Богдан Яременко

Не люблю коментувати публікації у ЗМІ: коли ми кидаємо камінь у воду, розходяться кола, і публікації у медіа є якраз такими "колами на воді", які не додають нічого до уявлення про подію, яка їх спричинила. Краще аналізувати події, а не шум довкола.
Німеччина дуже змінила ставлення до європейської політики. В тому числі це наша заслуга, оскільки протягом 10 років війни з Росією ми активно апелюємо до німецького суспільства, ще більше – до німецьких політиків та експертів. У нас відбувався складний, але продуктивний діалог із німцями. За всієї поваги до Ангели Меркель, її успіх як канцлера багато в чому був обумовлений бажанням отримувати дешеві російські енергоносії, а тепер, схоже, більше цього в німецькій політиці немає.
Не тільки через війну в Україні, але й через турбулентність у США Німеччина дедалі більше усвідомлює відповідальність за європейську політику і стан справ у Європі. Тепер вона готується до різних сценаріїв. Якщо ще чотири роки тому вся увага Німеччини була зосереджена на можливості продовжувати business as usual, тобто отримувати дешеві енергоносії і за рахунок цього розвивати власну економіку, то тепер вона починає мислити стратегічно і безпеково. Це ми відчули, коли змінилися характер і масштаб військової допомоги Україні: Німеччина перетворюється на одного з найбільш надійних і послідовних союзників нашої країни. Це відбувається в рамках переосмислення своєї ролі та ситуації в Європі. І тут йдеться не лише про Росію, але й про відносини з Китаєм та США, про необхідність розвитку Євросоюзу та європейської спільноти в бік утворення єдиної оборонної політики. Все це примушує Німеччину аналізувати виклики.
Виклик із боку Росії тепер очевидний для німців: поки що на рівні віддалених військових приготувань, погроз союзникам і заяв російських ура-патріотів, але ці погрози вже є. Німецька оборонна машина не має права ігнорувати такі речі. Оборонне і військове планування – це довготривала річ, пов’язана з великими видатками і розрахована на десятиліття. Звичайно, Німеччина бачить різні можливі сценарії та загрози, тож активно до них готується.
Тому я не маю жодних сумнівів у тому, що в німців визрівають кардинальні зміни в осмисленні ролі Німеччини та ситуації навколо неї, зокрема, відбуваються серйозні військові приготування.
Публікацію Bild я не можу коментувати, оскільки потрібно розуміти, як ця стаття з’явилася і якими є її джерела. Мої особисті висновки багато в чому подібні до того, що пишуть журналісти цього видання.

Зобов’язання правових демократичних країн – бути відповідальними. Це стосується і ставлення до нас, а також рішень про те, що нам давати, що ні, куди нас приймати, куди ні. Часто ці рішення пов’язані з аналізом далеких наслідків.
Те, про що ви говорите, наприклад, замах на російського лідера, є небезпечною річчю з огляду на складність аналізу наслідків. Тим більше, для західних демократій не характерні такі акції, як замовні вбивства, ліквідації тощо, бо це протирічить базовим принципам. Плюс поки що вони не ведуть гарячу фазу війни з Російською Федерацією. Все це примушує країни НАТО уникати кроків, які, з їхньої точки зору, можуть втягнути їх у пряму військову конфронтацію з Росією, тобто прискорити той можливий негативний сценарій, який вони бачать.
До того ж військове планування не означає, що всі сценарії, які бачать на Заході, невідворотні. Навпаки, чим краще ти готовий до певних проблем, тим менше шансів, що вони виникнуть. Були б ми готові до війни з Росією, очевидно, вона не почалася б. Великою мірою війна відбувається тому, що Україна була до нею неготовою.
Європейці зараз хочуть бути готовими до негативних сценаріїв, але абсолютно не прагнуть, щоб війна з Росією чи будь-яким іншим серйозним гравцем почалася раніше, ніж вони підготуються, або почалася взагалі, якщо її просто можна уникнути.

Якщо говорити про Євросоюз, як про організацію, то все значно складніше.
В ЄС є країни, які, як і Україна, дуже гостро відчувають загрозу з боку Росії, хоча ще не ведуть гарячої війни з нею. Перш за все це країни, які історично мали проблеми з Росією та географічно наближені до неї: Литва, Латвія, Естонія, Польща, Фінляндія та Швеція. У цих країнах доктринально переглянута зовнішня політика та оборона, аж до рішення вступати до НАТО, хоча держави десятиліттями цього уникали і вважали, що буде безпечніше не прив’язуватися до оборонних альянсів. Тобто відбуваються зміни з огляду на усвідомлення російської загрози.
Разом із тим, у Євросоюзі є країни, які не так гостро відчувають загрозу з боку Росії або вважають цю загрозу не такою вже й екзистенційною, такою, яку неможливо уникнути. Як правило, чим далі від Росії, тим більше поширені такі уявлення, там переконані, що є більш нагальні питання, наприклад, міграція. Дехто, наприклад, угорське керівництво, взагалі намагається "каштани з вогню тягати", тобто заробляти на цій кризі, використовувати її на свою користь, граючись з енергоносіями. Напевно, вони не бачать загрози, якщо бавляться з Росією в такі ігри.
Євросоюз – це складна організація. Тим він і привабливий для нас, що це не Радянський Союз, де компартія вирішувала все, і не мало значення, з якої ти етнічної республіки, яке твоє походження – ніщо не мало значення, все одно потрібно було виконувати рішення ЦК КПРС. У Брюсселі немає ЦК КПРС, а ЄС – це організація, де рішення приймаються консенсусом. З одного боку, в цьому і слабкість цієї організації, бо, коли йдеться про 30 країн із дуже різними можливостями у сфері безпеки та уявленнями про безпеку, консенсус, зазвичай, призводить до того, що рішення вихолощені та не відображають крайніх позицій, це така собі серединна лінія.
Отже, Євросоюз усвідомлює загрозу. Європейська бюрократія бачить війну в Україні і веде переговори з Києвом про членство в ЄС. Ця війна на порозі, вже майже в Євросоюзі. Але це не значить, що ЄС готується до війни. Євросоюз поки що дуже слабкий в плані інституційних можливостей ведення спільної зовнішньої політики і спільної оборони – такі можливості тільки розвиваються. Є низка країн, передусім Франція та Німеччина, які намагаються відігравати роль локомотиву, штовхаючи в цей бік європейську політику, розвиваючи європейські оборонні та зовнішньополітичні спроможності.
Тож Європейський Союз поки що ні до якої війни не готується. А от країни-члени ЄС готуються дуже по-різному. Частина з них витрачає на це величезні ресурси та докладає багато зусиль. Попри всі ускладнення тактичного характеру, які є у нас із Польщею, сьогодні вона витрачає чи не найбільше в ЄС на власну оборону, готуючись дуже активно до ймовірної війни з Росією. Звичайно, я можу помилятися, але мої враження і від відвідування Польщі останнім часом, і від того, що я читаю, такі: ця країна реально готується воювати, її війна не заскочить зненацька. Наскільки Польща готова – це інше питання. Очевидно, це можна перевірити тільки в бою, як ми переконалися на власному гіркому досвіді. Але, тим не менше, Польща готується.
Ведуться військові приготування і в країнах Балтії. Це очевидно, тому що більш спроможні у військовому плані країни, наприклад, Канада, Німеччина, Британія тощо, розміщують свої військові контингенти на території країн Балтії, демонструючи цим Росії, що відбувається серйозне військове приготування. Вони показують, що будь-який напад на ці країни буде означати напад на них, а їхні збройні сили вже там, готові дати відсіч російській збройній агресії. Це дуже серйозна і вагома заявка, суттєва пересторога для Російської Федерації.
Кожна країна ЄС поки що по-різному усвідомлює російську загрозу і необхідність реагування. І кожна країна ЄС має різні можливості. Євросоюз складається в тому числі з країн, які є самодостатніми в плані оборони. Наприклад, Франція, яка має ядерну зброю і великі військові потуги, але вона поки не наростила військові м’язи, як Німеччина. Так само й Італія – вона має величезні традиції і можливості в оборонній сфері, історично це одна з найбільш розвинених у сфері оборони країна. Разом із тим, є менші держави, які до спільної оборони можуть надавати дуже обмежені можливості: хтось авіатранспорт, хтось наземну логістику, хтось підрозділи підтримки, бо вони не мають великих збройних сил. Такі країни жахає сама думка про можливість у певний момент побачити, що ти ведеш війну з Росією, тому що їхній потенціал абсолютно не співставний із потенціалом Російської Федерації.
Тому, з цієї точки зору, у країн Євросоюзу різні підходи. Проте цей потяг рушив, він просувається в бік приготування. Але поки що там немає таких рішень, які б свідчили про те, що ЄС як організація готується до війни з Росією.

