У Росії почнеться смута, коли ЗСУ тріумфально зайдуть до Криму – Євген Дикий

26 травня 2023, 09:00
959
Бум створення ПВК у Росії показує, що багато хто, відчувши носом запах смути, уже готується до переділу влади і території РФ, вважає Євген Дикий.
Російська армія – наче величезна купа лайна, лопатами ще махати і махати, вважає Дикий
Боротьба за владу в Росії розгорнеться в межах "банки з павуками", в найближчому оточенні Путіна, зазначив Дикий / Главред

На сайті Главред відбувся чат із політичним і військовим експертом, колишнім командиром взводу батальйону "Айдар", директором Національного антарктичного наукового центру Євгеном Диким. Спілкуючись із читачами, він розповів, коли розпочнеться наступ ЗСУ, щодо яких територій можливі нові "жести доброї волі" росіян, чи потрібні Україні Білгородщина і Воронежчина, скільки ще триватиме війна, чому повертати Крим буде легше, ніж Донбас, що повалить режим Путіна, а також як розвалюватиметься Росія.

Подаємо стенограму чату з Євгеном Диким.

Serhii: Судячи з термінів, які звучать про поставки Україні літаків та певних видів озброєнь, повноцінний наступ у нас почнеться хіба що восени, а там знову негода, багнюка, тобто несприятлива для ведення активних бойових дій погода…

Євген Дикий: Це спроба автора питання зобразити з себе великого стратега. Він сидить у тилу на дивані і все розпланував: скільки потрібно літаків, коли саме що почнеться. Цій людині можу сказати лише одне: стулив пельку, взяв до рук автомат і пішов воювати.

Краще б такі люди мовчали, а якщо можуть – йшли та воювали.

Serhii: Наскільки ймовірно, що наступ ЗСУ почнеться не цього року, а вже наступної весни?

Євген Дикий: Імовірність цього близька до нуля. Хочемо ми чи ні, маємо достатньо ресурсів чи ні, але ми мусимо наступати саме цього літа, навіть не восени. Ми маємо наступати найближчим часом. Буде це у травні чи вже в червні – це знають тільки у Генштабі.

Наші союзники залишили нам дуже вузьке вікно можливостей: якщо до осені ми не покажемо суттєвих результатів, підтримка слабшатиме, і нам почнуть викручувати руки й саджати за стіл переговорів із агресором. Це для нас є абсолютно неприйнятним і смертельно небезпечним сценарієм. Заморожування конфлікту по нинішній лінії фронту може стати суворою реальністю, якщо до осені у нас не буде значних успіхів і просувань на фронті.

Звісно, через таку поведінку наших союзників можна обурюватися, але для того, щоб наше обурення не зашкалювало, нагадаю, що не союзники винні в тому, що ми вісім років не готувалися до війни, не союзники зробили так, що ми повністю залежимо від них і їхнього постачання бронетехніки, снарядів патронів – практично всього. Це повністю наша провина. Ми профукали вісім років, а тому змушені рахуватися з усіма нюансами, зокрема, з тим, які "таргани" в головах наших союзників, як це подають їхні медіа, як це сприймає їхнє суспільство, їхні платники податків.

А їхні платники податків вважають, що в нас уже вкладені мільярди (і це правда), і тепер вони хочуть побачити окупність своїх інвестицій. Вони міряють тим, скільки вони нам дали, а не скільки нам треба для виконання задач. Дисбаланс величезний. Те, що вони дали, – це набагато більше, ніж давали будь-коли раніше, тому їм здається, що це ого-го-го. Але якщо порівнювати з реальними потребами, то це в рази менше. Не на порядки, але в рази.

Та нам не звикати воювати з меншим ресурсом, аніж потрібно. Всю цю війну ми воюємо з недостатнім ресурсом, щоразу компенсуючи це героїзмом наших людей, мотивацією і, будемо відверті, кількістю жертв, яких ми в цій війні зазнаємо.

Зараз буде те саме. Нам доведеться починати наступ із тим ресурсом, який наявний зараз або який назбирається за найближчий місяць. Скільки буде – з тим і почнемо. Тому що варіантів не починати нам фактично не залишили.

Та не будемо зводити все до союзників, бо є ще один нюанс. Росія невипадково зараз через усі свої рупори, починаючи від Рамафоси (Сиріл Рамафоса – президент Південно-Африканської Республіки, – ред.) і закінчуючи Папою Римським, намагається донести одну думку. В цій війні не буде переможців, обидві сторони вже досягнули максимуму і тому потрібно заморожувати війну по нинішній лінії. Це наразі головний російський наратив, який вносять в мізки всього світового співтовариства. І це не просто так.

Росіянам саме зараз дуже потрібна пауза. Бо в межах найближчих місяців час іще працює на нас, а от у перспективі року він уже починає працювати на мо**алів.

Дивіться відео чату з Євгеном Диким на Главреді:

Що таке "зараз плюс місяць"? Це до нас ще щось доїхало, це ми ще когось встигли навчити і підготувати на полігонах, відповідно, збільшили їхні шанси вижити в цьому наступі, і за цей самий час у Росії стало ще менше снарядів, ще менше бронетехніки, і ще менше людей на фронті, бо вони весь час утилізуються.

А що таке "зараз плюс рік"? Це в Росії відбулася ще одна-дві хвилі мобілізації. Тобто скільки би ми тут не утилізували, вони досиплять ще 200-300 тисяч осіб. Зараз вони цього не можуть, а з осені – зможуть. Є таке поняття як пропускна здатність мобілізаційної системи, російська складає 200-250 тисяч за один набір, а цикл опрацювання цього набору становить приблизно чотири місяці. Тож восени росіяни можуть провести нову велику мобілізацію, почати можуть навіть влітку, а восени вже почнуть кидати "мобіків" на фронт. За місяць вони цього зробити не можуть.

Тобто плюс рік – це ще дві хвилі "мобіків". Плюс рік – це ще кілька насвердлених росіянами дірок у санкційному режимі і, відповідно, хоча б частково оживлений російський оборонпром. Наразі він не мертвий, а паралізований санкціями. Наприклад, Росія здатна зараз виробляти нових танків і ремонтувати підбитих сумарно 50-70 одиниць на місяць, а ми приблизно стільки зараз виносимо за тиждень. Тобто поки що кожен тиждень працює на мінус їхньої бронетехніки – вона тане. А через рік росіяни цілком можуть вийти на ті темпи, які вони собі поставили за мету – виробляти півтори тисячі танків на рік.

Тобто на довгій перспективі нам невигідна пауза, а, відтак, і відкладання наступу на наступний рік. А кожен плюс тиждень зараз – це поки що працює на нас. У короткій перспективі нам варто не поспішати. Але йдеться саме про теплий сезон цього року.

До речі, давайте перестанемо називати те, що нас очікує, "контрнаступом". Контрнаступ – це те, що зараз відбувається по флангах від Бахмута. Коли ти відбив наступ ворога, ворог видихся, і ти переходиш у контратаку та наступаєш на плечах у ворога, який відкочується. Це контрнаступ, саме це і відбувається по флангах біля Бахмута.

