Володимир Яворівський

Українська опозиція перебуває у неймовірно важкому стані. Не через те, що вона квола, що вона недостатньо інтелектуальна чи недостатньо патріотична. В країні, де панує азійська примітивна політика, бути опозицією неймовірно важко. Маємо жорстоку владу, яка нищить все на своєму шляху. Нищить навіть фізично. Тимошенко щоденно викликають у Прокуратуру, Луценко сидить за ґратами. Всі ті, хто намагалися в той чи інший спосіб працювати на Україну, сьогодні опущені до рівня злочинців. І тільки тому, що вони відмовляються співпрацювати з антиукраїнською владою.    Постійно чуємо про об’єднання опозицій. Поміркуймо, в опозиції сьогодні Блок Юлії Тимошенко, Анатолій Гриценко зі своєю дуже нечисельною командою, Арсеній Яценюк, теж єдиний представник «Фронту змін» у парламенті. Але ми ж не воюємо між собою – ми підтримуємо всі законопроекти Яценюка і Гриценка. Гриценко і Яценюк не воюють проти Тимошенко і Луценка. Тому відкиньмо цей міф про те, що опозиція воює між собою. Неправда. Чим жорстокіше і тупіше діє влада, тим ми, опозиціонери, стаємо ближчими один до одного.

Я почасти відповідав про 22 червня. Не думаю, що повториться безумство 9 травня. Конституційний Суд, який скомпроментував себе поверненням старої Конституції, підтримкою антиконституційного створення більшості і т.д., нарешті хоч на крихту реабілітував себе рішенням про заборону використання червоного прапору.    Його намагаються видати як лише прапор перемоги. Насправді ж це – прапор Голодомору 33-го року, жорстокої колективізації, сталінщини, розстрілів, депортацій. Через те дуже добре, що він не буде використовуватися поруч із національним, державним прапором.

Найбільший мінус – це брак часу для повноцінної системної творчості. Решта – залежить від людини. За двадцять років я адаптувався. Залишаюся письменником: щойно написав роман і видав його, перед цим написав книжку оповідань «Хто я, Господи?», завершую книжку мемуарів, завершую роботу над романом про Шевченка. А в політиці – я весь публічний, весь у вас на виду.

Справді я першим відкрив рахунок у банку, аби зібрати гроші на народну Шевченківську премію Шклярові. Перед цим понад сорок лауреатів Шевченківської премії, а це – найвідоміші українські митці, звернулися до президента, щоб він прийняв нас на розмову. Пройшло три місяці – ми навіть відповіді не отримали. Гроші, зібрані для Шкляра, він тримає на рахунку, оскільки нібито з’являється можливість, щоб Єжи Гофман здійснив екранізацію цього роману.    Ми будемо продовжувати вимагати у президента позбавити українську освіту такого міністра як Табачник. І тоді Шкляр законно отримає ще й державну частку премії.

Якби я не вірив, шановний колего, я би сидів зараз і писав свої романи, маючи колосальний досвід і в житті, і в політиці. Я вірю і хочу дожити до того часу, коли нарешті ми виберемо справді українську владу – сильну, вольову, патріотичну і демократичну. Мені видається, що Юля після всього пережитого просто буде змушена стати першим українським справжнім президентом.    Я проти ідеології помсти. Вона не оздоровить Україну, але я за те, щоб злодії відповідали за крадіжки, казнокради – за збідніння українського люду, неправедні судді – за свої рішення і т.д. Але все має бути строго в межах закону. Україну настільки відкинули назад за півтора року, що рух вперед буде даватися дуже важко. Але це має бути.    Запитуєте, чи вдасться повернути вкрадене. Все – не вдасться. Регіонали, комуністи навчилися пропускати майно чере двоє-троє рук, з яких повернути їх у державу буде неможливо. Грші вони ховають закордоном під засекреченими кодами без прізвищ. Тобто вони готові тікати. Одначе, справа не безнадійна. Навіть лінивий і нерішучий Захід злякався того, що відбувається сьогодні в Україні, і діє доволі рішуче. У Заходу є важелі перекрити їхні рахунки. Так що справа не зовсім безнадійна.

