На сайті Главред відбувся чат із журналістом Дмитром Хилюком, який три з половиною роки перебував у російському полоні. Спілкуючись із читачами, він розповів, як росіяни доводять полонених українців до сказу безкінечним "днем бабака", як у полоні дізнавалися новини про Україну і як сприйняли звістку про початок Курської операції, які звички виробив російський полон, як у день звільнення наші хлопці зубами розривали скотч, яким були зв’язані руки, а також поділився міркуваннями про те, чи закінчиться війна, коли не стане Путіна.
Подаємо другу частину розмови з Дмитром Хилюком.
Першу частину чату з Дмитром Хилюком, де він розповів, як потрапив у російський полон, які види катувань застосовували в російських тюрмах, і чому в полоні чимало українців стають справжніми патріотами України, читайте, перейшовши за посиланням.
Nastya: Чи змушували вас та інших наших, хто був разом із вами у полоні, до якихось робіт? Чим доводилося займатися цілими днями?
Дмитро Хилюк: Це цікава історія. Тому що в Новозибкові нам сказали: "Вам запрещено работать". Молоді хлопці просили бодай якусь роботу, бо говорили, що божеволіють від того, що нічого не роблять. У Новозибкові хоча б книжки давали, а в Пакіно – ні. Люди в камерах сиділи днями, всі теми переговорили, один на одного дивилися, і все. Від такого просто звірієш. Тому просили хоч якусь справу, якусь роботу. Хто з наших володів будівельним чи іншим фахом, пропонував росіянам щось зробити. Але на всі ці прохання відповідали: "Вам запрещено работать". Так було і в Новозибкові, і в Пакіно.
Главред: Це теж психологічний тиск.
Дмитро Хилюк: Так. Вони намагалися довести людей до сказу безкінечним "днем бабака".
bob: Що найстрашніше особисто для вас із побаченого і пережитого в полоні?
Дмитро Хилюк: Найстрашнішим були навіть не побої, а відчуття невідомості, яке прийшло на другий рік перебування в полоні, коли стало зрозуміло, що не буде ані швидкого обміну, ані близького закінчення війни. Часто в голові крутилася думка: є мізерний шанс на те, що ти поїдеш додому завтра, але водночас є ймовірність того, що ти лишатимешся у полоні ще десять років. Ця невизначеність дуже гнітила. Здавалося, що засудженим краще, бо вони знають свій термін, нехай навіть великий, і розуміють, скільки ще днів лишається до свободи. Ми цього не знали, і це було найстрашніше.
ol_s: Скажіть, чи є якісь звички, набуті за ці три з половиною роки полону, що лишаються досі, і їх поки що не вдається позбутися?
Дмитро Хилюк: Це цікаве питання.
За роки полону у нас справді виробилися певні тюремні звички. Наприклад, вилизувати тарілку. Їжі було дуже обмаль, тому з’їдали все до крихти – як голодний пес вилизує язиком свою миску, ми витирали тарілку хлібом або мізинцем. Від голоду ми вилизували ту тарілку. Також доводилося дуже економити зубну пасту, тому що давалося 30 грамів на місяць. Економили мило. Все це стало звичками. Ми в камері гадали, чи перейдуть ці звички у вільне й мирне життя. Я думав, що перейдуть. Боявся, що осоромлюсь, коли прийду в кав’ярню: замовлю тістечко, з’їм, а потім почну вилизувати тарілку.
На щастя, так не сталося, і звички не збереглися. Щойно ти потрапляєш у нормальний світ, бачиш своїх людей, природу і вільне життя, вся та гидота йде кудись у глибини пам’яті. Тюремні звички стають неактуальними, тож, на щастя, не переносяться у вільне життя.
Ліна: Що вам за ці роки розповідали про те, що відбувається в Україні? Бодай щось говорили? Чи єдиним джерелом новин були інші полонені, які потрапляли в ту ж камеру?
