Ірина Бекешкіна

Вітаю читачів! Не певна, що зможу відповісти на всі питання — я не всезнайка. Але спробую.
Намети стоять під Радою вже понад три тижні. Але не тільки масової, а навіть більш-менш помітної підтримки цієї акції з боку населення — немає. Попри те що вимоги підтримує значна частина людей. Наприклад, у нашому останньому опитуванні ми поцікавилися, чи підтримується ця акція людьми: 20% підтримують, ще 20% — підтримують акцію, але не дії протестувальників. Як бачимо, це доволі значна частина людей. Проте люди зневірені в політиках, і тому зараз дуже важко уявити якісь масові акції, які виведуть на вулиці, власне, політики. Якщо влада буде вести себе розважливо, не вдаючись до насильства, яке може обурити людей, то намети можуть стояти під Радою безкінечно.

Я вже відповіла на це питання.
Тому що люди не вірять політикам, які очолили цю акцію. Більше того, можливо, це моє особисте враження, але деякі психологічні особливості Саакашвілі (зокрема, схильність до істерик) навіть відлякують людей. Люди бояться насильства, а деякі дії протестувальників, принаймні в перші дні, давали підстави для таких страхів.

Це очевидно. Владі простіше сказати, що критика дій влади є "рукою Москви", ніж визнати свої помилки і справді здійснювати необхідні перетворення в суспільстві. Разом із тим, не можна забувати про те, що відповідні служби Кремля працюють, тож якась частка правди в цьому є. І, чесно кажучи, певна стриманість деяких експертів у критиці влади пояснюється не якимось "порохоботством", а тим, що вони просто бояться розхитати соціальну і політичну ситуацію в суспільстві.

Якщо нічого не трапиться, то така вірогідність зовсім незначна. Адже для того, щоб призначити дострокові вибори парламенту, потрібне рішення його самого або рішення президента розпустити парламент, якщо той не працює більше двох місяців.
У Верховній Раді зацікавленість у дострокових виборах мають лише дві політичні сили — "Батьківщина" і "Опозиційний блок", а також певною мірою прибічники партії "За життя" та ще деякі депутати. Але їх явна меншість. Я вже не кажу про ту половину, яка складається з депутатів-мажоритарників.
Що стосується дострокових виборів президента, то у нас взагалі немає закону про імпічмент президента.

Це очевидно. Як кажуть, один у полі — не воїн. Що може зробити одна людина або навіть із кількома своїми прибічниками проти цілої системи? Якщо ти не приймаєш правил гри цієї системи, то залишається або нещадно з нею боротися, долучаючи до цієї боротьби ЗМІ, своїх прихильників поза межами системи, особисті зв’язки та знайомства, або просто піти. Вони обрали найпростіший шлях.
 

Власне, пройшло вже чимало часу після вбивства Павла Шеремета, про яке стало відомо далеко за межами України, але жодних "процесів" це не зрушило. Єдине що відбулося — це подальше падіння рівня довіри до поліції і правоохоронних органів взагалі. До цього можна додати абсолютно безкарні пограбування офісів, заміських дач, квартир. І ці вбивства, які були в центрі уваги суспільства, засвідчили неспроможність наших слідчих органів. Очевидно, вони не розкрили вбивства не тому, що не захотіли, а тому що просто не змогли. І тут, мабуть, потрібне залучення до навчання наших слідчих фахівців із тих країн, де використовують сучасні методи розшуку злочинців (принаймні американські серіали з життя поліції створюють враження, що вони це вміють).

Питання про страхи українців входить до щорічного моніторингу Інституту соціології, тому можна прослідкувати динаміку. Насправді протягом усіх років існування України найбільші страхи у населення були економічні: зростання цін, втрата роботи, закриття підприємств тощо.
Звичайно, після агресії Росії у 2014 році вперше з’явився і збільшився страх військових дій. Але по мірі стабілізації ситуації він дещо відступав, і зараз у українців абсолютно переважають економічні страхи.
Більше того, стабільно тримається страх голоду,  досягаючи 30%, а в деякі попередні роки цей страх поділяли 50% опитаних.

