Збройні сили України, прорвавши першу лінію оборони російських окупаційних військ, продовжують наступ на Бердянському та Мелітопольському напрямках. Нещодавно на Бердянському напрямку українські війська звільнили населений пункт Урожайне, який є важливим для подальшого просування в напрямку Старомлінівки, де проходить основна лінія оборони противника – славнозвісна "лінія Суровікіна".
Заступник командира батальйону "Арей" Української добровольчої армії Сергій Жеребило (позивний "Херсон"), який зараз перебуває на одному з найгарячіших напрямків фронту – поблизу нещодавно звільненого селища Урожайне, в інтерв’ю Главреду розповів, якими є перспективи просування українських сил оборони до Азовського узбережжя на Бердянському напрямку, наскільки складно буде прорвати "лінію Суровікіна", ким і наскільки розумно Росія воює зараз на півдні України, а також чому російські війська можуть почати тікати з Запорізької та Херсонської областей.
Новини з тої ділянки фронту, де ви перебуваєте, тішать: три тижні тому було звільнене Старомайорське, кілька днів тому – Урожайне. Яка обстановка зараз на цьому напрямку?
Цей напрямок справді зараз є одним із найгарячіших на фронті, і тут ми просуваємося вперед. Дещо раніше був звільнений населений пункт Нескучне, який був своєрідним форпостом для росіян і який наш батальйон вдало штурмував, а паралельно зліва і справа просувалася інші підрозділи ЗСУ. Слідом за Нескучним були звільнені населені пункти Сторожове і Макарівка. Після того була певна зупинка, тому що там був клин: трохи зліва за Макарівкою починається Урожайне, яке протягом останніх днів було в усіх новинах, а справа – лісосмуги і пануюча висотка поблизу населеного пункту Рівнопіль.
Після штурму Нескучного ми закріпилися в Макарівці і протягом двох тижнів утримували фронт майже у напівоточенні. Таким чином, ми вивільнили шлях для руху морської піхоти, яка почала штурмові дії з боку Рівнополя.
Згодом наш підрозділ отримав бойове завдання розпочати штурмові дії перед Старомайорським, а в Макарівці нас підмінив інший підрозділ, який став на оборону позицій. Ми ж приєдналися до морської піхоти і перед Старомайорським із правого боку в лісосмугах вели наступально-штурмові дії. Там тривали найзапекліші бої і були найбільші втрати нашого батальйону. Втім, це дало змогу створити плацдарм для заходу на північ населеного пункту Старомайорське. Це більший населений пункт, аніж Нескучне, Урожайне, Макарівка тощо.
Потім ми створили умови для того, щоб можна було там закріпитися і розвивати наступальні дії в самому Старомайорському. Це було досить непросто, тому що угруповання російських військ там було чимале. Противник підтягнув свої оперативні резерви, тобто були не тільки Шторм-Z і недобитки 60-ї мотострілкової дивізії РФ із Приморського краю, але й російські десантники.
Бої за Старомайорське тривали близько десяти діб. Разом із 35-ю бригадою морської піхоти наш підрозділ звільнив Старомайорське.
Потім розпочалися дії з лівого флангу. Старомайорське відмежовує річка Мокрі Яли, а за нею – населений пункт Урожайне. Це селище "витягнуте": починається навпроти Макарівки і тягнеться на іншу сторону річки аж до Старомайорського. Як відомо, Генштаб офіційно підтвердив, що Урожайне повністю звільнене і зачищене. Наш підрозділ не брав безпосередньої участі у звільненні Урожайного – ми тримали оборону у Старомайорському, бо росіяни намагалися відбити його, здійснивши три серйозні спроби контратаки. Але ми відбили ці контратаки ворога і не дали вбити клин противнику, що дозволило нашим військам просуватися на Урожайне. Саме через нас проходили хлопці з морської піхоти – 35-а й 38-а бригади, а також Сили спеціальних операцій. По суті, ми заводили їх в Урожайне, звідки вони й видавили ворога.
А зараз продовжуються спроби росіян відбити Старомайорське, чи вони оговтуються після останніх боїв, коли їх посунули від Старомайорського, Урожайного тощо?
