контроль Лачинський коридор (і навіть якщо не прямо, то як мінімум погрожувати йому), що саме по собі поставить Вірменію на межу вимушеної капітуляції (нехай і негласної).
Без Туреччини Азербайджан навряд чи зумів би досягти поточних (нехай і скромних) результатів, а значить - турки своє завдання вже наполовину виконали - стали гравцями в цьому регіоні, і тепер питання лише в тому, кого вони в ньому посунуть. Втім, питання риторичне - посунути тут можна тільки Кремль.
Можна сказати, що Ердоган формує впізнаваний малюнок своєї політики, що повторюється з разу в раз. Він свідомо загострює кризу і нав'язує противнику свої рішення. Сама криза готується стільки, скільки потрібно і розігрується до вірного.
При цьому ніякої "війни до переможного кінця", навпаки - постійна демонстрація готовності до компромісу. Ердоган не заганяє щура в кут, але при цьому створює ситуацію, коли щур просто не може з цього кута вибратися. Сформований малюнок політики кремлівського "партнера" в цьому сенсі відрізняється в набагато гіршу сторону - Кремль грає завжди "за обставинами" і виключно рефлексивно. Досягнуті результати ніколи не фіксуються дипломатично і політично - за Путіним немає взагалі жодного рішення, яке стало б безперечним. Навіщо воювати, якщо ти не в змозі зафіксувати результат війни - загадка. Про характерну особливість російського верховного головнокомандувача збігати при перших ознаках небезпеки в затишне місце і категоричну нездатність до системних антикризових рішень немає сенсу і говорити. Боягузтво - друге ім'я нашого верховного. Улеслива пропаганда навіть тут примудрилася скласти байку про грізне російське сопіння через грубки, але в реальності все набагато прозаїчніше.
читайте такожПісенька Вірменії в Нагірному Карабасі заспіванаШвидше за все, в Карабаху все повториться. Будь-які, навіть найскромніші результати на полі бою будуть перетворені Ердоганом в політичний розгром свого партнера ще в одній локації. Завдання Ердогана - закріпитися в Закавказзі, легалізувати там свою присутність через більш високий статус учасника переговорного процесу (вже тому розгром вірмен Карабаху виглядає менш бажаним - що тоді врегулювати?) Крім того, не зовсім повна перемога - це продовження залежності Алієва від Туреччини. Ердогану абсолютно не потрібен Алієв-переможець. Навпаки, Алієв повинен потрапити в ще більшу залежність від нього, повинен зрозуміти, що без старшого брата шансів у нього точно бути не може.
Кремль же отримає не просто новий ніж в спину від партнера, але ще і буде виглядати як виключно ненадійний союзник не тільки для Вірменії, а взагалі для всіх, хто ще має дурість розраховувати на Москву хоч у чому-небудь. Всі вони отримають вельми вагомий аргумент на користь необхідності пошуку нових союзників замість цього непорозуміння, яке марно хоче претендувати на якийсь статус на території колишнього СРСР.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Читати Главред в Facebook