Нового майдану бояться ще й тому, що він, очевидно, не буде мирним. На руках у людей дуже багато зброї. І багато людей, налаштованих радикально (хоч вони і у явній меншості).

Загалом, критичних питань багато. Але я не бачу, як референдум може посприяти їх вирішенню. На жаль, наше суспільство надто схильне до популізму, і я не виключаю, що референдуми можуть лише погіршити ситуацію, сприяючи розгулу цього популізму.
Інша річ, що, на мою думку, слід максимально розвивати місцеві референдуми, на яких би люди висловлювалися щодо таких питань, як, наприклад, будівля театру на Подолі (звичайно, такі місцеві референдуми слід проводити ще до побудови самої будівлі).

На жаль, припинення війни на сході не в першу і навіть не в другу чергу залежить від української влади. Головне — змусити Росію припинити підтримку бойовиків (і зброєю, і зарплатами). І вже тоді головним гравцем стане українська влада. І коли Україна буде контролювати свої кордони, коли відбудеться роззброєння бойовиків, тоді будуть відбуватися наступні кроки щодо деокупації цих територій та їх повернення до України.
А поки що головними суб’єктами, від яких залежить мир на Донбасі, залишаються Росія та світова спільнота, яка чинить на тиск на РФ.

Ми можемо говорити про "відмінності у ментальності" різних регіонів, не тільки Донбасу. Більше того, досить довго Україну ділили на схід і захід. І для цього були підстави, перш за все, пов’язані із зовнішньополітичними орієнтаціями — на Європейський Союз чи на Росію. Проте навіть у цьому поділі Донецька та Луганська області відрізнялися, скажімо, від сусідніх Дніпропетровської чи Харківської областей, перш за все, своєю специфічною монолітністю громадської думки.
Політично протягом останніх років до війни у цих регіонах панувала "Партія регіонів" із деяким включенням "Комуністичної партії". Орієнтація на Росію переважала в усіх східних і південних регіонах України, проте в Донецькій і Луганській областях вона була майже домінантною. Негативне ставлення до членства в НАТО переважало майже в усіх регіонах України (за винятком західних), проте на Донбасі воно було абсолютним (наприклад, у 2013 році у цьому регіоні підтримували членство в НАТО 0,3% населення, тобто одна людина з 286 опитаних там).
Щоправда, ситуація на територіях, які контролює Україна, зараз стрімко змінюється, і колишньої монолітності громадської думки вже немає. Для прикладу, зараз майже 20% підтримують членство України в НАТО. Це — меншість, і це менше, ніж в інших регіонах України, але це більше, ніж це колись було по всій Україні.
І в інших питаннях колишня монолітність громадської думки зникла, рухнула колишня віра в Росію та інтеграційні процеси з нею. Хоча ще 25-30% населення в цьому регіоні ще залишаються прихильниками Росії, але це меншість.
Причому на багато питань третина опитаних відповідають "важко сказати". Тобто відбувається істотний процес змін думок. В якому напрямку він піде, значною мірою залежить від інформаційної політики та діяльності громадських організацій.

Спеціальних досліджень ми не проводили, але були питання, пов’язані з забороною російських соціальних мереж. І думки поділилися регіонально: ця ініціатива була підтримана мешканцями заходу і центру, а не підтримана — на сході і півдні країни. Багато залежало від того, чи були ці громадяни користувачами соцмереж, які заборонялися.
Якщо говорити про моє ставлення, то я вважаю, що заборони повинні бути більш вибірковими, тобто забороняти можна лише те, що становить справжню небезпеку, — якщо йдеться про фільми, передачі. А перейменовувати міста та вулиці потрібно в тому випадку, якщо вони названі іменами негідників. Бо чим завинив Пушкін, Тургенєв, Толстой, їй Богу, не можу зрозуміти.