А те, про що ми говоримо, це не контрнаступ, а велика наступальна кампанія, розрахована на весь теплий період цього року, до осені включно.

Omega: Коли росіяни почали волати на днях, що Україна почала наступ, серед напрямків цього наступу вперто фігурував білгородський. З вашої точки зору, чи можуть і чи доцільно українським військам рухатися в тому числі на російську територію, в якому випадку це має сенс? Не дуже віриться, що багато хто в нашій країні мріє про "Білгород-наш" чи "Воронеж-наш".

Євген Дикий: "Білгород-няш" и "Воронеж-няш" нам однозначно не потрібні. Але це не означає, що туди не треба заходити. Просто не потрібно уподібнюватися росіянам: якщо ти кудись зайшов, якщо кудись "ступил сапог солдата", необов’язково залишатися там надовго, осідати на роки, а, тим більше, інтегрувати ці землі до складу своєї території.

А от зручні шляхи сполучення бувають через різні території. Із 2014 року переконаний, що, якби ми тоді не посоромилися кілька годин пройти через Білгородщину, то доля "ЛНР" могла б скластися зовсім інакше.

Зараз ситуація та сама. Суто з військової точки зору, нам невигідно далі довбатися об лінію оборони, яку росіяни вибудували від Сватового до Кремінної. Лінія Сватове-Кремінна, яку ми не можемо взяти з жовтня минулого року і яку весь час штурмуємо, може бути просто обійдена. Як свого часу німці на стали штурмувати добре укріплену французами Лінію Мажино, а просто взяли і пройшли збоку. Так от для нас це "збоку" лежить саме через російську територію. Суто з військової точки зору, для нас було б дуже логічним пройти через Білгородщину і вийти в тили росіян на Луганщині – тоді там би посипалося все.

А от чи буде це зроблено, я не знаю, тому що відповідь лежить не у військовій площині. Я гадаю, що те, що очевидно мені, рядовому піхотинцю, чудово очевидно і Залужному.

А от чого ми не знаємо, так це, наскільки жорсткими є заборони наших союзників на будь-яке заходження на російську територію. У мене жевріє надія, що в момент, коли все почнеться, нам просто буде плювати на те, що з цього приводу думають Байден та Салліван, і наші військові вирішать діяти так, як доцільно з військової точки зору. Ми просто потім скажемо: "Ой, вибачте, упс, так уже вийшло".

Втім, не знаю, чи будуть аж настільки слідкувати за нашими руками, що підуть жорсткі сигнали про припинення військової допомоги, якщо ми пройдемо хоча б метр по ворожій території. Це абсолютно несправедливо, це повна маячня, з точки зору військової стратегії. Але знову-таки, на превеликий жаль, оскільки ми не готувалися, ми змушені рахуватися, зокрема, із дурними страхами наших союзників (в даному разі ми говоримо саме про це).

У Байдена та його оточення є абсолютно дурний та ірраціональний страх, так званої, ескалації. Тому чи дадуть нам пройти через територію Рашки, наразі мені не відомо.

Anna: Наскільки ймовірними ви вважаєте нові "жести доброї волі" з боку росіян і щодо яких позицій?

Євген Дикий: Росіяни не зробили жодного "жесту доброї волі" просто так – їх до цього примусили. Тому наступні "жести доброї волі" можливі тільки після суттєвих успіхів ЗСУ на фронті.

Не виключаю, що Крим нам дасться легше, ніж багато хто думає. Адже якщо ми виходимо на лівобережну Херсонщину та південь Запоріжжя, з військової точки зору, Крим стає островом. Міст перебивається парою ракет. Скільки там росіяни протримаються в ізоляції... Тож тут цілком можливий "жест доброї волі".

З іншого боку, Крим для росіян має сакральне значення, тому їм можуть дати команду стояти на смерть. Тоді нам доведеться брати Крим із боями. Та навіть за умови спротиву росіян взяти Крим набагато простіше, ніж узяти Донбас, бо це острів.

У Донбасу величезний тил у вигляді Ростовської та інших областей Російської Федерації. Можна вважати, що у російського фронту на Донбасі тили аж до самого Уралу.

А от Крим – зовсім інша історія: виходимо на Перекоп, перебиваємо міст і далі маємо справу тільки з тим угрупованням, яке є на острові, адже у противника не буде можливості його поповнювати людьми та запасами.

Історія свідчить про те, що "легендарный город русской славы Севастополь" витримував ворожу облогу тричі, і всі три рази він капітулював. Четвертий – не за горами.

Smilik: Ваша думка, коли, коли ж нарешті Кримський міст вирушить до крейсера "Москва"? Цей міст – дуже символічна річ, наче мотузка, що прив’язує Крим до Росії, тож так хочеться, щоб його якомога швидше не стало.

Євген Дикий: Розумію ці емоції.

Як на мене, стратегічне значення там має тільки залізничне полотно, яке було суттєво пошкоджено під час попередньої "бавовни" на Кримському мосту. Не беруся судити, коли його доб’ють, але технічно у нас тепер є чим – дякуємо Британії за Storm Shadow.

А от щодо живої полоси автомагістралі, яка залишилася одна, бо друга, як ми пам’ятаємо, обвалилася після "бавовни", є питання. Для забезпечення військового контингенту це насправді дуже вузенька артерія, через яку багато чого не завезеш. Зате, можливо, варто залишити цю артерію для втечі до Росії цивільного російського населення. За ці вісім років у Криму зібралося багато "понаехов", і досі далеко не всі вони забралися звідти з валізками. Можливо, нам вигідніше лишити їм цей шлях для втечі.

Хто такий Євген Дикий

Євген Олександрович Дикий – український вчений, військовий, публіцист. Кандидат біологічних наук, учасник війни на сході України, у 2014 році – командир 2-ї роти 24-го батальйону територіальної оборони "Айдар". З лютого 2018 року очолює Національний антарктичний науковий центр, пише Вікіпедія.

Fedir: Центр журналістських розслідувань повідомив, що окупанти відкрили шлюзи Каховської ГЕС і… затопили власні позиції. Що це – хитрий план чи дурість? Взагалі, як ви вважаєте, на які радикальні кроки може наважитися ця дика орда: підрив ГЕС, навмисна аварія на ЗАЕС, ядерний удар, застосування хімічної зброї?

Євген Дикий: Поки що не маю підтвердження інформації щодо підриву ГЕС, тому не коментуватиму. Тут треба розібратися.

А на що росіяни здатні взагалі… Зверніть увагу, коли вони валили нашу енергосистему, витрачаючи на це сотні ракет, жодна ракета навіть не летіла в бік АЕС. Але це не тому що росіяни такі хороші, а тому що це та єдина дуже жирна "червона лінія", яку їм провів Захід. Це та межа, після якої Захід пообіцяв втрутитися у війну напряму – не шляхом допомоги Україні, а саме своїми збройними силами.