Дмитро Хилюк: Єдиним джерелом новин для нас справді були новенькі, тобто ті, хто потрапляв у полон пізніше, наприкінці 2022-го або в 2023-2024 роках. Зі мною здебільшого були хлопці, що потрапили в полон навесні 2022 року.
Трішки інформації у Новозибкові ми отримували від одного вертухая, який був більш людяним (подейкували, що в нього родичі в Україні). Його можна було погукати і про щось запитати. Звісно, він розповідав новини зі своєї точки зору. Наприклад, він нам розповів, що окупанти провели "референдум" восени 2022 року, натяками говорив, які території під чиїм контролем. Але це була єдина людина, яка щось говорила.
Траплялися й кумедні випадки. Наприклад, так я сам зрозумів, що в Україні вкрутили хвоста Російській православній церкві. Колись на перевірці у Новозибкові росіяни були дуже роздратовані. Хтось із наших попросив у них Біблію, а вони обурилися: "Зачем тебе Библия!". Той відповів, що є православним, ходить до православної церкви, а тепер хоче помолитися, почитати Біблію. А вони йому вигукнули: "Нет уже на Украине православной церкви! Осталась одна бандеровская!". Так ми зробили висновок, що у релігійних питаннях в Україні ситуація стала кращою, ніж була до великої війни.
Главред: Як ви сприйняли звістку про те, що наші війська зайшли в Курську область, або про похід Пригожина на Москву? Де ви про це дізналися – в полоні чи вже в Україні, після звільнення?
Дмитро Хилюк: Про похід Пригожина ми взагалі нічого не чули в полоні. А от про Курську операцію дізналися ще там, це було цікаво. У нашу камеру 30 квітня цього року перевели хлопчину, нацгвардійця з Житомирщини, який потрапив у полон у Луганській області на передових позиціях наприкінці жовтня 2024 року. Ми тоді надзвичайно зраділи – звісно, не тому, що він потрапив у полон, а тому що він потрапив до нас у камеру, адже він був джерелом нової інформації.
Коли цей хлопчина сказав, що українські війська пішли на Курськ, що наші танки їдуть уже по російській землі і знищують окупантів на їхній же території, ми неймовірно зраділи. Це настільки підняло нам дух! Це було свідченням того, що ми не будемо завжди жертвами, ми не будемо вічно тими, кого б’ють, а можемо завдати удар у відповідь, можемо прийти додому до ворога і дати йому по зубах у його ж домівці.
Цей хлопець, на жаль, не надто цікавився політикою, тож не міг пояснити мотиви, чому наші пішли на Курськ. Він ніс свою службу, і йому було не до того, тож він лише знав, що наші пішли на Курщину. Ми будували свої версії: хтось думав, що це робилося для того, щоб набрати обмінний фонд, хтось – що це робилося з військових причин тактичного характеру, тобто щоб унеможливити якісь котли або захоплення певних територій, хтось – що це політико-дипломатичний крок. Хай там як, але ми дійшли думки, що без узгодження з нашими західними партнерами Курської операції не було б.
Inga: Чи говорили вам, що буде обмін? Як готували вас до нього?
Дмитро Хилюк: Там ніхто нічого ніколи не каже. Тебе можуть вивести з камери і на обмін, і задля переселення в іншу камеру або корпус, і на допит, а потім повернути туди ж за годину. Там ніхто нічого не пояснює і не анонсує.
Про обміни ми дізнавалися або здогадувалися за певними непрямим ознаками. Ми могли будувати гіпотезу, що людину забрали з камери саме на обмін, а не на переміщення, за певних умов. Наприклад, якщо людину забирали з камери з речами, і це відбувалося не на початку і не наприкінці місяця, коли, як правило, були переміщення між камерами, а особливо напередодні якогось свята, і потім про цю людину ми ніде не чули, була ймовірність, що її саме звільнили.