Про це можна довго говорити. Якщо коротко: сьогодні ми "відпустимо" Донбас і Крим, а завтра — Закарпаття, Одеську і Харківську області…
Причому що значить "відпустити"? Це значить визнати окупацію законною. Я вже не кажу про те, що це "відпущення" не буде підтримане більшістю громадян. І тому жоден політик, принаймні вголос, цього не запропонує.

Насправді різні соціологічні служби на однакові питання надають дуже подібні результати. Я підозрюю, з чим пов’язане Ваше питання. Але якщо в списки, скажімо, кандидатів у президенти запропоновано різну кількість і різних кандидатів, то результати будуть різними. Якщо конкретно додати до переліку Вакарчука, це вплине на ситуацію, і результати будуть інакші. А якщо ще немає реального списку кандидатів, то, ймовірно, можна включати яких завгодно кандидатів.
Інша річ, що іноді з’являються (а ближче до виборів будуть з’являтися ще частіше) так звані "соціологічні служби", які насправді жодних опитувань не проводили. Як ви думаєте, чому вони з’являються? Саме тому, що реальні соціологічні служби, які діють в умовах дійсної конкуренції, не будуть «за окрему плату малювати що завгодно».
Зрозумійте, поганою ковбасою можна нагодувати лише раз, а далі люди не будуть її купувати. І соціологічні служби, які працюють на ринку багато років, не будуть ризикувати своєю репутацією.

Я вже відповідала на це питання. Врегулювання конфлікту на Донбасі, в першу чергу, залежить від Росії і тиску на неї Заходу.
Моя думка: до президентських виборів у Росії не варто очікувати радикальних змін, оскільки Путіну слід підтримувати імідж «крутого хлопця». Але після виборів, думаю, Росія буде поступово відходити від Донбасу, намагаючись зберегти обличчя, бо Донбас їй обходиться надто дорого і не приносить особливої користі.
Ситуація з Кримом істотно відмінна. "Крим-наш" підтримує 80% населення Росії, на відміну від Донбасу. Про те, що Крим — це Росія, постійно кажуть очільники РФ. А про Донбас вони, навпаки, постійно кажуть, що це — Україна.
Хоча Україна об’єднує ці два питання, для Росії вони різні, тому, напевно, однакових рішень тут не буде. Шанси на повернення Криму в найближчі десять років Ви самі називаєте примарними.

Напористість у ліквідації тих прогалин, які утворилися за багато років, потрібна. Наприклад, українська мова — державна, і вона має стверджуватися в цій якості. Але я не підтримую непотрібного радикалізму, який ображає людську гідність (наприклад, жбурляння монетами в обличчя касиру). Це тільки озлоблює людей і дає протилежний ефект. Українська мова має стверджуватися позитивними методами.

1. Українці не змирилися з втратою Криму. Більшість із них вважає, що Крим — наш, український. Згідно з даними опитувань, більшість переконана, що заради миру на Донбасі потрібні компроміси, проте ті конкретні компроміси, які пропонує Росія, виявляються для українців неприйнятними.
2. Ставлення до ЄС та НАТО змінив не Майдан, а агресія Росії, через яку східний вектор просто рухнув. І зараз більшість підтримує не лише вступ до ЄС, але й до НАТО.

Ваше питання більшою мірою риторичне. Корупції у владі у нас поменшає тоді, коли люди не будуть обирати у владу тих, хто задіяний у корупції. В українців є можливість проявити свою нетерпимість до корупції на майбутніх виборах.

Основна зміна, яка відбулася, — це втрата рівноправності східного і західного векторів орієнтації, оскільки орієнтація на Росію різко зменшилася.
Що стосується ментального наближення до Європи, то важко сказати, що це таке. Адже сама Європа — дуже різна: так, наприклад, ментальність греків істотно відрізняється від ментальності німців. Єдине, що нас досі істотно відрізняє від європейської ментальності, — це неповага до закону і терпимість до побутової та повсякденної корупції.