Зараз, коли Урожайне перебуває під нашим контролем, Старомайорське росіянам складно штурмувати. Втім, певні дії такого характеру вони продовжують, штурмуючи не саме Старомайорське, а з правого флангу від нього – поблизу населеного пункту Приютне. Там вони намагаються протягом останнього тижня доволі активно і масово штурмувати, щоб взяти нас у напівкільце.
Якби Урожайне було під контролем росіян, і їм вдалося ще й зайти з правого флангу, взявши нас у "кошик", нам було б досить складно. Та всі ці спроби росіян ми відбили. Зараз вони теж намагаються активно атакувати з ділянки між Старомайорським і Приютним, але ЗСУ їх там стримують.
Чи залишилося ще цивільне населення в Урожайному та інших нещодавно звільнених селах? Якщо так, то як ці люди зустрічають і сприймають українських військовослужбовців? Чи там зараз взагалі нікого немає?
Коли 7 червня ми почали наступальні дії на Нескучне (а це була стала лінія фронту майже рік), у селі жила лише одна бабуся. Коли заходили наші штурмові групи, а це відбувалося рано вранці, затемна, десь о третій-четвертій ночі, бабуся побачила нас, а, розгледівши українські шеврони, показала палець догори, ба більше, вказала, де сидять росіяни.
Дві з половиною доби без жодної перерви тривав бій за Нескучне. Це був досить близький контактний бій. Противника ми видавили з села, але й після того ворог продовжив обстрілювати населений пункт з артилерії та РСЗВ.
Бабуся під час боїв, на жаль, отримала поранення, та наші хлопці надали їй допомогу й евакуювали її. Слава Богу, бабусю врятували. У нас навіть є відео про те, як ми її вивозили з Нескучного.
Далі – Сторожове і Макарівка. У Макарівці лишалися люди – всього одна родина. Загалом місцеві мешканці цих сіл нормально сприймають українських військовослужбовців. Оскільки це була стала лінія фронту вже більше року, всі охочі поїхали звідти в інші українські міста та села. Звісно, було чимало і тих, кого росіяни примусово або без примусу вивезли на тимчасово окуповану територію.
У Старомайорському не було жодного місцевого жителя.
В Урожайному є декілька цивільних сімей. Але вони зустріли наших нормально, без агресії. Ніхто там не обурюється і не запитує, навіщо ми прийшли.
Наш батальйон брав участь у звільненні багатьох населених пунктів на Херсонщині. Там, коли українські війська заходили в населені пункти, людей було більше, і вони навколішки ставали, обіймали, плакали, зустрічали наших військовослужбовців із хлібом та молоком.
Тут, на Донеччині, трошки інша ситуація, бо російські війська в цих населених пунктах простояли рік.
У березні ми спілкувалися із першим заступником командувача УДА Сергієм Ільницьким, і він розповідав, що під Бахмутом лишалося чимало "ждунів" – цивільних, які лишаються там і досі чекають на Росію. Тому було цікаво, чи є такі люди в цій частині Донеччини.
На щастя, ми таких не зустрічали. Навпаки люди були налаштовані добре, позитивно, раділи тому, що українські війська зайшли в їхній населений пункт.
Ні для кого не секрет, яку трагічну картину лишають по собі російські війська в населених пунктах, що перебували під їхньою окупацією. Скажіть, а що в Старомайорському і сусідніх звільнених селищах суто по-людськи вас найбільше вразило і вражає? Які наслідки дій росіян для вас є такими, що й досі не вкладаються в голові?
По-перше, вражає пустеля й руїна, яку вони лишають по собі, тобто те, як вони знищують цивільну інфраструктуру. Наприклад, якщо в Нескучному був близький контактний бій, то в Старомайорському – позиційна боротьба і боротьба артилерій. Наша "арта" (артилерія, – ред.) працює західними зразками озброєння, які є більш високоточними. Натомість росіяни б’ють своєю артилерією по квадратах, умовно кажучи, 500х500 метрів, і стирають у цьому квадраті з обличчя землі все. Якщо зараз подивитися на Старомайорське, різниця буде очевидною, де працювали ми, а де – ворог. Там, де заходили ми, і росіяни били по нас, лишилася просто випалена земля. З боку росіян зазвичай летить усе – від керованих авіабомб (КАБів) до "Піонів", "Гіацинтів" і фосфору (маються на увазі фосфорні бомби, використання яких заборонене міжнародним законодавством – ред.). Тобто російські окупанти обирають квадрат, по якому працювати, і туди сиплеться все, що є у росіян, а, на жаль, у них усього цього ще дуже багато. Після цього лишається суцільна руїна, пустеля.
По-друге, мене вразило і продовжує вражати те, як росіяни ставляться до своїх же людей. З 7 червня мені неодноразово доводилося спілкуватися із полоненими росіянами, їх було 11 осіб. Передусім усі ці люди без жодної мотивації воювати, жертви російської пропаганди, здебільшого дикі люди, позбавлені будь-якого вибору. Ми запитували їх, чому вони не здаються, й вони відповідали, що їм розказували, що українці начебто рубають голови, відрізають руки і геніталії, що тут одні нацисти. Відступати їм теж не можна: попереду завжди виставляють зеків зі "Шторм Z" і мобіків, позаду загороджувальні загони. Коли ми наступали в Старомайорському, були свідками того, як п’ятеро штормзетівців намагалися відступати з передових позицій, але загороджувальні загони з російських десантників їх просто поклали. Полонені завжди кажуть одне й те саме: у них немає особливого вибору – здаватися українським військам бояться, наслухавшись розповідей про те, що їх тут уб’ють, і назад відступати не можуть, бо там покладуть свої ж. От вони й воюють, намагаючись хоч якось вижити.
Веду до того, що немає жодного натяку на те, що в Росії хоч якось цінується життя людини або особистість. Для російських збройних сил це просто ресурс. Офіцери й солдати живуть окремим життям, зв’язку з близькими й рідними у російських солдатів немає, тож часом вони не спілкуються з родиною протягом місяця-півтора, вони геть ізольовані від будь-якої інформації. Це жорстокі й загнані люди, як правило, малограмотні, наче з минулого століття.
Та найбільше мене вражає, що у XXI столітті взагалі стала можливою така неспровокована війна, що можлива аж така промивка мізків у величезній країні, коли людей дурять і женуть на війну, а потім ще й самі своїх розстрілюють. Хіба таке можливо в сучасному світі?
Давайте повернемося до теми нещодавно звільненого Урожайного. Багато хто з військових експертів та оглядачів наголошує на особливому значенні цього населеного пункту. З вашої точки зору, чим саме для нас важливі ці позиції – Урожайне, Старомайорське тощо? Які перспективи подальшого просування на південь відкриває звільнення цих селищ?
Я не великий військовий начальник, тож бачу ситуацію досить вузько, тому можу говорити тільки про те, що стосується нашого підрозділу.
Для нас важливим є те, що Урожайне – з іншого боку річки. Допоки не було звільнене й зачищене Урожайне, населені пункти Макарівка і Старомайорське завжди були під вогневим контролем окупантів. Відтак, було досить складно не те що налагодити якусь логістику, а й просто доїхати туди. Адже це одразу за річкою, пряма видимість. Тому для нас це було дуже важливо. Зараз завдяки звільненню Урожайного лінія фронту поблизу Старомайорського дещо вирівнялася.
За Старомайорським і Урожайним далі на південь йде невеличке село Завітне Бажання, яке плавно переходить у Старомлинівку. А Старомлинівка – це основна лінія оборони противника, так звана, "лінія Суровікіна", яка потужно розпіарена росіянами.
Яку також називають "лінією Фаберже"...
Так, саме так. Вона добре укріплена, зокрема, славнозвісними "зубами дракона". "Зуби дракона" зустрічалися нам уже в Старомайорському, де, по суті, був початок цієї лінії оборони росіян.
Село Нескучне для російських військ було своєрідною фортецею, там досить складні рельєф і географія. Після звільнення Нескучного стало дещо легше, бо, крім усього іншого, ми взяли й висотки зліва і справа.
Тож зараз перед нами відкривається плацдарм для активних наступальних дій на Старомлинівку. Це друга лінія оборони противника, першу ми вже проломили. Постійний тиск з нашого боку змусив росіян підтягнути оперативні резерви. А якщо вони вже залучають десантників, це означає, що в них не все так добре з особовим складом. Ми бачимо, що з позицій постійно тікають штормзетівці, а їх розстрілюють загороджувальні загони. Під час звільнення Урожайного ми були свідками того, як російська морська піхота також "ставала на лижі" й тікала табуном.
Це просування має величезне значення: ми вгризлися в оборону противника, продавили першу лінію й здобули плацдарм для подальших дій.
Чи настільки страшні "зуби дракона", як лякала російська пропаганда?
Чесно кажучи, ці "зуби" – це просто якийсь дешевий понт. Вони аж ніяк не впливають на наше просування, ніяк не заважають руху техніки. Зате вони є непоганими орієнтирами для наших артилеристів...
Як ви думаєте, чи може статися так, що ця друга лінія оборони – "лінія Суровікіна" – виявиться таким самим міфом, як і казки про "другу наймогутнішу армію світу", про потужну російську ППО, яку неможливо пробити, про недоторканний і суперзахищений Керченський міст?
Могутність російської армії та Російської Федерації загалом – це величезний фейк, роздутий російською пропагандою, що працює за підручниками Геббельса.
Втім, як військова людина, я розумію, що не можна недооцінювати противника. Потрібно ретельно вивчати ситуацію і планувати операції, бо за кожною помилкою та неуважністю стоять життя і кров найкращих синів України.
Та боятися другої лінії оборони росіян навряд чи варто. Ми бачили чимало прикладів того, як різні страшилки росіян були роздуті наче мильна бульбашка.
Проте й недооцінювати противника також не треба. Адже, по-перше, людського ресурсу у нього достатньо, саме ресурсу, бо у Росії не ставляться до своїх солдатів, як до людей. Там готові штабелями покласти хоч половину Росії, винищити половину росіян у м’ясних штурмах на українській землі. По-друге, слід визнати, що й військової техніки у противника також достатньо. По-третє, авіація, якої у росіян теж досить багато, і їхня перевага у повітрі суттєва. Це не дає нам змоги швидко проводити наступальні дії, бо без підтримки з повітря це складно робити. По-четверте, за останній час у нас склався паритет у дронах і дронах-камікадзе, чого не було раніше. Вони потужно оновлюють техніку, у них з’явилося багато дронів і засобів спостереження – камери "Муром" і "Муром-2", які працюють автономно і реагують на рух та тепло. Таких засобів у противника з’являється досить багато.
Крім того, судячи з трофеїв, які наші хлопці здобувають у звільнених населених пунктах, особовий склад противника вже забезпечений АК-12, тобто модернізованими автоматами Калашникова, модернізованими ПКМ-ми "Пєчєнєґ". Усього цього у них досить багато.
Тому недооцінювати ворога не треба, це просто небезпечно.
Тобто ви очікуєте, що зі Старомлинівкою буде набагато складніше?
Не знаю, як воно буде, бо це війна. Військову удачу ніхто не скасовував.
Для перемоги найголовнішим завжди була і є мотивація. А мотивація українських військових колосальна, бо ми розуміємо, за що готові втрачати здоров’я і життя.
Натомість росіяни, як показали Старомайорське та Урожайне, просто кидають усе і тікають, коли їх затисли. В таких ситуаціях вони не слухають ані своїх командирів, ані офіцерів – просто відступають, розбігаються. Але не так, як це було на херсонському напрямку, де вони взагалі тікали всім фронтом. Тут ми спостерігаємо планові відходи, а у перехопленнях чуємо, що командири намагаються повернути їх назад, та вони "забивають" на ці команди й просто тікають з позицій. Зрозуміло, що мотивації у цих людей немає, як і розуму.
Ким Росія зараз воює на цьому напрямку? І, взагалі, наскільки розумно вона воює і використовує свої ресурси?
Росіяни і розум – це взагалі несумісні речі, з точки зору військової справи.
У нас із ними дуже різні підходи. Повторюся, для росіян людське життя взагалі нічого не варте. Вони просто кидають людей зі стрілецькою зброєю на очевидно невигідні позиції.
У росіян майже немає комунікації, відчутні проблеми зі зв’язком. У цьому сенсі в них усе на рівні кінця Афганської війни. До речі, у Нескучному ми бачили, як росіяни тягали "тапіки", які використовувалися ще за часів Другої світової війни – нагадаю, це дротові телефони, той самий зв’язок зі Смольним.
Потім ми стикнулися і мали контактні бої з російськими десантниками, тими резервами, які підтягнув противник, і це досить досвідчені військові. У них помітне добре злагодження. Але все-таки духу, мотивації та розуміння, за що вони тут воюють і навіщо, їм дуже бракує.
Коли на фронті все добре, росіянам легко бути героями і відправляти додому, кудись в Уссурійський край, фоточки з медальками, розказувати, як вони тут героїчно воюють, та пересилати грошики. А якщо запахне смаженим, то тут уже їм не до фоточок і героїзму, адже якщо боєць без мотивації і впевненості в тому, що він це робить заради своєї батьківщини і свого майбутнього, це зовсім інша справа.
З вашої точки зору, чи можливі такі події, які просто обрушать російський фронт на цьому напрямку, і вихід до Бердянська відбудеться набагато швидше, ніж зараз здається? Якщо так, то що це можуть бути за події, що змусить росіян просто тікати звідти?
Тут усе дуже просто. Вся Російська Федерація та її військово-політичний устрій побудовані на брехні, це й може зіграти роль.
Один приклад: ми стояли в Макарівці, коли вагнерівці з Пригожиним ішли на Москву, й Росія була за крок до військового перевороту. Російські війська, які стояли навпроти нас, були ізольовані від інформації, тому ми розповідали їм новини, розуміючи, що вони нас слухають і чують. Коли вони усвідомили, що відбувається, майже добу не могли прийти до тями й зрозуміти, що робити. За той час не було жодного артпострілу з їхнього боку.
Вся російська держава побудована на брехні і фейковій пропаганді. Тільки-но в Росії щось хитнеться (а воно точно хитнеться, це питання часу), російські війська тікатимуть з України додому. Нехай вони краще вдома, у Приморському краї або Якутії, прокладають асфальтні дороги та будують туалети в хатах, аніж воюють. Полонені росіяни, яких мені довелося бачити, – це просто дикі люди, з минулого. В наших селах вони були шоковані тим, наскільки у нас люди живуть добре за їхніми мірками.
Наступати важко завжди, а ми цінуємо кожне життя. Давайте будемо відверті, без підтримки з повітря наступально-штурмові дії вкрай складні. Не знаю, яка країна НАТО змогла би без підтримки авіації робити те, що робимо ми. Це не реаліті-шоу і ми не актори – тут гинуть люди. Це в комп’ютерній грі можна перезавантажитися і спробувати далі просуватися, а у нас є лише одна спроба, і вона вартує життя. Для піхоти найстрашніше – броня, танк. Найбільший ворог для танка – авіація, тобто гелікоптери й літаки.
Об’єктивно людського ресурсу у Росії достатньо, техніки достатньо, танків, БМД-3, артилерії також. Усе це у противника є. Так, російська артилерія не така точна, як західна, що є у нас, але вона є. БК у росіян теж достатньо. У них немає мотивації, духу, злагодження. В їхній армії зараз усе, як за царизму – "я начальник, ти дурак", офіцер і солдат є людьми з різних світів.
Якщо літаки у нас з’являться лише до нового року або в першому кварталі наступного року, яким можуть бути темпи просування до того моменту на тому напрямку, де ви зараз перебуваєте? Чи можливо буде взагалі просуватися до узбережжя Азовського моря?
Жодних часових термінів ми перед собою не ставимо. Ми довіряємо своєму керівництву, президенту Зеленському, головнокомандувачу Валерію Федоровичу Залужному і генералам за напрямками. Не хочу бути голослівним і щось прогнозувати, стаючи схожим на одного з відомих персонажів, який обіцяв завершення війни за два-три тижні. Будувати прогнози – невдячна справа.
Йдеться про людські життя, і ми не можемо класти людей штабелями – це найкращі люди нашої нації. Але ми розуміємо, що рано чи пізно наступ почнеться, і буде це, коли будуть створені найбільш сприятливі умови. Іншого шляху немає, допоки не буде звільнена вся територія України.
На Мелітопольському напрямку у українських збройних сил також є певні успіхи, зокрема, в Роботиному. За вашими прогнозами, як може далі розвиватися просування там – до Токмака й далі, до Мелітополя? Де у росіян слабші позиції – на Бердянському напрямку чи на Мелітопольському?
Не можу про це судити хоча б тому, що нас там не було. Востаннє ми там були у лютому – наш підрозділ перебував на Оріхівському напрямку, де ми відбивали втрачені позиції. Потім із березня ми перейшли сюди, на Донеччину. Але там багато наших побратимів, тому знаю, що там також дуже спекотно. Ми, як і всі, слідкуємо за новинами і сподіваємося, що у хлопців там будуть успіхи у просуванні.
Мабуть, я не маю права говорити конкретніше та щось прогнозувати, бо бачу ситуацію досить вузько, наскільки її бачить заступник командира батальйону з бою.
Скажу лише одне: кращі перспективи зараз за нашим напрямком, на Времівському виступі (тобто Старомайорське, Нескучне, Времівка). Але ми бачимо, що Росія перекинула десантників із Мелітополя на наш напрямок. А де тонко, там і рветься – якщо противник перекинув сюди свій оперативний резерв, значить, чогось у нього не вистачає. Відтак, є сподівання на те, що, якщо ми тут їх покришимо і якомога більше російських військових залишимо навіки спочивати в українській землі, на мелітопольському напрямку їх буде менше, а, значить, нашим хлопцям буде легше.
Нещодавно були досить вдалі удари по Чонгарському і Генічеському мостах, та й у Керченський міст щось регулярно прилітає. Чи помічаєте ви якісь наслідки пошкодження мостів – це якось послаблює угруповання російських військ, які перебувають на півдні України?
Удари по мостах, звісно, матимуть позитивний результат, але не в найближчій перспективі. Адже і тут боєкомплекту у російських військ дуже і дуже багато, тож вони ще певний час зможуть використовувати ці запаси.
Звісно, перерізати логістичні ланцюжки ворога і порушувати забезпечення його військ потрібно, оскільки від цього залежить перспектива подальших військових дій. Але так швидко це не працює: сьогодні вдарили по мостах, а завтра у ворога не стало снарядів. У росіян тут достатньо запасів, вони сюди натягнули багато чого.
Ба більше, я би навіть сказав, що бомбардувань такої інтенсивності КАБами на нашому напрямку я ще не бачив – щодня майже 40 вильотів. Це досить щільні і потужні бомбардування.
Можливо, на інших напрямках ефект від пошкодження мостів уже відчувається, але у нас поки що ні. Це сталося не так давно, щоб ми могли вже відчути наслідки.
Коли, по-вашому, буде доцільно остаточно вирішити питання з мостами, з тим самим Керченським мостом? Чому поки що це не робиться?
Думаю, що все це є у планах вищого військового керівництва. Руйнування мостів – це питання часу. Це потрібно робити і це буде робитися.
Як ви думаєте, наскільки можливі нові "жести доброї волі" з боку росіян на певних ділянках фронту в Запорізькій та Херсонській областях? Чи можуть повторитися такі події, як ми спостерігали в Харківській області або на правобережжі Херсонщини, звідки російські війська просто тікали? Є підстави сподіватися на це?
Дуже б цього хотілося. І, чим сильнішими ми будемо, тим більше "жестів доброї волі" буде з боку росіян. Тому їх треба давити й давити, видавлювати з нашої землі.
Всі ці "жести доброї волі" – пропаганда для внутрішнього споживання у Російській Федерації. Насправді ж ніяких "жестів доброї волі" ні на Харківщині, ні на правобережжі Херсонщини не було. Причиною був страх того, що їх там оточать і знищать. Тобто всі їхні "жести доброї волі" були плановими відступами.
Ваше бачення того, як відбуватиметься звільнення Криму – військовим шляхом чи в процесі переговорів?
Мені би не хотілося, щоб Крим звільнявся військовим шляхом, але я впевнений, що буде саме так.
Втім, Російська Федерація не буде довго існувати в тому форматі, в якому вона є зараз. Рано чи пізно вона розвалиться на великі шматки. Це станеться чи то за нашого життя, чи то за життя наших дітей та онуків. І Крим не буде виключенням. Треба просто робити те, що ми робимо, і все буде.
А якщо говорити про можливі терміни та сценарії закінчення війни, ви оптиміст чи песиміст? Як ви гадаєте, ця війна у нас надовго, на роки?
