Підпишіться 
Українські удари по російській нафтовій інфраструктурі дедалі сильніше б’ють по доходах Кремля і його здатності фінансувати війну. Під атаками опиняються російські НПЗ, порти, нафтобази та логістичні вузли. Водночас Росія намагається перетворити власну енергетичну вразливість на інструмент тиску на Європу.
Про те, чого чекати від цієї ситуації, які дії найближчим часом може зробити Москва та як це вплине на Росію, Україну і ЄС, в інтервʼю Главреду розповів фахівець із питань комунікації, партнерства та інтеграції до ЄС у Razom We Stand Максим Гардус.
Чи можна ситуацію навколо Усть-Луги і казахської нафти називати енергетичною пасткою Путіна для Європи? У чому саме полягає ця пастка?
Справа в тому, що Німеччина з початком повномасштабного вторгнення припинила закуповувати російську нафту. Вона і до того не споживала її багато, проте під російську нафту Urals був "заточений" завод Schwedt, розташований біля Берліна.
Цей завод розташований на кінці нафтопроводу "Дружба", але не тієї його гілки, яка проходить через Україну, а північного відгалуження — через Білорусь, Польщу та інші країни. Причому завод належить "Роснефті", державній російській нафтовій корпорації.
З початком війни уряд Німеччини взяв цей завод під управління. Тобто він фактично був арештований, але не націоналізований, і досі перебуває у власності "Роснефті".
Замість російської нафти Німеччина почала отримувати тим самим нафтопроводом "Дружба" нафту з Казахстану. Ця схема так-сяк працювала чотири роки. Німеччина зробила доволі великі кроки для диверсифікації: вона закуповує нафту з інших країн, привозить її до свого порту Росток, а також до польського порту Гданськ, звідки вона трубопроводом іде до Німеччини.
Однак певний відсоток казахської нафти — близько 17% — усе ж залишався. І нещодавно, 1 травня, уряд Російської Федерації в особі віцепремʼєра РФ Олександра Новака в односторонньому порядку заявив про припинення транзиту з невідомих технічних причин.
Протне неформально російська сторона пов’язувала це з ударами України по нафтовій та нафтотранспортній інфраструктурі РФ. Офіційні особи Росії такого зв’язку не оголошували, але казахська сторона відверто сказала: нам повідомили, що це через удари українців по нафтогазовій інфраструктурі.
Це викликало спочатку певне занепокоєння, а потім і контрольовану паніку в Німеччині. Адже йдеться про постачання палива до регіону столиці — це обличчя країни.
Почали шукати інші шляхи, і вони, в принципі, існують. По-перше, Німеччина вже давно рухається шляхом збільшення частки відновлюваних джерел енергії у своєму енергобалансі, зокрема через збільшення кількості електромобілів на дорогах. По-друге, можна збільшити трафік через порт Гданськ, а також через німецький порт Росток.
Очікувано, у міру розвитку ситуації проросійські сили в Німеччині почали розігрувати цю карту, підтримуючи проросійські меседжі. Вони звучать так: "Давайте розділяти економіку та політику. "Чий Крим?" та дешева нафта — це окремі дискусії. Не будемо їх змішувати".
Цікаво, що цю риторику підтримують дві протилежні за політичним спектром сили — крайні ліві BSW та крайні праві, зокрема AfD. Вони виступають із такими меседжами вже цього тижня, хоча насправді підтримували їх упродовж усієї війни: мовляв, війна — це дуже погано, хтось із кимось воює, незрозуміло чому, але в нас критична ситуація, тому давайте повернемося до прагматичних відносин із Росією в енергетичній сфері. Але важливо підкреслити: федеральний уряд на них не пристає. Це говорить проросійська опозиція, проте правляча коаліція поки що не виступає за відновлення енергетичних відносин із Росією.
Дивіться відео інтервʼю Максима Гардуса Главреду при ризик енергокризи у Європі:
Наскільки реальним є ризик паливної кризи в Німеччині та загалом у Європі, якщо Росія й далі блокуватиме або ускладнюватиме транзит нафти?
На кризу це не дуже схоже. Тому що навіть для конкретного НПЗ ідеться менш ніж про 17% нафти, яку він споживає. Уся інша нафта надходить з інших джерел.
Тобто насправді не йдеться про зупинку заводу. Якщо завод працює на 80% потужності, це просто погано для його економіки, бо тоді не виникає недозавантаження потужностей і не зростає собівартість. До того ж у такій ситуації певну кількість людей можуть відправити у відпустку.
