Богдан Яременко

Я би не відкидав суто військове значення можливості створення потужного мобільного протитанкового резерву в складі ЗСУ, який здатен у разі необхідності перекрити два-три з наявних танконебезпечних напрямки в рамках можливого масштабного конфлікту з РФ.
Але я згоден із вами. Досі вважалося, що загострювати ситуацію в Україні може лише Росія. США поки що делікатно і дуже обережно переконують Росію, що у них також існують значні можливості в цьому плані. Можливо, чим більше росіяни думатимуть, тим більше це відволікатиме їх від війни на Донбасі і "настойки бояришника".

Ще один неприємний приклад відсутності ефективної системи державного управління в Україні. Усі претензії до нашої держави зводяться до відсутності частини законодавчої нормативної бази і використання неліцензованого програмного забезпечення в органах державної влади. Не розумію, що могло перешкодити президенту і уряду України вирішити вчасно ці питання. Втрати від рішення США не катастрофічні, але кілька десятків мільйонів доларів втрат для українського бізнесу ніхто в українській владі, звичайно, компенсувати не збирається. Україна виглядає жалюгідно, тим більше, що санкції з боку держави, яка чи не найбільше допомагає нам у військовому протистоянні з Росією.

Напевно, справа в тому, що сам Онищенко викликає мало довіри. Погоджуюся, що реакція українського суспільства абсолютно недостатня, оскільки мова йде про зловживання з боку найвищої високопосадової особи держави, які ставлять під сумнів можливість її подальшого перебування на посаді. Ким би при цьому не був Онищенко…

Кожна країна повинна дбати про формування єдиного ментального ціннісного інформаційного простору. Питання 8 чи 9 травня — для мене це питання цінностей, що для нас війни і їх учасники.
8 травня, як день пам’яті і вдячності за жертви, сплачені в ім’я нашого життя, для мене більш зрозуміла і близька концепція, ніж історично сумнівні дати і мілітаристичні паради. Але якими важливими не були б ці питання, ми повинні жити не минулим, а майбутнім.
Сподіваюся, що ця інформаційна платформа, яку пропонує "Главред", на якій я маю можливість спілкуватися втретє впродовж чотирьох років, і знаю, що це роблять десятки інших політиків, експертів чи громадських діячів, є хорошим прикладом того, як має вестися дискусія в цивілізованому суспільстві. Дуже вдячний і редакції, і читачам. Перепрошую у всіх, кому не встиг відповісти на питання.

Не пригадую цієї цитати Курта Волкера, але, якщо він це сказав, то помилився… Росія ніколи нікому нічого не повертала. Литва, Латвія та Естонія вибороли свою незалежність, у тому числі шляхом жертв і життями своїх патріотів. Ми в «Майдані закордонних справ» нещодавно здійснили інтелектуальну провокацію — оприлюднили доповідь про можливість силового збройного вирішення конфлікту з Росією. З нашої точки зору, така можливість може виникнути за шість-десять років в разі, якщо зміна політичного режиму в Росії спричинить тимчасову коротку втрату керованості її збройними силами. Ця гіпотеза підтверджена деякими іншими аргументами — заходьте, читайте.

Ми молимося.

Очевидно, що до тієї чи іншої мірі і для Порошенка, і для Макрона, і для Меркель у форматі "нормандської четвірки" Путін є опонентом. Можливості досягнення з ним якої-небудь домовленості про врегулювання ситуації в Україні виглядає на сьогодні малоймовірним. Але лідери України, Німеччини і Франції інвестували у цей переговірний формат велику частину свого політичного авторитету і не мають можливості сидіти, нічого не роблячи. Нездатність запропонувати дієвий план виходу з війни для Порошенка став ціною обвалу рейтингу. Хоча сподіватися на будь-які доленосні досягнення від зустрічі трьох лідерів не варто, нічого поганого від таких переговорів не буде абсолютно точно. Але при тому у Путіна не бракує можливостей і особисто, і через посередників донести свою позицію і Макрону (який щойно повернувся з візиту в Москву), і Меркель, і, як це не парадоксально, Порошенку.

Ситуація, коли діючий президент України не зможе навіть вийти у другий тур наступних президентських виборів, утаємниченими людьми прогнозувалася ще рік тому. З огляду на тотальний рівень недовіри до політики і політиків на сьогодні трохи більше половини українців не визначилися зі своїми політичними вподобаннями. Рівень підтримки навіть найрейтинговіших політиків України коливається у межах 5-10%. Отже, теоретично посунути лідера рейтингу з першого місця може будь-хто, хто переконає усіх або більшість громадян України, які ще не визначилися. Фактично наступним президентом України може стати будь-хто.
Якщо нові переконливі обличчя знайдуться — так, на нас чекають сюрпризи. Якщо ж сюрпризів не станеться, ЗСУ вітатимуть пані Верховну Головнокомандуючу.
Мені здається, що проблема Порошенка в його природній лукавості. Він вирішив лукавити і гратися з чітко вираженою довірою і сподіванням на зміну життя в Україні на краще. Українцям це не сподобалося, оскільки за свої сподівання ми заплатили жертвами Революції Гідності і війни з Росією. Час для лукавства минув. Хоча не впевнений, що не лише Порошенко, але і інші політики це зрозуміли. 

Поява в соціологічних рейтингах Вакарчука і Зеленського, з моєї точки зору, викликана двома факторами. По-перше, гігантським запитом на нові обличчя у політиці і бажання змін. По-друге, високим медійним рейтингом та впзінаваністю згаданих актора та співака. Кожен із них може бути прекрасним президентом і цілковитим провалом у політиці.
Для того, щоб досягнути успіху, новим обличчям потрібно заздалегідь до виборів показати свою програму змін України на краще і всю команду, яка разом із ними реалізує цю програму. Без цих двох умов усі, кого політтехнологи пропонуватимуть нам як щось нове, будуть винятково "ширмами" для реалізації планів їх політичних ляльководів.

Курт Волкер і українська дипломатія, яка повторює за ним, намагаються переконати чи то себе, чи то нас у тому, що миротворча місія на Донбасі не лише можлива, але й що вперше в історії вона призведе не «замороження», а до вирішення конфлікту. Я не настільки оптимістичний.
Війна в Україні продовжується через бажання Володимира Путіна і здатність Росії її вести. На цьому і має бути зосереджена основна увага української та міжнародної дипломатії.
Але активні переговорні зусилля, консультації, спроби пошуку компромісу ще ніколи нікому не шкодили. Якщо в результаті активних посередницьких зусиль США у виконанні Курта Волкера на сході України з’явиться хоч якась миротворча місія, і це призведе хоча б до припинення вогню, а, значить, і до припинення загибелі українських солдат, треба радіти.
З моєї точки зору, замороження конфлікту без обтяжливих політичних умов це є максимум, на який сьогодні може сподіватися наша країна. Нам потрібен час на розвиток і загоювання ран війни. Продовження бойових дій цьому перешкоджає. Замороження конфлікту буде меншою з проблем. Очевидно, вирішуватимуть цей конфлікт уже наступні покоління українців, сподіваюся, розумніші за нас. 

Сьогодні російські ЗМІ активно обговорюють висунутих Дмитром Медвєдєвим номінантів на посади віце-прем’єрів російського уряду. Насправді це цікава тема з точки зору того, як росіяни уявляють завдання, що стоять перед Росією. З моєї точки зору, урядова команда в Росії підбирається за принципом особистої лояльності або Путіну, або Медвєдєву. До складу уряду включаються цілком скомпрометовані з точки зору світу особистості, як Віталій Мутко.
З моєї точки зору, майбутній склад російського уряду свідчить про те, що Путін не бачить перспектив розвитку країни і робить ставку на збереження керованості і стабільності управлінської вертикалі, а також продовження визискування державних ресурсів в інтересах вузького політичного клану, який його оточує.
Я не бачу у російській владі тих, хто може запропонувати нове. Зате бачу людей, які можуть "поддерживать порядок". Логіка продовження грабунку Росії і «закручування гайок» для населення фактично зводить до нуля можливість радикальної зміни курсу Росії — як внутрішнього, так і зовнішньої політики. Тому я б не очікував жодних кардинальних змін.
Режим Путіна дбає про виживання, а не розвиток. І в кадровому, і в економічному, і в політичному сенсах, з моєї точки зору, в Росії починається період такого собі «брежнєвського застою». Це не лише погіршує короткострокові прогнози, але і грає проти майбутнього Росії. Зокрема, при нинішній системі не зрозуміло, звідки може взятися нове покоління державних менеджерів, здатних на прорив.
Для України це створює стратегічну перевагу. Біда лише в тому, що в світі ми відомі як держава, яка жодного разу не згаяла шанс згаяти шанс.

Недопіднятий прапор, як ви справедливо зауважили, виглядає так само, як і приспущений. Приспущений прапор традиційно є ознакою трауру чи жалю. Чи то прапор на Кремлі висловив жаль, чи то просто не встав на Путіна — хай розбираються росіяни.

Хоча я є одним із найзапекліших критиків української дипломатії і української зовнішньої політики, мушу все-таки зауважити, що причини непорозумінь, конфліктів, скандалів, недомовленостей, які маємо з названими вами державами, все ж таки дуже різні і в жодному разі не пов’язані винятково з помилками України. З чим я згоден — це низька інституційна спроможність або фактично відсутність ефективної системи державного управління в Україні. У більшості випадків, коли мова заходить про зовнішньополітичні кризи, без яких не може існувати жодна країна в світі, українська влада діє не в найкращий спосіб.
Загрози опинитися в поясі недружніх країн, я думаю, у нас немає. Офіційно недружніми та ворожими до нас є лише Росія та її військово-політичний союзник Білорусь. Проблеми з іншими сусідами — і нинішні, і які виникатимуть у майбутньому — можна розв’язувати. Десь більше поступливості і далекоглядності, десь нам потрібно більше твердості і принциповості. Але Польща та Угорщина, і це моє переконання, не є нашими ворогами і не є недружніми до нас країнами. Хоча політики цих країн, треба віддати їм належне, уміють скористатися нашою неготовністю бути активним учасником міжнародної політики.

Скажу відверто: я бачу різницю між українським і російським суспільством, але, на жаль, вона стирається, коли мова заходить про українську і російську владу. Можемо безкінечно посипати собі голову попелом за нездатність обрати "правильну владу". Я вирішив зробити інакше — пішов у політику. Прекрасно знаю соціальну апатію і настрої тотальної недовіри до політики і політиків в Україні. Якщо не готові йти в політику, йдіть у громадський сектор, ставайте активістом, боріться за права тварин, довкілля — просто будьте активним і небайдужим. І все в нас буде добре.

Проблема у Вірменії саме в тому, що вся нинішня політична система сформована націоналістами, вихідцями з Карабаху. Саме з діяльністю цієї когорти політиків пов’язані, на мою думку, і певні традиції жорстокості у вірменській політиці.
Трошки більше і детальніше про це «Майдан закордонних справ» писав у минулу п’ятницю у щоденному спеціальному огляді: https://www.mfaua.org/uk/publications/virmeniia-limbo-navkolo-posady-prem-iera

Щиро, від усієї душі сподіваюся, що в нашому столітті війни через виделку вже не починатимуться. Якщо, звичайно, не намагатися вкрасти її на державному прийомі. :) Протокол і церемоніал мають тим менше значення, чим демократичшніше і ліберальніше суспільство, в якому вони застосовуються. Але вони не відімруть ніколи.

Ця акція важлива і як символ існування незгоди з сучасним російським режимом, і через участь у ній великої кількості молодих росіян, і з огляду на традиційну підкреслену брутальність, з якою до учасників цієї акції поставилася російська влада. Спостерігаємо далі.

Я так само розчарований ситуацією в Росії, проте не схильний пред’являти претензії росіянам. Такі претензії можна пред’являти будь-кому — наприклад, чому українці не вийдуть на вулиці і не покладуть край корумпованій політичній системі у своїй країні.
Нинішні акції протесту в Росії у мене, навпаки, викликають щирий подив. І питання не в їх ефективності, а в тому, що в Росії люди ще здатні на протест.
Між тим, проблему я бачу в іншому: чи нинішня російська влада продовжить своє існування, чи під тиском якихось обставин, у тому числі вуличних протестів, влада в Росії зміниться. На політичному полі РФ відсутні сили, які в будь-якій зримій перспективі можуть прийти до влади, які б сповідували демократію, верховенство права, а відтак могли б сприйматися як дружні для України. Від середньої до довгої перспективи Росія залишатиметься або військовим супротивником, або політичним опонентом України. І нам треба навчитися з цим жити.

Будапештський меморандум — це політико-правовий документ (фактично декларація), в якому йдеться про те, що з огляду на приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї в якості неядерної держави (тобто за повне ядерне роззброєння України) Україні надаються певні гарантії-запевнення щодо її безпеки.
Дійсно в оригінальному англійському тексті використовується слово assurances, правильний переклад якого українською мовою — «запевнення» (по-російськи "заверения"), що в жодному разі не означає «гарантії».
Запевнення, які отримала Україна, згідно з Будапештським меморандумом, полягають у такому:
1) підписанти меморандуму не погрожуватимуть Україні застосуванням сили проти неї,
2) підписанти меморандуму не застосовуватимуть проти України силу інакше, ніж у випадку самозахисту,
3) в разі застосування проти України сили або погрози застосування сили країни-підписанти проведуть консультації в рамках ООН.
Підписантами меморандуму є Росія, США, Великобританія, Китай і Франція. Останні дві долучилися до меморандуму вже після його укладення.
На сьогодні ситуація виглядає таким чином: з 2013 року і по сьогодні Росія систематично погрожувала Україні застосуванням сили, вела до цього приготування, застосувала проти нашої держави силу. Таким чином, Росія порушила меморандум. Інші країни меморандум не порушували, в тому числі погодилися на проведення консультацій, які одначе не відбулися, оскільки на це не погодилася Росія.
З точки зору практичних інтересів, Будапештський меморандум не має жодної цінності для України. Разом із тим, його наявність посилює політико-правові позиції України на міжнародній арені. Оце і вся історія.

Зміна назви того, що відбувається на сході України, не відбувається в рамках стратегічного плану української влади виведення України з війни. Причини простіші і банальніші. Антитерористична операція, згідно з Конституцією і законами України "Про оборону України" та "Про боротьбу з тероризмом", є незаконним і помилковим способом відбиття зовнішньої збройної агресії (те, що у нас називається словом "війна"). З різних причин українська влада допустила цю серйозну системну помилку, яка ускладнює і ведення бойових дій, і мобілізацію суспільства на оборону країни, і міжнародні переговори. Застосування Збройних Сил на території країни може відбуватися винятково в рамках воєнного стану, який вводиться для відбиття зовнішньої агресії. Без цього і в правників, а головне — і у військовослужбовців ЗСУ залишатимуться сумніви в законності участі військових підрозділів України в тому, що відбувається на Донбасі. Так званий "закон про реінтеграцію", з точки зору Порошенка, покликаний виконати кілька завдань: збільшити його особисті повноваження і контроль над військовими підрозділами (який він міг би отримати винятково за умов воєнного стану ), знайти вихід із правової колізії застосування Збройних Сил без оголошення воєнного стану. Як бачимо, про закінчення війни не йдеться…

Ще в 2014 році ми, тобто аналітичний центр, який я очолюю і представляю — «Майдан закордонних справ», зіпсували відносини із знаним політтехнологом, а нині журналістом Тарасом Березовцем, публічно критикуючи його за те, що, здається, на гроші уряду Канади він провів телефонне опитування Криму про ставлення кримчан до анексії, Путіна і т.д. Як бачимо, порочна практика не викорінена.
Для мене цілком очевидно, що в умовах тотального контролю російської влади над політичним та інформаційним простором своєї країни (в Криму, з огляду на те, що він так і не став справжнім російським регіоном, цей контроль носить ще більш тоталітарні форми) проведення відкритих і будь-яких інших соціологічних опитувань — це антинауковий і аполітичний підхід.
Думаю, що Центр психологічних операцій ЗСУ — достатньо новий структурний підрозділ у нашому війську, який намагається "знайти себе". Помилки в цьому процесі невідворотні, їх треба виправляти і рухатися далі.
Вивчати ситуацію в Росії, а також на окупованих Росією територіях Генштаб України зобов’язаний. Форми і методи — це інше питання, яке, на моє переконання, не може бути предметом відкритих публічних обговорень.

