"Західні ворота Донбасу", "місто залізничників і шахтарів", "місто троянд" і "батьківщина "Щедрика" – все це про Покровськ, який до приходу російських окупантів і варварів був ключовим промисловим і логістичним вузлом східної України.
Понад півтора року російські окупаційні війська ведуть запеклі бої за Покровськ, однак станом на квітень 2026 року офіційного визнання Україною повної окупації міста немає.
Безперервні інтенсивні бої, активне застосування КАБів та артилерії російськими окупантами протягом стількох місяців битв за Покровськ перетворили місто на привид. У Покровську немає води, світла та тепла, і саме місто фактично перетворилося на руїни.
Уродженка і мешканка Покровська, зоозахисниця і волонтерка Дар’я Корх в інтерв’ю Главреду розповіла, яким був і чим жив Покровськ до війни, як змінювався його вигляд після 2022 року, як живе і що відчуває людина, бачачи супутникові знімки руїн власноруч збудованого будинку, у чому найбільше звинувачує Росію, яка відібрала малу батьківщину, а також чому вважає, що Покровськ не потрібно відновлювати.
Наскільки глибока ваша історія стосунків із Покровськом? Ви народилися там?
Мої бабуся і дідусь переїхали з Дніпропетровської області до Покровська у 1957 році. Там вони побудували будинок, у якому й народився мій батько. Моя мама з Кубані. У молодості вона приїхала вчитися до Дніпра, там познайомилася з татом. Батьки жили й працювали в Покровську, де я й народилася.
Покровськ – не просто місто для мене, це душа. Там поховані мої батьки, брат, бабуся і дідусь. Завжди планувала зустріти старість у Покровську і померти там.
Але війна і Росія зруйнували плани. Мій будинок у Покровську, який ми з чоловіком побудували власноруч усього чотири роки тому, зруйнований. Притулок для тварин, який ми будували одночасно з будинком, теж перетворений на руїни. Будинок і притулок були в різних місцях. Щоб побудувати притулок, ми купили чотири ділянки в дачному кооперативі поруч із Покровськом. Він знаходився через два поля від Гришиного, на крайній західній вулиці Покровська. А будинок був безпосередньо в місті, за 10 км від притулку.
Покровськ часто називали "містом залізничників і шахтарів", і така характеристика відразу формує образ суворого робітничого міста. Довоєнний Покровськ – яким він був для вас? З якими звуками, запахами, місцями у вас асоціюється це місто в першу чергу?
У Покровську був свій особливий запах – териконів і вугілля. Адже це було місто вугільної промисловості. Там видобували коксівне вугілля – таке не видобували більше ніде в Україні.
Покровськ був галасливим і активним. Він давав можливості заробляти і жити комфортно – і морально, і фінансово. Там жили люди-трудівники. Праця шахтаря дуже важка, але гідно оплачувалася. Мій тато був шахтарем, я й сама якийсь час працювала на шахті, тому знаю не з чуток, що це за праця.
Але головне, з чим у мене асоціюється Покровськ – це заходи сонця. Неймовірні заходи сонця на тлі териконів. Таких я не бачила більше ніде. Мені шалено бракує покровських заходів сонця. Їхня барвистість, навіть вогняність були особливими. Навіть військові, які служать у Донецькій області, публікують фотографії заходів сонця і зазначають, що ніде не побачиш заходів сонця крутіших, ніж на Донбасі.
При цьому Покровськ характеризувався ще й як "місто троянд" і "місто Леонтовича", де народився всесвітньо відомий "Щедрик".
Так, це справді так. Покровськ не тільки суворий, але й романтичний. "Щедриком" у нас завжди пишалися. А ще дуже шанували державні свята, на них завжди збиралося безліч людей. А який у Покровську був чудовий парк! У місті було все, що потрібно для життя, роботи та відпочинку: гарний кінотеатр, затишні кафе та ресторанчики, безліч місць для розвитку молоді. Ви не уявляєте, скільки хлопців із Покровська стали успішними спортсменами, скільки дітей посідали призові місця на олімпіадах з математики, скільки співаків родом із нашого міста.
Покровськ стрімко розвивався, особливо після 2014 року, коли почалося об’єднання громади, і збільшився бюджет. Робочих місць стало більше, насамперед завдяки агрокомплексу. Взагалі, знайти роботу в Покровську, причому добре оплачувану, ніколи не було проблемою.
Часто ловила себе на думці: слава Богу, що живу саме в цьому місті. Можливо, тому я досі не можу усвідомити, що міста як такого більше немає – одні руїни.
