Євген Лавренчук та Іван Леньо

Іван Леньо: Загубити можна совість. Можна загубити штани. Можна загубити, врешті-решт, телефон. Я відчуваю час і реагую на ті виклики, яких не можу уникнути. Я не дуже розбираюся в політиці. Натомість я думаю, що розбираюся в людях. І якщо мені доводиться коментувати болючі для моєї країни теми, то не має значення, в якій площині ця проблема. Хоча, звичайно, цікавіше розмовляти про музику й культуру, аніж про соціологію.

Іван Леньо: Нас об’єднує фундаментальна любов до України. Ми однаково з ним бачимо сучасні реалії і засоби, за допомогою яких можна ці реалії змінювати. Нас об’єднує рок-н-рол. І нас об’єднує неймовірна повага один до одного. Я щиро вважаю Володю Лавренчука моїм учителем у багатьох життєвих питаннях.

Іван Леньо: Це — не співпадіння. Маланкою звати мою улюблену дочку. Єдину і неповторну. Коли Володимир Лавренчук писав перші пісні, які згодом увійшли до цієї рок-опери, Маланка ще тоді була маленькою, і, закутавшись у прапор, ходила зі мною по Майдану, усім цікавилася, розносила чай і бутерброди. Тому коли виникла потреба назвати іменем головну героїню, то цілком логічним було її назвати іменем Маланка. Як символ молодої спраглої душі до пізнання світу, яка намагається з’ясувати для себе, що таке «добро», що таке «зло», і стати на бік добра.

Іван Леньо: Я думаю, його відомість.

Іван Леньо: Коли ви говорите "український слухач", не забувайте, що це дуже серйозне узагальнення. Всі люди різні — за рівнем свідомості, культури, свободи і бажання до розвитку. Тому я не турбуюся про всіх. Я турбуюся про себе, моє оточення і тих, на кого впливає моя творчість. У тих, кого я вважаю справжніми українцями, такої проблеми не існує. А для тих, у кого ще лишаються вагання з цього приводу, така небезпека існує. Що тут вдієш... Роби те, що робиш, і будь те, що буде.

Євген Лавренчук: У будь-якому художньому творі кожен знаходить, окрім загальної ідеї та концепції, свій особистий меседж, інтимну ідею. Цей меседж не проговорюється, але без нього загальне формулювання не матиме сенсу, тому що тоді там не буде любові. Коли мене питають — про що рок-опера Got To Be Free? Я завжди відповідаю: «Про вас. Конкретно про вас».
Іван Леньо: Ідея Got To Be Free полягає в тому, аби за допомогою музики, пісень, балету і театральної постановки відтворити дух Майдану. Зміст базується на правдивих рефлексіях композитора Володимира Лавренчука, який він отримав під час активного перебування на Майдані. Все, що ми переживали, відчували під час цих історичних подій, ми в колі друзів обговорювали, аналізували. І саме ці люди — Дмитро Лінартович, Марина Богун, Толік Фролов, хлопці з Kozak System, Володя Лавренчук, Настя Стирова, Женя Нищук, Данило Білак, Сергій Проскурня — згодом і стали ключовими фігурами майбутньої рок-опери.

Іван Леньо: Персональна еволюція на те й персональна, що проходить індивідуально в залежності від рівня IQ людини і її бажання змінюватися, ставати свідомою.
За весь народ сказати не можу, адже не всі були на Майдані і не всі підтримували Революцію Гідності. Але ті, хто відчув дух свободи, безперечно, отримали зміни як персональні, так і в якості громадян своєї країни.
Чи змінилося щось у тих людей, які зараз при владі? Думаю, так. Принаймні вони, на відміну від попередників, знають, що на них чекатиме в разі, якщо їхні дії будуть йти всупереч волі народу.
Євген Лавренчук: Чи змінилося щось у свідомості людей після Майдану? Я думаю, що ні. Тому що в кожному з нас є від початку почуття свободи, воля і намір відстоювати власну позицію. Разом із тим, у кожній свідомості є конформізм та слабкість. Питання — що домінує в тій чи іншій особистості.
Революція Гідності була своєрідним каталізатором, як цукор у самогоні, який прискорив у багато разів процеси, які відбуваються в кожній свідомості. Не змінюючи формулу, вона змінила масштаб — і все проявилося дуже швидко.
Що змінилося? Змінився вектор. Тобто змінилися не окремі свідомості, а загальні вектори нашої свідомості. Україна, на мою думку, обрала єдиний правильний вектор розвитку. 

