Затишшя перед новою війною: Китай готується повертати Тайвань у 2027 році - Хара

Цього тижня відбувся перший візит до Китаю Держсекретаря США Ентоні Блінкена після переобрання китайського лідера Сі Цзіньпіна на новий термін. Сторони під камери обмінялися любʼязностями, але, ймовірно, ця зустріч не стала проривним моментом у відносинах двох країн.

В інтервʼю Главреду експерт Центру оборонних стратегій, дипломат Олександр Хара розповів, чи вдалося США втихомирити Китай, для чого обидві країни можуть використати затишшя у двосторонніх відносинах, що означають заяви Блінкена про Тайвань та як відносини США та Китаю відобразяться на строках війни в Україні.

Не могли б ви пояснити, для чого Штатам був необхідний цей візит та чи вдалося, судячи з тих заяв, які лунали після, досягти цілей, які вони ставили перед собою?

Передусім слід сказати, що відносини між США та Китаєм у 21 столітті, фактично, формуватимуть головні параметри міжнародної системи не лише торгівлі, але й безпеки. Звичайно, що ті протиріччя, які у них накопичилися, можуть перерости у зіткнення, у тому числі з використанням зброї. Цього світ точно не хоче, та й сторони показують, що вони теж проти.

У першу чергу, це були економічні проблеми, але протягом останніх років Китай збільшив нарощування своєї воєнної потуги, включно з ядерною. Зокрема, Китай наразі має до 340 ядерних зарядів, що приблизно на 100 зарядів більше, ніж два роки тому. До того ж ми бачимо більш агресивну поведінку Китаю у Південнокитайському морі по відношенню до Тайваня. Власне, після того, як Сі Цзіньпін, фактично, змінив Конституцію і записав себе туди як пожиттєвого керівника Китаю, він дав завдання національно-визвольній армії Китаю бути готовою у 2027 році силоміць повернути бунтівну провінцію Тайвань до "рідної гавані".

Інша історія повʼязана з тим, що у США подивилися на ступінь агресивності риторики, а також на наявність економічних проблем, які геть не вирішуються. Передусім це торговельний дисбаланс – ще Трамп почав незграбно накладати різноманітні обмеження на китайську економіку, що призвело до погіршення двосторонніх відносин США та Китаю. Також тоді намагалися підписати нову торговельну угоду, яка б дозволила американцям заробляти більше та уникнути відʼємного сальдо. Потім був ковід, і світ побачив, наскільки заходи, які вживав китайський уряд, вдарили по глобальній економіці та наскільки передові у технічному плані країни залежні від ланцюжків постачання.

Тому ми зараз бачимо, як США та Європа намагаються зменшити свою залежність від Китаю (не в плані технологій, а саме у плані виробництва), отримати доступ до рідкоземельних металів та матеріалів в інших країнах, де Китай протягом останнього десятиліття посилює контроль. Ну і, звичайно, ми бачимо нову стратегію стримування Китаю, яка розгортається в Індо-Тихоокеанському регіоні – зокрема, нещодавно була підписана угода з Папуа-Новою Гвінеєю щодо надання доступу американським військовим до портів, аеродромів та іншої інфраструктури. Фактично Філіппіни дали дозвіл на використання власної території, що свідчить про посилення присутності США в регіоні та її розмивання, адже вона не сконцентрована в одному місці.

Американці на прикладі війни Росії та України побачили, що маючи ракетні системи (а китайці немало інвестували у виробництво ракет середньої та малої дальності, бо на них не розповсюджувалася угода, яка раніше стримувала США та СРСР, а потім і РФ) конфлікт можливий, тож Штати мають бути до цього готовими. Тому вони мають створити партнерства, збільшити інфраструктуру в регіоні та зробити її більш диверсифікованою, щоб її не можна було знищити одним ударом по Окінаві, де розміщені найбільш потужні сили в регіоні, які будуть задіяні у випадку нападу на Тайвань. І, звичайно, проект нового оборонного бюджету, який зараз розглядається Конгресом США, передбачає збільшення витрат на військово-морські сили та інші засоби, які потрібні для стримування Китаю.