Я знгоден, що є намагання, в першу чергу Росії, не випустити Україну з російськомовного простору. На це виділяються колосальні гроші і сили. Якби не так поведінка Росії, ми б давно забули про цю проблему.    З цього приводу можна було б багато що говорити. Я володію цим питанням, але скажу найголовніше. Якщо українська мова вижила впродовж 350 років, коли вона перебувала під царськими заборонами на вживання, коли проти неї компартія вела послідовну вбивчу політику, а вона все одно вижила, то не думаю, що ми втратимо її зараз. Але поступатися принципами і йти на компроміси ми не мамо права.

Я вже почасти відповідав. Додам, чому саме зараз загострилося це питання.    Команда Януковича виявилася абсолютно безпомічною перед економічними, політичними, геополітичними і моральними проблемами українського суспільства. Все, обіцяне на виборах, виявилося звичайною побрехенькою. І щоб хоч якось виправитися перед невеличким проросійським сегментом в українському суспільстві, вони почали розкручувати питання двомовності. Але, хай і тимчасово, зазнали поразки. Я очолюю Комітет з питань культури і духовності, який займається і мовними питаннями. На мої запити отримано біля двох десятків експертних оцінок уповноважених на те інституцій. Всі визнали, що закон про мови Симоненка, Єфремова, Гриневецького не відповідає Конституції. Аналогічну оцінку дали Рада Європи та Венеціанська комісія. Тож Партія регіонів і Янукович змушені були тимчасово відступити. Та й Янукович розуміє, що це питання – вибухонебезпечне.

Мені не треба підказувати. Я у молодості шість років жив у Львові і добре знаю це питання із розповіді старших людей. Суть не лише в тому, що в Західній Україні у містах і містечках російські офіцери просто викидали людей із квартир і займали їх самі. Суть у тому, що вони намагалися зайняти весь життєвий простір Західної України, ешелонами вивозячи людей до Сибіру, кидаючи до в’язниць, а то й масово розстрілюючи.    Я Вам, Тарасе, розкажу таку деталь. Жінки російських офіцерів, та й наших офіцерів-східняків, одягали жіночі нічні сорочки з квартир львів’ян і виходили в них гуляти вечорами на вулиці. А один офіцер скаржився: «Ничего не пойму, что это у них такое в туалете – напиться успеваю, а умыться нет». Через те, зрозуміло, що то була окупація.

У нас ринкової економіки немає. Це – квазіринок, на якому головними героями є українські олігархи, а не всі учасники ринку. Ринок відрізняється від планової економіки (читай – радянської) тим, що він породжує людину із самостійним інтелектом, позицією і прагненням до самовдосконаленням. Людина покладається на свої сили, на свій розум. Вона сама обирає ризики, і тому ця людина є індивідуумом і людиною самоцінною. У радянській економіці ти віддаєш все, що у тебе є державі, і вона нібито думає про тебе. Через те ринок опосередковано, але є стимулом духовного розвитку людини. Ось чому існуюча влада так боїться середнього класу і нищить його своїм Податковим кодексом.

Книжку треба, звичайно, читати. Навіть автору переповідати її – невдячна справа. Сьогодні відбулося дві презентації мого роману у Верховній Раді. Одна для преси, друга – з трибуни. Переконаний, що роман викличе велику бурю на найвищих поверхах української влади. Це – художня річ. У ній багато матеріалу з письменницької уяви, але не приховаю, що дуже чітко проглядаються прототипи. Це – діючий президент і два кандидати, чоловік і жінка. Роман жорсткий, навіть жорстокий у ставленні до головного героя Павла, який у ніч виборів ще є діючим президентом. Зрозумівши, що він програє вибори, він здає національні інтереси своєму ідеологічному суперникові, якого він називає Алігатором.    А втім, читайте, самі шукайте прототипи, робіть висновки. Роману, в якому діяли б такі найвищі посадовці, ще не було. Отож, читайте, думайте, відгукуйтесь.    30 червня о 18.00 у книгарні «Є» по вулиці Лисенка, 3 (метро Золоті ворота) відбудеться її презентація – приходьте. Працюю над закінченням роману «Друге пришестя» про останні роки життя і про останню любов Тараса Шевченка.