Тобто росіянам заборонили використовувати ядерну зброю і атомні станції в якості ядерної зброї. На жаль, це єдина заборона, але вона серйозна. І, судячи з дій росіян, вони сприймають її всерйоз.

Олег: Чим і як далі воюватиме Росія, відбиватиме український наступ, якщо вже зараз вона воює найстарішою технікою, що лишилася від Радянського Союзу, якщо вже зараз її бійці кричать про "снарядний голод", якщо вже зараз на певні ділянки фронту перекидають не тільки допотопні танки, але й коней?

Євген Дикий: Власне, на це у нас зараз основний розрахунок. Практика показала, що росіяни дуже нечутливі до втрат людей. Розрахунки, які у нас у всіх були на початку війни, у мене в тому числі, на те, що в Росії "щось почнеться", коли вона перейде певний ліміт "грузов 200", не виправдалися. Ми сподівалися, що росіяни хоча б зададуться питанням, чи варто це продовжувати, "нахіба" це все. Виявилося – ні. Виявилося, що солдатські мамочки, які свого часу виграли Першу чеченську війну, змусивши владу вивести війська, сьогодні абсолютно спокійно стають у чергу за "Лада Калиной".

Тобто російське суспільство настільки деградувало, що установка маршала Шереметьєва, який колись втішав молодого і ще схожого на людину Петра І: "Не плачь, государь, бабы ещё нарожают!", стала домінуючою у російському суспільстві. Відтак, "м’яса" їм не шкода.

А от із "залізом" інша історія. Слабке місце Росії – це саме "залізо". Ми вибиваємо їхню бронетехніку та "арту" ("арта" – скорочено від "артилерія", – ред.) більшими темпами, ніж вони встигають її поновлювати, тому вона поступово тане. Це не означає, що "залізо" вже закінчилося – там величезний базовий запас, але він дійсно тане.

Танки Т-55 і Т-54 невипадково з’явилися на фронті. Більше того, там є навіть веселіші речі, ніж ці танки. Там є напівкустарні, але їх роблять російські державні підприємства, "шушпанцери": наприклад, росіяни беруть старі армійські "мотолиги", тобто тягачі МТ-ЛБ, і на них зверху наварюють зенітні башти, спиляні з кораблів. Востаннє таке робилося під час Другої світової війни, і от тепер знову. Це показник дуже великих проблем росіян із поповненням парку бронетехніки.

Щодо "снарядного голоду" є нюанс. Не всьому, що кричать росіяни, варто вірити. Справа в тому, що те, що вони називають "снарядним голодом", це така кількість снарядів, якої у нас не було ще жодного разу за цю війну. Зараз росіяни вистрілюють до 20 тисяч снарядів на день по всьому фронту, і в них істерика, що це "снарядний голод". Вони порівнюють із минулим літом, коли вони вистрілювали 60 тисяч снарядів на день, це була їхня стандартна денна норма. Тоді вони воювали вогняним валом: спочатку "арта" виносила цілі населені пункти, а далі заходила піхота.

Ми ніколи так не воювали, і у нас ніколи не було такої кількості снарядів. Максимальна кількість, яку ми витрачали під час цієї війни, становила 7 тисяч снарядів на день. Зараз взагалі діє норматив 4-5 тисяч снарядів на день, не більше. І ми не плачемо, не кричимо, що у нас "снарядний голод". Так є, так ми і воюємо.

Тому "снарядний голод" ворога не варто переоцінювати. Тільки в уяві росіян це "голод", бо вони просто не вміють стріляти влучно – рученьки не з того місця, вони звикли працювати по площах. Якщо працювати по площах, а не по об’єктах, засіваючи землю снарядами, тоді, мабуть, справді 20 тисяч снарядів на день – це "голод".

Дай боже нам дожити до того, щоб у нас хоча б раз був такий "голод"!

Ключова проблема для нас – це просто велика кількість росіян.

Взагалі, вся ця "друга армія світу" нагадує мені один "шедевр" російської культури. Кілька років тому росіяни дуже пишалися тим, що в Якутії створили 5-метрову скульптуру півня з, вибачте на слові, коров’ячого посліду. Що цікаво, вони потім щороку створювали якусь таку символічну фігуру, а торік не змогли – виявилося, що під санкції потрапив німецький пластифікатор, на якому тримався той півень із посліду у росіян. Відповідно, під санкціями ці "шедеври" просто перетворилися на велику купу лайна і палок.

Це чудовий образ російського оборонпрому та російської армії. По-перше, все це дуже погано працює без "німецького пластифікатора", а, по-друге, в принципі, є лайном. Але цього лайна, на жаль, величезна купа. Лопатами ще махати і махати, кидати – не перекидати цю купу.

Отже, у росіян дедалі гірше стає з "залізом", але "м’яса" вони нагнали в Україну неміряно. Для порівняння: рік із хвостиком тому вони зайшли на нашу територію в кількості 180 тисяч, а наразі тільки в Херсонській та Запорізькій областях перебуває 150 тисяч осіб. Це лише в двох неповністю окупованих областях!

Це до питання про те, скільки вони сюди нагнали живої сили. Саме нею, цим "м’ясом" вони й будуть воювати, боронитися. Відповідно, далі все залежатиме від того, як саме поведе себе це "м’ясо": наскільки воно виявиться вмотивованим, навченим, забезпеченим зброєю та боєкомплектом, зрештою, наскільки грамотно ним командуватимуть. А це вже покаже сам наступ.

Simka: Які міфи про міць Росії найбільш феєрично зруйнували ЗСУ від 24 лютого?

Євген Дикий: Мабуть, усі. Процитую нашого великого друга – британського міністра оборони Бена Воллеса. Ще влітку минулого року, коли орки потікали з північних областей України, він сказав: "Після того, що сталося, можна забути про визначення Росії як наддержави".

Росія перестала бути наддержавою. Але святе місце не буває порожнім, і мрія Владіміра Вдадіміровіча здійснилася, щоправда, не зовсім так, як він хотів. Він мріяв про те, що світ знову стане двополярним, як у роки його юності, в роки Холодної війни. Так і сталося. Але йому ніхто не обіцяв, що другий полюс буде в Москві… Відтак, якщо раніше "вісь добра та зла" становили Вашингтон і Москва, то тепер – Вашингтон і Пекін.

Росії замість ролі наддержави відведена функція напівбожевільної бензоколонки при Пекіні. Вона остаточно втрачає свій вплив у світі і всю свою "великую геополитику".

Таким чином, руйнуються міфи і про "великую Россию", і про Росію як державу, і про потужну й сильну російську армію. Про армію РФ усім стало зрозуміло, що вона просто велика кількісно, і це єдина її перевага. Так, це перевага, з якою теж доводиться рахуватися, але вона єдина.