Втрата невеликих міст, як Бахмут, для нас також мала не найкращі наслідки. Це теж величезна втрата.
Росія має низку суттєвих переваг, які дозволяють їй думати, що вона готова до війни з НАТО.
По-перше, це воля політичного лідерства. Російські політичні лідери достатньо єдині у своїх уявленнях про безпеку Російської Федерації і готові до війни: вони її хочуть, вони її підбурюють і готові кидати своїх людей у "м’ясорубку". Це, звичайно, дуже погано, але, з точки зору готовності до війни, це перевага.
По-друге, це ядерна зброя. Росія має ядерну тріаду (стратегічні наступальні збройні сили, що включають три компоненти: стратегічна авіація, міжконтинентальні балістичні ракети та атомні підводні ракетоносці, – ред.). Так чи інакше РФ, як ядерна держава, поділяє зі Сполученими Штатами Америки перше місце. Для росіян і їхніх стратегів це дуже вагома причина, щоб вважати, що серйозної поразки в будь-якій війні Росія не може зазнати, оскільки будь-хто, хто навіть зможе завдати серйозних ударів звичайними озброєннями, все одно не ризикне заходити на територію Російської Федерації і робити те, що, згідно з російською доктриною, дозволяє застосовувати ядерну зброю.
По-третє, це населення з промитим мозком. Для багатьох росіян краще пустити собі чергу в голову, сидячи у траншеї і спостерігаючи наближення наших штурмових груп, аніж здатися в полон. Для мене це один із найяскравіших прикладів промитого мозку росіян, але під цим мається на увазі і багато чого іншого.
Таким чином, воля воювати, готовність росіян помирати і наявність ядерної тріади робить Росію дуже небезпечною і готовою воювати. В усьому іншому, з точки зору економіки та звичайних озброєнь, Росія – дуже посередня сила, яка не може витримати навіть війну з Україною.
Хоча, звичайно, без західної допомоги ми б не змогли протистояти Росії достатньо довго. Але, тим не менше, Україна воює сама і робить це досить успішно. Ми, звісно, далекі від переможних реляцій, бо 20% нашої території окуповані, і поки що важно уявити дату, коли ми звільнимо ці території. Але, тим не менше, ситуація на фронтах така, що ми все одно впевнені: рано чи пізно цей момент настане, і ми свого доб’ємося.
Це все, на що Росія здатна, ведучи десять років серйозну війну проти України, з яких два роки – повномасштабну війну. Все, чого досягла "супер-країна" за десять років війни, – переконала свого значно меншого опонента, що він може завдати їй поразки. Це дуже посередній результат. Ми просто побачили, що російська техніка, обладнання, тактика – це нічого особливого. Все це може бути ефективним тому, що спирається на здатність Росії витрачати величезні людські і матеріальні ресурси для досягнення цілі.
Скільки цих ресурсів у Росії? Ще є, і важко спрогнозувати, що вони закінчаться найближчими місяцями. Але я сумніваюся в тому, що Росія наважиться вискребти все заради того, щоб просунутися трохи далі Бахмуту чи Авдіївки.
Це ми бачимо по наростанню протестних настроїв у Росії, хоча вони напряму і не пов’язані з війною – скоріше, з соціальними, економічними, міжетнічними та міжконфесійними проблеми, що характерно для тоталітарних держав, де втрачається контроль над внутрішньою ситуацією. Ознаки всього цього в Росії є. Поки що все це тримається купи завдяки надзусиллям, спрямованим на збереження контролю над ситуацією. Але, як засвідчив заколот Пригожина, у російської влади дуже скромні можливості зберігати контроль, їй уже складно контролювати внутрішню ситуацію в Росії.
З усіх інших точок зору, крім названих мною переваг (готовність політичного лідерства до війни, готовність до неї росіян і ядерна тріада Росії), РФ досить скромна у військовому сенсі держава, якій можна і потрібно протистояти і яку можна перемогти.

