Віталій Кулик

Думаю, що час Яроша минув. Він не скористався вікном можливостей для "Правого сектору". Проте я не виключаю формування більш широкої коаліції правих та радикальних груп (наприклад, об’єднання з УКРОПом після його «розморозки» Коломойським). Також я не виключаю, що "ДІЯ" Яроша матиме певний успіх в якості об’єднавчої комбатанської ініціативи.

На мою думку, стратегічна ціль Росії щодо України не була реалізована. Надзавданням російської агресії було знищення державності України і утворення низки нових "держав" під контролем Кремля. Цього не сталося. Тому в Москві висунули нові цілі, вони значно скромніші. Це — перетворення України на стабільний failed state, тобто законсервувати в Україні нестійку політичну архітектуру, створити умови для появи асиметричної федерації і "впихнути" непідконтрольні Києву території Донбасу, які зараз окуповані Росією в адміністративно-територіальну структуру України в якості особливого статусу Донбасу. Але навіть і ці "скромні цілі" не були досягнуті Кремлем повною мірою. Останні переговори в межах «нормандського процесу» вказують, що наші європейські партнери починають розуміти небезпеку федералізації України. Тому Росія знову починає брязкати зброю та нагнітає ситуацію на донецько-маріупольському напрямку. Я вже неодноразово стверджував, що українсько-російська війна має всі ознаки "мерцающего конфликта" (російський термін), що означає періодичне відновлення бойових дій, постійну терористичну загрозу та безперспективний переговорний процес. Власне, така парадигма і закладена в так званий "мінський процес".

Так, бути. Проте термін їх проведення залежить від багатьох чинників. Я не виключаю можливість дострокових парламентських виборів ані восени 2016 року, ані навесні 2017 року.

Я вважаю, що мінський процес вже давно вичерпав себе, оскільки російська сторона не здатна дотримуватися власних зобов’язань та забезпечити демілітаризацію окупованих територій. Отже, мінський процес приречений на процес заради процесу. Так, контактній групі вдається реалізувати заходи щодо обміну полоненими, розмінування, тимчасового припинення вогню, відведення важкої артилерії, налагодження трафіку людей та товарів, але в межах мінського процесу неможливе політичне вирішення конфлікту між Україною та Росією. Мінськ-2 приречений на поразку.

Я вважаю, що режим "мерцающего конфликта" буде зберігатися достатньо довго, оскільки це вигідно самому Путіну. Росія зав’язла в громадянській війні в Сирії, а також має цілий периметр викликів своїй національній безпеці в Євразії та Європі. Ступінь розгортання бойових дій на Донбасі чи, навпаки, збереження перемир’я буде залежати від успіхів Росії в діалозі з ЄС, США та військовими успіхами в Сирії.

Очевидно, що оприлюднення стенограми слугувало інструментом політичної дискредитації Юлії Тимошенко. Це варто розглядати в контексті переформатування коаліції в парламенті та переговорів щодо створення нового уряду. Дехто намагався зробити Тимошенко договороздатною. Чи була досягнута мета? На мій погляд, ні. Проте можна очікувати незначне падіння рейтингу "Батьківщини" та особисто Тимошенко (за умови масованої інформаційної кампанії).
Проте факти, викладені в стенограмі свідчать, що політика умиротворення Москви закладалася ще навесні 2014 року. Намагання бути "голубами миру", задобрювати Кремль, не застосовувати військову силу, не вводити військовий стан — це все призвело до ряду стратегічних, військових, політичних та дипломатичних помилок. Це мало продовження у вигляді нав’язування (і погодження Банковою) формулювань щодо конституційного закріплення «особливого статусу» Донбасу та, власне, у процесі Мінськ-2, яким Київ поступово заганяється в глухий кут.
Ми не є суб’єктами переговорного процесу, а нам постійно спускають з Вашингтону, Брюсселю чи Москви різного роду формулювання та моделі. Ця недолуга практика продовжується. Як і на початку 2014 року, так і сьогодні, політичне керівництво не знає, що робити з агресією Росії. І це сумно, тому що за ці два роки експертне співтовариство напрацювало достатньо багато варіантів та моделей вирішення конфлікту. Але у нас влада окремо, а експерти — окремо.

