Підпишіться 
Попри відсутність прориву на попередніх раундах переговорів між Україною та Росією, тема можливого завершення війни останніми тижнями знову опинилася в центрі міжнародної уваги. Президент Володимир Зеленський заявив про наявність "вікна можливостей" для активізації дипломатичного процесу до початку зими, тоді як у Вашингтоні та європейських столицях дедалі частіше говорять про необхідність пошуку реальних механізмів припинення бойових дій. Водночас переговорні сигнали лунають на тлі складної ситуації на фронті, нових українських ударів по російських військових і енергетичних об’єктах, а також дискусій про посилення санкційного тиску на Кремль.
В інтервʼю Главреду політолог, керівник Центру аналізу і стратегій Ігор Чаленко розповів, чи справді найближчі місяці можуть стати вирішальними для запуску реального переговорного процесу, від чого залежить готовність Москви до компромісів і яку роль у цьому можуть відіграти США, Європа та Китай.
Президент Зеленський заявляв про "вікно можливостей" для переговорів з РФ до початку зими. Чи можна такі заяви вважати політичним сигналом сторонам про те, що вже варто починати більш активний переговорний процес?
Передусім ми маємо сприймати це як орієнтир і намагання України використати всі можливості для того, щоб якнайшвидше завершити війну. Хоча тривалість цієї війни залежить не від України, а виключно від російського агресора та від можливості наших партнерів тиснути на Кремль.
Мова йде не лише, наприклад, про 3 листопада. Буданов також виступав і вказував, що президент дав доручення працювати над завершенням війни "бажано до кінця року". Тобто є усвідомлення реалістичності певних кроків, але це якраз показує, що ми дійсно прагнемо використати це "вікно можливостей", яке є, зокрема, перед виборами до Конгресу Сполучених Штатів.
Чому так? Тому що в цьому може бути зацікавленість нинішньої правлячої Республіканської партії Сполучених Штатів і безпосередньо Дональда Трампа. Йому важливо зберегти двопалатну більшість в американському законодавчому органі. До того ж, його постійно "ловлять" на передвиборчій обіцянці завершити війну за 24 години й критикують за це. Так, він постійно зміщував акценти й казав, що думав, ніби це буде найлегша війна для завершення, а виявилося, що найскладніша. Але, тим не менше, за рахунок зміщення акцентів, збільшення ефективності deep strike та middle strike ударів з боку Сил оборони України, а також з огляду на ситуацію безпосередньо на фронті, з’являється простір для тиску.
Зверніть увагу: Марко Рубіо виступав на сенатських слуханнях і, як на мене, озвучив дуже серйозний меседж щодо переоцінки нинішньої війни. Він сказав, що росіяни не лише не можуть досягти першочергових цілей "СВО", але й не можуть досягти нинішніх вимог.
Це важливий нюанс. Тобто очевидно, що навіть частина американського істеблішменту, включно з тими, хто безпосередньо займається зовнішньою політикою, також бачить це "вікно можливостей". Це не означає, що позиція, наприклад, Віткоффа чи Кушнера буде тотожною озвученій Рубіо. Але це теж важливий якір, за який варто зачепитися, такий собі "хук".
Але одного бажання України замало. Тут має бути консолідована робота наших партнерів — і з боку Сполучених Штатів, через можливості Трампа натиснути на Кремль, і з боку Європи. Це може бути або долучення Європи до переговорного процесу, або збільшення санкційного тиску на Кремль. Ну і, можливо, все-таки китайський вектор, якщо цих зусиль буде недостатньо. Я думаю, що не просто так з’являються матеріали South China Morning Post із конкретними меседжами та проханнями Трампа до Сі Цзіньпіна вплинути на Росію. Тобто це принаймні загально окреслює можливий подальший переговорний процес.
Як нещодавні заяви Європи про те, що може готуватися ще один посилений, 21-й санкційний пакет, а також голосування у Палаті представників США щодо законопроєкту про допомогу Україні можуть вплинути на процес?
Російська Федерація робить ставку на роз’єднання у трансатлантичному просторі щодо підтримки України. Росіяни постійно працюють на протиставлення політики Трампа політиці європейських держав. Те, що ми побачили в Палаті представників Сполучених Штатів щодо українського питання, ті голосування, які відбулися, — це насправді сигнал, що Штати й надалі стоять на позиції підтримки України та завершення війни.