Давайте не будемо гадати, бо це непрогнозована річ. Путін – опортуніст: він бачить можливість і боїться не скористатися нею, бо за це засудить історія. Він бачив уже це в своєму житті – розпад Радянського Союзу, тоді КДБ не скористався всіма можливостями. Для Путіна особисто це велика трагедія і травма: він відчував усі свої органи дуже великими, аж раптом виявилося, що не такі вже вони й великі, тому поступово відпадали республіки. У мене враження, що у Путіна через це є комплекс, який він реалізовує, коли йде на всі можливі авантюри задля досягнення мети, в яку він повірив.
Якщо внутрішньо- і зовнішньополітична ситуація підкаже, що Білорусь – зручна ціль, наступною буде вона. Для Росії це найбільш логічно: в Білорусі вже створена така база, що окупувати, інтегрувати, абсорбувати її – це взагалі не проблема, принаймні на рівні юридичних рішень і фізичного контролю. А от як все ц працюватиме з економічної точки зору, і чи не стане якорем, який потягне Росію на дно – це питання. Але, тим не менш, це можливо.
Також цілком можливі ворожі прояви з боку Росії щодо Молдови. Наступними можуть бути і Кавказ, і Вірменія, яка стрімко з військово-політичного союзника Росії перетворюється на її ворога. Казахстан також не відчуває себе в безпеці, хоч і є союзником Росії, адже є багато заяв керівництва Казахстану, які свідчать про усвідомлення ним ризиків.
Звичайно, дуже відчувають загрозу з боку Росії Естонія, Латвія і Литва. Традиційно імперські амбіції Росії підказують їй, що вона здатна за день або за три дні окупувати ці країни. Історія знає приклади, коли росіяни це робили. Тому було б дурницею запевняти, що це неможливо. Це можливо.
Крім того, у Росії є Калінінград, оточений Литвою і Польщею, і теж Москва може забажати зробити щось погане.
Проте я не бачу у Росії відповідного великого плану. Бачу гебістське вміння на "планорочці" швиденько вирішити, "кого следующим мы уконтрапупим". Так росіяни і живуть, і стратегічний план у них такий: ми великі, і у нас є ядерна зброя. Але це не план, а факти життя. А факти життя часом дуже швидко змінюються внаслідок певних тенденцій.
Тому можливостей для загострення у Росії дуже багато. Навіть у тих країнах, які, здавалося б, не мають нічого спільного з РФ. Наприклад, іспанська Каталонія: попри те, що це настільки далеко від можливості розгортання російських дій, знаходяться гібридні методи впливу, зокрема, можна підтримувати окремі організації. В кожній країні є свої джерела напруги, тож, якщо ти правильно подаєш кисень і підкидуєш дрівця, то будь-який затихаючий вогонь може розгорітися у дуже серйозне полум’я. Ми бачимо, як це роблять росіяни в Африці. Їм там вдається обмеженими військовими контингентами підтримувати перевороти і досягати політичних результатів через інституційну слабкість тамтешніх суспільств і держав. Поки що Росії це вдається. Та все це в Африці дуже швидко припиниться: ні, там не припиняться перевороти, але це вже не буде справою рук Росії. Там будуть інші серйозні гравці, наприклад, Китай. Вони теж нічого хорошого Африці не принесуть, але, тим не менше, гравці будуть змінюватися.
Ми бачимо, як, підкинувши зброю ХАМАСу, можна серйозно знервувати увесь світ та призвести до перегляду порядку денного упродовж доби. Росіяни – дуже не дурні, особливо у спецслужбах: вони це бачать і непогано знають світ, розуміють його слабкості. Їхня робота, як у тих черв'яків, сидіти й скрізь підточувати ситуацію, шукаючи для себе можливості, де можна "погріти руки" та створити проблеми, які, з точки зору Москви, покращують для неї стан справ.
На жаль, світ дедалі більше віддаляється від норм права і бажання жити за раніше погодженими правилами, і дедалі більшою стає спокуса вирішувати проблеми силою. В такій атмосфері можливості провокувати серйозні конфлікти, навіть необов’язково конвенційною зброєю, тобто застосовуючи не гарячі, а гібридні засоби, у Росії все ще є.

З точки зору продовження свого політичного життя, Путін досягає результату: він знову буде переобраний без жодних проблем. Це досягається шляхом страшенного нагнітання ситуації, величезних ресурсних, людських, економічних та інших витрат. За такою самою логікою живе і Лукашенко: немає значення, наскільки це погано для твоєї країни і народу, головне – він продовжує своє політичне життя.
Чомусь ми думаємо, що російські можновладці живуть заради "матушки-России" і прагнуть її благополуччя. Все це дурниці, у них таких мотивів немає. Як і у частини наших ура-патріотів, це не більше ніж гасла, які дозволяють жити і заробляти (чи красти). Якщо для російського народу це не аргумент, то, очевидно, і нам треба менше звертати на це увагу
Звичайно, ресурси Росії тануть. Війна в Україні показала її технологічну відсталість. Не дивлячись на те, що в РФ є найрізноманітніші технології (росіяни здатні створювати новітні зразки техніки, які можуть викликати серйозні проблеми на полі бою), але масштабувати виробництво і швидко передати ці технології у війська вони не можуть, бо там всепоглинаюча корупція, ідіотизм та апатія.
Коли керівництво живе своїм життям, у своїх мріях, а люди бачать розкіш, в якій живуть Путін та його оточення, та умови, в яких живуть вони, і, звісно, це породжує апатію, яка лише наростає.
Наприклад, єврейські погроми в одній із кавказьких республік. Але місцеве керівництво там настільки апатичне, що без команди з Москви воно не поспішає будь-що робити: скажуть – зробить, не скажуть – почекають. Всі ці проблеми в Росії тільки наростають.
Для мене поки що не зрозуміло, коли ця кількість переросте в якість. Поки що я не бачу потенціалу революції в Росії.
Росія продемонструвала сірість і повну посередність у війні з Україною, більше того, війна засвідчила, що стратегічне планування на рівні керівництва держави в РФ замінено на амбіції та ілюзорні уявлення про історію та майбутнє. Так проявляється повна неадекватність. Країна з таким керівництвом і такими економічними можливостями вже не справляється із забезпеченням збройних сил. Тому я не бачу в Росії нічого хорошого для неї самої, що добре для нас.

Поки що важко уявити такий сюжет. Навіть якщо так станеться, то російські війська будуть кинуті в Україні – мовляв, зброя є, тож розбирайтеся, якось себе годуйте і якось воюйте. Це вже відбувається у росіян, поки що епізодично, на певних ділянках фронту. Вони цілком здатні про когось забути, не звертати увагу на певну проблему, яка, з їхньої точки зору, видається не надто принциповою. Тобто, з точки зору ведення воєнних дій, Росія не демонструє таланту та здатності бачити все, на все вчасно реагувати, передбачати події.
Так, росіяни непогано підготовлені. Минулий рік показав, що з 2022 року вони зробили висновки швидше і краще, ніж ми. Ми зробили неправильні висновки, вирішивши, що звільнення територій буде відбуватися такими самими темпами і в такій самій атмосфері, як у 2022 році. 2023 рік переконав, що все буде інакше. Росіяни натомість зробили правильні висновки: після спроб парадними колонами зі святковою формою у багажниках машин приїхати до Києва вони почали серйозну окопну війну, і до кінця року вони налагодили цю систему.
Іноді наші військові просто божеволіють від того, скільки їм доводиться вбивати росіян за день, бо вони сунуть, сунуть і сунуть. Тобто у Росії люди є: вони привезені, озброєні, навчені до певної міри (на щастя, не до такої, щоб їх не можна було вбити), вони потрапляють на передову, йдуть штурмувати, штурмують і, на жаль, іноді досягають своїх результатів. Тож російська військова машина все-таки працює, і поки що все це організоване і кероване.
Втім, для тих, хто відслідковує події, цілком очевидні і провали росіян, помилки та їхня нездатність осмислювати все це стратегічно. Тому вони продовжують завалювати нас "м’ясом" (вибачте, це брутально – навіть якщо це ворог, але все ж таки це люди). "М’ясні штурми" – це споконвічна російська традиція: брати кількістю, а не якістю. Все це є, і воно свідчить, що у російських військових дуже серйозні проблеми.
Поки що я не бачу перспективи, що Росія розвалиться. Ситуація там буде погіршуватися, але поступово. Тому що так чи інакше росіяни намагаються реагувати, передбачати певні кроки. Наприклад, вони передбачили санкції: чимало санкцій обійти неможливо, але чимало Росія і обходить. Та сама авіація: дедалі частіше у росіян відбуваються екстрені посадки, або літаки просто не вилітають, а все це тому, що ці літаки повинні обслуговуватися в західних країнах, але вони не обслуговуються через санкції. Але Росія обходить санкції, аби знайти деталі для ракет, якими вона завдає ударів по Україні.
Характер управління державою під час війни в РФ не дає підстав говорити, що в 2024 році відбудеться щось таке, після чого Росія розсиплеться. Проблеми наростатимуть поступово, і їх у Росії точно побільшає.