На мій погляд, вбивство Нємцова — це не удар по лідеру опозиції (Нємцова не можна було розглядати як консолідуючого та єдиного лідера російської опозиції), а демонстрація готовності режиму йти на крайні заходи. Я далекий від думки, що особисто Путін надавав наказ щодо знищення Нємцова. Скоріше за все, це ефект виконавця, коли кадирівські вбивці вирішили таким чином довести своєму господарю відданість та здатність на радикальні кроки. Путінський режим справді боїться внутрішньої політичної дестабілізації, але в нього достатньо інструментів для того, щоб тримати в атомізованому стані власну опозицію, імітувати її та контролювати акції протесту. Але це поки що. В Росії зростає незадоволення режимом. Економічні санкції призводять до зубожіння населення, згортання бізнесової активності, а, отже, це призведе не лише до краху режиму, але і до початку розпаду імперії. Можливо, це відбудеться не завтра, але це неодмінно трапиться — надто багато акторів світової та регіональної політики зацікавлені в демонтажі РФ.

Питання поліпшення якості електорату, а, отже, свідомості політичного вибору, є досить актуальним для України. Декому це може здатися обмеженням прав людини, але, як на мене, в умовах перехідного періоду та майбутнього перезаснування державності (через новий конституційний процес) можна передбачити низку інновацій. Зокрема, йдеться про запровадження певного виду іспиту на знання основ Конституції, історії та мови для отримання виборчого права. Таким чином, людина, яка погоджується скласти подібний іспит, буде цінувати свій голос і не поспішатиме продати його за кілограм гречки. При цьому у праві скласти іспит ніхто не має бути дискримінований. Складання іспиту можливе будь-коли. Мене можуть одразу звинуватити в намаганні обмежити право окремих груп населення на участь у політиці, проте хотів би нагадати, що подібна позитивна дискримінація існує в країнах Прибалтики, поділ на громадян та не громадян в Ізраїлі (складання іспиту на єврейство) тощо.

Влада говорить про наступ російських терористів, як тільки посилюється критика її діяльності. Це вже звична практика. Як тільки в парламенті ставлять під сумнів необхідність прийняття тих чи інших законодавчих інновації з боку Банкової, Петро Порошенко чи його речники заявляють, що завтра Росія бомбитиме Київ. Це спостерігається, і коли запитуєш, чому такі високі ціни, чому відсутні реформи в економіці, чому зростають тарифи, чому не проведена деолігархізація. На всі ці питання в АП відповідають: "У нас війна. І завтра Росія піде на Київ". А всіх, хто критикує, називають "рукою Кремля". Це традиція.

Я не хочу гадати на кавовій гущі, проте результати соціологічних досліджень свідчать про те, що існуючі політичні гравці втрачають підтримку населення, є запит на нові політичні проекти, на людей, які здатні змінити систему, та й власне на саму зміну системи. Існуючий розклад у ВР не вичерпує всього різноманіття поглядів наших громадян. Є стійкі 25%, які не готові довіряти партіям і покладаються лише на власні сили. Майбутнє вони бачать у продовженні революції і заміні політичного класу. Якщо говорити про можливі моделі парламенту після дострокових парламентських виборів, то, очевидно, що таких партій, як "Народний фронт", у майбутній ВР не буде. Політсила Яценюка розчиниться в прихильниках інших реформістських проектів. Значно менше голосів наберуть БПП та "Самопоміч". Але я не виключаю, що Радикальна партія Ляшка та "Батьківщина", а також політсила Саакашвілі та, можливо, "Свобода" наберуть більше голосів.

Україна протягом останніх десяти років проходила поступову деінтелектуалізацію влади. Починаючи з Помаранчевої революції, відбувалося скорочення та ліквідація науково-експертних та аналітичних структур у владних інститутах. Так свого часу було знищення Національного інституту міжнародної безпеки при РНБО, Інституту національної безпеки та інших. З часом ці скорочення перейшли і на структурні підрозділи АП, апарату РНБО, Кабміну та секретаріату ВР. Аналітичні структури, які мали б обслуговувати владу, були поставлені в умови не прогнозування та розробки стратегічних пропозицій для цієї ж влади, а перетворені на інструмент пропаганди та забезпечення тактичних ходів тих чи інших фінансово-промислових груп, які перебували в різний час при владі (олігархів). Тому, з точки зору стратегічної перспективи, влада дійсно відірвана від реальності. Але з точки зору інтересів власної кишені цієї влади (тактичних інтересів), правлячий клас тримає руку на пульсі подій.