Ніхто не хоче мати вічну війну. Європа також зараз активізується. Якщо говорити про 21-й пакет санкцій, ми бачимо, що процес напрацювання й узгодження інтенсифікувався, особливо після останніх масованих обстрілів з боку РФ.
Зважаючи на те, що буквально напередодні до України приїжджали постійні представники країн Північноатлантичної ради на чолі з генсеком Рютте, а також відбулося засідання Ради Україна — НАТО, це теж дуже серйозний сигнал підтримки України. Особливо з огляду на те, що до цього Сполучені Штати й Трамп робили все, аби дотичність Альянсу до теми України якось розмежовувати.
Штати, правда, окремо робили ставку, що вони ледь не поза НАТО в цьому питанні, але ми бачимо, що до Києва приїхали всі 32 постійні представники включно зі Сполученими Штатами.
Отже, це все справді є серйозним сигналом для росіян: посіяти затяжний і глибокий розкол у підтримці України не вийшло. А отже, це додатковий аргумент для переходу до реальних переговорів про завершення війни.
Від чого залежатиме швидкість початку переговорів? На що зараз орієнтується Україна, коли говорить про часові рамки, і на що можуть зважати західні партнери?
Звичайно, ми в Україні хотіли б, щоб це відбулося вже влітку. Але Російська Федерація очевидно розраховує на кращий результат літньої наступальної кампанії, включно із серією масованих обстрілів українських великих громад та критичної інфраструктури. Росія сподівається, що це посилить її позиції.
Тому якщо влітку не вдасться зрушити процес із мертвої точки, осінь має додаткове політичне тло для того, щоб такі переговори відбулися. Принаймні якщо не щодо повного завершення війни, то щодо переходу до довгострокового режиму припинення вогню. Адже, окрім виборів до Конгресу США, які відбудуться 3 листопада, у нас якось забувають про ще один чутливий аспект — проведення псевдовиборів до Державної думи Російської Федерації, які мають відбутися з 18 по 20 вересня.
Це дуже важливий елемент легітимації подальшого режиму. Зважаючи на те, що мілітаризована риторика продовжує втрачати підтримку серед росіян, це може мати значення. Я розумію, що на виборах в РФ "малюють" необхідний результат, але все одно, якщо спиратися на показники попередніх виборів, де "Єдина Росія" взяла близько 50%, а зараз їхні рейтинги свідчать, що вони навіть до 30% не дотягують, то це серйозний фактор для використання політичний момент, принаймні для організації багатомісячного режиму припинення вогню. Звичайно, у цьому сценарії є ризик, що росіяни "прислужать" американцям у цьому аспекті, тобто минуть вибори, а взимку все може відновитися.
І важливе завдання української дипломатії та наших партнерів — зробити так, щоб можливості виходу з багатомісячного режиму припинення вогню не було, щоб цей режим став максимально сталим. Можна називати це як завгодно — корейським сценарієм чи інакше. Але головне, щоб припинилася активна фаза бойових дій.
Щодо рейтингів. Деякі російські експерти говорять, що російська влада може навмисно занижувати собі рейтинги, щоб потім ближче до виборів їх "підвищити" хоча б на папері й створити ілюзію "невідворотності вибору". Водночас ми бачимо заяви російських блогерів, наближених до Кремля, щодо мобілізації після виборів. Наскільки Росія зараз готова до загальної мобілізації?
Виходячи з технічної готовності, росіяни підготували все для нової хвилі загальної мобілізації. Нагадаю, що хвиля такої мобілізації вже відбувалася у 2022 році, коли публічно було оголошено про мобілізацію приблизно 300 тисяч російських громадян. Хоча достеменно ми не можемо сказати, скільки реально було мобілізовано.
Насправді, окрім рекрутингу і набору найманців, які здійснюються у росіян, також триває невелика мобілізація через військкомати. Так само присутнє використання строковиків, які перебувають на строковій службі за призовом. Вони теж частково використовуються в межах "СВО".
Також не варто забувати про іноземний фактор. Ми часто забуваємо, наприклад, про північнокорейців. Вони зараз безпосередньо не знаходяться, скажімо, на тимчасово окупованих територіях, але вони є в резерві — близько 15 тисяч — і виконують певні завдання.
Тобто ризик такої мобілізації присутній. Але, виходячи з політичної доцільності, її можна очікувати за одним зі сценаріїв, наприклад, у жовтні, після проведення виборів до Держдуми. Тоді цілком можливий короткочасний етап набору. Причому йдеться навіть не про 300 тисяч. Зараз розвідка передає бажані показники для Російської Федерації — близько 100 тисяч осіб.