Але не йдеться ані про зупинку заводу, ані про те, що в Берліні не буде бензину. Так, цей завод є головним джерелом пального для Берліна, але не єдиним. Тому політично ця криза звучить набагато голосніше, ніж вона фактично є в цифрах. Фактично це декілька сотень тисяч тонн для країни, яка споживає десятки мільйонів тонн. Німеччина — найбільша економіка Європи і найбільш населена країна Європи. Для неї це абсолютно не критично.
Тобто йдеться саме про інформаційну кампанію, яку запустила Російська Федерація з метою вплинути на німецьку аудиторію. Про реальну енергетичну кризу не йдеться.
Коли ви говорите про вплив на німецьку аудиторію, що саме маєте на увазі? Яка мета Росії?
Є мета максимум, якої Росія дуже хотіла б досягти. Вона полягає в тому, щоб у Берліні виникла криза, виборці були невдоволені, а оскільки в Німеччині постійно відбуваються вибори різних рівнів, то під тиском невдоволених виборців Німеччина сама почала б тиснути на Україну, щоб та припинила удари по російській нафтоекспортній інфраструктурі. Насамперед ідеться про порти у Балтійському морі — Усть-Лугу та Приморськ, які останніми місяцями дуже страждають від ударів дронів і ракет.
Крім того, Росія намагається змінити саму рамку сприйняття. Замість нинішнього наративу, що українські удари по нафтоекспортній інфраструктурі — це удари по здатності Росії вести війну, Москва хоче просунути інший наратив: мовляв, удари України по Усть-Лузі — це удари по Казахстану та Німеччині.
Але це мета максимум. Мета мінімум — просто розширити антисанкційну риторику в Німеччині. Бо Німеччина все-таки є головною країною Євросоюзу. Формально всі країни рівні, але деякі — впливовіші. Це потрібно Росії для того, щоб пригальмувати впровадження нових санкцій, зокрема нового, 21-го пакета санкцій, боротьбу з тіньовим флотом і загалом поставити під сумнів швидкість та рішучість реалізації плану Єврокомісії REPowerEU щодо повної відмови від російських енергоносіїв.
Чи може Москва свідомо створювати такий дефіцит, щоб змусити Берлін і Брюссель тиснути на Україну та вимагати припинення ударів по російській нафтовій інфраструктурі?
Без сумніву, це абсолютно навмисні дії Москви. Технічних причин для припинення транзиту не було. По північній гілці нафтопроводу "Дружба" Україна не била. Немає таких фактів, навіть російська пропаганда не робила подібних заяв.
Нафтопровід працює, він технічно справний, по ньому можна транспортувати нафту. Тобто причина не є технічною і не є військовою. Вона суто політична. Це абсолютно свідоме намагання Росії використати нафтопровід і Казахстан як важіль тиску на Німеччину для зміни її політичної позиції.
Що для Кремля болючіше — удари по НПЗ усередині Росії чи по експортній логістиці: портах Усть-Луга, Приморськ, Новоросійськ та інших об’єктах?
Усе це взаємопов’язано. Якщо посилюються удари по нафтоекспортній інфраструктурі, нафту не можна експортувати. Відповідно, її треба переробляти всередині країни. Так, Росія дуже велика. У ній понад 83-85 НПЗ, але справді великих серед них — приблизно 12-15. Більша частина з них розташована в європейській частині Росії.
Таким чином, якщо експортувати нафту не можна, а переробляти її на бензин теж не можна, бо НПЗ згорів або пошкоджений, виникає питання: що робити з видобутком? Навіть якщо наше військово-політичне керівництво має певний задум, воно його не розкриватиме, але можна зробити припущення, що мета полягає в системному зменшенні нафтовидобутку в Росії.
Адже якщо нафту нікуди подіти, доведеться консервувати свердловини. А консервація свердловин — дуже небезпечний процес. Не всі свердловини потім вийдуть із консервації в робочому стані. За час простою можуть початися негативні явища: корозія інфраструктури, обводнення родовища, обрушення стінок свердловин тощо. Це не означає, що всі споруди, які тимчасово закривають, потім не відкриються. Інакше нафтогазова галузь узагалі не працювала б. Але відкриються не всі. І тоді це перетвориться на довгострокову і доволі дорогу проблему для російської нафтової галузі.
Крім того, НПЗ виробляють нафтопродукти, а це продукція з більшою доданою вартістю. На тонні бензину Росія заробляє більше, ніж на тонні сирої нафти. Тому удари по НПЗ — це також вагомий спосіб зменшити доходи федерального бюджету РФ.