Яке місце в Покровську було "серцем міста" особисто для вас? Крім дому та вашого дітища – притулку.
Особливе місце для нас з чоловіком – ресторан Corleone, де була дуже хороша кухня, адекватні ціни та незвичайна атмосфера. Особливе – тому що це наша з чоловіком історія. А взагалі, цей ресторан любило все місто і всі військові, які з 2022 року бували в Покровську. Саме там мені пощастило сфотографуватися зі знаменитою "Пташкою" Катериною Поліщук.
Як і де вас застало 24 лютого 2022 року? І як змінювався Покровськ після цієї дати?
Я була вдома, о п’ятій ранку подзвонив з роботи чоловік і сказав: "Вставай, війна почалася". Я розуміла, що буде війна, бо за кілька днів до того з "ДНР" почали евакуювати людей. Однак я думала, що події розгортатимуться на Донбасі, а не почнеться наступ на Київ.
До кінця лютого в Покровську закрилося все: банки, аптеки тощо. У березні місто повністю спорожніло, були тільки військові, поодинокі цивільні та просто безліч тварин. Для мене, захисника тварин, почалося пекло через кількість покинутих тварин: ми тоді постійно їздили містом — годували.
Перші жорсткі обстріли Покровська були в березні 2022-го. Росія била касетними боєприпасами. Прильоти були якраз у нашому районі. Земля буквально зникала з-під ніг. Добре пам’ятаю, як ми з сусідами та купою котів і собак ховалися в нашому будинку в коридорі.
Проте, у травні люди почали повертатися до Покровська, і вже до липня місто ожило так, ніби нічого не було. Так, час від часу були обстріли, але велика промисловість, ті самі шахти, продовжували працювати, а це тисячі робочих місць. Люди поверталися, бо в евакуації за все треба було платити, а роботи й заробітку не було.
Коли ви виїжджали з Покровська?
У мене було дві евакуації. У вересні 2022 року я з усіма 70 тваринами (40 котами, 30 собаками і трьома птахами-інвалідами) евакуювалася з Покровська до Черкаської області, на цьому наполіг чоловік. Далеко від Покровська я впала в депресію, дуже схудла. Черкащина мене чомусь лякала, я її не полюбила, хоч вона й прийняла мене чудово. Час від часу я їздила додому, бачила, як люди живуть і працюють – і в мене не вкладалося в голові: чому я перебуваю десь, а не там, якщо вдома відносно тихо. Так, обстріли були, але вони були скрізь, у будь-якій точці країни. Загалом, я не витримала і в 2023 році повернулася назад разом із тваринами.
Мабуть, я настільки патріотка Донбасу, що, навіть знаючи, який складний шлях доведеться пройти, все одно б вибрала народитися саме там. Навіть якщо весь світ буде проти Донбасу, моя любов до нього цього не змінить. Донбас настільки український, шикарний, працьовитий! Шалено хочу додому, нехай навіть на руїни.
У Черкаській області у вас хтось був, вам було куди їхати?
Ні, нікого не було і їхати було нікуди. До переїзду три місяці чоловік їздив Україною, підшукуючи місце. Ми відразу відкинули варіант із західною Україною, бо розуміли, що не всі тварини переживуть евакуацію й таку дорогу. Нас кликали до Києва, але ми відмовилися — не люблю мегаполісів. Запрошували до Європи, навіть разом із усім притулком, але це однозначно ні: хочу жити тільки в Україні.
Прикидаючи, куди можуть дійти російські війська, ми зупинилися на центральних регіонах України. До того ж так була можливість їздити в Покровськ. Завдання з пошуку нового місця ускладнювало те, що воно мало підходити для будівництва нового притулку. Щоб перевезти велику кількість тварин, потрібен великий будинок і безліч споруд на ділянці. Таке місце знайшлося в селі, за 35 хвилин їзди від Черкас.
До того ж із Покровська ми вивезли з собою людей – сусідів, яким абсолютно нікуди було їхати, і вони б залишилися в Покровську зі своїми чотирма собаками та чотирма котами. Ми вивезли чотири сім’ї та знайшли для них житло.
Виходить, у вас було дві евакуації з Покровська? Якщо у 2023-му ви повернулися додому, то в який момент ви знову вирішили виїжджати?