Від себе нагадаю цікаве співпадіння: коли відбувалися навчання "Запад-2025" у Білорусі у вересні минулого року, відпрацьовувалася легенда, яка стосувалася Сувалкського коридору та Калінінградської області. І там було залучено так само близько 100 тисяч російських військовослужбовців.
Тому, окрім теми України й долучення більшої кількості російських військовослужбовців, яких не можуть добрати за рахунок найму, ці 100 тисяч РФ може використати не лише в Україні, а, наприклад, для якоїсь обмеженої операції у Сувалкському коридорі і не лише.
Повертаючись до переговорів. Ми бачимо, що активізація процесів відбувається на тлі масованих українських ударів по російських тилах, трасах тощо. Наскільки ця ситуація сприяє тому, що Росія може піти на переговори, якщо такі удари продовжаться?
Нічого більшого, ніж зупинитися по лінії зіткнення, росіяни точно не можуть вимагати. Навіть виходячи з того, як розвивається ситуація, Україна може ще додати певні вимоги для переходу до деескалації.
Насправді це має серйозний суспільний вплив з точки зору погіршення підтримки Путіна. Хоча зараз Кремль це викривлює, адже коли вкотре виходить Пєсков і розповідає, що росіяни, виявляється, проводять "СВО", щоб не було таких ударів, як по Санкт-Петербургу, — це класично за Орвелом, як батько заповідав.
У цій ситуації проблема для Путіна полягає в тому, що він може продовжити втрачати підтримку навіть не стільки російського суспільства, скільки оточення, олігархів і не лише. Саме тому зараз активізували тему збору коштів з олігархів, нібито добровільних внесків на війну. Йдеться про 200 млрд рублів, а подекуди й про те, що російські олігархи мають скинутися на 300 млрд рублів на продовження "СВО". Це показник того, що Путін намагається перенести відповідальність, "замарати руки" олігархів, умовно кажучи, в крові, але водночас отримати додаткове поле для маневру і затягнути нинішню війну.
Тому, з одного боку, атаки по російському тилу посилюють наші позиції й дійсно пришвидшують завершення війни. Але станом на сьогодні вони не є фактором, який остаточно змінює мислення Путіна. Путін досі думає, що може перемогти.
Що, до речі, для Путіна може стати фактором, який змусить його погодитися на переговори?
По-перше, Путін хоче увійти в історію. Правда, він уже вляпався, але саме з історичної точки зору він міряє ці речі. Очевидно, для виходу йому потрібна якась картинка навіть не перемоги, а "победы". Росіяни хочуть якнайшвидшого завершення війни, але однозначно з відчуттям перемоги, бо росіяни, мовляв, не можуть програвати.
Хоча в цьому контексті зверніть увагу: вже неодноразово є намагання випробувати тезу, що програти українцям — це не програш, тому що українці нібито "такі самі росіяни". Це застосовувалося тим самим православним олігархом Малофєєвим і не лише ним.
У принципі, ми зараз реально не говоримо про повернення до кордонів 1991 року як умову негайної зупинки бойових дій. І вже це Путін міг би подати як те, що Росія нібито здобула якісь фактичні територіальні надбання.
До речі, зверну вашу увагу на заяву Шойгу, секретаря російського Радбезу, що вони нібито воюють не з Україною, а з 56 країнами. Тобто вони майже заявляють про світовий рівень війни. Якщо ця війна завершується, значить, росіянам можна подати меседж, що вони, мовляв, вистояли, зберегли Росію, попри натиск цих 56 країн. Тобто можна знайти будь-який підхід. Головне — достукатися до Путіна в темі, що треба згортатися. І щоб це була не лише думка, наприклад, Козака чи ще якогось окремого топ-посадовця, а спільна позиція владної вертикалі.
Якщо говорити про подальші переговори та підготовку до них, останнім часом активізувалися розмови щодо участі Європи. Також зʼявилася інформація, що Німеччина, Франція, Британія разом із Києвом шукають механізм залучення Путіна до переговорів. Чи може найближчими місяцями з’явитися окремий формат переговорів саме з Європою, без участі американців?
Я не думаю, що це буде без участі американців. Очевидно, йдеться про доповнення нинішнього переговорного треку з долученням четвертої сторони. Причому саме Європи, а не Європейського Союзу, тому що формат E3 — це Німеччина, Франція, а також Велика Британія.
