У Сан-Франциско на полях саміту Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва відбулася чотиригодинна зустріч лідерів США та Китаю, Джо Байдена та Сі Цзіньпіна. Керівники двох країн домовилися "відновити військову співпрацю на високому рівні між двома країнами на основі рівності та поваги". Обидві сторони також відновлять зустрічі між міністерствами оборони, консультації з морської військової безпеки та розпочнуть переговори між керівниками командувань. Однак в Україні перший за шість років візит китайського лідера до Штатів сприйняли з обережним оптимізмом.
В інтервʼю Главреду дипломат, колишній міністр закордонних справ України, керівник Центру дослідження Росії Володимир Огризко розповів, чим співробітництво між США та Китаєм нагадує часи Холодної війни та як зустріч Байдена та Сі Цзіньпіна позначиться на перебігу війни в Україні.
Після зустрічі з Сі Цзіньпіном Байден спочатку заявив, що це були "найрезультативніші" переговори, а потім назвав Сі "диктатором". Що обговорювали обидві сторони, та як можна пояснити таку поведінку Байдена?
У заявах Байдена немає нічого взаємовиключного. Він прекрасно розуміє, і Сі він про це говорив неодноразово, коли називав Китай тоталітарною державою. Хіба після цієї зустрічі тоталітаризм у Китаї кудись зник?! Разом з тим очевидно, що США, як і Китаю, не цікаво йти на загострення і дивитися один на одного крізь приціл. Тому їм доведеться конкурувати в усіх можливих та неможливих напрямках, але при цьому вони приречені співпрацювати та шукати точки дотику, бо це буде корисно як у двосторонньому плані, так і в глобальному. Я називаю це "мирне співіснування 2.0", згадуючи період 1970-1980-х років XX століття, коли між "социалистическим лагерем" и "проклятым Западом" настала епоха "мирного співіснування". Тоді було все – і гонка озброєнь, і договори, які згодом почали її потроху обмежувати, і санкції, і економічна співпраця.
Але позитив цієї зустрічі полягає в тому, що вона чітко показала існування двох полюсів, Вашингтона та Пекіна. Москві тут можна помахати ручкою (причому назавжди), бо там вже немає про що говорити. США та Китай разом становлять приблизно 40 відсотків світового ВВП, тоді як Росія – 1 з чимось, а це вже навіть не смішно. Тому у цьому контексті "вологі мрії" про багатополюсність Кремль може залишити при собі. Відповідно, надалі формуватиметься двополярний світ, де з одного боку буде демократична система, а з іншого – тоталітарні режими, які будуть протидіяти цивілізації. Досвід попередніх мирних співіснувань свідчить про те, що тоталітаризм все одно програє, тому що не має перспективи, тоді як демократія, хоч і повільно, але долає недоімперії.
Стратегічно тут виграють усі. Чи виграє Україна – так, тому що якби не було всіляких домовленостей, це означало б, що не тільки РФ, але і Китай почали провокувати вибухи по всьому світу, що явно нам не до руки. А так є надія, що ситуація буде контрольованою та прогнозованою. І це – вже хороший результат.
Якщо говорити про болючу тему для обох країн, Тайвань, та можливу війну там, що буде з островом та чи загрожує там нова війна в осяжній перспективі?
Головний результат в тому, що ця зустріч відбулася, і на ній домовилися, як колись, про пряму лінію звʼязку між Вашингтоном та Пекіном. Тобто так званий червоний телефон, коли слухавку підіймають з одного боку, а сигнал іде в інший бік. Відтак буде постійний контакт на найвищому рівні, що дає керівникам держав швидко, прямо і безпосередньо обговорювати ті речі, які хвилюють, та ухвалювати рішення, уникаючи багатошарової демократії.
Відносно Тайваню вони просто продовжили дотримуватися лінії, яка вже давно вигадана "Одна країна – дві системи". Тобто Китай, згідно неї, не нападатиме на Тайвань, про що сказав Сі, а Америка більше не провокуватиме його умовними візитами Пелосі, а також не буде надто сильно озброювати Тайвань (хоча США все одно робитимуть це так чи інакше, але, можливо, іншими шляхами). Тобто статус кво зафіксований, він нікуди не подівся, і все залишається так, як є.
Нас, безумовно, більше цікавить те, як Китай може повпливати на Росію. І теоретично це можливо на тлі певного взаєморозуміння між США та Китаєм – певний "мʼякий тиск" на РФ можливий. Тому тут є обережний оптимізм, але ми маємо розуміти, що для Китаю тоталітарна Росія – це важливий союзник, і він навряд чи буде легко з ним прощатися. Однак Китай має реальну можливість диктувати Росії все, що хоче, тому що економічно РФ розчиняється в Китаї та стає його банальним сировинним додатком. Відтак Китай може впливати і на політичні рішення всередині Росії. Чи захоче він цього – це питання, на яке поки що немає відповіді.
І до переговорів, і вже після них були заяви про "військове співробітництво на високому рівні". Про що саме може йтися?
Це заяви не про співробітництво, а про те, що сторони будуть інформувати одна одну про активність у цій сфері. Якщо, наприклад, американці захочуть провести з японцями військові навчання у Південнокитайському морі, то згідно цієї домовленості, США повідомлять про це Китай. Те саме стосується і Китаю, якщо він проводитиме якісь військово-морські навчання, умовно кажучи, в районі Флориди.
Тобто вони обмінюватимуться інформацією, тому що це зменшує ризик ненавмисного застосування збройних сил, виникнення неспровокованих конфліктів тощо. Колись такі заходи називали "заходами довіри". Вони логічні, тому що краще, щоб твій візаві знав, що ти збираєшся робити. Китайці припинили ділитися своїми планами зі США ще після візиту Пелосі, але тепер американці чітко показали, хто їхній контрагент, і це не Росія.
Зважаючи на те, що переговори двох лідерів відбуваються практично напередодні виборів у США, чи можуть їхні результати вплинути на подальшу співпрацю двох країн?
Я би так далеко не забігав, бо ми ще навіть не знаємо, хто від республіканців претендуватиме на головну посаду в країні – судові перипетії Трампа поки що не дають стовідсоткової гарантії, що він буде балотуватися. Але якщо не брати до уваги ексцентричних сценаріїв, до яких, до речі, вдавався Трамп, то в інтересах політиків республіканської партії мати з Китаєм нормальні, прогнозовані відносини, ніж постійно шукати точки протидії. Якщо за цей рік до виборів американо-китайські відносини стануть спокійними, і в них не буде різких рухів, то будь-яка партія, Республіканська чи Демократична, буде зацікавлена в тому, щоб такі відносини зберігалися і надалі. Байден намагається робити усе, щоб стабілізувати відносини США та Китаю, і будь-який республіканець, якщо він тверезо мислить, має це тільки підтримати.
В чому саме може проявитися "мʼякий тиск" на Росію – на що саме це може вплинути?
Тут усе на поверхні. Китай сьогодні фактично витягує бюджет Росії, купуючи російські енергоносії. Росія отримує китайські товари, ліпить на них російські наклейки і каже, що вони "импортозаместились". Це означає, що Китай у якийсь момент може делікатно натякнути росіянам, що, мовляв, вони надто далеко заходять і Китаю потрібно якимось чином реагувати на прохання американців. Відповідно, Китай може зменшити закупівлю російської нафти наполовину. А це означатиме, що саме на стільки зменшаться і доходи бюджету РФ, через що той тріщатиме і ламатиметься.
Тобто економічний тиск на Росію з боку Китаю цілком можливий, але для цього потрібне політичне рішення. А його дуже часто повʼязують з ідеологією. І ось тут задача з кількома невідомими, тому що ми не можемо спрогнозувати, що візьме гору – економічна доцільність, розумне співробітництво з Заходом чи ідеологічна єдність з Путіним. Мені здається, що початок цій більш-менш нормальній взаємодії покладено. Це, звісно, займе певний час, бо цього не зробити за одну зустріч, але якщо Китай дає сигнал на співпрацю, а не на конфронтацію, це вже позитив.
Відповідно, про мирні ініціативи, на які Китай міг би підштовхнути Росію, поки що не йдеться?
Думаю, що так. Китай продовжує робити вигляд, що і Росія, і Україна однаково винні у цій війні, тому чогось нового він не запропонує. А те, що Китай колись пропонував у якості "мирного плану", для цього не підходить. Не думаю, що Китай тут може нам якимось чином допомогти – це нереально, тому що ідеологічно він повʼязаний з Росією. Єдине, що Китай може не робити, то це не давати РФ можливостей для обходу санкцій, а також не дозволяти Північній Кореї постачати РФ озброєння, адже та стовідсотково залежна від Китаю. Якщо це б сталось, навіть ці два моменти вже б означали, хоч і не пряму, але опосередковану допомогу Україні у протистоянні з російським агресором.
Але при цьому не можна говорити про швидке завершення війни?
Це залежить не від Китаю, а від ЗСУ. Попри все, у Росії достатньо зброї, вона зараз активно перебудовує свій ВПК, робить акценти на нових видах озброєння, у першу чергу – на дронах. Тому тут не можна говорити, що припинення постачання снарядів з Північної Кореї чи певного обладнання з Китаю серйозно вплине на хід війни. Але це, безумовно, створить додаткові проблеми для російської армії.
Хто такий Володимир Огризко
Володимир Огризко – український дипломат, міністр закордонних справ України з грудня 2007 до березня 2009, надзвичайний і повноважний посол України (1996).
У Міністерстві закордонних справ (спочатку УРСР, потім – незалежної України) – з 1978 року. Перша посада Огризка у зовнішньополітичному відомстві - аташе відділу печатки, яку він отримав відразу після закінчення Київського державного університету ім.Т.Шевченка .
1992 року Огризку присвоєно ранг надзвичайного та повноважного посла України. З 1992 по 1996 р. він служив радником, радником-посланником посольств України у ФРН та Австрії. Наступні три роки керував Управлінням зовнішньої політики, головним управлінням із питань зовнішньополітичної діяльності Адміністрації президента України.
У 1999-2004 роках - надзвичайний та повноважний посол України в Республіці Австрія та постійний представник України при міжнародних організаціях у Відні. Ще рік – посол з особливих доручень МЗС України. З лютого 2005-го – перший заступник міністра закордонних справ Бориса Тарасюка.
18 грудня 2007-го призначений на посаду міністра закордонних справ України у коаліційному уряді Юлії Тимошенко. 3 березня 2009 року звільнено Верховною Радою з ініціативи Кабміну.
17 березня 2009-го призначений президентом Ющенком на посаду першого заступника секретаря Ради національної безпеки і оборони України Раїси Богатирьової. Залишив посаду разом із звільненням з посади Ющенка в лютому 2010 року.
У вересні 2010 року Огризко вступив до партії Наша Україна. У липні 2012 року він склав повноваження члена президії та заступника голови політради партії та припинив своє членство у ній.
З вересня 2014 року дипломат керує аналітико-інформаційним Центром досліджень Росії. Пише статті для таких ЗМІ, як "Новое время", "Українська правда".
З 2022 року проректор з міжнародної діяльності в Київському університеті імені Бориса Грінченка.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Главред в Google News