Чи можна вже зараз оцінити наслідки ударів по портах і НПЗ? Наскільки серйозно Росія втратила в грошах і в подальших можливостях видобутку нафти?
І західні аналітики, і Служба зовнішньої розвідки України говорять про те, що спостерігається вже четвертий рік системного зниження видобутку нафти в Росії. Для російської нафтової галузі це дуже тривожна тенденція.Через санкції, через відсутність доступу до західного обладнання і технологія РФ скорочує інвестиції. Путін фактично змушує компанії віддавати всі гроші на війну. Їм залишається замало коштів на розвиток через ренту, податки на видобуток корисних копалин, дивіденди та інші механізми. Це вже відчутно, адже ми бачимо, що темпи буріння в Росії знижуються, хоча вона засекречує статистику, але деякі дані іноді публікуються.
За останні чотири роки, між іншим, у Росії не було знайдено жодного великого родовища — тільки малі та середні. А для того, щоб підтримувати темп видобутку, треба постійно шукати нові, бо старі вичерпуються. Це логічно: було родовище з певною кількістю нафти, видобули половину — тиск упав. Нова нафта вже йде не з тією швидкістю, що раніше. Треба шукати нові родовища з високим тиском. У нафтовій галузі треба весь час бігти вперед, щоб хоча б залишатися на місці. Росіяни вперед не біжать, нові родовища не розвідують, старі поступово вичерпуються — переважно ті, що були відкриті ще за часів Радянського Союзу.
Усе це в сумі дає доволі негативні наслідки для російської нафтогазової галузі у вигляді системного зменшення видобутку. Чи це вже катастрофа? Ще ні, але це системні негативні явища, які накопичуються і з яких буде дуже важко вийти навіть після завершення війни.
Ми бачили, що через події на Близькому Сході ціни на нафту зросли. Чи має Москва важелі, щоб компенсувати втрати від українських ударів?
Криза в Ормузькій протоці, спричинена нападом США та Ізраїлю на Іран, дала Росії тимчасове полегшення. За різними оцінками, вона додатково заробила за березень від 9 до 14 мільярдів доларів.
Це хороші гроші? Так, але проблема в тому, що це тимчасове явище, а криза в російській нафтовій галузі — постійна. Ці гроші надійшли, уряд фактично вилучив їх із компаній через податки, але кризові явища, про які ми говорили, нікуди не зникли. Росія продала нафту, забрала гроші податками, побудувала на них ракети, дрони і посилила атаки проти України.
Але самій "Роснефті" від цього краще не стало. Вони не спрямували ці гроші на геологорозвідку, не купили нові станції, не придбали нове програмне забезпечення, не запустили програму горизонтального буріння тощо.Тобто компанії від цього нічого не отримали. Федеральному бюджету стало трохи легше, він на кілька місяців зменшив дефіцит. Але кризу в нафтогазовій галузі це абсолютно не вирішує і не може вирішити за поточної конфігурації російської системи.
Чи можуть українські удари по російській нафтовій інфраструктурі, навпаки, ще більше відштовхнути Європу від російських енергоносіїв і прискорити відмову від них?
Україна вела доволі активну дипломатичну кампанію, використовуючи моральні аргументи. Особливо в перші роки війни ми говорили, що купувати російські вуглеводні — це фактично фінансувати війну проти України. Адже експорт вуглеводнів є головним джерелом доходів федерального бюджету Росії.
Наша організація Razom We Stand, українська дипломатія, українські парламентарі та багато проукраїнських політиків у Європі й на Заході загалом говорили про це. На жаль, не всі країни почули ці аргументи і не всі припинили фінансування російської агресії. Тому Україна була змушена вдатися до більш рішучих, недипломатичних кроків, щоб зменшити доходи Росії.
Один з аспектів цих ударів — не лише фізичне знищення об’єктів, а й сигнал, що Росія є ненадійним контрагентом. Вона може в односторонньому порядку переглянути свої відносини з будь-ким — як у кейсі, з якого ми почали. Німеччина не била ракетами по Росії. Вона навіть не надала Taurus для таких ударів. Але Росія в односторонньому порядку першою використала нафту як зброю проти Німеччини — просто тому, що захотіла і змогла. Ми також це транслюємо: поки ви купуєте російські енергоресурси, РФ в будь-який момент може почати вас ними шантажувати з будь-яких причин.