Це країни, які, по-перше, мають далекобійну зброю. По-друге, вони забезпечують дуже серйозну підтримку України. Але водночас вони котируються в Кремлі. Можна багато розповідати про умовну "партію війни", про протистояння з офіційним Лондоном чи Парижем, але все одно це той рівень, який у Кремлі будуть змушені приймати.
Тому зараз важливо визначити формат дотичності європейців до переговорного процесу. Чи це буде формат E3, чи якась окрема особа. Для Трампа долучення європейців також було б непоганим маневром. Це було б продовженням його позиції, що за безпеку Європи має відповідати сама Європа.
Таким чином, приєднання європейців наповнило б сенсом попередні домовленості щодо щонайменше 18 із 20 пунктів мирного плану Трампа, які вже попередньо узгоджені. Там, як ми знаємо, є питання санкцій і не лише. А ключ щодо багатьох таких питань знаходиться саме в Європи, а не у Сполучених Штатів. Тому це додало б практичності подальшому переговорному процесу.
Що або хто може вплинути на Путіна, щоб він змінив свою думку? Є такі персони чи країни, які можуть "замолвити слово"?
Спільна позиція США і Китаю. Спільна позиція Трампа і Сі. Якщо ці дві найбільші держави дадуть однозначні сигнали, це може спрацювати. Підкреслюю: однозначні сигнали, бо Китай дуже любить говорити завуальовано, і Сі так само часто говорить.
Але якщо будуть дані цілком зрозумілі сигнали, це, до речі, може навіть підняти переговорний рівень до формату постійних членів Ради Безпеки ООН. Зверніть увагу: Франція, Велика Британія, Сполучені Штати, Китай — це постійні члени Радбезу. Це могло б допомогти закріпити результати подальших переговорів на високому рівні й надати процесу, як люблять казати китайці, легітимності.
Путін сидить на двох стільцях. Американцям він продає можливість зближення і тим самим послаблення Китаю. А Китаю – свою ресурсну базу й те, що це нібито зміцнює Піднебесну у протистоянні зі Сполученими Штатами. Якщо буде однозначна позиція і Штатів, і Китаю щодо завершення російсько-української війни, тоді це, звичайно, змусить Путіна де-факто відступитися.
Додатково нагадаю, що неофіційна співпраця Штатів і Китаю вже була — у темі ядерної зброї восени 2022 року, коли росіяни планували застосувати тактичну ядерну зброю по Україні. Навіть ціль була — Яворівський полігон. Але саме за рахунок спільної позиції Пекіна і Вашингтона цього вдалося уникнути. Це демонструє, що співпраця двох найбільших столиць світу зараз цілком могла б привести до потрібного деескалаційного результату.
Якщо говорити про гіпотетичний початок переговорів, про що саме будуть ці переговори? Лише про припинення вогню чи вже про ширші домовленості?
Ми маємо попередні результати тристоронньої групи. Найкращі результати там були по військовій підгрупі — щодо пропрацювання режиму моніторингу, режиму припинення вогню і багатьох інших аспектів. Тобто переговори точно не відбуватимуться у вакуумі.
Росія, очевидно, хоче дезавуювати всі ці результати й пропонує ідею: давайте повернемося до 28-пунктного плану Трампа. Росіяни, щоправда, говорять про 27 пунктів, про "дух Анкориджа", але по суті певні напрацювання вже є. Просто потрібно робити подальші кроки. І знову ж таки, це можливо лише за умови зміни позиції російського агресора.
Саме тому зараз відбувається не лише "треш" із вимогами Пєскова, щоб Україна вийшла з так званих російських регіонів, але й провокації на Запорізькій АЕС. Нагадаю, що це теж один із пунктів: хто далі керуватиме станцією і якою буде її подальша доля. Тому по суті переговори продовжуватимуться саме навколо таких пунктів.
Ми говорили про мобілізацію, і зараз також активно обговорюється питання можливої участі Білорусі у війні. На що зараз розраховує Росія, якщо її літній наступ не вдасться? Чи є в неї шляхи, щоб ухилитися від переговорів?
Путін завжди може йти лінією найменшого спротиву, що він, власне, і робить — через збільшення градуса напруги та новий рівень ескалації.
Щодо України: станом на зараз із Білорусі завтра нападу не буде. Хоча об’єктивно диверсійно-розвідувальні групи працювали звідти протягом усього періоду повномасштабної війни, хоч і невеликі.
Якщо говорити по Україні, президент Зеленський говорив про п’ять сценаріїв. Найбільш реалістичними щодо Білорусі в українському кейсі можна виділити три напрями.