Думаю, що так. Просто поки що медійно така людина не пролунала. Навряд чи хтось вигулькне впродовж місяця. Ми пам’ятаємо, що Пригожин розвивався, півроку або й більше у медійному сенсі працював на свій авторитет у російському суспільстві, що й дало йому підстави зробити те, що він зробив. Але йому не вистачило розуму та підготовки. Пригожин - н політик, він не захотів апелювати до громадськості. Хоча це намагалися сховати під якимись там "державницькими ідеями", мовляв, не хотів країну руйнувати, але не хотів би руйнувати – не починав би. У Пригожина не вистачило кебети та характеру довести справу до кінця. Але, тим не менш, ця спроба показала, що в Росії таке можливо.
В історії Росії це траплялося не раз, а, скажемо прямо, постійно. Там постійно бували заколоти, в тому числі і в радянські періоди. Всі ці павуки в банці весь час билися.
У будь-якому суспільстві, де не працюють суспільні ліфти (а вони в Росії не працюють), рано чи пізно відбуваються заколоти, які призводять до зміни керівництва, а це рано чи пізно призводить до зміни політики, щонайменше до декоративних змін. У Росії це можливо.
Втім, сьогодні я не можу спрогнозувати, хто в Росії міг би це зробити. Теоретично це може зробити будь-хто з серйозних воєначальників чи керівників спецслужб.
Але в Росії працює ще один момент: там уже всі пов’язані кров’ю, що породжує певне розуміння єдності долі, тобто смерть чи втрата влади одним буде означати смерть і втрату влади іншим.
Тому я не можу кудись тицьнути і сказати: "Ось тут у Росії буде заколот". Але теоретично він можливий.

В оточенні Путіна точно є амбітні люди, але всі вони розуміють, що зараз, крім Путіна, ніхто не вигребе. Путін – автор, ініціатор, основний винуватець і замовник того, що відбувається. Вони ж більшою мірою просто реалізовували ці плани. Відповідальність спільна, але Путін – нагорі: якщо Путіна замінити кимось, далі почнеться колотнеча.
Хоча там багато в кого свербить одне місце і дуже хочеться все змінити, багато хто там розуміє, що не такий уже Путін і геніальний. Але страх за своє життя і долю поки що призводить до того, що оточення Путіна збивається в зграю, як вовки, і огризаються разом, а не гризуться між собою.
Очевидно, тут потрібен якийсь вплив ззовні та дуже делікатна робота спецслужб: потрібно потрошку роздмухувати всі ці настрої всередині Росії.

Я не бачу такої підготовки. Більше того, схоже що там у керівництві ніхто не мислить такими категоріями, як у нас чи в західній пресі – "Путін не вічний". Путін насправді може прожити і 20 років. Вибачте, 20 років – це для когось ціле життя: у нас деякі хлопці та дівчата лише стільки і встигають прожити перед тим, як геройські загинути на фронті.
Тож Путін може жити ще дуже-дуже довго. Та й рівень кремлівської медицини достатній для цього, і рівень організації його життєдіяльності. З одного боку, це виглядає смішно і карикатурно, коли Путін сидить за довгими столами, коли його ховають від найближчого оточення за 10 метрів, але з іншого – це свідчить про те, що організація і забезпечення його життєдіяльності на дуже високому рівні. Щоправда, можливо, така відірваність від людей негативно впливає на ментальний стан Путіна. Хоча, можливо, це лише картинка.
Отже, не бачу причин вважати, що Путін скоро помре від якоїсь хвороби чи вже помер. Так, у Путіна можуть бути двійники, але якби Путін помер, навряд чи це довго можна було б тримати у таємниці. Адже оточення Путіна, яке бачить себе у "треуголке" російського Наполеона, тобто наступним правителем, навряд чи довго терпітиме двійника.
Тому нам слід ставити не на це, а на свої спроможності і свою здатність знищувати противника швидше, ніж він відновлюється, а, відповідно, втрачати менше людських і матеріальних ресурсів, ніж він хотів би. Так, це піт, кров і сльози, але я думаю, що вони нам окупляться. Якщо ми не будемо робити дурних поспішних висновків про те, що станеться чудо. Станеться – прекрасно, адже чудо на те і чудо, що ніхто його не планує і не готує, воно стається саме по собі. Але жити сподіванням на нього якось несерйозно, по-дитячому. Тому я б не ставив на те, що Господь зробить нам такий подарунок.

Я не готовий на побутовому рівні розкидатися словами про ситуацію в оточенні Путіна. Для цього потрібно мати якісь підстави – або бути цим "оточенням", або мати інформацію з перших рук, а в мене такої інформації немає.
Раніше ми бачили масу конфліктів у вищому керівництві РФ, які проявлялися через спроби взяти під контроль той чи інший фінансовий потік або ресурс Росії. Це траплялося неодноразово. Ці конфлікти є, деякі є і зараз. Якісь із них видно, якісь ні. Але на здатність вести війну проти нас це не впливає.
Не варто жити сподіванням на чудо – на те, що весь час оточення Путіна воювало з усім світом і якось знаходило спільну мову, а тут раптом не зможе порозумітися. Ні, так не буде. Хіба що на певному етапі причиною може стати повний колапс економіки або управління, але, на жаль, не дуже скоро. Не так скоро, як нам би цього хотілося. Весь світ і ми також працюємо над тим, щоб це сталося. І це зрештою станеться.

Неадекватність. Вони доктриновані, тобто сприймають світ через призму власних ілюзій, а не таким, як він є. Це дуже небезпечна болячка. На неї хворіли в Кремлі неодноразово. І ця болячка їх погубить.
Дуже погано ставлюся до корупції у нас, розумію, що з нею потрібно боротися, але ми просто не уявляємо собі масштабів кремлівської та російської корупції. Це небо і земля, ми виглядаємо дітьми проти них. Це величезна проблема, бо там не вирішуються питання без урахування приватного інтересу когось там у "баштах Кремля". І це впливає на ефективність управління. Ми ж бачимо, що російські танки виїжджають без боєкомплекту або ремонтних запчастин, або на них неповне обладнання, немає певних речей у військових. Чому? Тому що вкрадено! Це вкрали їхні керівники, навіть не потурбувалися про те, щоб перед самим боєм їм щось знайти, витягти і дати. Вкрали і вкрали, тож відправляють так, як є. Яка тут ефективність управління? Зрозуміло, все це веде до деморалізації, розколу та зниження ефективності.
У Росії є й інші проблеми. РФ – це величезна слаборозвинена територія, і в деяких місцях впливи на російські території мають сусіди, а не Москва, наприклад, Китай на Далекому Сході. Так відбувається через корумпованість і неефективність влади Росії. Ці країни там беруть під контроль базові галузі економіки, розвивають підприємництво, створюють потоки грошей, які вже не контролюються Москвою. Все це в Росії вже є.
Також є в Росії проблеми і з демографією. Не просто так Росія від Куби до Венесуели збирає добровольців. Не просто так на церемонії вручення російського громадянства одразу видають і повістку – мовляв, хотів бути росіянином, бігом на фронт, "становиться русским".
До того ж, у Росії вирощують ненависть, причому в промислових масштабах. Це розриватиме РФ у міжетнічному та міжконфесійному планах.
Неадекватність і корупція – це дві найбільші проблеми, які дозволять нам перемогти Росію. Якщо тільки ми самі будемо розвиватися інакше.