З іншого боку, удари роблять постачання з Росії ненадійним. Росія 25 років будувала імідж енергетичної наддержави, яка нібито завжди виконує свої зобов’язання: мовляв, що б не відбувалося у світі, російський газ і російська нафта завжди дійдуть до покупця.
Але удари по інфраструктурі та портах показують, що це не так. Можуть статися події, коли ви замовили танкер на 400 тисяч тонн, спланували виробничий процес, але танкер до вас не дійшов, бо порт згорів, танкер згорів або все разом.
Ви змушені бігати по ринку і терміново купувати нафту, яка не надійшла. І от ви, умовно, сидите поза політикою — не за Україну і не за Росію, а просто нормальний турецький чи індійський бізнесмен. Перед вами виникає загроза, що через знищення танкера ваш НПЗ може зупинитися. А це погано, бо у вас є свої контрагенти, які чекають на ваш бензин. І це може бути дорожче, ніж та знижка, яку ви отримали, купуючи російську нафту.
Тобто українські удари по російських НПЗ і портах мають багато різних комплексних цілей, які в сукупності складаються в один простий меседж: не купуйте нафту в Росії.
Наскільки у ЄС готові замінювати російську нафту — наприклад, американською, казахською чи іншою?
Загалом це вже відбулося. Темп продажу російської нафти до Європи порівняно з довоєнним періодом зменшився на порядок — у 10 разів. Раніше російську нафту купувала фактично вся Європа, зараз — мізерні обсяги купують переважно Словаччина та Угорщина. Так, ми багато це обговорюємо з політичних причин, але в грошах угорські та словацькі закупівлі — це сльози порівняно з тим, що було раніше.
Щодо Німеччини — ми бачимо, що вона намагалася диверсифікуватися, але Росія системно заважає їй це робити, блокуючи імпорт нафти з Казахстану. За останні роки Європа майже повністю відмовилася від російської нафти. Це абсолютно реально і вже практично зроблено. Бо, по-перше, нафту можна купувати в інших місцях. По-друге, Європа активно впроваджує зелений курс і відмовляється від бензину як палива для транспорту загалом. Ці два фактори призвели до того, що роль російської нафти на європейському ринку колосально знизилася.
Де саме Європа може купувати альтернативну нафту? Адже деякі НПЗ "заточені" під певний сорт нафти.
Так, деякі НПЗ справді налаштовані під певний сорт нафти. Але це не означає, що вони не можуть переробляти інші сорти. Це означає, що вони будуть робити це з меншою ефективністю.
Тут є два виходи. Перший — шукати альтернативну нафту, максимально близьку за хімічним складом. Це можливо. Наприклад, певною альтернативою може бути венесуельська нафта. Але з Венесуелою є проблеми. Теоретично в далекому майбутньому вона може наростити видобуток з поточних 400 тисяч до 2 мільйонів тонн, але це майбутнє ще не настало. Венесуела поступово збільшує обсяги, але не достатніми темпами.
Другий вихід — модернізувати завод. Тобто вкласти певну суму грошей у те, щоб він міг переробляти не російську нафту, а будь-яку іншу. Треба змінити певні технологічні процеси. Так, у моменті це потребуватиме витрат. Але це розумна інвестиція, адже в майбутньому ви зможете вільно обирати більш легкі сорти нафти, яких у світі багато.
Зараз видобуток нарощують практично всі. Криза навколо Ормузької протоки лише прискорила цей процес. Це і США, і Гаяна, і Бразилія, і африканські країни — Ангола, Лівія, Алжир. Азербайджан також нарощує видобуток нафти, а логістично це близько для Південної Європи та Балканського регіону.
Нафти у світі багато. Є тимчасова криза через Ормуз, але загалом пропозиція нафти надалі збільшуватиметься.
Як вихід Об’єднаних Арабських Еміратів з ОПЕК+ може вплинути на світовий ринок нафти, пропозицію на ринку і позиції Росії?
Для України ця ситуація позитивна, але помірно. Україна споживає більше нафти, ніж виробляє. Зараз ми майже не виробляємо нафтопродукти, бо наші НПЗ розбиті росіянами. Тому ми залежні від імпорту.
Ті, хто намагається зробити нафту дорожчою на світових ринках, — а саме це є метою ОПЕК і ОПЕК+, — не є нашими друзями. Саме слово "картель" означає об’єднання заради утримання цін. Чим менше країн у таких організаціях, тим краще для нас. ОПЕК розвалюється вже давно: з неї виходили Ангола, Катар, хоча Катар не є таким великим виробником. Є криза цієї моделі.