До агресії Росії Путін мав успіхи в Україні, принаймні, за даними моніторингу Інституту соціології, куди включалися питання оцінки президентів різних країн. І тоді оцінки Путіна істотно перевищували оцінки всіх українських президентів. І лише після агресії Росії ситуація змінилася. Але абсолютним "улюбленцем" українців зараз є Лукашенко. Тож, очевидно, українці мріють про "сильну руку", але, як свідчать більш детальні дослідження, не диктатора, а «посланця Бога», який спуститься і вирішить усі наші проблеми.

Перш за все, слід нагадати, що «Партія регіонів» на виборах 2012 року отримала 30% підтримки, а після Майдану і втечі Януковича рейтинг ПР рухнув. Її прихильники у своїй більшості просто не пішли на вибори у 2014 році, а частина з них проголосувала за «Опозиційний блок», який став наступником «Партії регіонів». Зараз до цієї партії повертаються колишні прихильники, рейтинг зростає, але йому ще далеко до колишній результатів. Згідно з останніми опитуваннями серед усього населення, рейтинг «Опозиційного блоку» становить 6,6%. Навіть якщо порахувати до тих, хто визначився з вибором, це буде 12%, а це далеко не ті результати, які були колись. Тому реваншу не буде. «Опозиційний блок» буде лише однією з партій, яка пройде на виборах.

А кого б запропонували Ви? Зараз до виборів ще далеко.
Щодо "темної конячки", то вона принаймні повинна дуже часто з’являтися на популярних телеканалах. Якщо таке буде, то ми побачимо.

Здивувати мене важко. Чесно кажучи, останнім часом дивують деякі рішення (або не рішення) влади.
Провальним політиком року є Надія Савченко, на яку значна частина суспільства покладала свої надії, а потім вона просто рухнула з п’єдесталу.

Не знаю, я — не Кассандра. Гаряче буде, бо фактично починається виборча кампанія. Тож заворушень теж буде чимало. Спокійного життя не обіцяю.

Я вже відповідала на це питання.
Тому що люди не довіряють політикам взагалі, Міхо — зокрема. Люди можуть вийти на вулиці, якщо їх одночасно щось дуже обурить. Проте знов-таки виникають питання про лідерів, за якими вони зможуть піти. Зараз я таких не бачу.

Вважаю, що курси з вивчення української мови вкрай потрібні, і не лише онлайн.

Я не є фахівцем у нинішніх процесах, які відбуваються в Росії. Але мені здається, що зараз російська влада намагається вибудувати історію Росії як загальну славу, щоб люди відчували гордість за свою країну, якщо не в нинішньому її стані, то хоча б за минуле, щоб вони відчували себе нащадками славної історії. Тому одночасно відбувається відбілювання і Сталіна, і Леніна, і царської сім’ї, і ще багато чого — щоб все в історії було чудово.

В ностальгії за радянськими часами комуністична ідеологія ні до чого. Переважно це люди пенсійного віку, які ностальгують за стабільністю радянських часів, можливістю принаймні жити на пенсію (радянська політика передбачала дуже низькі ціни на продукти та комунальні послуги, але високі ціни на одяг, взуття та все, що не входить до переліку предметів першої необхідності).
Що стосується власне "комуністичної ідеології", то очевидно, що це була нереалістична утопія, і люди це розуміли. Але «зрівнялівка» їм подобалася — мовляв, у мене, може, й бідненько, але й у сусіда також. І тому зараз різкий поділ суспільства (не завжди справедливий) людей, звичайно, дратує, особливо з того покоління, особливо тих, кому доводиться жити лише на пенсію. І комуністична ідеологія тут ні до чого.

Не можна будь-яку дурню пояснювати "поверненням комунізму". Запрошення Симоненка було явним прагненням до якоїсь сенсації.
Книгу Авакова "з Лєніном і піанєрами" не бачила, тому нічого сказати не можу.