У Пакіно на першому поверсі корпусу був майданчик під сходами, ніша. Коли нас виводили на прогулянки, ми бачили, що після того, як кілька людей забрали з камери, в тій ніші збільшувалася кількість тюремних матраців. Так ми здогадувалися, що цих людей не перемістили, а вивезли з тюрми. Це було непрямою ознакою того, що відбувся обмін.
А так, ми всі до свят чекали обмінів, сподівалися на них. Так само чекали обмінів і цього року до Дня незалежності України. Але 23 серпня зранку я думав, що цього разу точно не потраплю на обмін, що чекатиму обміну ближче до Покрови, а як ні, то чекатиму до Нового року і далі. Звісно, це було сумно, але там ми звикли до того, що треба чекати.
23 серпня ми поснідали зранку. До нас прийшов Ярик, тюремний помічник – злочинець, який співпрацював з адміністрацією тюрми. Ми не знали, чи то він справді Ярик, чи то це було його прізвисько. Завжди, коли цей Ярик приходив і забирав людей, це означало, що людина їде додому. Так от, 23-го прийшов цей Ярик і сказав: "Хилюк! С вещами выходи!". В мене одразу і хвилювання, і пульс, і серце, і думка: невже зараз усе це закінчиться? Хлопці допомогли мені зібрати матрац, кружку, ложку, тобто всю ту тюремну "белібєрду". Попередньо ми домовлялися: той, кого звільнять раніше, приїде в Україну і передасть привіт рідним інших полонених.
Мене вивели в коридор. На першому поверсі, в тій ніші мені сказали кинути матрац. Потім мені натягнули пов’язку на очі, зав’язали руки скотчем, посадили у вантажівку. Зі мною в тій машині був колишній мер Херсона Володимир Васильович Миколаєнко та ще один чоловік – теж українець, цивільний, але не з нашої тюрми. І нас кудись повезли.
Згодом я почув звук реактивних двигунів і зрозумів, що це аеродром. Там в ангарі для літаків ми переночували, але не спали, бо було дуже холодно. А вже 24 серпня десь о 10-11 годині ранку нас посадили у військово-транспортний літак і все ще з зав’язаними очима ми кудись полетіли.
За годину-дві літак почав знижуватися і ми приземлилися. Рампа відкрилася, і пролунала команда: "Снять повязки с глаз и развязать руки". Ми самі собі зубами порозривали той клятий скотч на руках, і я побачив через рампу білоруські автівки, машини швидкої допомоги, автобуси. Так я зрозумів, що ми вже не в Росії, а в Білорусі, і скоро будемо вдома.
Главред: Впевнена, ви ніколи в житті так не раділи приземленню в Білорусі.
Дмитро Хилюк: Так. Було відчуття нереальності. Неможливо було повірити, що цей день настав. Ми мріяли про цей день щодня. І не раз ми з хлопцями говорили – мовляв, невже буває інше життя, бо було враження, що ти жив у цій тюрмі завжди, що завжди в тебе був такий розпорядок дня: поїв баланди, почитав книжку, якщо ця книжка є, знову поїв баланди, посидів, повечеряв тією ж баландою, чотири години до відбою поспілкувався і поговорив з іншими про одне й те саме, бо теми для розмов були вже вичерпані, та відбій. Здавалося, що це триватиме вічно. Головою ще розумів, що це не може тривати вічно, а от емоційно вже не вірилося, що колись настане день звільнення, і що взагалі буває інше життя.
gf_42: Як змінилося ваше ставлення до Росії та росіян за роки полону? Чи всі ті, з ким вам довелося перетнутися за цей час, з безнадійно промитим мозком, чи траплялися ті, що мають проблиск свідомості?
Дмитро Хилюк: Це дуже складне і серйозне питання. З такими "сусідоньками" нам жити вічно, вони, на жаль, нікуди не подінуться. Рано чи пізно нам доведеться будувати якісь стосунки – напружені й обмежені. Але як це робити – не знаю. Адже ненависть до цих людей зашкалює. Я усвідомлюю, що в Росії не всі такі, що там є притомні люди, але їх мало – 1% або 0,5%, або 10%, але це точно абсолютна меншість. Там є нормальні люди, які знають, що Україна – самостійна держава, які не хочуть нашої землі і нашої крові. Але їх дуже і дуже мало.