Дивіться відео інтервʼю Олександра Хари Главреду:

Тобто усі ці проблеми накопичувалися. Крім того, були скандали з арештами американських громадян у Китаї, зі шпигунською повітряною кулею (хоча насправді їх було декілька). Також нещодавно зʼясувалося, що Китай з 2019 року має певну інфраструктуру на території Куби, яка прослуховує і веде шпигунську діяльність. Були і скандали з присутністю поліції Китаю на території США, яка негласно виконувала репресивні функції відносно китайських громадян та китайців, які емігрували з Китаю. Є і низка проблем з правами людини, про які постійно кажуть європейці та американці – це і уйгури, Гонконг та інші речі.

З китайського боку є претензії щодо візиту Ненсі Пелосі на Тайвань, який вважають сигналом зміни стратегії США, які буцімто зробили ставку на незалежність Китаю. Усі ці проблеми не могли бути не обговореними, тому китайці вирішили дозволити такий візит, а не запрошуючи Блінкена через якісь ідеалістичні наміри. Вони хотіли стабілізувати ці відносини та зіграти на цьому, щоб розвивати свої відносини з європейцями та намагатися зробити європейську політику більш мʼякою (або взагалі іншою), аби цим розʼєднати двох головних союзників – ЄС та США.

Тому і виникла потреба у цьому візиті, який фактично варто вважати керуванням піке у двосторонніх відносинах. Їм вдалося частково стабілізувати це падіння. Обидві сторони сказали, що їм потрібен діалог. Китайці, як це традиційно буває, звинуватили у погіршенні виключно одну сторону – мовляв, американцям потрібно відкинути порівняння з західною історією про гегемонію, бо Китай буцімто не воліє стати гегемоном. Також вони проти відрізання економіки, ланцюжків постачання, а також наголошують на тому, що їхній шлях є унікальним, і Заходу не треба читати їм лекції про демократію.

Китайці вважають, що мають якусь свою, притаманну лише Китаю, тисячолітню традицію "демократії", отже нервово реагують на будь-які зауваження. І, звичайно, щодо Тайваню США мають чітко заявити про те, що їхня позиція не змінилася, і вони не підтримують незалежності острова. Власне, це Блінкен і зробив. До речі, згідно опитувань ще місяць тому приблизно 12 відсотків тайванців хотіли стати частиною Китаю, третина казала, що цей статус-кво не має змінюватися у довгостроковій перспективі та ще третина вважала, що найближчим часом це взагалі не слід розглядати. Тобто в принципі тайванці погодилися, що їм не потрібно визнавати незалежність негайно, але вони не хочуть її позбуватися, бо фактично її мають. Тому політика, яку проводили США впродовж 50 років цілком їх влаштовує, оскільки США торгують з ними та допомагають посилити їхню обороноздатність, особливо після того, як Путін вирішив відкрито напасти на Україну. Тому вони не хочуть конфлікту, але і не хочуть ставати комуністичним Китаєм, і втратять рештки свобод, які їм пропонує Китай – на прикладі Гонконгу ми бачили, що ця територія не є вільною, там немає нічого демократичного.

Щодо Тайваню хотіла окремо запитати. Від Блінкена була заява, про яку ви згадали. Він сказав: "Ми не підтримуємо незалежність, але ми допоможемо Тайваню захищатися". Що це означає на практиці – чи можна буде говорити про зниження напруги в Тихоокеанському регіоні після подібних заяв?

Навряд чи, оскільки у теорії міжнародних відносин є поняття "безпекова дилема", коли одна сторона починає озброюватися, а інша сприймає це як загрозу своїм інтересам. Таким чином зростає напруження, а потім, у випадку інциденту, щось може статися. До речі, те, чого не зміг досягти Блінкен під час візиту, то це домовленості про відновлення комунікацій між військовими. Протягом останніх кількох тижнів ми бачили загрозливі речі, в тому числі як китайський військовий корабель доволі небезпечно маневрував перед американським. Якщо б сталося зіткнення, це можна було б трактувати як напад, і тоді був би запущений ланцюг ескалації, який не потрібен нікому, оскільки США та Китай є ядерними потугами.

