Ірина Федишин

Я не знаю, щодо заздрості, але з негативним ставленням зустрічалася. І негативні коментарі на мою адресу теж були. Останній випадок – перерізаний кабель на дуже відповідальному і важливому для мене концерті в Києві. А дрібних капостей (типу хтось каблук мені зламав чи щось побідне) не було. :)
Я дуже спокійно реагую на подібні речі. Навіть перерізаний кабель мене не надто засмутив.

Ні, не пропонували. Проте мені часто надходять на електронну пошту російськомовні пісні. Але я російською не співаю.

Думаю, справа не в піснях, а в самому артистові. Якщо артист цікавий, робить віддано свою роботу, створює якісний та цікавий продукт, люди його слухають. Адже є багато і російськомовних пісень, які «витиснули» з себе артисти, але і вони не мають успіху… Тож, повторюся, все залежить від артиста, від його вміння створити пісню. А оскільки у нас тепер не так багато людей дивиться телебачення, натомість всі сидять в Інтернеті, то стати популярним не так вже складно: створюєш пісню, розміщуєш в Інтернеті, а люди, якщо пісня їм цікава, підхоплюють. Такий етап я теж проходила. Якось люди дізнавалися про Федишин – не з центральних телеканалів чи радіоефірів, а зі служби «Бі-Бі-Сі» («бабця бабці сказала»). Люди приходили на мій концерт, побачили й почули все самі і, якщо їм сподобалося, розказали друзям, і ті теж наступного разу приходять на концерт…

Торік у мене було 126 концертів.
Напевно, так вдається робити завдяки тому, що у мене міцна команда, яка розумно планує гастрольні графіки, не забуваючи й про відпочинок – так усе організовує, щоб все заплановане можна було втілити в життя. А ще – завдяки моєму великому бажанню працювати, співати для людей. Концертів дуже багато, відповідно, багато переїздів-перельотів, а дорога втомлює. І співати щодня непросто. Але коли любиш свою роботу, бачиш віддачу глядачів на концерті, це надзвичайно заряджає і надихає їхати на наступний концерт.

Я просто почуваю себе гармонійно, почуваюся щасливою і впевненою в тому, що роблю. І я нічого з себе не «витискаю». Люди, в будь-якому випадку, відчувають, що робиться від серця, а що «витискається», і потім відповідним чином реагують.

Пісню «Малесенькі долоньки» я написала, коли моєму першому синочку було два рочки. Коли я стала мамою, я відчула, яка це радість, коли тобі посміхається дитина. Любов у серці, яку ти відчуваєш до цієї маленької дитини, така неймовірна, що хочеш її описати, вилити ці почуття на аркуш паперу. Я дуже хотіла написати таку пісню. Але вона зявилася вже на тому етапі, коли малому було вже два роки. Бо перший період був непростий для мене, як для мами, коли я була забігана, нічого не встигала, не досипала. А потім в один момент потім, коли Юрчик пішов спати, чоловік сказав: «Давай сядемо і напишемо якусь нову пісню». Я запитала: «А, може, я теж піду спати?». Проте Віталій наполягав: «Ні, давай будемо писати». І я сіла за фортепіано і почала награвати мелодії. Віталій сидів на дивані, приєднався, почав допомагати з текстом (бо він теж, як батько, переживає всі ті ж емоції великої любові до свого сина, як і я). І ми разом створили текст. Я одразу почала награвати і написала мелодію. Так десь до третьої ночі ми написали цю пісню – було два куплети і приспів.
Потім пішли на студію, де мій аранжувальник Андрій сказав: "Іра, це – хіт!". Він швидко зробив аранжування. Так і народилася ця пісня…
Синочки люблять усі мої пісні. А, коли з"являється нова пісня, вони просять: «Мама, включи ще раз!». Бо всі попередні вони вже слухали, і до нових у них завжди більший інтерес. 