Іван Леньо: Якщо ти публічно аналізуєш чиюсь діяльність, навіть останнього покидька, то самим фактом озвучування його прізвища, ти матеріалізуєш його і продовжуєш йому життя в медійному просторі. Тож із вашого дозволу, я не буду називати ні імені цієї команди, яка думає, що веселить людей, ні назви того серіалу, який вважаю сміттям космічного масштабу.
СБУ абсолютно правильно вчинила, що заборонила медійний продукт, актори якого є ворогами України. Думаю, рано чи пізно СБУ зверне увагу на самого "кандидата в президенти", тому що в його хитромудрій позиції є достатня кількість негативу по відношенню до справжньої України і справжніх українців.

Іван Леньо: Безперечно, буде і відеоверсія, і відеокліпи. Не виключено, що на кожну з пісень. Тому що кожна з пісень — це незалежне музичне явище, яке існує поза межами сценарію. І кожна пісня — це окремо пережитий згусток емоцій, який варто розглядати не тільки в контексті рок-опери, але й самостійно.

Іван Леньо: Вміст чужого у нашому просторі потрібно уважно контролювати і обмежувати. Будь-яка цивілізована країна за цим ретельно слідкує, і тільки Україна як пострадянська травматична країна зубожіла настільки, що в її медійному та інтелектуальному просторі тотально домінує чуже.
Вважаю, що прийшов час виправити цю несправедливість. І квоти є маленькою часткою в цій важкій і невдячній роботі. Невдячній — тому що люди звикають і дуже неохоче відгукуються на будь-які незручності. Так, вивчення мови для багатьох складає проблему, і вони готові придумувати будь-які "відмазки", щоб виправдати свою лінь, а не навпаки.

Іван Леньо: Для мене все, що пов’язано з діяльністю творців подібних серіалів і самих серіалів, є дуже неприємним. Я, на відміну від тих, кому подобаються такі серіали, бачу більше, ніж вони. І вважаю всю діяльність подібних "творчих висерів" підривною діяльністю на користь ворогів України.

Євген Лавренчук: Ви говорите про тренди і тенденції. Ми не хочемо слідувати загальним трендами — ми хочемо їх створювати.

Іван Леньо: Ми дуже хочемо, щоб Got To Be Free став невід’ємною частиною всеукраїнського культурного простору. Тому, безперечно, ми плануємо гастролювати не тільки Україною, а й всім світом. Для нас це є справою честі і можливістю донести до тих, хто досі сумнівається в подіях на Майдані, ту правдиву енергію, яку ми відчули, яку ми створювали, яку ми вважаємо тією, яка має запліднювати несформовані свідомості.

Євген Лавренчук: Хлопець, немає жодної «своєї сфери» — є тільки ваша голова і свідомість. Якщо немає можливості отримати найкращу освіту, займайтеся самоосвітою. Не думайте про «попсу» та «вживання». Не існує жодних тенденцій — є тільки ви самі для себе і для всього оточення. Розвивайтеся.

Іван Леньо: Відповідь на це запитання Євген дав у попередньому коментарі. За всіх часів у будь-якій країні соціальні революції і еволюційні зрушення робить 3-5% людей, пасіонарії. Користуються цим, зазвичай, негідники. А ті, кому "какая разніца", є, були і будуть завжди. Такі реалії.

Євген Лавренчук: Для реалізації проекту Got To Be Free ми оголосили кастинг, на який приїхало більше 200 молодих артистів з усієї країни. Мета кастингу у мене була дуже конкретна — знайти конкретні типажі, з конкретними даними (зовнішніми і професійними). Ми ледве вибрали п’ятьох. Як ви думаєте, чи відповідають вони тим критеріям і даним? Категорично — ні.
Актор для мене — це постать, з якої випромінюється світло. Воно може бути закладено гіпотетично, а може бути видно наочно й одразу. Завдання режисера — побачити і винести це на сцену.
Ось чим є для мене "великий артистизм".