Перший — намагання знову піти на столицю. Хоча в зоні відчуження інфраструктура для такої операції знищена, і зараз ніхто колонами не піде через дронову протидію. Це буде гірше для них, ніж "байрактари" у 2022 році, коли колони активно знищувалися. Але лякають саме походом на столицю. Зверніть увагу на останню заяву Лукашенка про "одну велику ціль" в Україні. Він натякає саме на українську столицю.
Другий сценарій — спроба окупувати Рівненську АЕС.
Третій сценарій — спроба перебити логістику трасою Київ — Ковель.
Оце три відносно реалістичні сценарії, які могли б використати росіяни в подальші періоди, коли війна виходитиме вже на завершальну стадію, для збільшення тиску на Київ.
Але ми бачимо, що з білорусами зараз доволі активно працюють американці й не лише вони. Тобто політика "пряника" з’являється не просто так. Це спроба утворити для Лукашенка запасний вихід, рятувальне коло, щоб він міг де-факто протидіяти побажанням, вимогам і ультиматумам Путіна, які вже висловлюються навіть у бік Лукашенка.
Інфраструктура справді продовжує готуватися — і в південній частині Білорусі, і на півночі. Тому ризики нікуди не зникають. Цей аспект постійно перебуває в режимі моніторингу. Якщо будуть якісь проблеми, не просто так звучать заяви з відповідними натяками.
Я також нагадаю, що від півночі до півдня Білорусі всього 500 км. Тобто ця територія цілком і повністю прострілюється і може бути під вогневим контролем. Тому сценарій входу Білорусі у війну з Україною — це самовбивчий сценарій передусім для офіційного Мінська і для мільйонів білорусів.
Ми бачили заяви російського олігарха Малофєєва про різні сценарії для Росії, зокрема і про програш Росії та навіть застосування ядерної зброї. Також звучать заяви від інших російських посадовців, що треба готуватися до тривалої війни. Якщо буде якесь завершення війни або умовний корейський сценарій, наскільки Росія буде здатна до подальших воєн?
Звичайно, вони будуть здатні на подальші війни. Тут питання в тому, як через де-факто завершення російсько-української війни вдасться закріпити превентивні домовленості щодо ненападу, наприклад, на Європу.
Ми бачимо, що обговорюються певні "хотілки" росіян, зокрема щодо якогось документа про спільну політику безпеки. Очевидно, будуть певні напрацювання, щоб не допустити безпосереднього зіткнення країн НАТО з Путіним.
Але в цій ситуації об’єктивно спроможності Росії проводити війни без демілітаризації збережуться. Вони, звичайно, можуть відновитися доволі оперативно — за рік-два. Тому це вже питання загалом Заходу щодо забезпечення власної безпеки, сталого санкційного режиму у зв’язку із системною загрозою з боку путінського режиму.
Ми не знаємо достеменно, що буде після путінського режиму. Є певні природні причини, і ми розуміємо, що так чи інакше, умовно кажучи, у найближче десятиріччя, можливо й швидше, це питання вирішиться.
Нагадаю, що у Путіна є теоретична можливість перебувати при владі до 2036 року. Не кажучи вже про те, помре він чи не помре. Саме тому вкрай важливо, щоб Європа розглядала свою безпеку не лише в призмі російсько-української війни та її завершення, але й розуміла подальші загрози, які несе для неї путінський режим. У його ідеологічному ядрі закладене подальше збільшення напруги, подальша ескалація і проведення воєн.
Щоб не було повторення, умовно кажучи, десь у Нарві чи Сувалках, має відбутися переформатування європейського безпекового простору. Навіть якщо в росіян буде бажання кудись іти, вони мають розуміти, що спроможностей для цього точно не буде. І у випадку з Україною вони мають усвідомлювати: недостатнє пропрацювання подібних тем просто й надалі руйнуватиме саму Російську Федерацію.
Про персону: Ігор Чаленко
Ігор Олегович Чаленко — український політолог, громадський діяч та експерт з міжнародної політики. Він є керівником громадської організації "Центр аналізу та стратегій" (ЦАС), створеної у 2018 році в Києві, а також директором Благодійного фонду "Розвиток Київщини", що діє з 2011 року.
Досліджує питання зовнішньої політики, міжнародних відносин, безпеки та впливу російської пропаганди. Активно у медіа коментує перебіг війни Росії проти України, переговорні процеси, політику Заходу щодо України та роль міжнародних гравців.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