Я дійсно виступаю з концертами на підтримку військових, буваю і у військових частинах. І концерти перед військовими для мене особливі. Особливо хвилююся перед ними, бо намагаюся знайти доречні слова, які могли б підтримати й додати сил нашим захисникам. Я завжди дуже хвилююся перед такими виступами. Але, коли я виходжу на сцену і співаю них, у мене складається враження, що не я прийшла їх підтримати, а вони – мене. Це – сильні мужні чоловіки, вони підтримують мене посмішками і оплесками, і весь виступ якось потім складається в правильному руслі.
Запам"яталося найбільше, напевно, те, як під час автограф-сесії розписувалася на військових квитках та навіть ременях від автоматів…
Останнє ваше питання справді непросте. Так, у мене двоє синочків. І, як мама, я зробила б усе можливе, щоб мої діти не йшли на війну. Але, якщо більш глибоко підходиш до цього, розумієш, що є така важлива цінність як Батьківщина, яку треба захищати. І зважаючи на це, думаю, що я би відважилася їх відпустити. Життя насправді якесь короткочасне... А люди часто зосереджують увагу не на тому, що важливе і потрібне. Вони накопичують гроші та якісь земні цінності і думають, що житимуть до ста років... А насправді ніхто не знає, що на тебе чекає вже завтра.

Я буваю з концертами на сході України, але не в самому Луганську чи Донецьку, а в інших містах: Маріуполь, Бердянськ тощо... Я намагаюся ставитися з розумінням до мешканців Донбасу. І загалом, ставлюся до них, як до заручників ситуації. Тому що на тих концертах, з якими я побувала в східних регіонах, я відчула любов до української пісні та українських традицій.

Так, із 8 березня мене вітає і чоловік, і синочки.
До цього дня я ставлюся спокійно. Водночас розумію й історію цього свята, і вона для мене не є до кінця прийнятною.
Проте сама ідея вшанування жінки, як на мене, є хорошою, тому що жінка робить насправді багато для сім"ї, родини, суспільства, держави в цілому і заслуговує на якусь увагу в окремий день.

Я би точно не хотіла спробувати себе в ролі політика...
До можливого походу в президенти Святослава Вакарчука ставлюся спокійно, тому що після всього того, що пережила наша країна, після такого президента як Віктор Янукович, я думаю, що кандидатура Святослава Вакарчука є набагато кращою. І все насправді залежить від особистості людини, від її внутрішнього світу, від її особистих якостей, уміння керувати і об"єднувати державу, уміння розумно мислити та здобути освіту, яка б допомогла в непростих державних справах.

Сьогодні я співатиму одну пісню. А хотіла б – дві. :)
Насправді сольні концерти і «солянки», як їх називають між собою артисти, відрізняються. На сольному концерті ти розумієш, що прийшли тільки твої прихильники, а тут, під час збірного концерту – ще й прихильники інших артистів. Натомість простіше заспівати одну пісню, ніж працювати на сцені дві години поспіль і хвилюватися за все.
Хвилювання завжди присутнє. У мене воно зникає тільки тоді, коли виходжу на сцену і бачу посмішки прихильників та чую їхні оплески.

Я не вважаю себе примхливою людиною. До райдеру завжди підходжу з тверезою головою. Але оскільки я багато гастролюю, багато часу проводжу в дорозі і готелях, я розумію, що жити будь-де я вже не хочу. :) Мені теж хочеться комфорту. А, коли його нема, кажу продюсеру, що краще посиджу в своїй комфортній трикімнатній квартирі... :))) Але всі вимоги в межах розумного.

На мій погляд, карати таких артистів усе-таки потрібно. Але як – треба добре подумати. Як мінімум, напевно, треба штрафувати на гонорар, зароблений там.

Я – жива людина і реагую по-різному. Намагаюся не розгубитися на сцені й не подати вигляду, що щось не так. Деякі ситуації мене смішать, а інколи я починаю злитися. А це не є добре, бо артист не має злитися на сцені – він має позитив нести людям. Якщо хтось із колективу зашпортався на сцені, то мені трошки смішно, а коли я – то не дуже смішно. :) Натомість, якщо у нас тур, і третій день поспіль у мене фонить мікрофон, то на перший я не подаю вигляду, на другий – починаю посміхатися, а на третій – починаю злитися.