На мою думку, не буває ні мистецтва, ні спорту поза політикою, особливо в часи революційних змін. Можливо, декому не сподобається, але я б хотів послатися на роботи Леніна та Троцького про роль мистецтва в революційний час. Вони були практиками революції і розуміли пропагандистську силу мистецтва та спорту. Проте є ще таке поняття як громадянська позиція: в час, коли йде війна, коли суспільство переживає тектонічні зміни, політикою є все, навіть лірика.

На мою думку, основним способом зниження махінацій та фальсифікацій виборів на дільницях є впровадження електронного голосування. Іншого виходу немає. Але це стосується махінацій лише на дільницях. Боротьба з "каруселями", зі скупкою голосів, підкупом виборців — це питання до політичної культури громадян (якості виборця) та ефективності правоохоронної системи і виконання Кримінального кодексу.

На мою думку, Росії доведеться попрацювати з власними терористичними групами та окремими бойовиками на Донбасі, оскільки їхня лояльність до Москви прямо пропорційна кількості отриманих ними грошей з центру. Окрім того, "вольниця", організована певними угрупованнями, зокрема, в Луганській області, призводить до некерованості процесів в деяких частинах окупованих територій, зростання незадоволення населення на окупованих територіях, свідченням чому є акції протесту та зіткнення між окремими групами бойовиків. Масового бунту бойовиків проти російських регулярних підрозділів, скоріше за все, не буде. Окрім того, є низка місцевих "діячів", які не розуміють "лінії партії", не розуміють натяків Кремля і навіть прямих наказів. Від таких персонажів будуть позбавлятися радикально.

Те, що відбулося в річницю розстрілу Майдану, та акція так званих РПС не має нічого спільного з революційним процесом у країні. Революція буде, але у вигляді бунту, "третього майдану", і не з цими персоналіями, яких ми бачили на нічному брифінгу. Фейк-майдани приречені на поразку.

З моєї точки зору, має бути технократичний уряд. Йдеться про алгоритми прийняття рішень, відносини, систему підготовки питань та кросс-координацію. Кабінет міністрів є колегіальним органом, де не має бути взаємного поборення. Це не означає, що не повинно бути дискусії. Це означає, що уряд має працювати як одна команда. Роль прем’єр-міністра полягає в тому, щоб організувати цю роботу. Тому на перехідному етапі технократичний прем’єр-міністр може бути не рейтинговим політиком і не політиком з від’ємним рейтингом.
Якщо говорити про персоналії, то, очевидно, що Яценюк не може бути прем’єр-міністром. Теоретично прем’єром може бути Яресько, Пивоварський та низка інших можливих претендентів. Знову ж таки, в технократичному уряді фігура прем’єра, скоріше, є менеджерська, а не політична.

Очевидно, що пісня Джамали є демонстрацією спротиву кримськотатарського народу та України російській агресії в Криму, що у свою чергу може розглядатися Кремлем як прямий виклик. Цим і пояснюється вибух активності "ватних хом’ячків" у соцмережах — "бєшенство ваткі".
Стосовно заборони в українському ефірі російського медіа продукту, то вважаю подібні кроки непродуктивними, з точки зору реалізації. Ідея хороша, але виконання буде жахливим. Боротися з російським культурним продуктом можна, лише вкладаючи гроші в створення конкурентоздатного українського продукту. Я не виключаю можливість обмеження трансляції російських програм та музичних мистецьких заходів, але за рахунок збільшення показів українського продукту, тобто імпортозаміщення.

Свобода транзиту товарів, в тому числі російських чи російськими перевізниками (а товари можуть бути китайські чи європейські), є нашим зобов’язанням у межах домовленостей Світової організації торгівлі. Створення перешкод на шляху цієї свободи може призвести до запровадження санкцій СОТ. Також це негативно позначиться на надходженнях до бюджету. Мова ж іде не лише про російські фури, а про можливе виключення України з мап-схем, транспортних коридорів між Європою та Євразією, а цього б не хотілося. Навпаки, бажано було б відновити активну участь України в реалізації альтернативних транспортних коридорів через Кавказ, зокрема, нового «шовкового шляху» тощо. Тому український уряд має провести роз’яснювальну роботу та консультації з громадськими активістами, які організовують блокаду російського транзиту, і спільними зусиллями виробити компромісне рішення. Критерієм такого рішення має стати зниження ризику для України як держави та створення умов для здійснення тиску на РФ. Баланс між цими двома положеннями і буде гідною відповіддю.