Щодо Тайваню ситуація доволі проста – американці зберігають стратегічну невизначеність. Тобто вони не кажуть, чи будуть вони захищати острів силою власної зброї. Хочу нагадати, що минулого року Джозеф Байден обмовився про те, що американці будуть захищати, а потім Білий дім відкотив назад цю заяву. Але оскільки вони підтримують статус-кво і незастосування сил, вони допомагають Тайваню озброєнням, аби той був спроможним захищати себе у випадку конфлікту. І тут це дуже схоже на те, як американці поводяться з Україною – вони кажуть про напад РФ на Україну, Україна має право на самозахист згідно з 51 статтею Статуту ООН, тому американці та їхні союзники допомагають Україні, але вони не є частиною цього конфлікту та не збираються воювати на боці України.

Також ви згадували про те, що озвучувалась можливість діалогу між Китаєм та США. Чи йдеться про якісь двосторонні поступки країн у такому випадку?

Ні, поки що про це не йдеться. По-перше, китайці захотіли цього діалогу, аби трохи стабілізувати відносини. Тут є кілька моментів. Був ковід, а потім це погіршення відносин зі США, яке негативно впливає на китайську економіку. Китайські провінції та міста мають шалені борги, які вони не можуть сплатити. Тобто є проблема, хоч у китайців є вільні гроші, але це не загальні гроші, які можна всюди використовувати. Звичайно, для того, щоб втримати владу Компартії, потрібно підтримувати стабільність та соціальну злагоду. А під час ковіду ми бачили, як навіть у такій тоталітарній державі, як Китай, люди виходили з протестами, бо їм не подобається система обмежень, яка була запроваджена. Власне, Китаю потрібні гроші, інвестиції і щоб американські компанії не виходили з його ринку.

Для цього такий примирливий тон Пекін і обрав. Якщо б Китай відмовився і блокував такі перемовини до останнього, це було б сигналом європейцям про те, що вони не є конструктивними і не хочуть розвʼязувати проблеми силою дипломатії. Тому європейці могли займати більш жорстку позицію, особливо щодо технологічних речей, причому як щодо доступу китайців до технологій, так і щодо просування китайських технологій на європейських ринках. Перш за все, мова йде про компанію Huawei та низку інших, які європейці викидають з ринків через побоювання про те, що вони будуть використані державою Китай. Оскільки їхнє законодавство зобовʼязує будь-які компанії співпрацювати з державою, спецслужбами та військовими. Звичайно, що європейці не можуть покладатися на такі технології.

До того ж, у листопаді у Сан-Франциско має відбутися великий економічний захід Тихоокеанського регіону. Сі Цзіньпін був запрошений, і, можливо, навіть туди приїде, бо коли відбуваються подібні заходи, вони є не лише престижними, це показник вибору сторін. І, звичайно, що китайці мають бути там присутніми. Тому потрібно було зробити щось для стабілізації відносин та просування свого порядку денного.

Але, за великим рахунком, ключових протиріч цей візит не змінив. Вони світоглядні – це не лише про комунізм та право чинити будь-яке свавілля на власній території. Для українців Китай, хоч і далекий та з іншою цивілізаційною основою, але дуже знайомий. Оскільки українці жили у Радянському Союзі, ми памʼятаємо і монополію Комуністичної партії, і цензуру, і репресії за різними ознаками, політичними чи релігійними. Єдина відмінність у тому, що китайці виявилися більш розумними, аби піти на зближення зі США свого часу, і забезпечили собі шалене економічне зростання упродовж кількох десятиліть. Але зараз це зростання та середній клас мільярдерів та міліонерів, яких у Китаї зараз навіть більше, ніж у США, є тією силою, яка загрожує монополії Компартії. Власне, тому вони і намагаються взяти під контроль економіку. Наприклад, Джек Ма, один з найбагатших людей Китаю та світу, певний час переховувався чи то в Японії, чи то в Австралії. Зараз його повернули, але його компанії фактично розірвали, бо вони були доволі потужною силою. Тобто ми як люди, що пережили радянський час, можемо розуміти мислення тих людей, які зараз керують Китаєм і те життя за межами великих міст, у селищах чи автономних округах, де фактично щодня відбуваються репресії, геноцид та присутнє використання рабської праці. Тобто усі "принади" радянської системи є і в Китаї – це не лише високотехнологічна картинка, яку бачать туристи у великих містах.