Думаю, Пашинян здобуде омріяну владу і деякий час вірмени вважатимуть, що це їхнє досягнення і воля. Прогнозувати, як зміниться Вірменія, важко з двох причин. По-перше, стратегічно країна повністю залежна від РФ. Ця залежність позбавляє її простору для маневру як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. По-друге, сам Пашинян різко змінив тональність своїх заяв і почав сповідувати консервативні усталені підходи («Росія — союзник», «Нагірний Карабах — вірменська територія» тощо). Тривожить, що всю свою політичну кар’єру він займав якщо не діаметрально протилежну, то все ж таки іншу позицію.
Про Вірменію я би хотів додати кілька речей. Це — близький споріднений із нами народ, який, на жаль, на сьогодні формує цілком недружню до нас державу. 

Наразі ми можемо говорити про певне дипломатичне маневрування лідерів Північної та Південної Кореї та інших зацікавлених держав. Укладені на зустрічі Північної і Південної Кореї документи є не більше, ніж заявами про наміри. Очевидно, що на демократичний Південь тисне непередбачуваність і агресивність КНДР. Демократичні країни не можуть розвивати економіку в умовах війни (або мають із цим величезні складнощі). Північ затиснута міжнародними санкціями, наростанням непорозумінь не лише з супротивниками (Японія, Південна Корея, США), але й традиційними друзями (Китай і до певної міри РФ). Тому нинішнє дипломатичне маневрування викликане необхідністю.

Думаю, що рано. Хоча, впевнений, Трампу ця ідея подобається.
Так зване "корейське питання" ще дуже далеке від свого вирішення. Наразі не зрозуміло навіть, яким чином буде вирішене питання збройної ядерної програми Північної Кореї. Увесь комплекс проблем Корейського півострова (фактично заморожений стан війни, розділ одного народу на дві країни) — занадто системна та складна проблема, щоб робити якісь прогнози.
На загал, відзначення орденами, преміями та іншими нагородами діючих політиків мені здаються сумнівною практикою. Це щось із розряду обміну вождів бусами або ритуальними подарунками. Повністю уникнути традиції церемоніальних відзначень та нагород не лише в Україні, але й інших країнах, напевно, неможливо. Але, якщо в Україні коли-небудь вирішення цих питань залежатиме від мене, я виявлятиму велику обережність та стриманість у них.

У 2005 році, працюючи керівником протоколу прем’єр-міністра, я мав нагоду бути частиною політичної "фабрики Тимошенко". Я знаю, що до безумовних чеснот Юлії Володимирівни належить уміння, як губка, абсорбувати найкращі ідеї свого оточення. В переважній більшості за легкими невимушеними жартами, троллінгом, експромтами Юлії Володимирівни стоїть серйозна і вдумлива робота людей із її оточення. Я сам люблю троллінг, жарти, посміятися, але мені також подобається, коли політики, окрім іншого, мають ще й самоіронію. День, коли Юлія Володимирівна втратить самоіронію, буде останнім днем її як політика. Наразі ж, схоже, усім нам треба підготуватися до її політичного тріумфу.

Є сенс ширше поговорити про сучасну політичну культуру Росії. Спробуємо це зробити сьогодні, відповідаючи на інші питання стосовно цієї країни.
Але якщо стисло, то те, що роблять росіяни на «Євробаченні», і є частиною їх нинішньої і політичної, і популярної культури. Під цим я маю на увазі несмак, кіч, безмежний цинізм.

З моменту підписання угоди з Іраном під час президентської каденції Обами і до сьогодні критика цієї угоди в США є мейнстрімом політичної думки. Проблема з угодою полягає в тому, що закладені в неї механізми контролю над Іраном теоретично і практично можна обійти. Прихильники цього договору зазначають, що краще недосконала система контролю, ніж ніякої.
Вихід США з угоди, як багато хто прогнозує, може закінчитися серйозною ескалацією, аж до нанесення ракетно-бомбових ударів по Ірану. Логіка проста: вихід з угоди означає недовіру до Ірану, і відсутність системи контролю над ядерною програмою Ірану посилює цю недовіру. Кинути ситуацію напризволяще не можуть собі дозволити ні США, ні їх стратегічний союзник у регіоні — Ізраїль. Ізраїль поводиться дуже активно, тому що ядерна збройна програма Ірану існувала, існує і буде існувати.
За цих обставин простору для політичних маневрів залишається небагато, і можливість фізичного знищення тих об’єктів, які, на думку розвідок Ізраїлю і США, можуть використовуватися для виробництва ядерної зброї різко і загрозливо зростає.