Колись ОПЕК контролювала більше половини світової нафти, а зараз — близько чверті. Тому вихід країн з такого об’єднання є для нас хорошою новиною, бо вони хочуть видобувати більше нафти, ніж дозволяють квоти.
Додатковий обсяг нафти на світовому ринку тиснутиме на ціну вниз. Для нас це добре з двох причин. Перша — ми споживаємо імпортні нафтопродукти, і чим вони дешевші, тим краще. Друга — головний заробіток Росії полягає в експорті нафти та нафтопродуктів. Чим нижча ціна, тим менше заробляє Росія.
Чому ця новина лише помірно позитивна? Бо від моменту виходу з організації до реального нарощування видобутку має минути певний час. Це не відбудеться прямо сьогодні. Вони не можуть миттєво викинути на ринок додатковий мільйон барелів. Це буде поступове збільшення — сотні тисяч барелів протягом певного періоду.
Якщо інші країни також почнуть нарощувати видобуток, скільки часу може знадобитися, щоб суттєво перекрити частку Росії на нафтовому ринку?
Більша частина експорту нафти ОАЕ йде через Ормузьку протоку. У них є додатковий нафтопровід, який виходить на південне узбережжя і не контролюється Іраном. Але доки не буде вирішена криза в Ормузькій протоці, ОАЕ не зможуть кардинально збільшити експорт.
Коли ця криза буде вирішена, вони зможуть суттєво наростити видобуток за кілька місяців. У них дуже багато резервних потужностей. ОАЕ та Саудівська Аравія є одними зі світових лідерів за обсягом потужностей, які можна швидко вмикати і вимикати.
Вони фактично були головними "клапанами" картелю. У Росії ситуація інша: якщо ставити видобуток на паузу, його потім важко відновити через особливості родовищ. В Америці — свої особливості. А в пустельних країнах клімат і геологія такі, що їм легше швидко збільшувати або зменшувати видобуток.
Чи приєднаються інші країни до виходу з картелю — поки що не дуже зрозуміло. Наприклад, неслухняним членом ОПЕК+ є Казахстан. Він систематично порушує і перевищує квоти, щоб збільшити прибутки. Але щоб експортувати, потрібні експортні шляхи.
У Казахстану є трубопровід КТК, який пролягає через Каспійське море до Новоросійська, по якому регулярно щось прилітає. Також був північний напрямок, який Росія відключила. Тож наразі в Казахстану немає особливих причин офіційно виходити з ОПЕК+, бо йому важливо хоча б видобути і експортувати свою квоту. Росія регулярно заважає йому це робити. Інших очевидних претендентів на вихід з ОПЕК+ поки що не видно.
Чи може паливна тема стати інструментом тиску на Україну з боку європейських країн або окремих європейських урядів, щоб обмежити удари по російській енергетичній інфраструктурі?
Найближчим часом — навряд чи. Навіть на прикладі Німеччини ми бачимо, що федеральний уряд і парламентська більшість не підключаються до цієї кампанії. Але в середньостроковій перспективі це можливо. Європа — це 27 країн, і десь постійно відбуваються вибори. Десь проукраїнський уряд може впасти навіть без виборів, а на його місце може прийти антиукраїнський або проросійський уряд.
Тому в кожен конкретний момент часу завжди буде якась країна на континенті, яка говоритиме, що треба повернутися до "нормальних" відносин із Росією.
Але перспективи того, що на загальноєвропейському рівні це кардинально зміниться, невеликі. Європарламент нещодавно обраний, Єврокомісія нещодавно призначена. До кінця каденції Урсула фон дер Ляєн, найімовірніше, зберігатиме дуже активну антиросійську позицію. Вона не дає жодних підстав думати, що збирається її переглядати. Тому окремі голоси про те, що треба зняти санкції або не бити по Росії, посилюватимуться. Але чи зміниться загальна європейська позиція? Навряд чи.
Про персону: Максим Гардус
Максим Гардус - український аналітик та експерт з енергетичної політики та санкцій. Спеціалізується на питаннях нафтового ринку, міжнародних енергетичних відносин і впливу санкцій на російську економіку. Працює експертом аналітичного центру Razom We Stand, який просуває ідею глобальної відмови від російських енергоносіїв і зміцнення енергетичної стійкості демократичних країн.
Має значний досвід у сфері стратегічних комунікацій та медіа, регулярно коментує енергетичні теми для українських та міжнародних ЗМІ. Відомий як фахівець, здатний доступно пояснювати складні енергетичні та економічні процеси, роблячи акцент на питаннях енергетичної безпеки.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