Також нікуди не поділося і прагнення Китаю стати гегемоном і за певний час потіснити з цієї ролі США. Хоча зараз вони запевняють, що вони є миролюбними, але цього року були оприлюднені кілька документів щодо бачення світу, економічного розвитку тощо.

Адже є речі, які доводять, що це є пропагандою, причому не лише внутрішньою, а й зовнішньою. Наприклад, те, як Китай хоче поділити Південнокитайське море, виглядає більш нахабно, аніж поділ росіянами свого часу Азовське море та Керченську протоку у Чорному морі. Я вже не кажу про нахабну поведінку китайських рибалок, які часто використовують як "зеленых человечков" проти прикордонних сил інших держав чи про мілітаризацію штучних островів у Південнокитайському морі, аби мати силу та доводити, що так звана девʼятипунктирна лінія – це право Китаю на домінування.

Також це політичний та економічний булінг країн у регіоні. Я вже не кажу про Африку та борги, які там є, через що Китай фактично має змогу впливати на політику цих держав. До речі, нещодавній візит сімох лідерів африканських держав до Києва – це, можливо, не їхня ініціатива, бо співініціатором цього візиту виступив Китай. Оскільки те, що вони тут пропонували чітко вкладається у те, що Сі Цзіньпін пропонував 24 лютого 2023 року як "Політичну позицію Китаю щодо врегулювання української кризи".

Власне, ми бачимо, що Китай не є тим, ким намагається здаватися. Тим паче, на українському прикладі. Китайці завірили американців, що вони не постачатимуть зброю РФ, і це для нас – позитив. До речі, Китай вважає, що це його надзвичайно важливий внесок у вирішення "української кризи". Але вони не засудили Росію за її незаконне вторгнення в Україну, і це – показник того, що Китай жодного разу в трьох важливих для України резолюціях Генасамблеї ООН не голосував за нас (про територіальну цілісність, про збройну агресію РФ та про сталий і справедливий мир на підставі Статуту ООН). Тож якщо Китай "за", то чому він своїми голосуваннями не показав того, що він виступає за міжнародне право і є неупередженим гравцем?!

Це просто показує, що є подвійні стандарти – ширма для справжніх інтересів, які переслідує Китай. І дуже часто ці інтереси не співпадають, принаймні з нашими.

Рекомендуємо:

Війна триватиме до 2024-го, після того Росія почне сипатися, а Китай підбиратиме її шматки – Кулик

Від представника Пекіна звучало те, що вони не надаватимуть Росії летальної зброї. Наскільки, зважаючи на подвійні стандарти, про які ви згадували, Китай дотримуватиметься цих слів, і ми не побачимо на своїх просторах якоїсь китайської зброї?

Гарантією не появи китайської зброї на території України чи в руках росіян є торговельний баланс зі США та ЄС. Можна собі уявити реакцію найголовніших партнерів Китаю, якщо така зброя буде в руках росіян. І це – головний чинник. Не слова українського президента чи омбудсмена про те, що росіяни вбивають українців, вчиняють воєнні злочини та геноцид, екоцид, як з греблею Каховської ГЕС, а страх того, що Китай може зазнати економічних втрат, будуть запроваджені додаткові санкції та експортні обмеження, що, фактично, спричинить великі проблеми в економіці Китаю. Це не лише не дасть Китаю досягти своїх зовнішньополітичних цілей, але й може підірвати соціально-економічну та політичну стабільність всередині Китаю.

У філософському плані можна лише один раз прогнати селян із землі, загнати їх до міст, дати їм якусь роботу у промисловості, але вигнати їх назад неможливо. Тому для того, щоб підтримувати цю стабільність, треба, щоб економіка працювала, а в ідеальному варіанті – аби вона зростала, а добробут пересічних громадян збільшувався, бо тоді у них не буде бажання скидати владу.