Я це бачу як завдання. Ми, наші діти і правнуки ніколи не почуватимемося в безпеці з таким монстром під боком. Росіяни так і залишаться монструватими, ми їх не змінимо, та й не ставимо такого завдання. Ми не можемо і не хочемо, і не вб’ємо їх усіх. Ми не будемо їх виховувати – нам би себе виховати. Тому росіяни швидко не зміняться, а, може, не зміняться ніколи.
Більше того, росіяни зараз почнуть відставати в різних сферах, і це зробить їх ще більш дикуватими та агресивними.
Нам би для гарантування власної безпеки в ідеалі створити ситуацію, коли Росія розвалиться на кільканадцять шматків, аби ми отримали нехай і проблемних сусідів, але тих, які обережніше будуть проявляти своє варварство та агресію щодо нас, усвідомлюючи, що можуть "получить подзатыльников и остаться в своем Ростове или Калуге".
Над цим потрібно працювати. Поки що мало що зроблено, і це виглядає дуже складним завданням.
Світ поки що не мислить у таких категоріях, принаймні серйозні гравці. Ставити задачу розвалити якусь країну для будь-якої правової демократичної держави є чимось таким, що прямо протирічить її суті, правовій та демократичні ментальності. Я теж розумію, що це достатньо злий план, але ми зараз у такій ситуації, як Ізраїль із ХАМАСом. Тут питання життя. Наші діти вже прокидаються під бомбовими ударами. Якщо ми хочемо, щоб їхні діти, наші онуки, не прокидалися так само, щоб це не повторилося, цього монстра треба розвалювати.
Принаймні як політик і експерт я перед собою бачу такі завдання та виконую їх у силу можливостей. Я є одним з учасників спеціальної парламентської комісії "Воля народів Росії", де ми намагаємося формувати контакти і з’ясувати, на кого в Росії можна спертися, щоб досягти або принаймні якимось чином змінювати цю державу всередині, знаходячи там здорові етнічні сили, які потерпають від соціального і національного гноблення.
Росію треба деконструювати, в усіх сенсах: ментальному, політичному, субстантивному. Жодне покоління українців не буде жити спокійно і безпечно, поки поруч буде Росія в тому вигляді, в якому вона є зараз.

Основи державності та певні етнічні процеси ми бачимо на Кавказі. Чеченці, дагестанці тощо дуже свідомі. Вони останніми потрапили під вплив Москви, уже навіть Кавказ був окупований, Грузія та Вірменія, а там ще продовжувався збройний опір російський окупації.
У Татарстані є прообраз державних інституцій та інші основи для розвитку державності, передусім економічні, зокрема, нафта.
Росія теж бачить свої слабкості. І побачила їх раніше, ніж ми почали про це думати.
Ми завжди знали, якою є Росія, але політично ми нічого з цим не робили, не намагалися впливати на це, грати проти Москви. Фактично це новий тренд у політиці України останніх двох років, коли на рівні державного апарату та парламенту ми висловлюємо сумніви в територіальній цілісності Росії. Досі в українській політиці нічого такого не було. А от у російський – було, і вони готуються дуже серйозно. Внутрішнє поле зачищене спецслужбами Росії дуже серйозно, воно надзвичайно контрольоване.
Це відповідь на питання про те, чому всі "хорошие русские" в Україні та поза нею ніяк і ні на що не впливають, чому так мало прогресу в розвитку всіх цих національних рухів Сибіру тощо. Бо в Росії досить серйозно до цього підготувалися. Та все одно певні перспективи є, це очевидно для того, хто хоч трошки почитає історію Росії і поцікавиться її сьогоденням.
Тож це серйозне і складне політичне завдання, яке українська держава повинна сформувати як один зі своїх прерогатив у сфері національної безпеки і поступово реалізовувати.

Ні, у 2024 році війна не закінчиться. Ми повернемося і вийдемо на кордони 1991 року, це обов’язково відбудеться, але не цього року.
Дуже не люблю фразу "ким воювати": хоча вона правильна за своєю суттю, але зовсім не правильна за формою. У нас є мільйонна армія. Вона скрипить, бо є проблеми з забезпеченням і поповненням. Два роки воювати без ротацій і відпочинку неймовірно важко, тим більше, втрати теж серйозні. Людей увесь час потрібно вчити, готувати нових і так далі. Але ми далекі від того, щоб сказати, що у нас немає людей.
Антимобілізаційна хвиля, яка здійнялася, показала поки що нездатність влади якось це перебороти. Але це питання найближчих декількох місяців. Це зовсім не програна ситуація. У нас є армія, і вона воює, причому успішно. Вона зла, вона підготовлена, вона з кожним днем дедалі краще забезпечується.
Ми переможемо не тоді, коли будемо мріяти про мир, а коли думатимемо про перемогу і шукатимемо для неї ресурси. Зокрема, кожен із нас повинен бути готовим жертвувати практично всім заради цього. Коли ми доведемо себе до такого ментального стану, ми почнемо більше бачити майбутнє.
Поки що це майбутнє в тому, що ми перемелюємо російські збройні сили. Це важко, це кровопролитне заняття, це ментально дуже складно. Бачу, як втомлюються мої друзі, в якому вони стані. Але ніхто з них не кидає війну і фронт.
І це при тому, що багато хто шукає причин ухилятися від конституційного обов’язку обороняти свою країну під примітивними і принизливими гаслами на кшталт "А де там діти депутатів чи міністрів?". Якщо комусь чиїсь діти важливіші за майбутнє своєї країни, то ви так скажіть. Страх – це нормально, треба навчитися бороти його в собі, а перебування у Збройних силах дозволяє навчитися подолати страх.
Нам треба готуватися до того, що ще деякий час ми будемо воювати. Не буде весь час так складно, як зараз, характер війни буде змінюватися, бо все-таки нам дають різне озброєння. До того ж дуже цікаві і перспективні останні домовленості з Британією, де напряму вказані далекобійні системи.
Британія – як локомотив, який пробиває ставлення Заходу в різних питаннях забезпечення України. Далекобійні системи нам потрібні, щоб змінювати суспільні настрої в Росії, знищувати можливості росіян забезпечувати їхні збройні сили, які воюють на нашій території, тощо. Це дуже суттєво може змінити характер війни.
Авіація також може змінити перебіг війни. Зміниться й наша здатність забезпечувати діяльність морських портів.
Нам буде складно і важко, але це не означає, що проблеми наростають у геометричній прогресії, адже є і позитивні зміни у тому, що відбувається на фронті.
Втім, ситуація на фронті не дозволяє мені сьогодні зробити висновок, що 2024 буде останнім роком війни. Останній рік буде тоді, коли ми переможемо.