Я короткий час очолював цей комітет за Кучми. Кучма звільнив мене, бо я відмовився підтримувати його на других виборах. Ми повинні перетворити Шевченківську премію на найавторитетнішу, улюблену народом нагороду. Вона себе скомпроментувала в радянські часи, коли одному бездарному поетові за два нариси про Москву присудили цю премію. Її іноді присуджували ідеологічним прислужникам.    Журі премії має складатися з найвідоміших і цілковито незалежних від влади митців, які вже є лауреатами цієї премії. Я це зробив. Членами журі були найвідоміші українські митці. І я не дозволяв, щоб Адміністрація президента щось підказувала мені чи тиснула на членів комітету. Сьогодні ж навіть Борис Олійник не витримав і склав повноваження.    Якщо немає талановитого кінофільму, премію за кіно не треба присуджувати нікому. Так само в інших галузях. Лауреатом премії може стати лише той, хто набирає 3/4 від усіх голосів. Держава мусить давати лише кошти на премії, але ні за яких умов не втручатися в рішення журі. У сьогоднішньому комітеті є люди, які не мають цієї премії, але присуджують її іншим. Хіба це рівень?

Набридло. Дуже часто відчуваєш, як тупієш серед тупого товариства. Не раз думав про те, щоб покинути і сісти написати ще кілька романів. Але скажіть мені, з моїм двадцятирічним досвідом залишити українську політику, український парламент на Чечетова, Симоненка, Колісніченка, Богословську, Лук’янова і т.д. і т.п. Не маю права цього зробити. Хтось же мусить їх зупиняти і боротися з ними.

Переконаний, що будуть розв’язані. У Чехії лише 3% людей розмовляли чеською мовою, решта – німецькою. Сьогодні в Чехії – лише чеська. Що потрібно зробити? Все залежить від політичної волі влади. Ми ще не мали жодного президента, який би чітко вів політику використання української мови в усіх сферах життя. Кучма вивчав українську, вже ставши президентом. Були надії на Ющенка, але він виявився кволим, нездатним на розумні дії влади по захисту української мови. Ми б сьогодні про цю проблему не говорили.    У 1989, 1990, 1991 роках я об’їхав всю Східну і Південну Україну – ніхто жодного разу не порушував мовного питання. Люди були готові до того, що їм ніхто не заборонятиме іншу мову у побуті, вдома – всюди, крім державної служби. І якби бездарні політики не втягували суспільство щоразу у тему двомовності, ми б уже сьогодні розв’язали це питання. Отож, ця провокаційна тема розкручується тими, хто не має жодної свіжої державотворчої ідеї. Як тільки ми матимемо патріотичну, розумну і справді реформаторську владу, мовні протистояння зникнуть з політичної карти.

Законопроект, за який вчора проголосовано в першому читанні, дуже жорстока авантюра, яка повернеться і проти Партії регіонів, і проти Блоку Литвина, і проти групи «тушок»-перебіжчиків. Я думаю, вони цим поставили на собі хрест. Ніякої пенсійної реформи в цьому законопроекті немає. Є відверте намагання зробити бідних ще біднішими, а багатих – ще багатшими.    Відкрию Вам одну деталь, яку Ви не помітили: у законі є ідея обмежити найвищу планку пенсії – десять мінімальних зарплат, тобто 9 тисяч гривень. Якби ця формула залишилася, у залі б не знайшлося 226 голосів. Але Тігіпко, зрозумівши це, кинув у залу, що цього робити не будуть для вже існуючих пенсіонерів, бо, мовляв, закон зворотної сили не має. І в залі одразу з’явилося 245 голосів. Думаю, Ви все зрозуміли. Я назвав це жорстокою авантюрою через те, що насправді не зрозуміло, в яких банках зберігатимуться накопичені гроші, їх можуть дуже легко розікрасти. Отож, куди не кинь – це все авантюра і брехня. Ми не голосували за законопроект Тігіпка.