Артисти – живі люди, тому я не можу сказати, що мене щось особливо вразило чи здивувало. В кожної людини, не тільки в артистах, можна помітити якийсь негатив. Мені неприємно, коли я відчуваю нещирість. Спочатку я відчувала якесь відсторонення, а тепер уже я такого не відчуваю – всі ставляться з повагою. Товаришуємо, спілкуємося, на рівних… У нас нормальне живе спілкування.

Багато спогадів із дитинства… Я дуже гарно вчилася, і от, коли я вперше отримала «четвірку», дуже хвилювалася – як сказати мамі, пережила цілий стрес. І, коли одного разу на каліграфії я написала не таку букву, як мала бути, я вирішила взяти лезо і трохи підшкребти і виправити як слід. Але – трошки перестаралася, тож вийшла дірочка. :) Тоді мені стало ще більш соромно за себе.
Запахи дитинства – це щось смачненьке на кухні: котлети, мамині пиріжки, домашня випічка… Ці запахи мене завжди повертають у дитинство.

Так, я зі співочої родини: батько у мене музикант, а мама працювала в культурі. Гени своє дають… Тож змалечку я брала участь у різноманітних виставах, розказувала вірші. У мене була дуже хороша пам"ять, то я знала весь сценарій напам"ять, і, якщо хтось забував слова, то я підказувала текст.

Я завжди хотіла бути співачкою. Але я не ставлюся до цього надто фанатично. Я люблю свою роботу, але спокійно ставлюся до неї. І якщо трапляється якась невдача, я не сприймаю її аж надто близько до серця – просто роблю певні висновки і рухаюся далі.
Пригадую, як, коли я була маленькою, років шість, я приміряла якісь сукні, ставала на табуретку біля дзеркала і мала собі в думці: «Запамятаю собі цей день, що я хочу бути співачкою, гарно виглядати, носити красиві сукні». Тож співати я хотіла з дитинства.
Коли мені було 10 років, я написала сама собі листа: «Мене звати Іра Федишин. Мені 10 років. Я займаюся тим-то і тим-то, але дуже люблю співати. І я мрію стати великою співачкою. А коли я нею стану, я тоді цей лист відкрию». Поскладала туди свої фотографії і сховала цей лист у шафі. Але цю схованку знайшла мама, коли ми переселялися. Лист не був підписаний – просто заклеєний. Вона його розпечатала, перечитала і відкрила мою таємницю. Але вона його переховала. Тож насправді він десь у нас зберігається, але забулися – де. :) Досі його шукаємо.

Я думаю, що артист має заявляти свою громадянську позицію. Тому що артист – це громадянин держави. Тим більше, коли наша країна опинилася в стані війни, залишати осторонь – просто неправильно. Артист – це народна професія. Він співає для людей. А виходи до людей і фальшивити їм – це не правильно, не щиро, так не має бути.

Посприяти припиненню війну може будь-хто… Але, в першу чергу, цьому сприяють наші військові, які йдуть захищати нашу землю, відбивати агресора, відвойовувати територію та зберігати цілісність нашої країни. Посприяти може і той, хто має змогу і передає кошти для потреб армії, і той, хто передає теплі речі для військових, і той, хто просто готує вареники нашим солдатам… Артисти своєю творчістю можуть підтримати бойовий дух, надихнути їх. Адже 50% успіху – це її налаштування на перемогу, впевненість і віра в неї.
Чула, як говорили наші хлопці-військові, що цю війну вже давно можна було спинити, що ухвалюються неправильні рішення, що не даються правильні накази… Я у цій справі не обізнана. Але можу тільки просити тих, від кого це залежить, щоб це закінчилося якнайшвидше. І якщо є у нашої армії можливість дати нормальну відсіч, то потрібно це зробити і дати її.

