Теперішнє загострення в Нагірному Карабасі з військової точки зору, швидше за все, буде абсолютно нецікавим хоча б тому, що ніяких стратегічних завдань у супротивників на полі бою немає і бути не може.
Азербайджанська армія не може повернути під контроль Баку територію просто тому, що це можливо тільки за умови тотального геноциду населення, яке там проживає, а впоратися з таким завданням у Азербайджану просто немає ресурсу. Та й не буде, швидше за все, ніколи. Локальні завдання на кшталт звільнення (з вірменської точки зору - захоплення) одного-п'яти прикордонних населених пунктів ніяк не змінить ні конфігурацію конфлікту, ні його хід, ні військово-політичну обстановку.
Але у нинішньої фази конфлікту є більш важлива і значуща складова. Зовнішня. Можливо, що саме вона і стала тією причиною, з якої в обидві сторони знову полетіли снаряди і почала рухатися техніка.
читайте такожНагірний Карабах і Донбас: уроки для УкраїниУ Карабахського конфлікту є усталена зовнішня конфігурація - Росія в якості головного і єдиного миротворця і посередника. Свою роль вона виконує на тверду трійку з мінусом, а скоріше, і на двійку. І основні зусилля кремлівська дипломатія витрачає не стільки на вирішення самого конфлікту, скільки на те, щоб продовжувати залишатися єдиним його миротворцем і посередником. Тому результат саме з точки зору врегулювання конфлікту строго нульовий.
Варто згадати Казанську зустріч в 2010 році глав держав Вірменії та Азербайджану, яку організовував тодішній президент Медведєв. Російська сторона примудрилася внести на зустріч непідготовлені і неузгоджені зі сторонами документи, чим фактично зірвала її, і президенти просто погостювали в гостинному Татарстані, посадили якісь дерева, поїли-попили татарського частування і ні з чим повернулися по домівках.
Казанська зустріч прекрасно продемонструвала, як саме Кремль має намір займатися цією проблемою. Ніяк. Подібне байдуже ставлення тоді буквально збентежило і вірменського, і азербайджанського президентів.
Давно всім зрозуміло, що в разі збереження подібної конфігурації цей конфлікт триватиме ще дуже довго. Змінити її означає створити кризу, але тільки криза дозволяє створити нові підходи і нові рішення. І дати шанс на якийсь розвиток ситуації.
Прибрати Росію з поля неможливо - тут ні в кого ілюзій немає. Але от якщо прибрати її з позиції миротворця і посередника, ввести в рівняння нового гравця - то все дуже сильно зміниться.
Прямо зараз ми бачимо вельми цікаву конструкцію. Туреччина всіма силами і гранично жорстко виступила на боці Азербайджану. Росія ж продовжує невиразно бурмотіти про мир у всьому світі і за все хороше проти всього поганого. Однак завданням нинішнього загострення не є і не може бути в черговий раз продемонструвати, що у Росії немає ніякого рішення і ніякої політики на цьому напрямку - це всі і так прекрасно знають.
У завдання входить тепер змусити Росію змінити свою псевдонейтральну позицію. Виступити на боці Вірменії. Неважливо навіть, в якій якості і наскільки ефективно. Важлива зміна статусу, щоб дати можливість Азербайджану публічно засумніватися в неупередженості і викликати на ринг нового учасника - Туреччину. Створити принципово нову схему: в правому куті рингу Вірменія і Росія, в лівому - Азербайджан і Туреччина. І почати нові переговори, але вже в новому складі.
читайте такожНагірний Карабах у вогні: три сценарії розвитку ситуаціїНе можна сказати, що ця схема не читається. Вона фактично на поверхні. І вже чим далі зрозуміло, що Кремль категорично не хотів би щось змінювати. Тим більше, що не до вас, хлопці, у нас тут своїх проблем - до даху і вище. Але у Туреччини є дві речі. Перша - це рішучість, друга - Ердоган тримає Путіна за горлянку, контролюючи протоки і всю логістику путінських авантюр - в Сирії, Лівії, скрізь.
Коли в 2015 році блідий Путін не зумів відповісти Ердогану за збитий літак, друг Реджеп зробив єдиний вірний висновок. І з кожним разом все більше в ньому зміцнювався. Тому Ердоган сьогодні цілком здатний на загострення обстановки, прекрасно розуміючи, що крім жалюгідного блеяння у відповідь не отримає нічого.
Туреччина за п'ять років зуміла відв'язатися від газової залежності від Газпрому. Який фактично втратив турецький ринок. Туреччина пережила падіння туристичного обороту. І головне - Туреччина так і не дала другу Володимиру прорватися до сирійсько-турецького кордону, прикривши її трьома зонами безпеки - "Щитом Євфрату", "Оливковою гілкою", "Джерелом миру" плюс зоною в Ідлібі. І ситуація ця тепер закріплена угодами і домовленостями, а тому військовим шляхом змінити її неможливо. Політико-дипломатичною мовою це називається перемога. Повна і беззастережна. І здобув її не Путін. Він-то якраз не зумів виконати в Сирії жодного стратегічного завдання, з тріском програвши Ердогану скрізь.
У Лівії Ердоган розгромив путінських найманців і відігнав саудівсько-кремлівську маріонетку Хафтара від Тріполі. Так що і тут тиснути на Туреччину у Кремля просто нічим. А тому карабахський конфлікт - це ще один очевидний ніж у спину, відвертий замах друга Реджепа. Який ще не доведений до логічного кінця, але сенс і суть його цілком читаються.
У цьому сенсі військові результати карабахського загострення не мають ні найменшого значення. А от чи вдасться відразу з першого разу виконати політичні завдання - тут питання набагато цікавіше. Навіть якщо ні - буде друга спроба. Або щось інше.
Туреччина будує зону свого впливу в регіоні. Ердоган вже показав себе досить розумним, послідовним і наполегливим політиком. В даному випадку ця зона явно націлена на Кавказ, і навряд чи Ердоган відмовиться від цього напрямку. Якщо не цього разу - так трохи пізніше. Йому поспішати нікуди.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Главред в Google News