І саме у цьому полягає стратегічна проблема для китайців. Адже вони своїм тоталітарним мисленням загнали себе у глухий кут, а саме політикою "Одне дитя – в одну сімʼю". Фактично, тепер вони не зможуть насолоджуватися багатством, яке згенерували десятиліттями, бо через певний час (цього, звичайно, не станеться завтра і не через 5-10 років) Китай не зможе скористатися тими перевагами, які він для себе створив через демографію. Індія зараз зробила крок вперед, і це теж важливий момент, адже зараз відбуватиметься візит премʼєр-міністра Індії до США. Бо Індія – це країна, яка, з одного боку, має територіальні суперечки з Китаєм, а з іншого боку не хоче ескалації, хоче співпрацювати з РФ та купувати у неї дешеві енергоносії, та при цьому залежить від європейців та американців у технологічному плані, і саме від США – у плані безпеки. Для цього візиту склалося позитивне тло, бо протягом минулого року Індію відвідали лідери Німеччини, Франції, Великої Британії та були підписані важливі документи стосовно технологічної та військово-технічної співпраці. Тобто в принципі ми бачимо, що Індія буде все більше покладатися на США та їхніх європейських союзників, воліючи стримати зростаючу загрозливу роль Китаю. Тому ми бачимо ситуацію в динаміці, і цей візит Блінкена до Пекіна лише стабілізував, але не змінив ключових позицій сторін. Фактично вони обрали шлях до конфлікту – можливо не через два роки, але в принципі саме цим шляхом вони просуватимуться. Я вже не кажу про внутрішньополітичну ситуацію в Америці, де наявний консенсус між демократами та республіканцями щодо стримування Китаю, повернення виробництва до США. Це не зміниться – навпаки, така риторика дедалі погіршуватиметься, адже наступного року у США відбудуться вибори. І Трамп, і Де Сантіс та всі інші республіканці кажуть про те, що потрібна більш жорстка позиція, ніж у Байдена щодо Китаю, і потрібно готуватися до конфлікту, аби його уникнути. Тому цей візит може розглядатися як тимчасовий захід, який може на час, поки триває турбулентність (у тому числі і через війну в Україні) стабілізувати ці відносини і потихеньку нарощувати могутність сторін. Хоча насправді однієї сторони, адже Китай не має союзників – це не властиво їхньому мисленню на відміну від США. І ми будемо бачити, як китайці намагатимуться розширити свій вплив, а американці збільшуватимуть мережу своїх союзників в регіоні та поза ним для стримування Китаю.

Рекомендуємо:

США не визнають Тайвань, у КНР раді діалогу: підсумки зустрічі Блінкена і Сі

Зважаючи на те, що ви згадували про мирний план Китаю та візит африканських лідерів до Києва та Москви, що на практиці він означатиме? І як, зважаючи на ці візити та певну паузу у відносинах між США та Китаєм, це впливатиме на строки війни в Україні?

Перш за все, китайського мирного плану не існує, є "Позиція Китаю щодо політичного врегулювання української кризи". Це, фактично, бачення Китаю, але є цитати високопосадовців Китаю, передусім Вен Ї, члена Політбюро, який фактично є людиною, яка формує зовнішню політику. Коли він розповідав про бачення конфлікту, то воно нічим не відрізнялося від російського – мовляв, Захід спровокував Росію, саме він винен у цьому, точніше НАТО.

Перший момент – для китайців важливо, щоб Російська Федерація не програла цю війну. Це надзвичайно важливо, оскільки РФ відволікає ресурси європейців, передусім американців, від стримування самого Китаю.

Другий момент – китайці кажуть про те, що не можна будувати безпеку за рахунок іншої сторони. І, власне, блокове протистояння – це погано. Мається на увазі позиція Китаю проти НАТО. Ну, начебто, НАТО знаходиться в Атлантиці і його сфера діяльності не розповсюджується на Індо-Тихоокеанський регіон. Але для китайців важливо показати, що блоки чи альянси не потрібні. Оскільки китайці їх не хочуть, вони, звичайно, дуже нервово сприймають співробітництво Сполучених Штатів з іншими країнами. Це і AUKUS з британцями та австралійцями щодо виробництва атомних підводних човнів для флоту Австралії, та QUAD, де залучена Індія. Власне, їм це не подобається, тому вони не можуть сказати, що ми за НАТО там, а проти будь-яких блокувань чи альянсів в Індо-Тихоокеанському регіоні.

Звичайно, що їм не подобаються санкції (до речі, про санкції йшлося під час перемовин з Блінкеном), оскільки вони хотіли б, щоб усе приходило через Раду безпеки ООН, але ми розуміємо, що тоді жодних санкцій за збройну російську агресію не було. У китайців тут є певні протиріччя – якщо вони не голосували за територіальну цілісність України і не засуджували збройну агресію, то як би вони голосували за санкції проти Російської Федерації?