Російський оборонпром уже остаточно і незворотно втратив усі світові ринки. Російську зброю більше ніхто не куплятиме. Хіба що якісь африканські диктатори, чию оборону забезпечує ПВК "Вагнер", отримають від Рашки ще кілька літачків чи танчиків. Але всі серйозні покупці, наприклад, Індія, яка щороку купляла російську зброю на мільярди, переорієнтовуються і переходять на західну зброю, бо російська себе вже проявила по повній програмі.

Найяскравіший приклад – недавнє збиття "Кинджалів". Прикол не тільки в тому, що їх збили, але й у тому, що "Кинджали", зроблені в 2020-х роках і є останнім криком російського оборонпрому, вважалися суперовою "аналоговнєтною" гіперзвуковою "вундервафлею", були збиті американською системою Patriot 1990-х років випуску. Тобто 30-літня американська система ППО спокійно бере найостанніші російські ракети, кращих за які просто немає. Це вирок.

До речі, легенда про імпортозаміщення накрилася одною із перших. У росіян зараз проблеми не тільки з чіпами та електронікою. Це те, з чим Радянський Союз завжди викручувався шляхом банальної крадіжки чужих технологій, бо свого часу товаріщ Сталін сказав, що "кибернетика – это продажная девка империализма и буржуазная лженаука". Відтоді "совок" так і не зміг наздогнати відставання по всіх діджитал-штуках. Радянська оборонна промисловість закривала це питання крадіжкою чужих технологій. Рашка пішла шляхом купівлі цих технологій за нафтові бакси, коли не була під санкціями. Сьогодні Росія знову під санкціями, і тепер росіяни крадуть банальні пральні машини, тому що чіпи з сучасних західних пралок є тим, чим росіяни рятують боєголовки своїх ракет. До речі, дуже дотепно як для одноразового партизанського рішення. Це смішно, але якось працює.

Добре, нехай це електроніка. Вона завжди була слабким місцем "совка". Але банально підшипники! У росіян зараз не ремонтується бронетехніка, бо немає шарикопідшипників – як виявилося, вони всі були німецькими останні 20 років. Як би ми не ставилися до "совка", яким би лайном він не був, але принаймні підшипники він робив свої. А от "аналоговнєтная" путінська Росія виявилася нездатною навіть на це.

Таким чином, зруйновано безліч міфів, і вони досі тануть з однаковою швидкістю. Якщо для наc уже все зрозуміло, то на Заході багато хто ще вірить у ці міфі. Ми вже переконали всіх, що Рашка, виявляється, може не перемагати, але в тому, що Рашку можна перемогти, ми ще переконали далеко не всіх, навіть наших союзників. Це буде наступним відкриттям, але до нього ще треба дожити і довоювати.

Скептик: Що ви думаєте про ракетну міць Росії? Спочатку там стали тихіше сміятися російські вже малочисельні "Іскандери", тепер і непереможні "Кинджали" перейшли в розряд насіння, яке вправно лузається системами Patriot. Чи можемо ми говорити про те, що Росія втрачає такий інструмент терору як ракетні обстріли?

Євген Дикий: Втрачає, але не втратила. У росіян ще є певний запас ракет, на цей рік їм його ще вистачить. Але чимдалі ракети стають усе більш дефіцитними.

Ми з вами говорили про можливості російського оборонпрому в умовах санкцій, так от саме по ракетах це дуже вдарило. Наскільки я розумію, "Кинджали" зараз або не виробляються взагалі, або виробляються в кількості одна-дві одиниці на місяць. З "Калібрами" та іншими крилатими ракетами справи дещо кращі, але знов-таки йдеться про десяток-два на місяць.

Фактично росіяни за місяць здатні виробити таку кількість ракет, яка потрібна на один залп. А запасів уже менше критично прийнятної межі. Поки що Росія компенсує це іранською допомогою: "мопедів" багато, й Іран, здається, готовий постачати далі. Ну що ж, "мопеди" летітимуть – ми їх збиватимемо.

Світлана: Ви є оптимістом чи песимістом у прогнозах щодо тривалості війни – коли, за вашими суб’єктивними відчуттями, додому повернуться Донбас, Крим, окупована частина Запоріжжя та Херсонщини?

Євген Дикий: Намагаюся бути не оптимістом чи песимістом, а реалістом. Реалістичний прогноз наразі зробити неможливо – є кілька сценаріїв, ми кожен можемо описати, але який із них реалізується, зараз ніхто не скаже. Це залежить від дуже багатьох факторів.

Почнемо з найоптимістичнішого сценарію. Існує шанс, і він не нульовий, що здійсниться мрія більшості українців – довгоочікуваний великий наступ ЗСУ буде дуже успішним, і орки посипляться так, як торік вони посипалися на Харківщині. Така ймовірність – підкреслюю, саме ймовірність – існує. Але це, м’яко кажучи, не гарантія.

Нагадаю, що переможної для нас минулої осені водночас були Харківщина і Херсонщина. На Харківщині тоді насправді почався не дуже значний наступ, але орки посипалися. Тож наше командування цим скористалося і гнало їх стільки, скільки бачило. Натомість до наступу на Херсонщині ми довго готувалися і змогли прорвати лише одну лінію орківської оборони з трьох, а решта лишилися. Тож довелося змінювати тактику – два місяці поступово їх видавлювали, примушуючи до "непростого решения". Там були чотири мости – тільки-но ми взяли їх під вогневий контроль, стало зрозуміло, що "непростое решение" буде, питання було тільки в тому, як скоро.

На жаль, далеко не на всіх територіях можливо так діяти. Тому тільки велика наступальна кампанія покаже, чи то вона буде більше схожа на минулорічні події на Херсонщині, чи то на події на Харківщині, чи то росіяни будуть сипатися і тікати, чи то будуть чіплятися зубами і кігтями за окуповану землю, як у Херсонській області. Це дуже різні сценарії.

Багато залежить від графіків постачання нам західної допомоги, в першу чергу, навіть не техніки, а снарядів. Це дуже лімітуючий фактор. Він здатен впливати на швидкість нашого просування, а від цього залежатиме те, скільки часу буде у Рашки на мобілізаційні кампанії та відновлення сил.

Ми граємо на те, щоб якомога швидше перемогти. Росія, навпаки, чудово розуміє, що перемога їй зараз не світить, тому розраховує на затягування часу. Вона намагається виграти час, в ідеалі шляхом примусу нас до припинення вогню по нинішній лінії або принаймні шляхом розтягування бойових дій на довше, тим часом реорганізовуючи свій тил і готуючи нові поповнення. Який із двох сценаріїв спрацює – наш чи орківський, це буде видно десь восени.

Можливі дуже різні сценарії – від тріумфального завершення війни восени цього року до затягування війни ще на кілька років або до найгіршого сценарію, тобто заморожування війни.

Розумно і раціонально з нашого боку готуватися і налаштовуватися на гірший сценарій. Краще ми потім матимемо сюрприз, як мали його на Харківщині, та порадіємо, що орки виявляться ще більшим лайном, аніж ми про них думали. Хай краще ми здивуємося так, а не навпаки. Це краще, ніж ми розкатаємо губу і будемо думати, що варто нам тільки розпочати – і понеслась, а потім розчаровуватися і на ходу перелаштовуватися на більш тривалий варіант.