Я хочу вірити, що безумство 9 травня не повториться. Наскільки мені відомо, комуністи відмовилися від участі. Гадаю, обережнішою буде і влада.    Моє ставлення до «Свободи» і Тягнибока? Я є прихильником патріотичної ідеології, без неї не було б таких могутніх країн, як Франція, Німеччина, Британія, Америка і т.д. Патріотизм, або його крайня точка – націоналізм, у виконанні розумних людей – явище позитивне. Тягнибок і «Свобода» займають крайню праву нішу. Це – їхнє право. І цю ідеологію багато хто в Україні сприймає. Моя людська претензія до «Свободи» – способи втілення цієї ідеології і персональний склад «Свободи». Одначе це їхні внутрішні проблеми. Втручатися в них я не хочу.

Якби вибори відбувалися за відкритими списками, Партія регіонів, комуністи і литвинівці «пролетіли» б остаточно. Недовіра до Партії регіонів дуже велика. Майже 50% громадян готові до активного опору владі. Інфляція буквально пожирає мізерні пенсії і зарплати у 70% населення. Янукович і його партія забрехалися у своїх обіцянках під час виборів. Їм бракує інтелекту, політичної волі, фахових виконавців, щоб керувати країною і проводити в ній реформи. Влада працює не на народ, а на кільканадцять супер-багатих сімей, котрі володіють чи не всім національним багатством.    У виборців наступило прозріння, і опозиція могла б порівняно легко перемогти на парламентських, а згодом – на президентських виборах. Але відбуваються брудні маніпуляції із виборчими законами. Вони навмисне роблять змішану систему, щоб їхні багатії могли скупити мажоритарні округи, принаймні на Сході, Півдні і почасти в Центрі. Плюс фальсифікації, плюс створені під Партію регіонів комісії, плюс цілковито їхня ЦВК...    Отож, буде важко, але ми будемо боротися. І вірю, що переможемо.

Смішне і примітивне запитання, яке тягають за мною. І не тільки за мною.    В Україні було 17 мільйонів членів КПРС, тобто більше ніж кожен третій. Я змушений був вступити в КПРС в 41 рік, коли мене призначили заступником редактора журналу «Вітчизна». Без партійної лички мене б на цю роботу не взяли. Я не був комуністом – я був членом партії. Рядовим. І першим серед письменників поклав партійний квиток у 90-му році, вже будучи народним депутатом СРСР. То чим Ви мені докоряєте?    Мої літературні вчителі Олесь Гончар, Павло Загребельний, Анатолій Дімаров, дуже талановиті і совісні люди, були членами партії і радили мені вступити до неї. Ось і все. А мораль моя, яка була, така і залишилася.

Добре запитання. Я, як голова Національної спілки письменників, із секретарями Спілки думав про це. Якби у нас були кошти, такі інтернет-сторінки існували б уже давно. Просто Спілка має мізерні кошти – лишень на заробітні плати співробітників, на похорони та видання «Літературної України». Але є сайт Спілки письменників, куди ми намагаємося «заводити» найвидатніші твори українських письменників. Дасть Бог, знайдемо спонсора і реалізуємо цю ідею.