Не можу сказати, що в росіян промитий мозок – мені здається, що вони такими були завжди. У тюрмі було багато книжок російських письменників, класиків, які нам давали читати. Там не було про що думати, тож читав і думав над тією книжкою. І можу сказати: росіяни такими були завжди в своєму ставленні до України. Вони завжди ставилися зневажливо до українців, зверхньо. Для них українець – це "потешный хо**л в шароварах", який вміє варити смачний борщ і гарно танцювати гопака. Для них так: "где-то в Малороссии есть потешные люди в вышиванках, а еще у них девушки красивые и вкусная еда".
Щойно українець піднімає голову і каже, що це його земля, і він буде на ній хазяйнувати, в очах росіян він одразу перетворюється на бандерівця, ворога, націоналіста, якого одразу ненавидять.
Главред: Тобто біда – не в Путіні, а в самих росіянах? І не факт, що війна закінчиться, якщо Путіна не стане?
Дмитро Хилюк: Дуже сподіваюся, що війна закінчиться, коли Путіна не стане, тому що агресія росіян без нього була пасивною. Так, росіяни нас ненавиділи, але добровільно вони б не взяли б до рук зброю і не поїхали би вбивати українців. Путін зумів, скажімо так, правильно організувати цю агресію, суттєво підвищити її градус та спрямувати силу цією ненависті на конкретні дії: вбивства українців, катування, мародерство, ґвалтування тощо. Тому Путін – натхненник цієї війни і людина, а точніше нелюдь, яка схотіла увійти в історію "собіратєлєм зємєль рускіх".
Коли Путін нарешті, перепрошую, здохне (хоча не буду перепрошувати і сподіваюся, що йому мало лишилося), мені здається, на нього "повісять усіх собак" усілякі шойгу, лаврови та інші, скажуть, що вони не винні, то Путін їх примушував, спишуть на "мертвое тело" всі гріхи та відповзуть від України.
Росіяни після смерті Путіна відповзуть від України фізично, але ментально від нас не відчепляться. Нам доведеться століттями жити добре озброєними та наказувати нашим дітям й онукам, щоби не сміли товаришувати з мо**алем, тому що мо**аль їх зрадить і, навіть якщо буде посміхатися, триматиме ножа, якого рано чи пізно встромить у спину Україні.
omega: У якому вигляді має існувати Росія, яких трансформацій вона має зазнати, щоб вона більше не становила загрози ні для нас, ні для інших країн світу?
Дмитро Хилюк: На це питання відповів ще Лех Валенса, колишній президент Польщі. Щоб цей монстр був знищений, потрібно, щоб Російська Федерація розвалилася на декілька країн.
Главред: А ви вірите в такий сценарій, вважаєте його реалістичним?
Дмитро Хилюк: Навіть не знаю. Ця країна настільки непередбачувана, як засвідчила новітня історія. Сто років тому царський режим, який формувався в Росії сотнями років, був знесений, натомість прийшов більшовицький режим, і те, що будувалося століттями, зламалося за лічені роки.
Так само все може поламатися і тепер. Як складуться зорі та обставини – я не знаю. Це залежить від багатьох чинників, які важко або й неможливо спрогнозувати.
Будемо сподіватися, що ця імперія впаде. Адже всі імперії вже впали, залишилася остання імперія на карті світу.
Наталя: Ви в сумному сенсі опинилися в машині часу, коли вас висмикнули з України лютого-березня 2022 року, а потім перенесли в Україну 2025 року. Скажіть, які зміни, що сталися за цей час у країні, вас найбільше вразили, які засмутили, які, навпаки, надихнули? Що найскладніше в адаптації зараз?