Тому всім краще налаштовуватися на те, що нам треба витримати ще кілька років цієї війни, а потім радіти через помилку в прогнозах.

Главред: Це важлива ремарка, бо у нас зараз забагато говорять про перемогу – так наче вона вже в нас у кишені.

Євген Дикий: Перемога ще взагалі не гарантована. Те, що ми повірили в свою здатність перемогти, це дуже класно – на початку війни це було критично необхідним, і потрібно було зламати міф про непереможність Рашки. Але від того, що ми повірили в можливість нашої перемоги, ми плавно перейшли в переконання в неминучості цієї перемоги. А це зовсім різні речі.

Раніше ми всі жили цією війною – і ті, хто тримали в руках зброю, і ті, хто їм, умовно кажучи, подавали патрони й бутерброди, і навіть ті, хто втікали за кордон і нічого там не робили. Інформаційно ми всі жили в одному полі, ми поділяли одні емоції. А зараз, як не парадоксально, через те, що наші захисники дуже класно роблять свою роботу і воюють, фронт ніби віддалився, і країна ніби розділилася на тих, хто напряму пов’язаний із війною, і тих, хто попри прильоти живе спокійним тиловим життям. І чим далі від лінії фронту, тим непомітнішою стає війна.

Саме в цієї частини людей, які відгороджуються від війни, чомусь виникає переконання, що, по-перше, перемога точно буде, і, по-друге, щось вона вже затримується. "Де ж наша перемога, ми такі герої, ми витримуємо цю війну, ми навіть по п’ять гривень донатимо на ЗСУ, а переможеньки все немає. Де наша перемога?!". Це починає нагадувати футбольних уболівальників, які сидять із пляшечкою пива і скандують: "Надо гол! Надо гол!". "Надо", то піди і забий.

Отже, ніхто не гарантував нашу перемогу. І чим більше ми сподіваємося, що цю перемогу хтось здобуде без нас, що нам хтось її принесе, тим довший до неї шлях.

З усіх наших слоганів цієї війни мені дуже не подобається, мабуть, найпоширеніший – "Вірю в ЗСУ". Це переходить у якесь релігійне переконання: десь існує якась абстрактна свята всемогутня сила – ЗСУ, і я в неї вірю, навіть доначу свої чесні п’ять гривень, а вона далі якимсь магічним шляхом мені принесе переможеньку. Ні, так це не працює.

ЗСУ, в які стало заведено "вірити", є абсолютно такими самими людьми, як ми з вами. Серед них професійних військових, які до цієї війни вивчали воєнну справу, одиниці. Це навіть не меншість, а зникаючий відсоток. Абсолютна більшість – це звичайні цивільні люди, яких ця війна вирвала з нормального життя, які ніколи до цього не готувалися. Це наші брати, друзі, сусіди, колеги по цивільній роботі, яких вирвало зі звичного життя, але аж ніяк не зробило при цьому суперменами, нічому не навчило, а просто кинуло в цей вир, навалило на них такі навантаження, які ми тут, у тилу, навіть не уявляємо. А ми тепер просто в них віруємо і починаємо навіть їх підганяти – "ну де ж тут наша перемога?".

Треба не вірити, а допомагати, допомагати, допомагати… Як це було на початку війни. Слід пам’ятати, що там нашим захисникам легше не стало. Забезпечення стало краще, ніж на початку війни, але все одно воно далеко не таке, як треба. Треба і досі донатити хоча б по п’ять гривень, треба здавати кров для поранених, тому що їх уже багато, а під час наступу буде ще більше. Війна – велика, і в кожного з нас уже є родичі, друзі, знайомі чи хоча б знайомі знайомих, які зараз готуються до наступу або тримають фронт, тож можна просто поцікавитися напряму, чого їм не вистачає – конкретно цій людині, конкретно її підрозділу, і конкретно на це задонатити або знайти, купити і прислати. Тоді і час в очікуванні перемоги абсолютно по-іншому мине, він набагато швидше пронесеться.

Налаштовуватися треба саме на тривалу роботу. Війна – це дуже важка робота, яку мають виконати сотні тисяч людей. Воїни виконують її там, на фронті, а нам потрібно налаштуватися виконувати її тут, у тилу, і так довго, як це буде треба. Коли ми будемо до цього готові, в певний момент ми будемо так само здивовані, як свого часу перемогою під Києвом.

Nik: Наскільки, по-вашому, міцною є сьогодні російська вертикаль влади? Що може стати тим помахом крил метелика, який повалить Путіна та його режим? Які події на фронті почнуть створювати найбільш відчутні проблеми для Путіна всередині Росії, після якої поразки умовні "башти Кремля" або самі росіяни скажуть "годі, пора з цим закінчувати"?

Євген Дикий: Режим виявився доволі міцним і стійким, а російське суспільство – нездатним до опору. Тому якщо у нас хтось наївно розраховував на "русский майдан", треба про це забути – його точно не буде.

А от класичний у стилі російської історії "апоплексический удар табакеркой по голове" з російським "государем" статися може. Тобто можливий заколот у найближчому оточенні Путіна. Може початися "великая русская смута", яка аж ніяк не буде схожа на демократичну революцію чи майдан, а буде війною таких як Пригожин, Кадиров та інших власників приватних армій та бандформувань.

До речі, бум створення в Росії ПВК показує, що багато хто саме до такого сценарію там уже готується. Багато хто в Росії вже почав носом відчувати запах смути. Якщо такі як Гіркін створюють кумедні політичні утворення – "клубы рассерженных патриотов", то всі, в кого є гроші, обзаводяться своїми ПВК.

У Росії за останній рік зареєстровано вже більше 40 ПВК. Це не 40 організацій, які мріють покласти своє життя і докласти зусиль задля перемоги "СВО", а це 40 організацій, які готуються до переділу влади в Росії, а, можливо, навіть до переділу території Російської Федерації.

Я не здивуюся, якщо ми побачимо Шойгу першим президентом незалежної Тиви, або якщо вірний путінський раб Кадирка раптом згадає, що він є сином моджахеда, і очолить ісламський емірат Кавказ. Подібних речей ми побачимо дуже багато, багато різних цікавих парадоксів.

Точно можна сказати, що різні кумедні "шендеровичі", які сидять по європах і підписують нікому непотрібні декларації, точно не будуть гравцями у цій ситуації. Все відбуватиметься в межах "банки з павуками", яка наразі дотична до правлячого режиму, і якій режим дозволяє утримувати власні збройні формування.

Аби сталася точка неповернення, після якої в Росії щось понесеться – заколот, путч чи смута, потрібна не просто не-перемога Рашки, а яскрава її поразка, троща, розгром, який буде очевидним навіть для російського лоха. Мабуть, одним із таких сигналів може стати звільнення Кримського півострова. Якщо ми тріумфально зайдемо до Криму, і звідти тікатимуть рештки "другої армії світу", навіть дуже тупий російський лохторат не зможе не визнати, що "царь ненастоящий". І тоді щось почнеться…

Питання: Чому російські блогери та воєнкори критикують Шойгу, Герасимова, навіть Путіна, але майже ніколи не прилітає Патрушеву, хоча пісочниця ж одна. В яку гру може грати Патрушев, які його впливи на те, що відбувається в Кремлі? Чи може Росія раптом прокинутися з новим кривавим диктатором – Патрушевим замість Путіна? Або, якщо узагальнити питання, то наскільки ймовірно, що після повалення режиму Путіна в Росії до влади прийде хтось ще гірший за кремлівського діда?

Євген Дикий: Почну з останнього – така ймовірність дуже не нульова. Серед тих сил, які можуть зіграти роль у майбутній "русской смуте", чимало тих, для кого Путін поганий не тим, що він нацист і диктатор, а тим, що він недостатній нацист і недостатній диктатор. Це якраз цілком можливо.

А от щодо патрушевих і фігатрушевих, то, чесно кажучи, не володію інформацією, це не мій профіль. А, крім того, не розумію наших людей, яким це настільки цікаво.

Вибачте, але хіба аж настільки немає чим зайнятися, щоб потрібно було вичитувати, хто там у них Патрушев, а хто фігатрушев? Та підіть замість цього поволонтерте кілька годин, сіточку сплетіть! Від цього буде реальна користь.

Пам’ятаєте, у радянських класиків був образ "пікейні жилети", від яких ні чорта не залежало, але які сиділи і обговорювали, що Ганді – це голова, Черчіль – це голова. От я зараз вводжу у вжиток таке поняття як "пікейні бронежилети". Це та публіка, якій абсолютно нема чого робити, зате їй цікаво, які "башти Кремля" з якими говорять.

Припинили б маятися дурнею і пішли поволонтерили замість цього – це те, що я можу відповісти саме на це питання.

Класик писав: "Нехай собі як знають божеволіють, конають, нам своє робить". Для нас Росія – це імперія зла, чия армія у кількості 400 тисяч багнетів стоїть на нашій території, і це все підлягає утилізації та знищенню. Займатися треба саме цим, а не сидіти і мріяти, що ж у них там всередині може статися.

Grig_42: Євгене, хто, по-вашому, стоїть за Пригожиним, і наскільки він суттєва заноза в п’ятій точці Путіна – чи здатен створити царю такі проблеми, що призведуть до фатальних наслідків?

Євген Дикий: Це знов те саме. Припиніть, ви їх обговорювати! Займіться ділом!

Нехай вони самі вирішують, хто кому заноза в якому місці. Нам заноза – 400 тисяч орків на нашій землі. Всю цю занозу треба вирвати. А хто з них вагнери, хто з них кадирки (чи, як їх називають наші хлопці на фронті, "вівцелюби"), хто з них просто ч*обіки, а хто професійні контрактники – все це "по барабану". Це все ворожа сила, яку потрібно ліквідувати.

Tимофій: Чи багато зміниться поколінь до того, як росіяни та українці зможуть повернутися до нормальних добросусідських відносин?

Євген Дикий: Хороше питання. Мені здається, тут справа не в кількості поколінь, а в тому, як саме ці покоління росіян виховувати. Ми бачимо чудові приклади німців та японців – націй, які були колективними співучасниками величезних злочинів їхніх режимів. Абсолютна більшість німців та японців підтримували всі ті злочини, які вчиняли їхні тодішні уряди. Але зараз це здорові й нормальні нації, не просто безпечні для своїх сусідів, а хоч до рани прикладай.

Але так сталося не просто так. Для цього спершу німецькі міста мали витримати на собі всі жахіття бомбардувань союзників, по частині Німеччини мали пройтися гусеницями радянські танки, після цього був Нюрнберзький процес, і кілька поколінь німців виховували на почутті колективної провини.

З Японією вийшло трошки інакше. Але знов-таки спершу були Хіросіма і Нагасакі, спалені ядерним вогнем, потім були токійський, харбінський ы хабаровський процеси над військовими злочинцями, нова конституція, написана для Японії американцями, і знов-таки пара поколінь вивчали історію в школах.

Якщо у Росії попереду таке, тоді, звичайно, за певний час я повірю в "хороших русских". Але для цього мають статися саме такі тектонічні зсуви. Тобто пару поколінь росіян треба виховувати на почутті їхньої колективної провини, на тому, що імперіалізм – це зло, що Російська імперія була дуже поганою для всіх народів, в тому числі й для самих росіян. Тільки тоді вони можуть стати не мо**алями, а нормальною нацією, поруч із якою можна спокійно жити.

Та поки що я не бачу навіть не гарантій, а особливих передумов для цього. Боюся, навіть після розгрому ра**истської армії це не буде така капітуляція Рашки, якими були капітуляції Німеччини та Японії в 1945 році. Тобто не буде окупаційного режиму, не буде жорсткого перевиховання поколінь росіян і визнання ними колективної провини та колективних помилок.

А без такої роботи над помилками наші стосунки з росіянами розвиватимуться по арабо-ізраїльській моделі. Ізраїль виграв три великі війни і купу дрібних конфліктів у арабів, таким чином, змусив їх, зчепивши зуби, змиритися з фактом існування єврейської держави. Але араби весь час десь там точать ніж і сподіваються в певний момент встромити його в спину, щоб скинути євреїв у море.

Натомість держава Ізраїль зуміла зробити загальну боєготовність суспільства не просто вимушеним заходом, а своєю силою, я би навіть сказав, суперсилою, та домоглася свого економічного і технологічного прогресу.

Якщо капітуляція Росії буде не така, як у німців у 1945 році, то Україні слід готуватися до ізраїльського сценарію.

Главред: Якщо не буде цього перевиховання, росіяни просто маритимуть реваншом…

Євген Дикий: Якщо не буде перевиховання, то буде марення реваншом, а ми будемо повинні весь час готуватися до того, щоб цей реванш відбити. Причому відбити не величезними жертвами і самопожертвою, а величезною технологічною перевагою та боєготовністю.

Главред: А яка, з вашої точки зору, ймовірність того, що Росія після поразки повторить долю СРСР? І наскільки ці нові державі можуть бути для нас небезпечними?

Євген Дикий: Для нас це був би найкращий сценарій. Але Захід чомусь цього сценарію боїться, в уявленні Байдена такий варіант розвитку подій є одним із катастрофічних. Частина західних аналітиків, і, на жаль, дуже впливова частина, бачить це все як страшний некерований хаос, як утворення десятків нових держав, на чолі кожної з яких стоятиме умовний Пригожин або Кадиров, і у кожного пригожина-кадирова по шматку ядерного арсеналу Росії. Для них цей сценарій виглядає геть апокаліптичним.

Втім, практика свідчить, що коли Заходу кидається серйозний виклик, він прокидається, мобілізується і справляється з цим викликом. Так буде і з ядерною зброєю – її просто заберуть. І я не виключаю, що її забиратимуть разом Захід та Китай. Тобто всі ці "бандустани" з кадировими на чолі денуклеаризують, роззброять миттєво. Так само не виключаю, що десь у Пентагоні насправді така операція про всяк випадок уже прораховується як один із можливих сценаріїв.

Без ядерної зброї одні держави, що утворяться на місці РФ, почнуть розвиватися демократично, інші, навпаки, стануть такими диктатурами, що путінські часи згадуватимуться як дуже ліберальні. Нам це по цимбалах. Головне – жодна з цих держав не становитиме для нас реальної військової загрози. Тому що таких держав будуть десятки, і кожна з них буде набагато меншою і слабшою за єдину монолітну Рашку. Крім того, їм буде не до імперіалізму, бо вони розбиратимуться між собою, шукатимуть кожна своє місце у глобальному світі: хтось потрапить під західні впливи, когось підгребе Китай, хтось буде найбільш незалежним у світі, бо від нього абсолютно нічого не залежатиме. Коротше, понесеться.

У євреїв є такий чудовий прокльон – "а щоб їм стало не до нас". Так це буде саме той варіант.

У випадку розпаду Росії новим державам дуже надовго стане не до нас. Надовго – це на покоління. Тоді у нас буде можливість абсолютно спокійно перевести подих, не перетворюватися на другий Ізраїль, а мирно займатися розвитком у стилі а-ля Євросоюз, звичайно, все одно тримаючи сильну армію та вступивши до НАТО – без цього ніяк. Але є різниця, коли на оборону йтиме 3% ВВП та 30%. Тому для нас цей сценарій ідеальний.

Чи є для такого сценарію передумови? І так, і ні. В принципі, передумови для такого сценарію закладені в самій імперській моделі як такій. Але наразі такі передумови менші, ніж були під кінець існування Союзу. Нинішня Росія набагато монолітніша, ніж Союз.

Союз складався із 15 республік. Щасливий, що мені вдалося в 16-18 років взяти участь у розвалі цієї імперії, тобто в юності я долучився до того, що потім Владімір Владіміровіч назве "найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття", дуже радий, що мені випала така доля.

Тоді, власне, були 15 республік, у кожній із яких титульна нація, тобто та нація, по якій названа республіка, становила арифметичну більшість. Ця більшість була різною: в Естонії близько 60% (40% "асвабадітєлєй"), у Литві – 82%, у Вірменії був найбільший відсоток – 88%, в Україні – 72%. Але так чи інакше всюди титульна нація складала абсолютну більшість. Тобто імперія розвалювалася не просто так – її розвалювали саме національно-визвольні рухи, які створювали свої держави. А створення цих держав було спрощено тим, що рамки для них уже були, бо формально союзні республіки були державами. Національно-визвольні рухи ставили собі за мету цю форму наповнити реальним змістом, тобто квазідержаву зробити реальною національною державою.

В нинішній Рашці такого немає. Абсолютна більшість корінних народів нинішньої території Росії просто знищена. Від багатьох народів лишилися тільки топоніми на карті, а живих представників етносу вже немає. І таких націй, на жаль, десятки. Є нації, які представлені всього кількома тисячами осіб, і вони ніде не складають більшість.

Більшість корінного населення зберіглася хіба що на Північному Кавказі, тому північнокавказькі республіки можуть і будуть відділятися саме за тим сценарієм, за яким відділялися республіки СРСР. Там ця модель робоча. Ще, наскільки я пригадую, етнічна більшість є у Татарстані і, як це не кумедно, в Тиві (привіт, Шойгу!). Навіть у Бурятії більшість складають уже не буряти, а етнічні росіяни, в Якутії – так само. А багато республік мають номінальну назву а-ля Чувашія, але там немає жодного живого чуваша.

Щоб не просто відвалився Кавказ, а затріщала вся імперія, потрібна інша модель. Не модель виходу республік із Союзу, а модель, за якою США відділялися від Британської Корони. Це були ті самі люди – англосакси, протестанти, люди з однією мовою, однією вірою і однією культурою, але вони вирішили, що годі годувати метрополію, вони краще самі. Коли в росіян Уралу, Сибіру, Далекого Сходу спрацює таке мислення, коли вони зададуться питанням, чому, наприклад, всю нафту і газ качають у Тюмені, але всі гроші за ці ресурси лишаються або в Швейцарії, або в межах Садового кільця, тоді імперія затріщить.

В принципі, такі ознаки в 90-х і на початку 2000-х років спостерігалися, особливо на Далекому Сході. Але є нюанси. Треба віддати належне путінському режиму, який дуже серйозно поставився до цієї загрози. Тому саме ці потенційно сепаратистські рухи етнічних росіян зачищали набагато жорсткіше, ніж навіть ісламський опір на Кавказі. Тому сьогодні ці рухи не є активними, не представлені визначними лідерами, тим більше, вони не мають своїх медіа. Тому ситуація гірше підготовлена, ніж була на момент розпаду "совка". Але інколи історія прискорюється.

На жаль, я не вважаю сценарій розвалу Росії неминучим, зовсім не вважаю. Більше того, сьогодні я вважаю такий сценарій менш імовірним, аніж інший, який передбачає збереження цілісності Росії. Але я також не вважаю цей сценарій неможливим – так може статися. І такий сценарій для нас ідеальний.

Наостанок маленька замальовка з моєї бойової юності. 1991 рік, ми повертаємося з Литовської Республіки, яка вже тоді виходила з Радянського Союзу. Власне, вперше росіяни в мене стріляли саме там, у Вільнюсі, коли ми там будували барикади. Ми тоді жартували, що повернулися "з зимової сесії вільнюського барикадобудівельного інституту". До речі, саме там мене навчили робити "коктейлі Молотова" (хто б мені тоді сказав, що через десятиліття я буду навчати вже своїх студентів робити "коктейлі Молотова"). Так от, вертаємося ми в Українську РСР із ніким поки що не визнаної, але де-факто вже незалежної Литви. Повернулися ми натхненними литовським досвідом. Нам тоді було 17-19 років, і ми вважали, що "совок" розвалиться через три-п’ять років. Дорослі нам казали: "Боже, діти, які ви оптимісти. Якщо він через десять років розвалиться, то це щастя". А насправді до розпаду СРСР лишалося вісім місяців…

Веду до того, що історія розвивається дуже нелінійно. Будемо сподіватися, що так станеться і цього разу. Будемо на це сподіватися, але не будемо розкатувати губу.

Ella: Євгене, наскільки сумлінно всіма країнами виконується правило щодо Антарктики, яке забороняє вести там будь-яку воєнну діяльність? Росіяни хоч там не готують сюрпризів?