Вона була. І йдеться не лише про «женевський формат» чи нормандський процес, чи, ще б пак, про Будапештський меморандум. Мова йде про створення Києвом умов, за яких переговорниками щодо питання україно-російської війни мали б виступати Україна, США та Росія. Запитаєте мене — як? Цього можна було б домогтися, якби від самого початку Київ запровадив військове положення на початку 2014 року на окремих територіях (або хоча б надзвичайний стан), оголосив непідконтрольні території Донбасу тимчасово окупованими Росією територіями та надав би чіткі формулювання щодо україно-російського конфлікту. В таких умовах наші західні партнери не мали б іншого виходу, як виступити медіаторами саме українсько-російського військового конфлікту, і термін про порозуміння між Донбасом і Києвом зник би з лексикону європейської еліти. Цього не сталося. Багато шансів втрачено. Але і сьогодні можна переграти основні формулювання, закладені в Мінський меморандум, через активну дипломатію, роз’яснення української позиції, прийняття відповідної законодавчо-нормативної бази, апеляції до міжнародних інституцій, судів тощо. Частково це і робиться, але лише частково. Нинішня влада непослідовно реалізовує таку стратегему, а це консервує мінський процес.

Справжньою деолігархізацією я вважаю не перерозподіл власності від "колишніх" "теперішнім". Це має бути система заходів, спрямована на запровадження компенсаційного податку за несправедливу приватизацію, реприватизацію об’єктів у власників, які не виконали інвестиційних та соціальних зобов’язань, впровадження механізмів корпоративної відкритості фінансових потоків, відкритості видобувної та енергетичної галузі, механізмів корпоративно-соціальної відповідальності (КСО), поліпшення профспілкового та трудового законодавства (право на страйк), запровадження елементів громадянської економіки та трудової демократії (право трудових колективів на участь в розподілі доходів корпорацій). Реалізація по сукупності всіх цих заходів суттєво пришвидшить деолігархізацію економіки України та підвищить довіру громадян до бізнесу і цінність права власності.

На жаль, сьогодні в Україні відсутні справжні «ліві» політичні сили. Це пов’язано і з загальною кризою «лівого» руху, політичним банкрутством КПУ та дрібнодиванністю соціал-демократичних груп. Фактично частина тих, хто називає себе «лівими», стала агентами "русской весны", пішли шляхом співпраці з окупантом і навіть брали участь у терористичній діяльності проти України. Частина пішла в підпілля. Компартія попри заборону її діяльності намагається пройти реінкарнацію у вигляді проекту "Нова держава". Проте електоральних перспектив у КПУ немає. В той же час є запит не на сталіністсько-пропутінських «лівих», а на «ліві» сили, які дійсно захищають права найманих працівників, які мають зв’язок із профспілковим рухом, які беруть участь в акціях низових ініціатив, відстоюють ідеї демократії участі і пов’язані з глобальним рухом соціальних форумів. Це мають бути проукраїнські «ліві», які орієнтовані не на радянське минуле та російський імперіалізм, а на демократичні традиції робітничого та соціалістичного рухів у світі. В Україні існують поодинокі спроби створити подібні об’єднання. Під час Майдану в акціях протесту брали участь представники українських антифа, «ліві» молодіжні угруповання, соціалістичні гуртки, анархісти тощо. Можна згадати також середовище, яке на Майдані підписало «Соціальний маніфест Майдану». Сподіваюся, що саме там визріє майбутня українська «Лівиця».