Знаю лише одне: іншого шляху, крім боротьби, у нашої нації, нашого народу немає. Росія – це споконвічний ворог, і зараз нам випав історичний шанс, аби нарешті скинути російське ярмо. Ми дуже різні. Росіяни – це просто стадні люди, ординці. Ми інші – вільні, геть відмінні. Якщо нам не подобається наш політичний устрій, ми збираємося на Майдані і змінюємо владу. В Росії це неможливо. Якщо росіяни й далі житимуть у злиднях і без зручностей, вони й слова не скажуть, бо це просто раби. Так, у нас було спільне з росіянами минуле, але майбутнє у нас точно різне.
Не знаю, чи надовго ця війна, але точно знаю, що іншого шляху немає – ми повинні відновити свої кордони. Дуже б хотілося, аби це сталося якомога швидше, щоб можна було повернутися додому, до родини, обійняти своїх дітей, жити мирно і будувати країну.
Наскільки тривалість цієї війни залежить від збереження путінського режиму і Путіна при владі? Чи є усунення Путіна запорукою того, що російсько-українська війна закінчиться скоро?
Жодна війна для Російської Федерації не закінчувалася успішно. Кожна військова інтервенція, яку здійснювала Росія, закінчувалася для неї смутою. Впевнений, рано чи пізно ця недоімперія лусне, як мильна бульбашка.
Буде Путін чи ні, не знаю. Можливо, прийде хтось інший. Але нехай вони вже між собою чубляться.
До того ж Російська Федерація доволі неоднорідна. Тож маю сподівання, що вільна Ічкерія підніме голову, а Татарстан та інші поневолені народи усвідомлять, що потрібно повертатися до національних держав.
А ви бачите в оточенні Путіна людей, які, прийшовши до влади в Росії, були здатні вивести війська з України та повернути захоплені території? Чи закінчиться ця війна, коли Путіна не буде?
Війна рано чи пізно закінчиться, бо всі війни закінчуються. Але то не наша справа – з Путіним чи ні. В нас своя держава, свої кордони і свої національні інтереси, а росіяни нехай хоч один одному глотки перегризуть, у них у самих проблем дуже багато.
Та якщо не буде Путіна, завалиться й уся вертикаль російської влади. Якщо не стане головного ляльковода – Путіна, пройде певний час, допоки в Росії устаткуються всі їхні взаємовідносини. Для нас це буде шанс видавити російські війська до меж кордонів. Нам усе одно, що буде в Росії, ми ж не претендуємо на жодні території РФ. Чужого нам не треба, але й свого ми не віддамо. Це все питання часу.
По-вашому, чи залежить стійкість путінського режиму від поразок та перемог на фронті? Наприклад, чи може втрата Криму запустити в Росії такі процеси, які призведуть до смути, про яку ви говорили вище?
Так, я впевнений у цьому.
Втім, згадайте, як раніше багато хто очікував, що щойно підуть труни з загиблими в Україні російськими солдатами в Росію, у російських регіонах люди піднімуться на протест. Але цього не сталося. Російська влада навмисно приховує шалені втрати, тому росіяни й не забирають своїх із поля бою. Буквально на днях бачили з хлопцями, як трупи російських військових спливали в річці Мокрі Яли. Росіяни кидають і своїх поранених, і двохсотих не забирають. Поки що особливого впливу величезні втрати не мають. І я не знаю, де та критична межа, коли росіяни обуряться. Поки що за кожного вбитого сина чи чоловіка російська родина отримує Ладу Калину і щаслива від того.
Хотілося б, щоб путінський режим посипався якомога швидше. І наші військові успіхи – найбільша гарантія того.
Через скільки поколінь українці та росіяни можуть почати вибудовувати нехай не дружні, але хоча б цивілізовані добросусідські стосунки? Це взагалі можливо після цієї війни?
Не знаю, скільки, але це точно не станеться за нашого і навіть наступного покоління. Після лютого 2022 року у нас із Росією не може бути спільного майбутнього.
Можливо, це станеться за декілька поколінь, але в якому форматі – це буде залежати від того, як зміниться російське суспільство. Якщо росіяни усвідомлять, що ця війна нічим не була спровокована, що всі ці жертви серед військових і цивільного населення та всі зруйновані міста – виключно наслідок дій агресора, а агресор тут один – Російська Федерація, тоді, може, щось зміниться. Якщо росіянам вистачить розуму і волі хоча б за декілька поколінь усвідомити це, можливо, колись ми повернемся до нормальних відносин, але це точно станеться не скоро.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Главред на YouTube