Уявімо, що в Росії немає права вето, і це – просто показник подвійних стандартів. Власне, китайські інтереси щодо України збігаються з російськими. І Китаю вигідно, що Росія зараз є слабкою державою, яка продає все, що в неї є, фактично задарма. Також китайці збільшують свою присутність на території РФ, не лише ринкову, але й фізичну. І, звичайно, через певний час вони впливатимуть і на політику російську.

Я вже не кажу про всі ті автохтонні території (землі, які населяють корінні жителі. - Главред), які свого часу, як китайці вважають, незаконно, несправедливо були відторгнуті від Китаю. Передусім це території Сибіру, багаті на всю таблицю Менделєєва.

Тому вони підтримують Російську Федерацію. І їхні мирні ініціативи, ідеї, чи то прямі, як вказувалася, позиції, чи то опосередковані (бо хочу нагадати, що президент Рамафоса телефонував Сі Цзіньпіну перед тим, як приїхати до Києва) спрямовані на те, щоб забезпечити такий стан, щоб війна припинилася на умовах РФ.

Вони кажуть про суверенітет та територіальну цілісність, але дуже абстрактно.

Вони жодного разу не сказали, що Росія має прибратися з усієї міжнародно визнаної території України, включно з АР Крим та Севастополем.

Вони звинувачують Захід у тому, що він нам допомагає зброєю – кажуть, що Захід підкидає хмиз у багаття, а ось ми такі добрі, цього не робимо.

І власне, закликають до припинення вогню і дипломатії. Та зрозуміло, що припинення вогню зараз більш вигідне Росії. Та й про що може бути дипломатія, поки частина наших територій окупована?! Хіба ми маємо знайти компроміс, які території залишимо, а які віддамо Російській Федерації? Це абсолютно безглуздо.

Усі ці ініціативи не є такими, які можуть принести мир Україні. Власне, тому я абсолютно підтримую формулювання, яке було озвучено президентом України і по відношенню до китайських ініціатив, і по відношенню до ініціативи сімох лідерів африканських країн, про те, що є український мирний план, заснований на нормах та принципах міжнародного права і треба його дотримуватися. Мовляв, буде глобальний саміт по миру в Україні, і там ви можете обрати той пункт, який вам до вподоби.

Африканцям, звичайно, до вподоби питання продовольчої безпеки, бо, в принципі, вони їхали сюди за кількома речами. Перша – це продовольча безпека.

Друга – це фактично глобальний престиж, оскільки вони представляють країни, що розвиваються, а всі кажуть, що глобальний південь – це майбутнє.

Ну і третя – це внутрішні політичні нюанси, але нас це не обходить.

За великим рахунком, продовольство є ключовим моментом, оскільки весь світ страждає від російської блокади, не лише війни, але і блокади Чорного моря. І, звичайно, що вони б хотіли вирішити це питання.

Повертаючись знову до Китаю, то його мирні ініціативи не є такими, які можуть принести справедливий і тривалий мир в Україну.

Без Китаю складно буде, якщо, наприклад, буде невдала українська кампанія по звільненню наших територій, і тоді, звичайно, доведеться його залучати. Але коли ми звільнимо свої території, то тоді роль Китаю треба зводити до мінімуму. Оскільки Китай хотів би мати вплив на формування архітектури європейської безпеки, щоб, фактично, підірвати роль Сполучених Штатів і НАТО, а нам це не вігідно.

І другий момент – Китай хотів би долучитися до повоєнної відбудови України та інвестування в Україну. Нам, звичайно, потрібна і гуманітарна допомога, і інвестиції, але не в таких обсягах і не таким способом, як це робиться в Африці, коли країни на десятки років винні свої ресурси.

Враховуючи те, що вони нічого не отримали, це не дуже справедливо. Я маю на увазі те, що корумповані режими отримали гроші, реалізуються якісь проєкти китайцями за китайські гроші, але це не покращує добробут пересічних мешканців, і через ці борги держави залежні від Пекіну у стратегічній перспективі. А нам це точно не потрібно.

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред