Євстратій (Зоря)

Будь-яке керівництво має бути сполучене з мудрістю. Мудрість полягає в тому, щоб знати правильну мету і правильні засоби її досягнення. Без духовного просвічення, без допомоги Божої людина не здатна бути мудрою, адже зло і гріх спотворили наші здібності, і ми погане сприймаємо як добре, а добро відкидаємо як непотрібне. Тож як і в будь-якій справі, у керівництві церквою, в першу чергу, істотною є духовна складова, але, очевидно, що і зовнішня мирська сторона є важливою.

Наскільки я пам"ятаю, Інститут масової інформації з року в рік називає Московський патріархат одним із головних замовників "джинси", тобто проплачених інформаційних матеріалів. Тож твердження про те, що " в медіа багато писали", відображає не реальну картину, а таку активність інформаційних структур МП.
Що стосується сутності питання, то насправді у випадках, коли МП стверджує про "захоплення", йдеться про внутрішній конфлікт у громадах Московського патріархату. Коли більшість громади хоче вийти з підпорядкування російській церкви, а меншість хоче залишитися, причому залишивши за собою виключне право розпорядження майном.

Випробування, безперечно, сприяють, але не тому, що Світове Православ"я, чи, правильніше сказати, офіційно визнані церкви, справді переймаються болями і турботами українців, а тому що українське суспільство і держави стали більш свідомо підходити до питання церковної ідентичності. Як було сказано вище, відбувається процес відходу віруючих від МП, і одна з головних причин цього процесу - російська агресія. Що стосується причин невизнання, то вони всі так чи інакше пов"язані з впливом Москви. Зараз серед 14 церков, які офіційно визнають одна одну, РПЦ є більшою, ніж усі решта 13 разом узятих. Уявіть собі ситуацію, якби в Радбезі ООН лише одна Росія мала би право вето, в якому би положенні опинилася Україна. Для досягнення визнання ми маємо одночасно робити дві речі. В першу чергу, розбудовувати Київський патріархат, зміцнювати і розширювати його в Україні, а також попри спротив Москви розвивати свої відносини з тими помісними церквами, де ми маємо більше прихильників.
 
Дякую "Главреду" і всім читачам за можливість спілкування. Бажаю щасливого Нового року та гарного духовно змістовного відзначення Різдва Христового!

Вітаю всіх читачів і знову дякую Главреду за можливість спілкування!

Все залежить від ставлення самих вірян і суспільства. Якщо встановлення ще одного офіційного святкового дня буде сприйматися як можливість для віруючих, що дотримуються нового календаря, святкувати відповідно до своєї традиції, то я не бачу жодних проблем. Якщо ж у зв"язку з цим будуть використовуватися аргументи щодо "долучення до цивілізованого світу", "віддалення від Росії", то така дискусія, очевидно, може привести до загострень і непорозумінь. Тож усе залежить від нашої спільної мудрості.

За даними соціологічних опитувань, релігійні вподобання не мають визначального впливу на політичну позицію. За досвідом нашої Церкви можу сказати, що серед наших вірних є прихильники різних, часто діаметрально протилежних політичних поглядів. Церква - це місце, де люди різних переконань мають можливість бути разом у єдності із Богом і між собою. І цю унікальну можливість потрібно підтримувати, зберігати і цінувати. Я пригадую один вислів: "Церква, яка укладає шлюб з будь-якою політичною силою, рано чи пізно залишиться вдовою". Про це свідчить не лише давня історія, але і значно ближчі до нас приклади. Зокрема, приклад тісного союзу Московського патріархату та Партії регіонів.

Принципова відмінність - у адміністративні структурі: Московський патріархат має свій центр у Росії, Київський патріархат має свій керівний центр в українській столиці. Інша відмінність - це та суспільна база, на якій розбудовували свою діяльність церкви. Київський патріархат спирається на народ, Московський патріархат шукав і шукає підтримки влади. Ще один момент, який розрізняє нас, - це ставлення до української державності. Наша церква займає принципово патріотичну позицію, в той час як Московський патріархат використовувався і продовжує використовуватися як інструмент впровадження неоімперської ідеології "русского мира". Однак слід пам*ятати, що за віровченням, за традицією богослужіння обидва патріархати є однією і тією ж православною церквою. І це дає нам підстави бути переконаними, що рано чи пізно в Україні буде єдина Помісна Церква. Ті, хто зараз належать до Московського патріархату, визнають, що українська державність і незалежність - це назавжди і, відповідно до канонів та традицій, об"єднаються в Українській Церкві.

Немає жодної ініціативи щодо "заборони" Московського патріархату, хіба що про це говорять у соціальних мережах. Законопроекти, які перебувають на розгляді у Верховній Раді, передбачають уточнення в назві цієї церкви. Раз вона має підлеглість Російській церкві, то, по суті, вона є структурним підрозділом цієї церкви в Україні. Тому і має називатися Російська православна церква в Україні. Хіба це - ознака заборони чи утисків?

Є такий вислів: "Якщо не знаєш, як вчинити, чини за законом". Якщо такі священики порушили Закони України, вони повинні відповідати згідно законодавства. Якщо ж порушення не було, то тут можна говорити лише про моральну відповідальність: розкаються і виправляться - добре для них; не розкаються - нехай віруючі роблять висновки, чи хочуть вони мати таких священиків своїми пастирями.

З точки зору віровчення, немає відмінностей між КП та МП, так само як немає відмінності між тим, іде людина до храму в селі чи в місті, в Києві чи в якійсь із областей. Однак слід розуміти, що, з точки зору Росії, саме існування московської церковної структури в Україні є для Кремля доказом наявності в нашій державі бази для розповсюдження неоімперський ідей. Згадайте, як нещодавно на прес-конференції Путін, вказуючи на відсутність акценту в мові українського журналіста, зробив висновок, що Україна і Башкирія - "не такі вже і далекі". Тож, йдучи до храму Московського патріархату, треба усвідомлювати, що тим самим людина, можливо, і невільно, і без власного бажання створює в Кремлі уявлення, що ідеї "русского мира" є успішними, і треба лише "трошки зусиль", щоб вони могли перемогти в Україні.

Творчий спадок обох письменників, безперечно, є надбанням літератури світового рівня. Однак не слід забувати, що це - творіння людей, а не "істина в останній інстанції".

Дійсно, така проблема існує, і її можна узагальнити таким чином, що християни часто належать до церкви за фактом свого хрещення, але не живуть у повсякденному житті відповідно до Закону Божого і настанов церковних. Тобто згадують про християнську віру і церкву тоді, коли мають у них потребу, але не тоді, коли потрібно робити щось у власному житті. Тож важливо не забувати, що бути християнином - це не просто переконання. Це - спосіб повсякденного життя, поводження з іншими людьми. Як ми не можемо жити лише від свята до свята, але живемо кожного дня. Так само і християнами ми не можемо бути від випадку до випадку. Згадаймо, що говорить Христос: "Хто не зі Мною - той проти Мене. І хто не збирає зі Мною - той розкидає".

Безперечно, що можна молитися власними словами. Але, як ми бачимо із самого Євангелія, навіть найближчі ученика просили Його навчити їх молитися, і Він дав їм приклад молитви, яку ми знаємо як Молитву Господню, або "Отче наш". Тож записані молитви - це ті молитви, які випробувані самим життям Церкви, і вони допомагають нам своїм змістом спрямовувати душу до Бога, згадувати в розмові з Ним про справді необхідне. Однак якщо людина з вірою і щирим почуттям промовить "Господи, помилуй", то це є більш цінне, ніж година прочитаних без душі текстів.

Будь-які страждання і випробування можна умовно розділити на справедливі і несправедливі. Справедливі відбуваються за гріхи як покарання. Несправедливі є випробуванням для нашого утвердження в добрі і для перемоги над злом. Найбільшим прикладом несправедливих страждань є сам Христос, який ніякого зла не вчинив, але постраждав аж до смертної кари. Якщо страждаємо справедливо - благо нам, бо тим самим ми спокутуємом і виправляємо власні гріхи. Несправедливі страждання уподібнюють нас Христу, а це означає, як говорить апостол Петро: "Хто співстраждає Христу, той буде співпрославлений з Ним". Тобто хто страждає несправедливо, як і Христос, той і прославлений буде разом із Ним. Тож всі ті випробування, які зараз переживає Україна, з одного боку, очевидно, є наслідком наших провин, неналежної любові до своєї держави і свого народу серед усіх громадян, неналежної уваги до того дару незалежності, який ми отримали в 1991 році завдяки Богу і жертовності попередніх поколінь. Бо якби всі цінували державність і незалежність, то агресор просто не зміг би увійти в наш дім, як не зміг він опанувати Харків чи Миколаїв, чи Одесу. З іншого боку, ми бачимо, як ці випробування стали спонуканням до виявлення взаємної любові, підтримки, допомоги. Вони стали причиною зростання патріотизму, жертовності, любові до ближнього. Тому, так чи інакше, переконаний, що якщо ми, як суспільство, досягнемо перемоги в цих випробуваннях, вони будуть на благо для України.

На жаль, попри певні можливості діалог із цього питання так і не просунувся. Адже обидві сторони мають зараз різне бачення майбутнього церкви в Україні. Для Київського патріархату принциповою є повна адміністративна незалежність церкви в Україні від закордонних релігійних центрів. Для Московського патріархату єдиним способом існування церкви є підлеглість православних в Україні Російському патріархату. Доки Московський патріархат буде наполягати на такій моделі, діалог не просунеться, адже ми. як Київський патріархат, не погоджуємося і ніколи не погодимося на те, щоби піти під владу Москви. Ми цього не робили раніше, тим більше, цього не буде і тепер та в майбутньому, особливо зважаючи на ту агресію, яку Росія вчинила і продовжує чинити проти України.

Ці повідомлення є прямо протилежні тому, що сталося насправді. І ними лише прикрили звуження прав самоуправління церкви Московського патріархату в Україні. В Статуті РПЦ справді було виділено окрему главу для опису прав УПЦ МП. Однак якщо уважно подивитися, то можна побачити, що в усіх випадках Російська церква залишила за собою останнє слово: вона схвалює вибір керівника УПЦ МП, її Статут, вищі органи РПЦ мають право видавати рішення, обов"язкові для виконання і в УПЦ МП. Тож насправді відбулося звуження прав під голосними гаслами їх нібито розширення.

Ваше питання надзвичайно важливе, адже ми вже зараз повинні думати про те, як відбуватиметься реінтеграція після української перемоги. І тут ми повинні взяти для себе за приклад досвід тих країн, у першу чергу, європейських, які раніше пройшли подібний шлях. Найперше - досвід Німеччини, яка у другій половині ХХ століття пройшла складний шлях внутрішніх суспільних змін, а також возз"єднання розділеної країни. В обох випадках релігійна спільнота відігравала ключову роль у подоланні наслідків минулого. Я переконаний, що різні українські церкви та релігійні організації в майбутньому відіграють важливу роль у відновленні внутрішньої єдності та реінтеграції людей, які опинилися тимчасово під російською окупацією, в повноцінне українське суспільне життя.

На окупованих територія продовжують діяти українські церковні громади, хоча, очевидно, що вони постійно перебувають під тиском. Зокрема, в Криму залишилося тільки дев"ять діючих громад Київського патріархату, і вони постійно відчувають на собі репресії окупаційної влади. Однак, не зважаючи на всі проблеми, громади в Криму і на окупованих територіях Донбасу продовжують діяти, і ми як церква в цілому намагаємося робити все можливе для того, щоби їх підтримати.

Соціологія свідчить, що за ці роки кількість прихильників Київського патріархату збільшилася приблизно на 10% - з приблизно 35% до приблизно 45% опитаних. В той час як підтримка Московського патріархату приблизно на ті самі 10% зменшилася - з близько 25% до близько 15%.

Можливо, ви мали на увазі законопроект №4128? Адже законопроект №4812 - це законопроект про Антикорупційне бюро.
Законопроект №4128 ми підтримуємо, адже його прийняття встановить законодавчо врегульований механізм вільного вибору громадами свого центру підпорядкування. Зараз діючий закон декларує право вільного вибору, але механізм реалізації цього права не прописаний. Тому Московський патріархат всіляко намагається перешкодити тим громадам, які хочу відійти від нього, здійснити свій вільний вибір. Прийняття законопроекту №4128 захистить свободу віросповідання.

У питаннях законодавства є дві сфери, які потребують уваги і відповідних рішень. Одна - це те, що стосується загалом прав релігійних організацій. Ми роками добиваємося створення так званого "єдиного вікна" для реєстрації релігійних організацій, адже зараз, після різних змін у законах, кожна релігійна організацій проходить фактично три реєстрації: реєстрацію Статуту, державну реєстрацію в Єдиному реєстрі юридичних осіб та податкову реєстрацію. Це дуже складний і заплутаний процес, у якому на місцях ми часто стикаємося з довільними рішеннями чиновників. Доходить до абсурду, коли державний реєстратор відмовляється реєструвати статут, який уже зареєстрований державною ж адмінстрацією. Виглядає так, що держава однією рукою дає, а іншою забирає. В консультаціях з Міністреством юстиції та Міністерством культури релігійна спільнота знайшла таку концепцію вирішення проблеми, яка задовільняє всі сторони, але потрібно внести відповідні зміни в закони. Інший комплекс проблем - це те, що стосується сприяння утворенню в Україні єдиної Помісної Церкви. І тут, окрім згаданого вище законопроекту №4128, важливим є прийняття проекту №5309 про назву тих релігійних організацій, які мають свій керівний центр у країні-агресорі. Переконаний, що коли в українському суспільстві люди отримають можливість більш чітко ідентифікувати, до якої церкви вони належать - до російської чи до української, питання церковної єдності значно наблизиться до свого розв"язання.

Без впливу на Україну Російська церква втрачає понад 40% своєї мережі. Очевидно, що для неї це неприйнятно. Зараз РПЦ - це "церква-імперія", зліпок з Радянського Союзу. Без України РПЦ перетвориться на своєрідну "Російську Федерацію", стане тим самим, чим Росія стала без України.
Несамостійність УПЦ МП найяскравіше виявляється в тому, що вона на четвертому році російської війни залишається нездатною назвати агресора агресором, а в руслі кремлівської пропаганди продовжує стверджувати про "громадянську війну". Це лише один із найяскравіших прикладів, ніби верхівка айсберга. Але в цілому ми бачимо, що особливо при нинішньому керівництві ця церква діє лише в тих рамках, які встановлені Москвою, і дотепер ще в жодному пункті не зробила і навіть не заявила нічого, що не було би згідне з російською позицією.

Відповідь на це питання дивіться вище.

Церква в Україні відділена від держави, але не відділена від суспільства, адже члени церкви і члени суспільства - це одні і ті самі люди. Під час Революції Гідності наша церква підтримувала правду, і тому підтримувала народ, який виступав за правду. Так само ми підтримуємо і державу, коли вона чинить по правді. Ми схвалюємо дії політиків, якщо вони відповідають правді. А якщо ті самі політичні сили чи держава, чи навіть більшість народу роблять щось невірне, обов"язок церкви свідчити про це, не втручаючись у суто політичний процес. Тобто церква повинна йти шляхом "золотої середини", не відсторонятися від життя суспільства, але і не перетворюватися на своєрідну політичну партію.

Я думаю, що пояснень є декілька. В першу чергу, це - специфічне ставлення місцевої влади до Київського патріархату у попередні роки, коли діяльність Московського патріархату підтримувалася, а Київського - обмежувалася. Також, очевидно, нерівними були "стартові умови". Адже Московський патріархат на 1992 рік мав розвинену інфраструктуру, в той час як Київський патріархат фактично не мав нічого. Але переконаний, що, як і в інших регіонах України, де відбувалися подібні процеси, у Закарпатті також із часом Київський патріархат стане і впливовою, а потім і провідною православною спільнотою.

Так, безперечно, ідея "русского мира" провалилася. Однак Кремль продовжує її просувати так само. як у 1970-80-х роках просував ідею комунізму при всій наочній нездійсненності і абсурдності його побудови.

На жаль, за всю свою історію від 14 століття і дотепер Московія не знала і не знає способу свобідного існування церкви. Від князів і до Путіна московська церква завжди знаходилася у залежності від держави. І зараз цілком очевидно, що московський патріарх так чи інакше виконує те, що йому радить Кремль.

За моїми спостереженнями, такі священнослужителі є. Вони бачать, що і російська церква, і російська держава йдуть не туди, прямують до самознищення так само, як це було сто років тому. Однак зміна патріарха Кирила на когось, хто краще розуміє українські реалії, є практично нездійсненною. Адже, як було сказано у відповіді на попереднє питання, російська церква залишається залежною від волі Кремля. Тож доки Росією керує Путін, важко передбачати якісь серйозні зміни у ставленні до України.

Хочу замість розгорнутої відповіді спрямувати вас до своїх слів у відповідь на перше питання.

На мою думку, в першу чергу, мотивом боротьби РПЦ за владу над Україною є імперська ідея "Третього Риму". Очевидно, що і матеріальна складова теж присутня, але вона є вторинною. Первинною є думка про можливість на базі єдності Московського патріархату відтворити і єдність навколишніх країн під владою Кремля.

З вашого питання мені здається очевидним, що ви не читали прес-конференцію патріарха 1 грудня, де він чітко дав відповіді на всі питання, а також мої інтерв"ю для РІСУ та Укрінформу. Формат чату не дає можливості зараз переповідати все, що було сказано. Тож раджу прочитати ці матеріали.

У попередній відповіді я вже сказав про ті джерела, де міститься розгорнуте пояснення цього моменту.