Цей альбом «Ти тільки мій» дуже мені подобається, бо до жодного з треків у мене немає критичних зауважень. Альбом присвячений коханій людині, стосункам і почуттям. Він для мене особливий тим, що він став одним із найуспішніших. Туди входять пісні, на які вже відзняті кліпи, що мають вже мільйонні перегляди. Концертна програма «Ти тільки мій» - дуже успішна. Ми презентували цей альбом у Львові, у приміщенні, яке вміщує 3,5 тисяч осіб – це як Палац спорту. А потім ми вирушили в тур, і ця програма користується великою популярністю. Вже не тільки на заході України приходять на концерти Ірини Федишин, але й в інших містах нашої країни приходять люди, які знають пісні і співають їх. Мені приємно виходити на сцену і бачити свою аудиторію. А вона – дуже різна, від маленьких до найстарших. Але все це – люди, які люблять українську пісню. Не зважаючи на те, що це російськомовне населення.

Ні, такого бажання у мене не виникало ніколи. Навіть коли я була за кордоном, бачила хороших рівень життя, хороші дороги, мене все одно тягнуло додому, тому що я тут народилася. Цей зв'язок важко описати словами, бо це десь на підсвідомому рівні. Мені хочеться працювати тут, творити тут, робити нашу державу сильнішою і кращою. Гастролювала я в Польщі, Італії, Іспанії, зараз надходять пропозиції виступити з концертами в Америці та Канаді. Сподіваюся, що влітку поїду на гастролі і в Канаду, і в Америку. Вже є конкретні замовлення.

Безумовно, я почала частіше чути свої пісні на радіостанціях та бачити свої кліпи на музичних каналах. Можна, напевно, пояснювати це запровадженням квот, тому що редактори каналів і радіостанцій шукають хорошу музику, підбирають репертуар… Але ще до квотування я почала відчувати, що ситуація в країні змінюється, що легше кліпи заходять в ефіри і легше пісні заходять на радіо. Музичні редактори ставляють мої пісні, а люди замовляють їх у програмах вітань. Тобто на своєму досвіді я це відчула трошечки раніше, перед квотуванням. А квотування все це тільки підсилило.

Ніколи не ділю свою аудиторію. Завжди намагаюся виходити на сцену з позитивом, гарним настроєм. І те, як публіка буде тебе сприймати, буде залежати тільки від артиста. Я це завжди говорила і буду говорити. Я пережила це на власному досвіді, на своїх концертах. Я знаю свої моменти, які хотіла б поправити. Завжди відчуваю, якщо десь недопрацювала. І якщо хтось з артистів скаже, що була погана публіка, погана аудиторія, я знаю, що це не аудиторія така, а недопрацював артист. Бували два концерти поспіль в одному місті, і один проходить просто «вау», а інший – спокійніше. І я розумію, що на другому недопрацювала я. Тож переконувалася неодноразово, що те, як сприймає публіка, залежить від артиста – чи то публіка скута, чи то вона співає, чи то вона аплодує. Просто треба знайти підхід до кожної публіки.

Хтось розуміє, хтось – ні, але я прийняла для себе таке рішення брати участь в «Голосі країни». Спершу зателефонували продюсери, бо я би до цього не додумалася – прийти на проект. Спочатку я теж задалася питанням – для чого це мені? У мене велика кількість концертів, у мене фізично немає часу на участь у шоу. Але ми поспілкувалися, і з’ясувалося, що цього року шоу трошки інакшого формату, що цього року в ньому беруть участь багато артистів, відомих людей. Тож, в принципі, немає нічого поганого – прийти та заспівати пісню, яку побачить мільйонна аудиторія.
Раніше в мене запитували, як це, коли прокидаєшся популярною… У мене такого ніколи не було. Але після виступу з однією піснею на «Голосі країни» я прокинулася і зрозуміла, що щось відбулося, бо всі раптом стали цікавитися, хто така Ірина Федишин. Стільки шуму одразу здійнялося…
Я багато гастролювала – у 2017 році було 126 концертів, мене бачила велика аудиторія, яка побувала на моїх концертах, але тут я вийшла лише раз, заспівала пісню – й мене побачили мільйони. Я подумала, що це також для мене є можливістю донести свою творчість, українську пісню до слухачів. Головною мотивацією було бажання заспівати саме українську пісню в ефірі. Шоу має великі рейтинги, його дивиться велика кількість людей. Тому я прийняла для себе таке рішення. І для мене ця участь – особистий виклик, бо, коли ти виходиш із зони комфорту, ти починаєш рости. Хто б і що б там не казав, мовляв, чому мені там можна навчитися, але я думаю, якщо людина хоче навчатися, стає в рівні умови з усіма, навчитися є завжди чого… Дуже складно і непросто, бо я в рівних умовах з усіма учасниками. І завдяки цьому я вже відкрила нові сторони своєї творчості.