Я хочу подякувати за це запитання. Відповіді на нього вистачило б на всю нашу сьогоднішню програму, але змушений говорити конспективно.    Ніяких домовленостей між політиками немає і бути не може щодо розподілу зон впливу.    А тепер найголовніше – є книга молодого японського історика Гіроакі Курумія «Свобода і терор у Донбасі». Це – дивовижний погляд іноземця на Донецький регіон. Він співпадає із моїм поглядом. Дике поле, сьогоднішній Донбас, формувався як особливий край на базі вугільних покладів, і коли почалися освоєння кам’яного вугілля та металевих руд, почав формуватися особливий етнос. Це були ті люди, які тікали від кріпацтва, кримінальних переслідувань, а іноді – від дружин, знаючи, що там можна розчинитися, заховатися (навіть у шахті). Виникло особливе братство «Наш і чужий», виник особливий рафінований донецький патріотизм. Сьогодні багато цих рис уже генетично працюють у сьогоднішніх жителях Донбасу. Він ніколи не був повністю українським, ніколи не був повністю російським чи грецьким. Він був донецьким. Через те ніякі аргументи щодо того, що Янукович двічі сидів у в’язниці за гидкі злочини (хоч не гидких злочинів не буває), ні те, що він сам належав до певних угруповань, ні те, що він людина з дуже низьким рівнем освіти. Це на донеччан абсолютно не впливало – для них він був своїм, і вони вірили, що Янукович створить для них особливий донецький рай із високими зарплатами, пенсіями, свободами і т.д.    Я тиждень тому був у Луганську. Розчарування луганчан у Януковичу мені видалося навіть більшим, ніж на Галичині. Я думаю, що цей урок вони засвоять через злидні і безнадію.    І останнє. Абсолютно з Вами солідарний, що є провина демократів у тому, що вони товчуться в основному на Західній Україні і в Центрі. Тут комфортніше. Їхати на Донеччину, агітувати, виступати, переконувати – це набагато складніше, але цю чернову роботу потрібно виконувати. Через те я вже протягом місяця тричі був у Луганську, зустрічався зі студентами університету, домігся виступів по телебаченню. Повірте мені, там такі самі люди, які і в Центрі. З ними треба по-людськи говорити. Будемо обов’язково це робити.

Мені важко говорити про всіх трьох – я не настільки близько їх знаю. Відповідаю лише про те, в чому обізнаний. Денисова була прекрасним міністром соціалки. Підготувала пенсійну реформу – справжню глибоку реформу, а не те, що запропонував Тігіпко і що вже проголосовано у ВР в першому читанні. Денисова – росіянка, і за три місяці вивчила українську мову. Андрій Секнченко, з моєї точки зору, фаховий народний депутат, перебуває в опозиції, в першу чергу, до кримської кримінальної влади. Рахунки його фірм понад більше року заблоковані. А те, що є фотографія, на якій він опустив голову перед якимось жлобом – для мене це не доказ, що Андрій належить до якихось угруповань. Те саме можна сказати і про Веліжанського.

Я можу відповісти як письменник. У стукача і холуя не може бути «угрызений совести», бо у нього немає совісті. Через те – про які гризоти можна говорити? Найкраще було б Вам це запитати у холуя і стукача, справжнього. Я ніколи не був ні першим, ні другим, через те моя відповідь теоретична, а не практична.

Я не заперечую, що наші ток-шоу багато кому набридли. Але з іншого боку, якби не було на них попиту, то не було б і їх. Розумію і сприймаю оскомину від цього крику, лементу і демагогій. Вашу персону Б. я дуже легко розшифровую – її поява в ефірі одразу опускає планку до Бесарабського базару (але на цьому базарі інколи більше інтелігентності, ніж демонструє ця жінка).    Щодо мене. Якщо Вам не подобається, що я прихожу в гарній краватці, то хіба я був би Вам більш приємним, якби прийшов на розхрист, в фуфайці і кирзових чоботях? Це мій стиль, і дозвольте мені його мати без Ваших рекомендацій.

Пані Ліліє, я з радістю Вас прийму. Давайте одразу домовимося – наступний понеділок, 13.00, вулиця Банкова, 2, Національна спілка письменників, 2 поверх, моя приймальня. Я Вас прийму.