Станіслав Кульчицький

Думаю, що це не прицнипово, тому що менше 20% громадян України розлядають 8 травня, як день скорботи і перемоги.

Не можу нічого сказати про мотиви вбивства, тому що вони можуть бути різними. А жодного факту ми не знаємо.
Відносно Бузини можу сказати, що це дуже талановитий публіцист, але він використовувався, як гострий ніж в руках людей, здатних розшматувати тіло України разом із її минулим. Я погоджувався тільки з однією книгою Бузини, яка не мала відношення до України — книгою про гареми.

Бачу таку загрозу, але коріння її знаходиться не в Києві, а в Москві.

Війна на Донбасі — це частина цілого. Ціле — це Україна. Я прогнозував соціальний вибух в Україні у 2015 рік під час чергових президентських виборів. А сталося так, що Януковича вигнали раніше. Переважна більшість населення Донбасу ніколи не думала вступати у війну з Києвом. Тих, хто на це сподівався, використали. Хто використав — зрозуміло.

Думаю, між ними не можна ставити знак рівняння, ні з особистісної точки зору, ні з точки зору тієї посади і можливостей, які були у Гітлера, і є у Путіна. Путін набагато дрібніша фігура, але в його руках ракетно-ядерна зброя.

Пояснення дуже просте: на відміну від радянських вождів, Путін спирається на дореволюційну ідеологію. До революції Україна не існувала, хоча був український народ. Однак в очах Петербурга українського народу теж не було — були малороси, частина єдиного російського народу. До цього треба додати, що Росія впродовж 300 останніх років перетворила історію України на власну історію і навіть забрала саму назву українського народу, який був руським народом. Київ — це мати міст російських, так вони думають. Отже, їм потрібна і територія, і населення, і національна пам’ять, яка втілюється в історії.

Почну з останнього. Крим повернеться до України, коли Росія розпадеться. Росія — це Радянський Союз, який розпався. Немає місця для того, щоб аргументувати майбутній розпад Росії. «Крим — наш», — так можуть казати кримські татари, які сформувалися, як нація саме в Криму. Жодної іншої батьківщини у них нема. Кримських татар виганяли з Криму, починаючи з доби Єкатерини ІІ. Як правило, вони йшли в Османську імперію, і тепер в Туреччині близько 5 мільйонів потомків кримських татар. У Криму — близько 300 тисяч. До того, як з’явилися татари, Крим був територією, на якій жило багато народів. Історія Криму надзвичайно різнобарвна.
Щодо помилки чи, скоріше, хрущовського подарунку — Хрущов не дарував Крим Україні, як вождь, тому що в 1954 році він був членом колективного керівництва, яке складалося з дев’яти осіб (10-го — Берію — ці дев’ятеро з’їли раніше). Отже, рішення було колективним. Була 300-та річниця так званого возз’єднання України з Росією, і під це возз’єднання Крим віддали Україні. Це було обґрунтовано економічно, доказом цього є сучасні економічні труднощі анексованого Криму.
Ну, і пропагандисти здобули бонус, пропагуючи єднання «братніх народів». І, нарешті, останнє — основні підприємства та інститути Криму так і залишалися в розпорядженні загальносоюзного центру. Коли АН УРСР спробувала перепідпорядкувати собі Нікітський ботанічний сад чи інші такі об’єкти, в Москві це зустріли з великим здивуванням.

"Білих плям" практично немає. Але як інтерпретувати факти — тут різні думки залежно від позиції дослідника. Треба взагалі сказати, що минуле не можна змінювати, але розповідь про минуле, яка є продуктом творчості істориків, може бути дуже різна.

1) Коли Порошенко називав сучасну війну з Росією "вітчизняною", він не мав на увазі тільки Донбас. Мова йде про нашу вітчизну — про Україну, яку Путін хоче проковтнути.
2) Проти української армії воюють бойовики, терористи, сепаратисти, буряти, кадировці, росіяни і можна рахувати далі і далі. Одночасно росіяни воюють проти загарбників на боці України, бо вони є громадянами України. Результатом багаторічної пропагандистскої кампанії стало відчуження російськомовного населення сходу від України, за що треба подякувати всім президентам до Порошенка.
3) Мешканці Донбасу є заручниками ситуації передусім. Такими самим заручниками ситуації були громадяни України в 1941-1943 роках.