Зараз у мене сформована команда, 15 осіб, які зі мною постійно їздять. Це дуже важливо мати гарну команду. Ці люди – професіонали, знають свою справу. Якщо виникають якісь непорозуміння, намагаємося їх одразу вирішити, бо знайти хорошого фахівця не так просто. Я щаслива, що у мене є така команда, з якою я почуваю себе комфортно, впевнено і надійно. Ми разом проводимо багато часу, тому дуже важливою є внутрішня атмосфера – на позитиві, з гарними жартами та розумінням.
Чи потрібні люди? Думаю, команда буде розширюватися, тому потрібні.

Думаю, я була б не проти. Відчуваю, що є багато прихильників, які щиро захоплюються моєю творчістю, надихаються моїми піснями… Я вже відчуваю, що я хотіла б зробити таку зустріч з моїми прихильниками.

Поки що – ні. Мені дуже складно сидіти в журі, давати якісь оцінки людям, бо все настільки відносно. На шоу приходять талановиті люди. Але, коли людина виходить на сцену, вона хвилюється, і всі ці фактори можуть завадити їй виступити. Хтось захворів, але є гарним вокалістом, комусь складно передати емоцію саме зараз, бо йде зйомка… Тому на даному етапі я б не хотіла когось оцінювати.

Мені було дуже цікаво працювати з Джамалою. І хоча у мене є своя вокальна школа, мені було дуже цікаво послухати думки Джамали з приводу техніки дихання, з приводу того, як брати ноту. Дуже вдячна Джамалі за репетиції зі мною, за увагу і підтримку. І що я для себе винесла із наших занять і на що я звернула увагу – відчуття ритму в піснях. (Це я вже розкриваю всі деталі!:) Завжди є чому повчитися.) Інколи починаю хвилюватися, забуваю про ритм і починаю швидше співати. Джамала звернула мою увагу на це – треба більше прислухатися до ритму і не вилітати, тобто не пришвидшуватися чи не сповільнюватися.

Я не можу сказати, що ні з ким не дружу. Просто немає надто тісних стосунків. Безумовно, всі ми знаємося: і Віталіка знаю, і Руслану… Ми вітаємося, ділимося якимись враженнями, емоціями. Можливо, таке враження складається тому, що я мало ходжу на тусовки. Мені просто не стає на це часу. Я постійно на гастролях, а як ні – я ж, крім того, ще й мама і хочу приділити час дітям. Навіть якщо я ходжу на якісь процедури, манікюр, або на шоппінг (бо я, як артистка, маю нормально виглядати), мене мучить сумління, бо я хотіла б приділити цей час дітям.

Так, у моїх синів теж є вокальні здібності, вони гарно співають і мають гарний слух. Вони також дуже хотіли побачити маму на телеекрані. Це також для мене було мотивацією – пішла на це шоу, бо мене надихали мої діти.