Не оцінюю, бо я його ще не бачив. У нас всі люблять обговорювати і посипати голову попелом з приводу того, чого вони ніколи не бачили і не читали. Поки що над цим проєктом працюють Кабмін і парламентський комітет.
Я вже почав висловлювати своє ставлення до проблеми загалом, можу лише додати.
Не приховую: я готовий проголосувати за дуже багато речей, які не подобаються суспільству. Я розумію, що потрібно дати відповідь тим, хто воює вже два роки поспіль, на питання про демобілізацію. Хоча я і так можу сказати: найближчим часом демобілізації не буде. Тому постає питання, як тим, хто на фронті, дати відпочити і зберегти людяність. Ну не можуть люди стріляти і вбивати два роки поспіль! Потрібно давати можливість цим людям відпочивати вдома, періодично повертатися до нормального життя тощо. Логічна відповідь: потрібен набір нових людей, аби ми могли якщо не перейти в рішучий наступ, то принаймні забезпечити ротацію і людські умови для служби тим, хто не вилазить із боїв місяцями або роками. Для цього нам доведеться набрати ще певну кількість людей, достатньо велику. Я проголосую за закон, де будуть відповідні норми.
Для мене "червоною лінією" є, можливо, лише люди з обмеженими фізичними можливостями. Набирати людей, які не здатні служити, не варто. Із заповненням вакансій у штабах у нас проблем немає. Тому, як на мене, це дуже негуманно і неефективно. Та й навіщо ми будемо брати на державне забезпечення людей, які не можуть виконувати ту функцію, заради якої ми беремо їх в армію.
Проблема з мобілізацією є, але це не та проблема, через яку ми можемо програти війну. Певні зусилля доведеться над собою робити. Я думаю, що ми зробимо їх і вийдемо з цієї ситуації.

Мені важко говорити тільки з однією категорією людей, які емоційно висловлюються про цей закон, – із дружинами військовослужбовців. Із ними я не готовий сперечатися, бо їхні чоловіки, які служать без вихідних і ротації, жертвують усім. Почуття цих людей я боюся образити, тому не допущу ніколи дискусії з ними. Якщо у мене немає відповіді, я краще вибачуся, опущу очі і не буду говорити. Бо це люди, яким ми завдячуємо.
А іншим можу сказати. Давайте програємо цю війну – війна закінчиться, сюди прийде справжня Північна Корея. Вам буде легше? Ви цього хочете? Ви думаєте, що в Україні збережеться демократія, якщо зараз ми не зможемо відстояти державу? Ви думаєте вас хтось буде слухати? Ні. Вас просто, як на окупованих територіях стусанами під зад поженуть в армію, дадуть зброю і відправлять воювати проти поляків. Тоді ви більше не будете писати у "фейсбуках" усі ці "мучітєльниє посланія" невідомо кому і невідомо про що, бо у "фейсбуках" у Росії пишуть тільки контрольовані люди. Тобто ми можемо все це втратити, навіть можливість критикувати владу та писати про загрозу російських чи північнокорейських сценаріїв.
Захищати державу – це конституційний обов’язок українців. У нас люблять розказувати, що в Україні, мовляв, і так багато поліцейських чи колишніх військових. По-перше, вони вже служать, по-друге, в Конституції записано, що оборона країни є обов’язком всього українського народу. Коли проти нас воює держава в кілька разів більша за населенням, ніж Україна, війна не може когось обійти стороною, це ілюзія. Тому треба робити над собою зусилля.
Я роблю ці зусилля, намагаючись вивчати військову справу, та готуючись до того, що, можливо, і мені на якомусь етапі доведеться взяти до рук зброю. Так потрібно робити всім зараз в Україні. Вивчайте тактичну медицину, вивчайте зброю, вивчайте тактику. Нам потрібна перемога. Мир не обов’язково гарантуватиме нам життя і можливість жити так, як ми хочемо, щоб нас ніхто не чіпав. Немає такого стилю життя у Російській Федерації. Коли ви побачите це, ви зрозумієте, що ви втратили. Але тоді вже буде пізно, і ТЦК уже будуть закриті, там уже будуть сидіти "российские дяди". Вас тоді не питатимуть, а просто приведуть.
Такі повідомлення, як у питання, зазвичай, я не читаю, хоча бачу їх масово. Частина з них інспіровані Росією, частину пишуть ображені люди в Україні, частину – просто дурні. Але жодної причини потурати таким дописам я не бачу.

Я стою там усе життя. Я капітан Збройних сил України запасу. Я приписаний до Дарницького військкомату і є командиром роти охорони з 2015 року. До обрання їздив на збори, готувався бути в територіальній обороні. В силу різних обставин я поганий вояка, але я готуюся до цього. Розумію, що така доля може спіткати і мене, і моїх дітей. У мене поки що немає дітей призовного віку, але будуть. І все це може відбутися. Я розумію, що мені буде важко, але я від цього ховатися не буду.

Президент проти, більшість у парламенті також. Я не бачу нічого поганого в тому, щоб чоловіки і жінки були рівними. Але, звичайно, почати треба було б не з війни, а за ізраїльським зразком, тобто призивати до армії всіх – і чоловіків, і жінок, щоб вони здобували відповідні навички. Зараз ті жінки, які відчували в собі силу і мали здібності, вже у ЗСУ, і їх багато. Вони не всі на бойовій роботі, але й на бойовій роботі їх предостатньо. Вони – прекрасні воїтельки і прекрасні люди.
Проте статистично наситити військо і за рахунок жінок довести кількість ЗСУ до того, щоб вона виглядала більш переконливо, у порівнянні з чисельністю російського війська, – ні, це не підхід. Так ніхто робити не буде, та й це нічого нам не дасть. Тому, очевидно, зараз цього не відбудеться.
У перспективі це був би цілком нормальний розвиток ситуації. Без прив’язки до війни. В Україні дуже сильні жінки, і вони цілком можуть боронити країну. В Ізраїлі, як ми бачимо, жінки це роблять не гірше за чоловіків.
Але наголошую, зараз я не бачу потреби і нагальної необхідності чисельність Збройних сил доводити до потрібного рівня за рахунок жінок. Це не спрацює.

Це гра на підтримку союзника. У Лукашенка і Путіна різні мотиви.
Що стосується Лукашенка, то тут я критикую нашу зовнішню політику (хоча, можливо, це вже не зовнішня, а оборонна). На жаль, ми дали Лукашенку можливість це зробити, не звертаючи на нього уваги, як на менше зло. Він створив ту саму ситуацію, в якій, як він вважає, перебуває і Путін: ніхто не може напасти і перемогти того, в кого є ядерна зброя. Тепер десь так себе відчуває Лукашенко – мовляв, "ну і що ви мені тепер зробите, я ж можу вас бомбонути в будь-який момент ядерною ракетою, тож не будете ви і внутрішню опозицію підтримувати".
Путін просто розвиває інфраструктуру на території Білорусі. У нього менше військових причин, тому що є передові місця розташування ядерної зброї у Калінінградській області, звідки російські ракети ефективно дістають будь-яку точку Європейського Союзу. З Білоруссю він трошки покращує ці можливості. Плюс він розвиває ту військову інфраструктуру на території Білорусі, яка спростить завдання поглинання цієї країни.