На жаль, швидкого миру не буде. Ми не можемо повернути історію в 2013 рік. Такою, як була Україна до революції, вона вже ніколи не буде. І мова йде не про територіальні межі — йдеться про сутність процесів у країні, про відносини між територіальними громадами, центром та регіонами, окремими спільнотами тощо. На даний момент Україна не може собі дозволити жодного конституційного закріплення особливого «статусу окупованих» територій Донбасу. Це призведе до придністровізації та консервації неврегульованого конфлікту, якщо не на десятиліття, то на роки. На відміну від пострадянських "заморожених "конфліктів (Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія), конфлікт на Донбасі буде постійно кровоточити. Бойовики не складуть зброю, а, навпаки, провокуватимуть нестабільність. Відбуватимуться обстріли та терористичні атаки. Тому недоцільно допускати легалізацію так званих ЛНР і ДНР через проведення виборів, закріплення повноважень, проведення «прямих переговорів» між Києвом, Донецьком та Луганськом. Там нема з ким розмовляти. Ці персонажі є керованими з Москви і є фігурами, а гравець знаходиться в Кремлі. Ось з ним і варто розмовляти, але публічно і при якомога більшій кількості свідків.
Повернути Донбас можливо лише шляхом проведення комплексу військово-політичних заходів та десепаратизації регіону: кримінальне покарання винних у тероризмі, вбивствах та повернення інформаційного простору цих територій під контроль Києва, демілітаризація окупованих областей і відновлення повноцінного контролю над україно-російським кордоном. Половинчасті рішення, особливі статуси, преференції, придністровські варіанти — це все не поверне Донбас, а, навпаки, створить умови для його остаточної втрати. Сьогодні той, хто говорить про необхідність готуватися до війни, є основним пацифістом у країні. Саме підвищення боєздатності, проведення військово-політичних заходів, наступальна українська дипломатія гарантують мир та перспективу реінтеграції України.

Я вважаю революційним класом представників організованого громадянського суспільства, середній бізнес, найманих працівників та військових. Саме вони хочуть зміни системи. Саме вони здатні особисто брати участь у революційних змінах, і у них немає страху. Точніше, коли з’являється страх, вони йдуть на Майдан. Саме ці верстви і завершать революційний процес. І це буде достатньо швидко.

Після Майдану відбулася криза українського «лівого» руху. Лише невелика частина «лівих» груп підтримала Революцію Гідності. В основному це були альтернативні «ліві» (нові «ліві»), які знаходилися в опозиції до сталіністів, КПУ тощо. Так, сьогодні їх меншість. Говорити про якусь їхню політичну перспективу доволі складно. Попри те, що я себе позиціоную, як людину з лівоцентристськими поглядами, вважаю, що «ліві», як і «праві», мають пройти процес ідеологічного пошуку та вийти на новий рівень теоретичного узагальнення та практичної роботи. Я не виключаю, що цей новий рівень буде тим, що ви називаєте "іншою об’єднавчою платформою". Це не означає, що «ліві» і «праві» можуть об’єднатися. Це означає, що з’являться точки консолідації на ідеологічних засадах проукраїнського «лівого» руху та українського «правого» руху. Принаймні запит на них є.

Революція Гідності не закінчилася. Умовно можна виділити кільки етапів: етап Майдану без політиків, етап об’єднаного Майдану і етап зради-перемоги. На сьогодні є всі ознаки того, що політичний клас зраджує об’єднаний Майдан. Зраджує ті ідеї, які люди відстоювали під час Революції Гідності, а саме — зміни системи. Проте я не бачу у всьому зради. Я не песиміст. І для мене очевидно, що певні процеси, які були запущені на Майдані, знайшли своє продовження в суспільних відносинах і в окремих реформах. Наприклад, прозорість публічних фінансів, реформа держзакупівель, розширення прав журналістів та ЗМІ, збільшення можливостей для участі громадськості у виробленні та прийнятті управлінських рішень, у дерегуляції економічних процесів. Тому для мене келих наполовину повний, я — оптиміст. І революція обов’язково закінчиться перемогою. Нашою перемогою.

В експертному співтоваристві існує певна підозра щодо того, що у випадку з політсилою Саакашвілі ми маємо справу з «БПП 2.0» чи «другою колоною» Банкової. Поки що рух Саакашвілі позиціонує себе як опозиція до олігархічних кланів та чинного уряду. Але в разі електорального успіху я прогнозую його об’єднання з тим же БПП у майбутньому парламенті. Це дві сторони однієї медалі, ім’я якої — Петро Олексійович Порошенко. Хоча це може бути моя суб’єктивна думка.

Щодо Кривого Рогу та "Самопомочі" — дивним видається рішення з’їзду "Самопомочі" про висунення Семена Семенченка кандидатом у мери Кривого Рогу. Потрібно було вести кампанію за перевибори, домогтися прийняття закону тільки для того, щоб надати шанс не фавориту минулих перегонів Юрію Мілобог (кандидату від "Самопомочі"), а нардепу Семенченку, який є "парашутистом" для Кривого Рогу. У підсумку "Самопоміч" отримала не "єдиного кандидата від демократичних сил", який міг би протистояти Вілкулу, а десяток кандидатів від різних партій. Отже, є сумніви в успіху кандидата від "Самопомочі". Проте говорити про логіку в рішеннях "Самопомочі", як у стінах ВР, так і на місцях, досить складно. Можливо, це хвороба зростання...