Я спокійно до цього ставлюся. Можливо, у мене немає «зоряної хвороби». :) Всі дивуються, кажуть: «Ти така крута, така популярна!». Мені, безумовно, приємно. Але все, чого я досягнула, я досягнула сама, щоденною працею. Я починала знизу – не згори, не з екранів. Я завжди уважно ставлюся до критики, намагаюся зробити певні висновки, зробити щось краще. Я намагаюся розвиватися. Саме з такими думками я прийшла на «Голос країни». Але люди зі сторони все сприймають дещо інакше – їм здається, що я «пішла піаритися». Насправді для мене піар ніколи не був важливий.
Є артисти, які паряться, відвідують тусовки, вважають, що всюди треба ходити і «світити обличчям», влаштовувати якісь скандали, писати класні пости, щоб про них говорили і писали. Я цього не можу ніяк зрозуміти. Для мене як для артиста важливо написати класну пісню, зробити її якісно, а потім заспівати її для глядачів, які прийдуть до мене на концерт. А що дають всі ці розмови? Якщо про артиста всі знають, що він є, але ніхто не йде до нього на концерт? Піар – це не про мене. Так, я публічна людина, тому про мене говоритимуть. Але для мене це не основне.
Тому я абсолютно спокійно ставлюся до двобоїв. Я теж дуже хвилююся, бо все люди, які прийшли на «Голос країни» - дуже талановиті. Так, у них немає великої кількості концертів, і вони поки що не популярні. Але якщо вже вони розвернули до себе тренерські крісла, вони вже вміють класно співати. А хвилювання ніхто не відміняв. Я теж жива людина і навіть більше хвилююся, бо розумію, що до мене прикута більша увага, ніж до моєї суперниці…

Ви знаєте, 2005 рік на мене вплинув негативно… Він дуже притупив моє бажання брати участь в цьому конкурсі. На той момент, можливо, судді справді мали рацію, і пісня не підходила. На даному етапі поки що такого бажання ще нема. Але все можливо. Зараз я багато гастролюю і просто не маю часу хоча б подивитися Національний відбір, не те, що брати участь. Але, повторюся, все можливо.

Скажу чесно, не бачила всіх учасників. Через свій гастрольний графік та участь у проекті, я просто не встигала. Але я чула Таянну, і вона мені сподобалася. Мені сподобалася пісня, сподобалася енергетика. Не маю нічого проти Меловіна – він теж гарний хлопець. Але мені особисто більше припала до душі Таянна.

Думаю, Меловін зможе потрапити в десятку, тому що його номер насправді був дуже красивим. Він – харизматичний хлопець. Він виділяється з-поміж усіх. Я бачила його номер, бо мені, безумовно, було цікаво, хто представлятиме Україну. Палаючі сходи, фортепіано… Все зроблено в рамках вимог «Євробачення». Але все далі залежатиме від самого Меловіна. Треба зібратися, вийти, пережити всю цю історію на сцені, аби глядач відчув себе десь всередині, щоб це глядача зачепило. Думаю, йому все вдасться, і Україна буде однозначно в десятці.

Джамала мене підкупила своєю щирістю і глибиною, і я за цей їй дуже вдячна. Насправді вже з першого заняття наші стосунки налагодилися.

Ні. Не потрібно шукати особливих підходів. Я просто роблю свою роботу і бачу результат. Мене не знали на сході тому, що я не була настільки масово на телебаченні. Мене більше знали в західному регіоні, де я більше крутилася, і де мені було простіше зробити перші концерти. На сході сама я нічого не зроблю – треба шукати людей, організаторів, а далека відстань.
Тож я не думаю, що потрібно робити щось особливе – потрібно просто віддано робити свою роботу. А люди – всюди люди, не зважаючи на те, чи вони україномовні, чи російськомовні.

Олег – дуже класний, дуже крутий артист. Людей не обманеш. Тому вони і ходять на концерти до нього.
Як так вдається? Так вдається завдяки пісням. Для артиста важливий репертуар. Якщо є репертуар, глядач хоче прийти, послухати цю пісню, поспівати й відпочити, побачити артиста. На які б тусовки не ходив артист, як би не піарився, якщо немає головного – пісень, це нічого не дає.