Я спеціально передивився сайт Офісу президента, переслухав Зеленського. Ми підписали безпекову угоду, так про це говорить президент. Іншого визначення я не знайшов. Ця угода є саме безпековою, тобто регулює сферу безпеки.
Поняття безпекових гарантій у тому сенсі, як розуміє їх автор запитання, існує тільки в українському контексті (тобто гарантії безпеки обов’язково мають передбачати згоду іншої країни вступити у війну на боці України в разі чого). Ні, це не так.
У світовій практиці немає усталеного визначення, що таке "гарантії безпеки", аби можна було чітко сказати, що це тільки так. У кожному випадку це великий набір заходів, починаючи від військової допомоги, обміну інформацією і закінчуючи згодою вступити у війну на боці певної країни.
Президент і та представники ОПУ не говорили про те, що в угоді є згода на вступ у війну на боці України. Але всі зобов’язання Британії, які записані в цій угоді, є безпековими.
Тому не варто використовувати термінологічний апарат для того, щоб створити проблему там, де її немає.
Ніхто й не сподівався, що ми підпишемо з Британією угоду про те, що вона надасть нам гарантію вступити у війну. Більше того, в цій угоді прямо записано, що сьогодні Британія та Україна погоджуються, що найкращим способом гарантувати Україні безпеку є її членство в НАТО.
Британія ніколи не розглядала можливість надати гарантії вступу у війну проти Росії, розуміючи, що її ресурсів недостатньо для ведення переможної війни проти Російської Федерації. Всі розуміють, що колективна безпека - це найкраща відповідь на питання. В угоді серед іншого зазначено, що ми працюватимемо і в напрямку набуття членства України в НАТО, а, отже, і отримання, згідно зі ст. 5 Статуту НАТО, запевнень (або гарантій) у тому, що напад на Україну призведе до негайної колективної відповіді з боку всіх членів НАТО.
Будапештський меморандум теж не містив ніяких запевнень у тому, що хтось буде за нас воювати. Меморандум, на відміну від цієї угоди, яка є великою, більше 10 сторінок, всього на півсторіночки – прочитайте його, він доступний для розуміння навіть школярем. Там йдеться про те, що Україна відмовилася від ядерної зброї, а за це країни, які підписали меморандум, гарантують, що не будуть застосовувати проти нас силу. Росіяни вважають, що йдеться тільки про ядерну силу, інші вважають, що про будь-яку силу і погрозу силою. Тобто якщо проти України буде застосована сила або погроза силою, країни гарантують, що вони проведуть консультації в ООН. Власне, нічого більшого в Будапештському меморандумі немає. По суті, він виконаний, тому що ніхто, крім Росії, не заперечував проти консультацій в ООН, вони відбулися, але нічого не дали. Тим не менш, це теж певні безпекові гарантії.
Президент України прекрасно знає, що він підписав. Він ніколи не обманював українців, говорячи, що в угоді з Британією є гарантії того, що ця країна воюватиме з нами. Проте в цій угоді є багато того, що Британія зобов'язується робити, аби допомогти нам виграти цю війну. І це є безпекові гарантії.

Це прекрасний документ. Це мед для очей міжнародника. Це 15 сторінок, де прописано все від кібербезпеки до ракетного озброєння та артилерійських систем. Там є все. Все! Більше того, щодо певних речей прописано дуже конкретно, в сумах.
У переважній частині це дуже конкретні зобов’язання Британії допомагати нам змінювати Збройні сили України для набуття членства в НАТО, щоб ми відповідали критеріям Альянсу, і конкретні зобов’язання (в яких сферах допомога, які суми тощо, зокрема, на найближчий період там передбачено близько 3 млрд доларів).
Цінність цього документу в тому, що він перший у цьому дусі. Тепер він стане основою і не дозволить іншим угодами зійти на рівень Будапештського меморандуму, обіцяючи нам консультації в ООН, якщо на нас нападуть.
Угода з Британією – це прекрасний і дуже солідний документ. Британії тут можна тільки аплодувати і дякувати. Британці себе дуже яскраво проявили, показавши, що традиція стратегічного мислення там жива, а відмова від членства в ЄС навіть підштовхнула Британію до повернення до найкращих традицій. Ми отримали чудовий зразок британського безпекового мислення.
З нашого боку це дуже успішний крок дипломатії. Ми отримали конкретні зобов'язання Британії допомагати нам у війні, але зобов'язання вступити у війну в документі немає. Цього ніхто не обіцяв, і на це ніхто не сподівався.

Кримський міст треба зруйнувати, але не тому, що ми злі, не тому, що його створили без нашого дозволу, і не тому, що він є символом окупації. А тому що він серйозно покращує логістику та забезпечення російських військ не тільки в Криму, а й на півдні України. Через нього йде дуже багато чого, що потім завозиться під Херсон, Запоріжжя тощо. Це безпечніше для росіян, тому що дальша відстань від фронту, і нам важче діставати всі ці склади.
Це прекрасно розуміє і військово-політичне керівництво України. Робота в цьому напрямку, судячи з того, що я бачив у повідомленнях від СБУ та ЗСУ, ніколи не зупиняється. Карфаген має бути зруйнований, і він буде зруйнований. Звісно, це має символічний і політичний сенс, але зруйнований він буде зовсім не тому. Це дуже серйозний стратегічний військовий об’єкт, який серйозно ускладнює нам введення сухопутних наступальних операцій на півдні України. Якщо ми хочемо перемогти ми будемо змушені виконати цю задачу. І, судячи з усього, наші можливості щодня наростають.

ATACMS нам надають, тож чого тут "наважуватися". Тут питання в тому, скільки їх є у США, і я тут не готовий сказати.
Є дуже багато питань до наших американських друзів і стратегів в адміністрації Байдена, які, як іноді здається, хочуть вести війну не до перемоги України, а до непровокування Росії на щось. Це ображає інтелект, але такий підхід живий. Радник із питань національної безпеки американського президента виставляє собі в заслугу, що він не дозволив цій війні розростися у більш серйозний конфлікт. От вам і відповідь.
Дуже багато питань щодо поставок Україні зброї американці розглядають із точки зору реакції Росії, тобто, чи дасть це підстави для ядерного удару чи ще для якогось загострення. Це ж ми воюємо і все бачили, крім ядерної зброї. Американці розуміють, що не варто отримувати український досвід, тому намагаються уникати дій, які Росія може розцінити як крок на ескалацію і атакувати європейські держави. Вважаю цей підхід неправильним, помилковим. Але, тим не менше, американці обрали собі президента, а він – собі радника. Така їхня політика. Навіть із цим підходом вони дають нам стільки, що це дозволяє нам виживати і стійко триматися. І ми за це їм вдячні.
Щодо всіх інших підходів, повірте, що ми ведемо постійні дискусії з нашими американськими колегами і партнерами, намагаючись їм пояснити ситуацію і переконати в необхідності більшої допомоги. Поступово ми ситуацію розхитуємо. Коли американці почали дуже кричати про те, що Путін нападе, а наш міністр оборони сказав, мовляв, "якщо він нападе, то дайте Україні гаубиці та інше", але у відповідь вони тільки хитали головою: "Ні-ні, нічого, крім протитанкових переносних комплексів". Але ви ж бачите, що ми вже дійшли до дуже серйозних видів озброєння, зокрема, до авіації. Тому поступово все буде.
З німцями інша ситуація. Як на мене, там питання і в кількості того, що доступне їм. Це питання теж буде вирішене, і ці ракети (Taurus, – ред.) у нас будуть. А в світлі угоди, підписаної з Британією, у нас з’являться і ті системи, про які досі навіть не говорилося.
На жаль, у нас є за що критикувати наших друзів, але давайте на цьому не загострювати увагу. Якби не вони, нас би вже не було. І німці, і американці просто гігантські обсяги допомоги нам надають, не лише військової. Тому що все, що ми зараз заробляємо як країна, йде на покриття військових видатків. Всі інші цивільні видатки ми покриваємо за рахунок допомоги. Тобто ми, як суспільство, живемо з усіма соціальними гарантіями завдяки добрій волі наших європейських та американських друзів. Ми за це глибоко вдячні. Пам'ятник цій допомозі після перемоги має бути таким, щоб жоден із українців ніколи не забувся про те, що для нас зробили наші західні друзі.
Ми ніколи не припиняємо роботу з ними. Тривають дискусії та переконування в тому, що треба робити більше, не піддаватися на російський шантаж – у цьому немає жодного сенсу. Поступово досягаємо результату. В цьому плані у нас достатньо ефективна зовнішня політика. Нам вдається впоратися із завданням розширення номенклатури й кількості допомоги, щоб принаймні воювати з Росією на рівних.