Іван Леньо: У моєму оточенні таких немає. І якщо ще десь і залишилися такі «неандертальці», то, скоріше, це ті люди, з яких радянську реальність навряд чи вдасться комусь вигнати. Щоб розворушити таких, потрібен власний приклад. Потрібно так подати себе і свою діяльність, щоб на тебе рівнялися, тобі заздріли і бажали бути подібним на тебе. Тільки так.
Ми не знаємо людських якостей творців «айфону» — можливо, половина з них моральні уроди, але ми користуємося їхніми плодами. І якщо виявиться, що Стів Джб був, як Боб Марлі — філософом, свободолюбцем і дуже позитивним чоловіком, це зайвий раз доповнить його харизму і повагу за винайдені ним технічні новації. 

Євген Лавренчук: Про це можна говорити безкінечно. Вже є безліч аргументів, відповідей, контраргументів і т.д.
Країна — в стані хвороби. У будь-якої хвороби є або вектор прогресії, або вектор на одужання. В мене є передчуття, що Україна одужує. Але це — тільки вектор, і поки що ми все ще хворіємо. Під час хвороби ми не можемо говорити про косметичні засоби, про гомеопатичні препарати та інші "припарки". Тут мають відбутися хірургічне втручання і шокова терапія.
Коли ми говоримо про будь-які обмеження і контроль, то я, абсолютно свободолюбна людина, повністю підтримую ці обмеження — як лікар, який впроваджує штучні обмеження заради одужання. Під час хвороби це необхідно. Під час здорового життя — це зайве.
Іван Леньо: Змінити можна будь-яку свідомість і будь-кого. Головне, щоб ЗМІ не займалися брехливою пропагандою, як це робиться в Московії.
Щодо людей, які залишилися на окупованих територіях — просто це питання не вирішиться. І навряд чи в найближчі десять років ми зможемо вийти з цього становища. Причиною війни на Донбасі, зокрема, є величезна різниця в менталітеті людей, які жили на сході і які населяли решту України. Зміна ментальності — не швидка процедура. І допоки українці, де б вони не знаходилися — в Закарпатті чи на Чернігівщині, у Львові чи в Харкові — не будуть єдиними у засадничих поняттях (мова, історія, культура, вектор розвитку батьківщини), доти ситуація в Україні буде вибухонебезпечною. І для цього кожному із нас, як культурному діячу, потрібно докласти максимум зусиль, щоб ніколи більше повторилася ситуація на Донбасі.

Іван Леньо: Я таких митців не знаю. Натомість кожен, хто написав пісню чи вірш або створив фільм, були абсолютно щирими у своїх відчуттях. Тема війни дуже болюча. І треба бути неабияким ілюзіоністом і лицеміром, щоб створити продукт спеціально для піару, і щоб ніхто про це не здогадався. Я вважаю це неможливим.

Іван Леньо: Ми з Євгеном як представники культури дуже тонко відчуваємо дух сучасності, і нас не так легко обманути. Територія Майдану є чимось більшим, ніж просто місцем, куди можна прийти з різними гаслами, розбити намети і створити ілюзію революційного стану.
В тій акції, яку зараз організували деякі політики, немає нічого по-справжньому еволюційно розумного, щоб її підтримали пасіонарії. Це, скоріше, помста або спроба нашкодити деяким політичним силам.
Коли я відчую справжню потребу в серйозних соціальних змінах, обов’язково про це скажу, заохочу своїх друзів. Не важливо — чи то це буде територія Майдану незалежності, чи то площа Риму.

Євген Лавренчук: Питання віку для мене неймовірно важливе. Питання молодого віку. Якщо брати театр як жанр, то театр — це справа молодих. І мистецтво — це справа молодих.
Поясню: тут не йдеться про паспортний вік — йдеться про молодість душі. Скільки б не було років артистові на сцені, на сцені завжди діти. Більше того, в глядацькій залі теж завжди діти. Діти дивляться на дітей.
Іван Леньо: Ніколи не «парився» з приводу віку — ні свого, ні чужого.
Щодо по-батькові — залежно від того, що вклади в цей зміст. У спілкуванні з людьми я легко сприймаю форму "на ти". Чомусь прийнято вважати, що звертання «на ви» апріорі виражає повагу. Я вважаю, що можна говорити людині "ви" і зневажати її. І, навпаки, можна говорити шевченківському лауреату "ти", але з величезною повагою. Між "ти" і "ви" є певна відстань. Думаю, що вигадали цю відстань ті, хто не хотів, щоб люди були ближчими один до одного. Не виключаю, що це одна з чергових знахідок НКВД, або її вигадали ще раніше — в часи царської Московії. Цю градацію дуже добре відчував Гоголь і описав у своїх творах.

Іван Леньо: Будь-хто, хто приходить до влади, для мене є всього-на-всього тимчасовим менеджером, якого я звільню одразу ж, тільки-но відчую його неефективність. Коли я кажу "я", маю на увазі весь свідомий народ України.
Наразі ми маємо тих політиків, яких обирали самі. Очевидно, що тенденції розвитку диктують свої умови, за якими ці політики вже давно не встигають. Очікувати радикальних змін від будь-якої революції у сучасному суспільстві важко — є певна кількість обмежень (демократичних, інституціональних), тому зміни повільні, але вони є.

Євген Лавренчук: За еротику в мистецтві вступилися ще Рембрандт та Гомер. За лайку вступився Франсуа Війон. Все вже було-перебуло. Питання, яке ви ставите, і яке ставив Федір Достоєвський — чи ми варті свободи чи ні? Однозначної відповіді немає.
Я бачив фашистські наслідки "благої" цензури в Росії. Закінчується це арештами режисерів, їх майна і закриттям вистав.

Іван Леньо: Я відчуваю, що ви, шановний Петро, дійсно не дурень і здатні забезпечити себе українським продуктом та обмежитися від впливу чужої пропаганди. Але таких свідомих у нас, на жаль, недостатньо. Тому існують державні коригуючі органи, які, на мою думку, абсолютно справедливо обмежують існування в українському просторі російського культурного контенту як ворожого.

Іван Леньо: Така небезпека є. Але у нас дуже потужний менеджмент. Всі, хто дотичний до створення мюзиклу та його просування, є прогресивними і розумними людьми, які робитимуть усе можливе, щоб цей мюзикл став частиною культурного надбання, але не в межах однієї дати, а на постійній основі, як затребувана і завжди актуальна культурна подія.

Іван Леньо: Я відповім за Євгена, оскільки йому незручно говорити про себе. Це дуже знакова фігура в сучасній режисурі. І я як актор, у даному випадку підлеглий Євгена, скажу, що я в захваті від його манери роботи. Він неймовірно сучасний, глибокий і авантюрний режисер. Все решту, формальне ви можете прочитати про нього у Вікіпедії.

Іван Леньо: З Володимиром Лавренчуком я познайомився у Відні 15 років тому, де на концерті Kozak System до нас підійшов симпатичний і статечний чоловік, який представився головою правління великого банку і шанувальником нашої творчості. Це було зворушливо. І з того доленосного моменту ми з Володею стали справжніми друзями.
А що стосується Євгена Нищука — зрозуміло, що нас познайомив Майдан. Не одна безсонна ніч була проведена саме на його сцені. Майдан взагалі об’єднав багатьох цікавих людей в Україні і став точкою відліку для багатьох дружніх стосунків.