1) і 3) Конституційна Комісія створювалася як певне перевидання Конституційної Асамблеї, яка існувала за часів президента Януковича. Можливо, я скажу "політичну єресь", але результативність роботи Конституційної Асамблеї була більш відкритою та продуктивнішої в сенсі напрацьованих пропозицій, ніж існуюча КК. Неодноразово Венеційська комісія критикувала напрацювання, які нібито схвалювала КК, а насправді лише освячувала, оскільки справжній автор цих новацій знаходиться в АП. Тому я скептично ставлюся до нинішнього формату конституційного процесу і щиро підтримую необхідність його переформатування. Лише новий відкритий конституційний процес у вигляді широкої народної ініціативи, публічної дискусії, обговорення важливих положень майбутнього Основного Закону буде гарантувати довіру до самої Конституції. Основними суб’єктами, які мають брати участь у розробці нової редакції Конституції, мають бути громадянами України. Не "генерали" від науки, офіційні правники, які надто чутливо дослухаються до забаганок влади, а прості люди, фахові спільноти, експерти, громадські діячі. Для цього необхідно, щоб конституційний процес вийшов із закритих кабінетів Банкової та академічних аудиторій на телебачення, площі, майдани і став не інструментом політичного торгу, а дискусійним майданчиком, де б вироблялися консенсусні ідеї. Як на мене, ідеальним варіантом нового конституційного процесу могла б стати ісландська модель конституційної реформи або південноафриканська модель конституційної асамблеї. В будь-якому разі мова йде про установчі конституційні збори, перезаснування держави та ухвалення Основного Закону на референдумі.
2) На жаль, влада проігнорувала позицію більш ніж 50 тисяч підписантів петиції до президента України з вимогою внести до парламенту конституційний законопроект про право на збройний захист життя громадян та їх майна. Фактично президент обмежився відпискою щодо цієї ініціативи і спрямував її до Конституційної Комісії, де її з успіхом заговорили. На сьогодні всі автори та суб’єкти просування петицій про зброю вийшли з діалогу з КК. Проте опитування, реакція соціальних мереж та громадська думка в суспільстві явно на боці ідеї конституційного закріплення права на зброю. Ця тема стає мейнстрімом, до неї починають приглядатися політичні партії. І я сподіваюся, що всім нам спільними зусиллями вдасться пролобіювати внесення до Конституції відповідних змін. Право на повстання та право на зброю мають стати невід’ємними правами громадянина України, як здобутки Революції Гідності.
4) і 5) Децентралізація — це питання не лише перезріло, воно вже скоро втратить свою актуальність, якщо не пришвидшити процеси, пов’язані з наданням ресурсів та повноважень територіальним громадам. На жаль, ініціювавши децентралізацію, нинішня влада пішла шляхом прийняття окремих законодавчих актів і в часі та просторі розвела процес на кілька складових. З одного боку, територіальні громади отримали можливість об’єднуватися, що підвищує їхню спроможність, вони отримали можливість співпрацювати між собою (Закон про міжмуніципальне співробітництво). Влада говорить, що в місцевих бюджетах лишається більше коштів, ніж це було до того. А органи місцевого самоврядування отримують нові можливості розподіляти ці кошти та приймати рішення в інтересах територіальних громад. З іншого боку, завданням органів місцевого самоврядування (ОМС) є надання громадянам адміністративних, соціальних та інших послуг. В проекті реформа децентралізація передбачала стандартизацію та оцінку якості надання цих послуг. Тобто громадяни мали отримувати чітко визначені та обраховані в грошах якісні послуги. Ця робота не виконана. Друге — окрім повноважень для місцевої влади (рад, виконкомів та мерів), повноваження мали отримати і мешканці територіальних громад, в першу чергу, йшлося про право на місцевий референдум, конференції та збори громадян за місцем проживання, запровадження громадського контролю над діяльністю місцевих чиновників, розширення впливу громади на місцевий бюджетний процес, розширення прав органів самоорганізації населення та інше. Цього також немає. Є невеличкі острівки завоювань, які далися громадським активістам великою кров’ю. Територіальні громади не стали суб’єктами, а громадяни — власниками територіальних громад. Тому, як на мене, нинішня децентралізація — це поки що назва, а не реформа. Але все в наших руках, потрібно лише самоорганізуватися.