У січні-лютому 2024 року російські війська пройшли Авдіївку, а потім з мінімальними боями, дуже швидко – Новогродівку та Селидове. Ми з чоловіком домовилися, що, коли окупанти будуть за 20 км від Покровська, потрібно буде їхати. Наприкінці серпня 2024 року ми виїхали з міста, на той момент росіяни вже зайшли в Шевченків, а це за 15 хвилин їзди машиною від мікрорайону Лазурний, від околиці міста. У цей час у місті поступово по районах почали зникати газ і світло.
За тиждень до від'їзду вперше за раз було 16 обстрілів тільки в нашому районі. Ніколи не забуду ту ніч: вийшла покурити, і мене просто знесло вибуховою хвилею. Тварини тоді, на щастя, залишилися всі живі. Тому, виїжджаючи з міста вдруге, я була спокійнішою, розуміла: тягнути більше нікуди, тепер дійсно потрібно виїжджати.
Втім, ми й після переїзду ще кілька разів їздили до Покровська.
Коли ви були в місті востаннє? І чим вам запам'ятався Покровськ того дня?
Востаннє в Покровську я була в жовтні 2024-го. Місто було абсолютно порожнім, воно немов померло. Шахти вже не працювали, але там ще залишалося близько 3 тисяч мешканців. Мені здавалося, що я ще приїду туди, але цього не сталося. Була надія, що Покровськ вистоїть, буде в руїнах, але його не окупують.
Що ви думали і відчували, коли дізналися, що ваш будинок зруйновано, і вперше побачили знімки?
Коли прийшли супутникові знімки, на яких було видно, що будинку більше немає, було дуже боляче. Будинок для мене був немов рідна дитина, яку я народила-побудувала. Ми з чоловіком його будували удвох. Це був будинок-мрія. Щоб його побудувати, ми так багато працювали. Бачити руїни будинку було нестерпно, здавалося, ніби ховаю когось близького. Адже ми навіть не встигли насолодитися своїми трудами, пожити в цьому будинку.
З одного боку, я розуміла, що знімки-докази руйнувань – це добре, оскільки вони дозволять отримати сертифікат про зруйноване житло та компенсацію, яка дозволить влаштуватися на новому місці, а з іншого – я відмовлялася приймати цю реальність, в якій мого будинку більше немає. Мені здавалося: чому так, адже ми не заслужили такого болю, не заслужили залишитися без рідного дому та міста. Особливо лякає усвідомлення того, що більше ти не зможеш заробити стільки грошей, щоб можна було побудувати такий самий будинок. Та й немає бажання будувати щось не в Покровську. Коли не стало дому, не стало й частини мене.
Будинок був зруйнований наприкінці 2025-го або на початку 2026 року. До цього були прильоти поруч, і нечисленні сусіди, які там залишалися, фотографували наслідки. Але то були дрібниці: пошкоджена частина даху, розбите вікно. А зараз будинок зруйнований до фундаменту, повністю, просто стертий.
Притулок для тварин, усі три будівлі (котобудиночок, будинок для паралізованих тварин і будинок для тварин-малюків, де ми й готували) теж зруйновані дощенту. По цих будівлях били прицільно, у них не було шансів встояти. Притулок був дуже крутий: пластикові вікна, євроремонт, все для тварин тощо. Було пекельно боляче побачити руїни того, що створювалося моїми руками, але я видихнула, бо жодна російська тварюка там не житиме.
Для мене було б болючіше, якби будинок і будівлі притулку встояли, і там стали б господарювати росіяни. Колись я навіть написала у Фейсбуці, що дуже хочу, щоб усе це було зруйновано, бо було б нестерпно знати, що хтось із окупантів живе в моєму будинку й притулку, топче там землю.
Що з того, що було у вас у Покровську, ніколи й ніде не вдасться замінити?
Перш за все – могили батьків, брата, дідуся і бабусі. Досі не вкладається в голові, що тепер на Проводи, коли всі підуть поминати близьких, для мене це буде недоступно, що більше не зможу прийти на могилу до мами і сказати їй, як сумую за нею. Росія у мене забрала навіть мертвих! Хіба так може бути – як можна відібрати у людей навіть мертвих!
Дуже хочу вірити, що рано чи пізно Покровськ буде звільнений і повернеться під контроль України, бо до окупантів я ніколи не поїду. Але в чудеса більше не вірю. І надією жити не хочу – треба жити тут і зараз, реальністю. А реальність страшна: у ній у мене забрали навіть мертвих.
Мені здається, вам усе це скаже будь-яка людина, чиє місто окуповане, хто пережив евакуацію. За зруйнований будинок душа болить, але можна купити або побудувати інший, а ось відібраних мертвих неможливо прийняти ніколи, цю втрату нічим не заповнити.