Іван Леньо: Актуальну платівку Got To Be Free ми випустимо для продажу згодом.
Кожна пісня альбому для мене є цікавою, тому виділити якусь із них мені важко. Одна з пісень, яку я виконую, називається "Сотня моя". За весь свій творчий шлях у мене не було жодної пісні, після виконання якої в мене відбувалося б емоційне спустошення. Ця пісня потребує такої кількості емоцій та внутрішніх ресурсів, що не здивуюся, як у майбутньому перед її виконанням мені доведеться приймати якийсь допінг у вигляді віскі. :)
А щодо спогадів, то кожен день, проведений нами на Майдані, був унікальним і неповторним. І в кожному із цих днів були події, про які можна розповідати безкінечно. Найяскравішою подією Майдану був сам Майдан як явище.

Іван Леньо: Так, Kozak System беруть участь у Got To Be Free. У повному складі ми граємо пісню "Брат за брата". Барабанщик Kozak System Сергій Борисенко відігрує повністю партію барабанів у всій рок-опері. Сергій Соловій, трубач Kozak System, грає в декількох піснях. А я, як вокаліст, граю роль позитивного героя Майдану і виконую чотири пісні.

Іван Леньо: Дякую за комплімент. Скажу відверто, було непросто, адже акторська майстерність — це окрема професія, якій потрібно вчитися. І вчитися багато і сумлінно. Все, що мені вдавалося, я робив із натхнення, інтуїтивно. І якщо щось було переконливо у моєму виконанню, то тільки завдяки моїй вірі в те, що я робив. Якщо раптом цих моїх якостей буде достатньо для того, аби мене запросили зіграти в кіно, то, думаю, із задоволенням погоджуся. Але сам в це погано вірю. :)

Іван Леньо: Актуальним є те, що робиться тут і зараз. Сподіваюся, ви купите квиток і прийдете на прем’єру в Театр Франка 24 лютого, щоб переконатися, що рок-мюзикл у нашому виконанні виглядає дуже сучасно і актуально.

Іван Леньо: Спробую відповісти за Володю. Будь-яка мисляча людина, якою, безперечно, є Володя, може бути впевненою тільки в одному — у власних діях і власних рефлексіях. І якщо, згідно з одним із законів діалектики, подібне притягує подібне, ми впевнені, що таких, як ми, достатня кількість в Україні. Саме їм і має сподобатися наша робота.

Іван Леньо: Ні. Це дуже неприємне співпадіння. :)

Іван Леньо: Для нас ця тема однозначна. І кожен із нас був безпосереднім учасником цих подій. Ми щирі у своїх емоціях, тому будь-які звинувачення на нашу адресу будемо вважати недоцільними. Ми робимо те, у що віримо, і за принципом "собаки гавкають — караван іде" ми не звертатимемо увагу на будь-які спекуляції на інсинуації на нашу адресу.

Іван Леньо: Безперечно, плануємо. Саме ті українці, які не мали змоги фізично побувати на Майдані, будуть вражені і захоплені тим дійством, яке ми їм покажемо. За межами України живе і працює близько 15 мільйонів українців, і більшість із них спостерігала нашу революцію з екранів телевізорів. Кожен із них мав велике бажання долучитися, але не мав такої можливості. Я впевнений, що рок-мюзикл Got To Be Free буде сприйнятий із великою долею спраглості.

Іван Леньо: Тому що Got To Be Free попередньо не задумувався як бізнес-проект. Це була творча рефлексія однодумці на доленосні події в країні. Тому коли попередні три покази цього мюзиклу за закритими дверима, для обраних, привели до потреби показати його на широкий загал, питання замінити когось із нас виглядало б некоректно. Ми граємо кожен сам себе. І кожен із нас є частиною живого тіла мюзиклу.

Іван Леньо: Презентації за закритими дверима були своєрідним моніторингом на предмет реакції людей на якість, доцільність, актуальність такого мюзиклу. Адже попередньо все, що ми робили з Володею Лавренчуком, ми робили for funny, для себе. Відгуки тих, хто бачив допрем’єрні покази, змусили нас повірити в доцільність повноцінних гастролей і існування цього мюзиклу як культурного явища не тільки в межах України, а й за кордоном.

Іван Леньо: Відповім я. Думаю, що відмінність рок-опери від мюзиклу в тому, що в рок-опері більше співу, менше театру. І, за аналізом Євгена, у нашій постановці саме так і відбувається.