Не можу і не повинен говорити. Йдеться про далекобійні системи, ракети більшої дальності тощо – все те, що дозволить нам стріляти далі, точніше і гучніше. Обговорюються такі речі. Не варто думати, що нам сказали на щось "ні", ми похнюпилися і пішли воювати автоматами. Ми дискутуємо, ми переконуємо і робимо це успішно. Тож усе буде.
Проте важливо, щоб і ми самі виробляли всі ці системи. Це буде гарантією того, що ніхто не буде нам вішати гирі на ноги, ми бігатимемо швидко і туди, куди хочемо, а не туди, куди нас просять: "туди стріляйте, а сюди не стріляйте". Це основна задача, і, допоки ми її не вирішили, ми змушені вести переговори, часом вони не дуже приємні і не дуже корисні, але у стратегічному вимірі ми завжди добиваємося свого. Сподіваюся, що так і залишиться.

Це не те щоб заборона. На Заході вбачають у цьому елементи ескалації, коли не дозволяють використовувати своє озброєння для завдання ударів по території Росії. Але, з точки зору Росії, і Запорізька, і Херсонська, і Донецька, і Луганська області, і Крим, по яких ми можемо застосовувати західну зброю, є територією РФ. Мені здається тут важливішою є точка зору росіян на те, що є їхньою територією, а не те, як сприймаємо це ми чи американці.
Як на мене, немає жодних причин боятися. Але поки що на Заході бояться. Переконаємо – ці застереження будуть скасовані. Це не заборони, а застереження. Це на понятійному рівні, на рівні довіри: ви хочете це, добре, даємо, але це ви будете використовувати так, і ніяк інакше. Ми, як джентльмени, маємо дотримуватися свого слова, бо, якщо ми втратимо цю довіру, ми не отримаємо нічого пізніше.
В такому вигляді висловлені застереження легше переглядати, і я думаю, що вони переглядатимуться.

Це один із ймовірних сценарій.
Важко прогнозувати, що війна може бути заморожена в силу політичних домовленостей, бо до цього поки що не готові обидві сторони (може, росіяни трошки більше готові, ніж ми). Для нас це дуже серйозні політичні виклики: якщо влада піде на подібні домовленості, це може просто розірвати суспільство зсередини. Але через неспроможність досягнути більшого військовими методами може бути замороження у формі зменшення інтенсивності боїв, це один із сценаріїв. Він може відбутися без будь-яких цілеспрямованих політичних зусиль, спрямованих на досягнення цього. Тобто це може відбутися не в силу політичних домовленостей, а в силу розвитку військової ситуації.
Уявити політичні домовленості з росіянами зараз дуже важко. Тому немає сенсу прогнозувати, на скільки буде ця заморозка. Поки що немає жодних ознак того, що росіяни якось переосмислили своє бачення України в якості чогось свого, а світ – як те, що потрібно забрати і поділити. Вони хочуть воювати і хочуть військової перемоги.
Тому ніякі тривалі передишки з росіянами нам не допоможуть. Вони нас мучитимуть і мучитимуть, доки ми їх не переможемо військовим шляхом. Більше того, навіть якщо ми виб’ємо росіяни з території України і повернемося до кордонів 1991-го року, не факт, що закінчиться війна. Росіяни все одно будуть здатними продовжувати прикордонні сутички, обстріли та бомбардування. Це теж один із можливих сценаріїв.
Який із сценаріїв реалізується, я поки що не готовий сказати. Сценарій політичних домовленостей в найближчі кілька місяців, із моєї точки зору, просто неможливий.

Світ стане набагато гіршим, а Україна буде місцем, де ми не зможемо жити, якщо переможе Росія. Можливо, хтось в Україні думає, що небагато зміниться внаслідок зміни адміністрації з української на російську, але я думаю, що зміниться багато для переважної більшості українців, які звикли жити в повазі до себе. А ми стали гоноровими людьми, хочемо мати те, на що заслуговуємо, розуміємо, що заслуговуємо на хороше, причому на багато хорошого.
Культура сучасної Росії не може цього дати. Для декого, хто сподівався, що буде не гірше, це стане розчаруванням. А для більш активних людей це нестиме загрозу для життя і свободи. Ми бачили, як усе це відбувалося в Криму, як росіяни негайно масово зачищають територію. Буча – ось вам зразок того, що відбувається в плані підготовки території для діяльності російської адміністрації. Ті, хто чинить спротив або може його чинити, з точки зору росіян, фізично знищуються в дуже жорсткий спосіб. Думаю, що розстрільні списки по більшості міст є. Немає жодного сумніву, що в них є всі депутати, переважна більшість представників міністерств, політики, які не при владі, а також громадські активісти.
Це в нашій історії вже було. Згадайте захоплення Києва військами Муравйова: коли розстріляних людей у вишиванках штабелями складали в районі Золотих воріт на вулиці Володимирській до Оперного театру в кілька рядів. Ми це побачили в Бучі знову. Тобто жодних сумнівів у тому, що це станеться знову в драматичних і трагічних масштабах, у мене немає.
У нас немає іншого вибору, окрім як перемогти і відстояти своє.
У перші дні війни я дуже боявся, що ми можемо програти. Коли зрозумів, що росіяни не можуть захопити аеропорти навколо Києва, моя віра в те, що ми не програємо цю війну, щодня міцнішала. Як українець, я до літа 2022 року вже не сумнівався в тому, що ми не програємо цю війну. Як для міжнародника, для мене фінальною точкою став приїзд Байдена до Києва, який засвідчив, що світ не бачить Україну стороною, яка програє в цій війні. Цей візит був майже рік тому. Американські президенти не приїжджають туди, де вони можуть програти. Це стратегічний розрахунок.
На жаль, нам доведеться пролити ще багато своєї крові, побачити багато сліз і горя, та й економічно це буде нестерпно. Але наприкінці ми здобудемо те, чого хочемо, – право самим на своїй землі вирішувати, як жити.
Власне, деякі позитивні результати війни вже є – повна інтеграція України у світове співтовариство: культурно, інформаційно, ментально, політично. Ми стали частиною світу. Вже всі знають Christmas carol's, і знають, що Леонтович – українець, що "Мрія" – це український, а не російський літак, нехай навіть і знищений, і що Pink Floyd співають українську пісню "Червона калина". Тобто ми стали частиною інформаційного поля, абсорбовані світом як його частина. Це і є свідченням того, що повністю знищити нас уже неможливо, ми відновимося. Гарантією тому є й українці, які роз’їхалися по всьому світу, й українці, які воюють в Україні. Ми здатні продукувати величезний культурний, суспільний та соціальний продукт. Це є свідченням того, що у нас просто неймовірна здатність до регенерації, до відновлення себе.