Змушений признатися, що цих воїнів я зустрічав у реанімації — ні мені слухати, ні їм розповідати в такій ситуації було неможливо. Думаю, всі знають, що таке реанімація.

Раніше я казав, що Росія неминуче розпадеться, якщо вона буде дотримуватися тієї господарської системи, яка є зараз, і тої "демократії", яка є зараз. Якщо порівняти Хантимансійськ з Еміратами, то будь-які інші прогнози неможливі.

Тут я не бачу питання — є тільки рекомендації, з якими я цілком згоден.

На щастя, влада в Україні формується народом. Отже, який народ — така влада. Народ наш був радянським, і тільки останнє покоління завдяки підручникам з історії України стає іншим. Не вина людей середнього і старшого поколінь, що вони цінують пам’ятники минулої епохи.

Природничі науки не померли, поки живуть фахівці. Але вони не мають фінансування, і треба чекати, коли воно з’явиться. Залишається їм побажати довше жити. Гуманітарні науки були протиприродними, це так. Але ми вже забули ту епоху. У 90-х роках з’явилося багато нових напрямків у гуманітарних науках, і вони розвиваються. Не тому, що гуманітарії такі розумні, а тому, що їм потрібен олівець і блокнот, а не синхрофазотрони. Відносно управлінської еліти не можу сказати, що вона корумпована і некомпетентна. Але коли система вимагає корупції, то людина або приймає правила гри, або йде в інші сфери.

Є кілька ланок у трансформації радянської, тобто комуністичної України, в демократичну, тобто антирадянську Україну. Перша — це Революція розпаду 1988-1991 років. Друга — Помаранчева революція 2004 року. Третя — Євромайдан із Революцією Гідності. Можливо, буде четверта ланка. Важко сказати. Це залежить уже не стільки від еліти, скільки від усіх нас.

Росія, а точніше — правлячі кола сучасної Росії, мають ту ж психологію і традиції, які народжувалися, коли Московська держава була одним із шести улусів Золотої Орди. Але тепер на дворі ХХІ століття. Звідси можна робити висновки.

Українське громадянське суспільство, яке народжується на наших очах, складається з чотирьох лінгвоетнічних громад: україномовних українців, російськомовних українців, росіян і всіх інших, які в сумі складають 5% населення. Українцем людина повинна відчувати себе в якості громадянина України, не більше і не менше. Але кожен громадянин України повинен бути частиною української політичної нації.

Украинское общество состоит из двух больших сегментов: тех, кто научился думать и мыслить по-новому, и тех, кто обременен стереотипами прошлого. Я не хочу таких людей называть "совками", потому что сам был "совком", будучи доктором наук. Меня изменил Голодомор, точнее изучение Голодомора. У других людей, может быть, не нашлось такого стимула. Надо вести большую работу просвещенческого характера. Не хочу здесь употреблять слово "пропаганда", оно имеет другой смысл. Согласен, что отмена закона о языках была преждевременной. Думаю, что язык для реалий Украины не является решающим фактором. Но делать акцент на том, что объединяет, невозможно, ведь нельзя скрестить ужа и ежа — людей, мыслящих по-старому, и людей, мыслящих по-новому. Они не должны идти навстречу друг другу. Те, кто мыслит по-старому, должны догонять тех, кто мыслит по-новому.

Проблемы возникли, когда в 1993 году снова появилась Коммунистическая партия Украины. Чем скорее ее запретят, тем лучше будет для тех, кто до сих пор мыслит коммунистически. Я уже не говорю обо всех прочих.

Понятное дело, что люди — разные, в том числе морально разные. Майдан объединил многих, но многие увидели в нем какую-то выгоду для себя. После того как исчезла эйфория Майдана, многое возвратилось, в том числе предрассудки и те черты характера, от которых следовало бы людям избавляться.

Переписування історії — це абсолютно необхідний процес. Тому що наука розвивається, суспільство змінюється, інтерес людей до тих чи інших проблем змінюється. Головне — щоб не переписували минулого. Кажуть, що минуле завжди незмінне, але ж його можна приховати від людей, сфальсифікувати, опублікувати якийсь документ, який правильний на 95%, але інші 5% можуть завести у безодню.

Моє ставлення до "ленінопаду" амбівалентне. Ясно, що повинна бути ініціатива мас, якщо "верхи" не наважуються на таке. Зараз "верхи" вже наважилися, з чим їх можна привітати. Виникає можливість зберегти пам’ятники і зосередити їх у певному місці, куди можна буде водити екскурсії. Мені здається, що скульптура Леніна, виготовлена талановитим митцем, набагато краща, ніж труп Леніна у Мавзолеї.