Євген Дикий: На щастя, Договір про Антарктику не просто декларативно передбачає, що там не ведеться військова діяльність. Він передбачає можливість постійних інспекцій, про які не треба навіть попереджати. Представник будь-якої країни Договору про Антарктику може заявитися без попередження на будь-яку станцію іншої країни Договору, і йому зобов’язані показати всі приміщення, аж до останньої каптьорки. От саме так контролюється виконання цього Договору.

Тому в Антарктиці навіть росіяни зброєю не бряцають, слава богу.

Главред: Поки що, можливо…

Євген Дикий: Я думаю, що скоро їм уже буде не до Антарктиди.

Дмитро: А як в Антарктиді проявляється загарбницька натура Росії? Якщо після розпаду Союзу вона не захотіла ділитися з жодною з колишніх радянських республік жодною з антарктичних станцій, значить, і щодо цих територій у росіян уже тоді були певні плани та амбіції...

Євген Дикий: Саме так, ви абсолютно правильно поінформовані. До 1992 року працювала САЕ – Совєцька антарктична експедиція, до 30% якої складали українці. Крім того, що чисельно третина була наших, деякі специфічні функції виконувала тільки Україна.

Наприклад, в усіх центральних районах Антарктиди, де марсіанські умови і знаходиться легендарна станція "Восток", був єдиний вид транспорту, який там виживав при тих величезних мінусах – "харьковчанка". Для свого часу то було чудо техніки якогось космічного рівня – гібрид танка із всюдиходом, який витримував температури до мінус 80. Так от на всю радянську імперію тільки харківське КБ імені Малишева спромоглося зробити такий виріб. І обслуговували його заводські екіпажі.

В небі над ними дуже довго літали виключно літаки Антонова, тільки у 1986-му з’явилися ще ІЛ-и. Зокрема, наддальній рейс Москва – Мирний виконав саме АН-26 свого часу. Оскільки це дуже складні умови, туди вирушали екіпажі льотчиків-випробувачі саме з київського заводу Антонова.

Тобто харків’яни забезпечували наземну логістику в Антарктиді, кияни – авіаційну логістику, а тим часом у морі на кораблях була величезна кількість одеситів. Зокрема, дві радянські китобійні флотилії, які, на жаль, набили більше китів, ніж китобійні всіх інших країн світу, бо "делали план", базувалися в Одесі, одна з них називалася "Радянська Україна".

Так от після такого внеску інших республік у радянську Антарктиду раптом у 1992 році в одну ніч усе майно САЕ, всі 12 станцій, перетворилося на майно РАЕ – Російської антарктичної експедиції. Коли Україна звернулася з цього приводу до Росії, адже за Біловезькими угодами їй належало приблизно 16% майна СРСР за кордоном, і сказала, що хоче включити в ці 16% одну-дві із 12-ти станцій, Росія відреагувала дуже "по-братськи": "А фиг вам, хохлы!". Причому вона зробила це настільки жорстко, що, коли ми вступали в Договір про Антарктику, Росія рік блокувала наш вступ із формулюванням, що "у них есть претензии на наше имущество в Антарктиде". Нам тоді довелося робити спеціальну дипломатичну ноту про те, що в нас уже є чудова британська станція, тож заберіть собі весь той старий радянський непотріб, ми на нього не претендуємо. Тільки після цього нам дали вступити в Договір.

Тож так, мо**алі всюди, в Антарктиді теж. Але там загарбництво Росії обмежується двома речами: по-перше, певними правилами поведінки, яких змушені дотримуватися всі країни Договору, по-друге, економічними можливостями. Антарктида – це недешеве задоволення. Росія замахнулася на більше, ніж змогла проковтнути. Ми собі скромно утримуємо одну станцію, та й то я щороку маю депутатам із бюджетного комітету пояснювати, чому це настільки необхідно для країни. Росія хапнула цілих 12 станцій, з них змогла утримувати шість, а решту поставила на консервацію, але жодної так нікому не віддала – класичний "собака на сіні".

Більша частина російського антарктичного наукового флоту розділила долю нашого українського чорноморського пароплавства, тобто була розпродана за борги. Але все одно росіяни столблять територію. Є яскравий приклад – росіяни на станцію Беллінсгаузен приперли церкву аж з Алтаю. Вони на Алтаї збудували й зібрали цю дерев’яну церкву з алтайської сосни, кожне дровенятко підписали номером, розібрали, а потім знову зібрали на Беллінсгаузені. Я в ній був у 2018 році, ми зі священиком тої церковки до четвертої ранку пили спирт, розведений водою, бо саме це п’ють російські полярники, на відміну від наших, і дискутували про Томос, який тоді отримала наша церква. Гундяєва туди привозили, він освячував ту церквушку.

Тож росіяни столблять за собою територію, як можуть. На щастя, можуть вони так собі…

Міла: Чому Антарктида закрита для простих смертних, пересічних людей? Довкола таких заборон розростається конспірологія. Ви особисто за те, щоб антарктичний туризм існував, чи ні?

Євген Дикий: Початок цієї конспірології в тому, що Антарктида нібито закрита для пересічних людей. От хто вам сказав, що вона закрита? Де ви таке вичитали? Це не відповідає дійсності. Можна просто купити путівку і поїхати туди як турист, хоч прямо сьогодні.

Потап: Скажіть, будь ласка, який учбовий заклад готує спеціалістів вашого профілю – дослідника Антарктики.

Євген Дикий: Такого профілю не існує. В Антарктиці працюють дослідники з різних галузей. Якщо ми говоримо про науковців, то це, в першу чергу, фахівці з географічних наук (таких готує будь-який геофак університетів, зокрема, кафедри метеорології), з фізики атмосфери (готують фізфаки наших університетів), з геології (випускникам геофаків там дуже є що робити), з біології або географії за фахом екологія. Це ті спеціальності, які там запитувані.

Але не варто забувати, що в Антарктиді потрібні не лише науковці. Також завжди потрібні лікарі та системні адміністратори. Без айтішника на станції прилади вже не працюватимуть, і не буде зв’язку з великою землею. Це, до речі, цікава професія, називається "адміністратор зв’язку". Спочатку був радист, ще той класичний, який вистукував повідомлення морзянкою крапка-тире на велику землю. А тепер цим займається айтішник, який має розбиратися в супутниковому зв’язку і комп’ютерних технологіях.

І, звичайно, там потрібні робітничі спеціальності. Наприклад, дизеліст-електрик – це один із ключових фахівців на станції, а також системний механік. Перший має забезпечувати тепло і світло на станції, а другий має вміти полагодити все, що вийшло з ладу, і це при тому, що найближчий гіпермаркет десь за півтори тисячі кілометрів. Тобто це має бути багаторука людина, всі руки мають бути золоті і рости з правильного місця.

До речі, науковців знайти набагато простіше, ніж хорошого дизеліста чи механіка.

Ну а головна людина на станції, бо від її настрою залежать усі, – це кухар. Від того, як він приготує, залежить робота і дизеліста, і механіка, і геологів, і біологів.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакції.

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред

Реклама
Реклама

Останні новини

Реклама
Реклама
Реклама
^
Ми використовуемо cookies
Прийняти