Більше того, кладовища там теж зруйновані. Мої батьки та брат поховані на центральному кладовищі, а російські війська, коли рухалися після Селидового, заходили в місто саме через це кладовище, і перші бої були там та в мікрорайоні Лазурному. Але я, незважаючи ні на що, знайду могили батьків, якщо вдасться приїхати до Покровська хоч через 10-15 років.
Що для вас стало опорою, яка дозволила знайти в собі сили почати життя з нуля, боротися і продовжувати свою нелегку працю – турботу про тварин?
Чоловік, друзі, психотерапевт і тварини. Бували дні, коли здавалося, що повіситися на дереві – це вихід із ситуації, але завдяки людям і тваринам сили знаходилися. Адже здатися набагато легше, ніж жити далі. Друзі дуже підтримували: не було жодного дня, щоб вони не поцікавилися, як я і чим допомогти. Ви не уявляєте, як важливо людині, яка втратила все, просто почути "як ти?".
Попри все я намагаюся жартувати (донбаський гумор трохи з "чорнухою", і його зараз, далеко від Покровська, теж не вистачає) і позитивно дивитися на життя. У якийсь момент я раптом звернула увагу, що в городі поруч із будиночком на Черкащині, де ми зараз живемо, – річка. І я замислилася: це ж чудово, я бачу тут таких птахів, яких ніколи не бачила в Покровську. Почала спостерігати за природою, їздити в ліс, збирати гриби, бігати вранці, вперше в житті все літо 2025-го я консервувала – одним словом, змушувала себе жити.
Життя не закінчилося з евакуацією – воно просто перейшло на інший рівень. Сидіти й жаліти себе – не вихід. У мене чоловік на війні, і зараз для мене головне, щоб з ним усе було добре.
Покровську я вдячна за все: за своє минуле, за безумовну любов, за свого чоловіка, за батьків і чудове дитинство. Минуле важливо пам’ятати, але не можна жити ним. Черкаська область – прекрасна: тут багато чудових людей, неймовірні ліси, яких немає на Донбасі, і багато іншого. Ні, я не полюбила Черкащину, але я бачу в ній хороше.
Покровськ поступово перетворився внаслідок бойових дій на місто-привид, позбавлене життя. Що вам найболючіше бачити на кадрах із Покровська, що найважче усвідомлювати?
Я ще не усвідомила, що Покровськ став містом-привидом. Зараз для мене найважче усвідомлювати, що тепер там житимуть ра**исти. Адже там на кладовищах поховані наші військові, наші герої – що буде з ними? Я дуже не хочу, щоб Росія відновлювала місто і шахти, щоб приносила своє життя в Покровськ, щоб там жили росіяни. Навіть сама думка про те, що вороги будуть жити в наших будинках, викликає нудоту.
Для вас краще, щоб Покровськ залишився містом-пам'ятником, фактично стертим з лиця Землі, аби там не було Росії та росіян?
Так.
Краще нехай Покровськ залишиться руїною назавжди, аби там не господарювали росіяни. Я не хочу для Покровська такої ж долі, як у Маріуполя, де всім заправляють наші вороги. Нехай Покровськ залишиться містом-героєм, містом-пам'ятником. Нехай краще назавжди в цих руїнах залишиться наша історія – історія покровських українців, ніж Москва почне писати свою історію на нашій землі. Я не хочу, щоб ці нелюди топтали нашу землю.
А ви думаєте, Росія здатна щось відновлювати, хоча б так, як у згаданому вами Маріуполі?
Найбільшу і одну з найстаріших вугільних шахт України, яка знаходиться в Покровську, Росія відновити не зможе – там все вже більше року залито водою. А якщо зможе, то це буде їй дуже дорого коштувати, це відновлення не окупиться. Жоден розсудливий інвестор – будь то росіянин чи американець – не вкладе гроші в таке підприємство, оскільки поклади вугілля там вичерпувалися, а відновлення коштуватиме колосальних сум. Тому я на 90% впевнена, що вугільні шахти Росія відновлювати не буде, це економічно недоцільно. А саме ця промисловість була основою економіки міста. Тому у мене є підстави сподіватися, що Покровськ залишиться українськими руїнами, які не будуть осквернені руками окупантів.
Покровськ завжди був цікавий з економічної точки зору, а зараз, після боїв, економічного інтересу там немає. Якби Росія взяла Покровськ з мінімальними боями або без них, тоді економіка була б жива. Але місто і вся промисловість фізично знищені.
Крім того, у місті не залишилося людей. Знаю, що тих мешканців, які залишалися в Покровську і яким нікуди було їхати, зараз примусово розкидали по Росії. В основному їх відправили до Сибіру.
З вашого досвіду та спостережень, чи багато було "чекальників" у Покровську? Чи це були маргінали, і їх було одиниці?
Саме так, це були маргінали. Розмови про масу "ждунів" на Донбасі – це міф. Я не знала жодного. Навіщо мешканцям Покровська було чекати на Росію, якщо місто розвивалося, у ньому була робота, у ньому було комфортно жити? А після початку боїв у місті в основному залишилися літні люди, яким просто нікуди було їхати.
Більше того, у мене дуже багато знайомих з Покровська, які пішли воювати й захищати Україну. Йдеться про десятки чоловіків.
Якщо події розвиватимуться за оптимістичним сценарієм, і Україна звільнить Покровськ та інші міста, зруйновані війною, то, на вашу думку, наскільки доцільно відбудовувати Покровськ на тому ж місці після війни, у тому ж вигляді, в якому він був до боїв?
Це недоцільно. Якщо, наприклад, Бахмут, де були соляні шахти, і досі залишаються запаси солі, можливо, є сенс відновлювати, тому що там будуть робочі місця. Тоді як шахти в Покровську так не відновиш, це дуже дорого. Втім, навіть відновлення з нуля газу, електрики та водопостачання міста потребуватиме мільярдів.
Також не забувайте, що, отримуючи сертифікат про зруйноване житло, ми автоматично відмовляємося на користь держави від цього житла. Тобто житла в цьому місті у нас вже не буде.
Але для мене важливо мати можливість приїжджати до Покровська, проте відновлювати його я б не стала. Відродити знищену промисловість буде вже неможливо й економічно недоцільно, відповідно, працювати буде ніде. Так, на Донбасі чорнозем, і агрокомплекси ще можуть там відновити діяльність. Однак я думаю, що мало хто захоче це робити, не в останню чергу через те, що ці території ще належить розмінувати.
Тому я вважаю, що зруйновані міста Донбасу краще залишити зруйнованими, містами-героями. Це буде правильно з економічної точки зору. Незважаючи на мою шалену любов до Покровська, я не бачу сенсу в тому, щоб вкладати мільярди в місто, де не можна відновити промисловість, де не буде можливості заробляти. Краще ці кошти спрямувати на ВПЛ, на житло для них, на розвиток лікарень, дитсадків, шкіл та іншого. І для цього знадобиться набагато менше грошей, ніж для відновлення всіх перетворених на руїни Росією міст Донбасу та інших областей.
У мене зараз дивна мрія. Я хочу приїхати до Покровська, стати на коліна на руїнах мого будинку і виплакатися за всі ці роки. Весь біль я зберігаю в собі для цього моменту. Мені потрібно побачити свої руїни. Але вкладати гроші в розбирання цих руїн немає сенсу, це буде великою дурістю.
Крім того, зараз бої руйнують інші міста, наприклад, Слов'янськ і Краматорськ. Якщо, дай Боже, там не буде окупації, то їх потрібно буде відновлювати – те, що зруйновано частково, і де немає росіян, має підлягати відновленню. А все, що зрівняно з землею, як Покровськ, Бахмут і Авдіївка, буде нерозумно намагатися відбудувати з нуля.
Що б ви хотіли, щоб люди, які не бачили війни і не знали евакуації, знали про міста, які перетворюються на міста-привиди, і розуміли тих, хто колись жив у містах, яких більше немає?
Я б хотіла, щоб люди, які говорять про "понаїхавших" і грубо висловлюються про Донбас, уявили, що у них є доба на збори, а потім вони повинні будуть виїхати з дому в нікуди і назавжди, а далі жити в чужому місці. Нехай хоч на мить замисляться, через який біль пройшли ті, чиїх міст і будинків більше немає. Нехай зрозуміють, що Покровськ – це не просто точка на карті, а понад 60 тисяч людських життів і доль, понад 60 тисяч людей, які в одну мить втратили все. Адже це лише мешканці Покровська, а таких, як ми, зараз сотні тисяч.
Можливо, усвідомивши масштаб цієї трагедії, ми будемо лояльнішими й добрішими один до одного, до переселенців. Адже всі ми, чиї міста стали привидами, вже зламані назавжди, але намагаємося продовжувати жити.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Главред в Google News