Дмитро Хилюк: Це теж цікаве питання. У полоні ми з хлопцями говорили, що, певно, коли повернемося, не впізнаємо країни, адже з’являються новітні технології, змінюється світ, відбуваються політичні зміни. Тобто ми очікували, що ми після звільнення потрапимо в інший час.
Я повернувся в Україну 24 серпня 2025 року. Для мене змінилося все, бо більше трьох років я не бачив життя, тож зараз вражає все. Подивився на дерево – воно вражає, подивився на траву – вона вражає, подивився на людей, які ходять із піднятими головами і в яскравому одязі, – це вражає. Вражає все.
Що стосується політичних або військових моментів, то для мене дуже цікаво і несподівано, що війна з традиційної артилерійської перетворилася на війну дронів та війну технологій. Вражає те, що літають ці шахеди та інші безпілотні апарати, які здатні вразити як великі цілі, так і маленькі, що вони здатні вразити людину. Досі я цього не знав, навіть не припускав.
Також я не знав, що зберігається загроза для Києва, Львова та інших великих і малих міст, далеко від лінії фронту, через новітні мілітарні технології.
Не знав я і того, що в Україні перенесли релігійні свята, і тепер ми відзначаємо їх з усім західним світом.
Я так багато всього не знав, але зараз лежу в лікарні і все дізнаюся, читаю новини, багато чого дивлюся. Багато що змінилося за ці роки.
Олексенко: Чим плануєте займатися тепер, після відновлення здоров’я? Чи повернетеся до журналістської роботи? І чи є у вас те, що називають жагою помсти?
Дмитро Хилюк: До роботи повернуся обов’язково. Журналістика мені дуже подобається, хоча потрапив я в неї випадково, коли моя одногрупниця 20 років тому запропонувала мені попрацювати в цій сфері. Тож кидати журналістику я точно не планую.
Що стосується найближчих планів, то зараз хочу докласти максимальних зусиль для того, щоб витягнути хлопців із полону, бо там справді непросто. Дуже гнітить, коли ти не знаєш, коли це закінчиться, коли немає зв’язку з рідними, і ти не знаєш, чи живі вони. Тож буду допомагати витягати людей. Поки лежу в лікарні, шукаю контакти рідних тих полонених, яких я знаю, обдзвонюю їх і розповідаю їм, що з їхнім сином, братом, батьком, чоловіком усе гаразд, що він живий і чекає на звільнення.
Хочу говорити і розповідати про полон на весь світ, бо розголос про те, що відбувається в Росії, важливий. Росія вчиняє злочини вільно й нахабно, коли темно, а коли світло, вона все-таки хоч якось стримується у своїй жорстокості.
Главред: Полон, та ще й такий тривалий, як у вас, – надзвичайно складний досвід. Можливо, про таке запитувати зарано, але, якщо зможете, скажіть, які речі ви переоцінили в житті, чи переглянули якісь пріоритети? В чому самі себе здивували за цей час?
Дмитро Хилюк: У тюрмі, в російському полоні я зрозумів вислів про те, що головне – за будь-яких обставин залишатися людиною. І до полону я знав цей вислів, але його суть збагнув лише в полоні.
Коли ти перебуваєш у замкнутому просторі з одними й тими самим людьми, раніше не знайомими, з якими нічого не пов’язує, різними за культурою, освітою, віком, часто накопичується агресія, що виливається в конфлікти. Але з часом, коли опановуєш свої емоції і вчишся їх контролювати, стаєш більш терпимим до таких самих нещасних полонених. Там, у полоні, багато додалося гуманізму, розуміння людей і їхніх вчинків. Точно стало менше егоїзму.
Про персону: Дмитро Хилюк
Дмитро Хилюк – український журналіст, кореспондент УНІАН. 3 березня 2022 року в селі Козаровичі Київської області під час наступу російських окупаційних військ на Київ потрапив у російський полон, де перебував до 24 серпня 2025 року.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Главред в Google News