23 квітня на телеканалі "1+1" була передача "Право на владу", де це питання всебічно обговорювалося. Дуже коротко скажу, що я висловився за 8 травня хоча б тому, що капітуляція Німеччини сталася 8-го, а не 9-го. 9-го травня нічого не сталося, крім повторної капітуляції, тобто репетиції попереднього. Розумію, що така зміна травматична для нашого суспільства, але думаю, що суспільство звикне. Кінець кінцем, суспільство треба вчити, що ніколи Німеччина не була фашистською з тієї причини, що фашизм стоїть ближче до комунізму, ніж нацизм.

Ми довго пишалися, що у нас не було Карабаху, Придністров’я і Баку. Але виявляється, що кризи корисні для суспільства. Якщо суспільство оберігають від криз, відбувається стагнація, припинення розвитку. Таке сталося в нас. Ясно, що потрясіння дошкульні, але через це треба пройти. За останні півтора роки суспільство у нас істотно змінилося, причому в кращу сторгону. Ми вже пройшли більшу половини шляху від Північної Кореї до Південної.

«Братні народи» — це винахід радянської епохи. До революції «братніх народів» не було — був один російський народ, який поділявся на великоросів, малоросів і білорусів. Я думаю, що тепер, після українсько-російської війни, українці позбудуться відчуття малоросійства і зможуть відчути себе народом, який створив Київську Русь.

Думаю, що треба змінювати назви головних населених пунктів, тобто міст. Хоча це досить вартісна справа. Хіба може бути в сучасній Україні місто Дзержинськ, поіменоване на честь засновника чекістів, та ще й з додатком Дніпродзержинська? Перейменування вулиць — це зовсім проста справа, тож нехай Опозиційний блок нас не лякає мільярдними витратами. І, нарешті, нагадаю про десталінізацію початку 60-х років, коли в один момент тисячі і тисячі назв, пов’язаних із іменем Сталіна, були ліквідовані. Другу десталінізацію ми переживали при Горбачові, а тепер, нарешті, настала черга для декомунізації.

Ми зараз не зможемо побудувати Велику китайську стіну, бо країна на північ від нас не схожа на орди кочовиків. Отже, треба домовлятися з Росією, а не будувати стіну. Але якщо мова йде по перешкоду не для країни, а для людини, то обов’язково треба зробити кордони України проникним тільки в місцях одержання дозволу на вхід.

Так, дійсно, деякі архіви досі були закриті, особливо архіви МВС. Але основна частина архівів завжди була доступною в незалежній Україні для дослідників. В Росії взагалі відбулася масштабна торгівля архівами Кремля в 1990-х роках, в результаті чого з’явился ціла серія документальних публікацій під назвою "Архіви Кремля". Вона дуже корисна для нас, тобто тих, хто вивчає історію.

Ви маєте рацію. Коли порядок денний Нюрнберзького процесу формувався, а формувався він за активної участі радянських дипломатів, то всі сюжети, пов’язані з Пактом Молотова-Ріббентропа, були закриті, тобто не розглядалися на процесі. Німецький примірник пакту, який опинився в руках американців, тривалий час збергався в архіві і тільки з початком "холодної війни" був опублікований. Після його публікації в СРСР була видана брошура Радінформбюро під назвою "Фальсифікатори історії". З існуванням Пакту Молотова-Ріббентропа в Москві погодилися трошки пізніше, ніж з інуванням відомого голоду 1932-1933 років.

Існує історичне джерелознавство, як одна з галузей історичної науки. Ця наука дозволяє визначати вірогідність джерел, оцінювати їх, з точки зору правдивості та змісту. Ті самі джерела можуть використовуватися істориками по-різному. Дуже часто спостерігаються такі вчені, які підступають до вивчення проблеми з уже наперед сформованою концепцією, а потім під цю концепцію підгрібають факти, залишаючи осторонь ті факти, які несумісні з нею. Є ще й такий прийом, коли на факти дивляться, як у бінокль, щоб збільшити їх, або щоб зменшити з протилежного кінця бінокля. Дуже часто наслідки отожнюють з причинами, а причини — з наслідками. Це все нехитрі способи зробити історію переконливою, але при цьому маніпулювати умами людей.