Вахтанг Кіпіані

Російський чинник у цій темі існує, але він другорядний. Ясна річ, Росія намагається використати ситуацію або погіршити її, виходячи з власних потреб. Однак нинішній гірший стан українсько-польських стосунків пов’язаний із внутрішньою польською ситуацією. Партія Качинського намагається максимально розширити свою електоральну базу за рахунок так званих "кресов’яків", предки яких жили на території, яка зараз є Україною, Білорусією та Литвою. Тому не Бандера, умовно кажучи, винуватий у погіршенні двосторонніх стосунків, а бажання польських політиків побудувати режим на кшталт орбанівського в Угорщині чи навіть путінського. Ми про це менше чуємо, але нинішня польська влада робить абсолютно неприпустимі заяви і щодо німців, і щодо євреїв, які "не глорифікують УПА". Тобто проблема не в тому, що робимо ми, а в тому, що хочуть побачити Качинський і його партія.

Однієї історії у нас не буде, бо ми не тоталітарна держава. Є розмаїття поглядів на те, що було, і ще більше інтерпретацій. Історія була і завжди буде інструментом політики. Але водночас існує академічна, справжня історія, яка політиці не підвладна, і є державна політика в царині історії. І думаю, що ваше питання якраз про неї. Тут я не є, слава Богу, однодумцем Вадима Рабіновича і вважаю, що Український інститут національної пам’яті є одним із найбільш ефективних органів влади, який в рамках закону виконує свою функцію і зовсім не заважає історикам писати свої історії.

Це дуже хороше питання, на яке можна все життя відповідати і не відповісти. Українсько-польські стосунки в ХХ столітті були дуже напруженими, а потім розумні люди з обох боків знайшли можливість для діалогу. Проте зараз цей діалог фактично припинений. Нам потрібно вести діалог, а не сперечатися. Тому що правда буде у кожного своя, і важко буде прийти до спільного знаменника тим, хто мріє про польський Львів чи польське Вільно, і тим, хто впевнений, що на цих землях має бути Українська та Литовська держави. Одним словом, історія вчить, але не має заважати.

Я б не хотів навіть думати про те, що міг би повернутися 1944 рік. Трагедія депортації і незчислені жертви — це ніби пігулки проти тоталітаризму. Втім Путін ці «пігулки» ніколи не приймав. Тож ми бачимо системні репресії проти кримських татар у Криму. У них відібрали форму самоорганізації національного життя — Меджліс, роблять все, щоб відірвати їх від віри, зменшують можливості для розвитку кримськотатарської мови. І кримців, і українців, і росіян у Криму чекає одне — деокупація. Але коли це станеться, я, на жаль, не знаю.

Це дуже важливо, і я по-людськи вдячний американським політикам цього штату, які не маючи жодного профіту з цього рішення, його ухвалили. Це жест підтримки, не більше. І це не перша і, думаю, не остання подібна підтримка з боку американців та людей із інших країн. Такі рішення приймалися і в Південній Америці, і в країнах Європи і навіть у країнах колишнього Радянського Союзу. Це — справжня солідарність, коли трагедія геноциду викликає співчуття. Після цього рішення дехто з американців погуглить, що таке Ukrainian famine, і дізнається про мільйони жертв. Хоча б за це сенаторам можна подякувати.

Птахами я цікавлюся 40 років. І до певного моменту планувалося, що орнітологія стане моєю професією. Але наступила Перебудова, почали відкриватися архіви, стала виходити незалежна преса, і я попросив птахів трошки почекати. У мене збереглися шкільні блокноти з переліками птахів, яких я бачив. Десь три роки тому я їх знайшов і подумав, що я їх "обнулю". І почав вже не просто спостерігати, але й фотографувати птахів, починаючи із найзвичайніших, які живуть довкола нас у Києві. І так, починаючи від горобців, їх у Києві, до речі, два види — хатні та польові, і до більш рідкісних, але присутніх у міському середовищі видів, фіксую. От вчора, приміром, пішов вранці на озеро Вирлиця, що на Позняках, і зняв вухасту сову, синицю ремеза і зозулю. В Україні живе понад 400 видів птахів — я зняв трошки більше сотні. Фотополювання вимагає концентрації, сили волі, бо іноді треба встати рано вранці, і твердої руки, бо часто птах сідає на гілку чи пролітає перед тобою, і в тебе є лише пару секунд, щоб його зняти. Але коли це вдається, це момент маленького щастя.

Це захоплення родом із дитинства. І, виходить, що я знову в нього впав. :)))

Людина, яка "рветься" отримати цю папірчину, — ідіот. Ці "паспорти" ніколи не матимуть жодної ваги. І це, дійсно, технологія окупантів. Треба менше на це звертати уваги.

Мені важко оцінити юридичну техніку цього кроку, але те, що депортація кримськотатарського народу, як і інші злочини комуністичного тоталітаризму, мали бути розслідувані — очевидно. Німеччина до сьогодні розслідує злочини нацистів, Польща і Литва — дії окупантів усіх кольорів. Якщо для того, щоб порушити справу, потрібно висунути підозру неживим тиранам, нехай. Головне — щоб держава визначилася у своєму ставленні до цього злочину, засудила його і здійснила певні кроки для меморіалізації пам’яті про нього.

Я нічого не чув про цей конфлікт. Але намагання декого змусити всіх ходити "в ногу" мені не подобається. Ми — різні, і це прекрасно.

Ні. Ці «викличні» декорації зіграли свою роль — вони супроводжували цикл з шести програм про крах Радянського Союзу. Зараз ми говоримо на інші теми, приміром, про Центральну Раду чи художника УПА Ніла Хасевича, і тому зробили нові декорації.

Я не компетентний у таких речах. Хочу, щоб війна закінчилася, і окупанти забралися з України.

Я підтримую максимальне дистанціювання від усього російського і багато років сам не вживаю, і члени моєї родини не купують російських товарів. Тому санкції проти російських компаній підтримую: щодо соцмереж — на 100%, щодо бухгалтерських програм — рішення було немудре, адже величезна кількість малих бізнесів працюють на них. Треба було попередити підприємців, що через певний час будуть введені санкції і проти "1С". Це дало б можливість людям, які самі себе годують, які не чекають на державну підтримку, закласти в бюджет наступного року гроші на навчання, закупівлю нового програмного продукту і т.д. Якщо ми хочемо швидше йти від Москви, то нелогічно стріляти собі в ногу на початку цього шляху.

Думаю, що більшість іноземців, які приїздили працювати в українській владі, мали ідеалістичні бажання і уявлення про те, як вона влаштована. Система їх виштовхала.

За понад три роки ми зробили десь 250 випусків передачі. Гостями були десь 400 істориків, політиків, очевидців подій. Поступово ми запрошуємо тих, кому є що згадати. Ще не було випадку, щоб нам хтось відмовив. Іноді проблема — привезти цю людину, якщо вона за кордоном, або приїхати до неї, якщо вона живе не в Києві. Але ми шукаємо можливості і говоримо "з тим, із ким треба".

Щотижня ми робимо випуск "Історичної правди". Це є перший рівень роботи. Другий — це мрії, які ми реалізуємо. Захотілося зробити програму про перших українців у Канаді — зробили. Задумали записати українців, які пережили Голодомор, потім переїхали до США і давали свідчення конгресовій комісії на початку 80-х, — записали їх. Навіть при невеликих можливостях не найбагатшого телеканалу все можна зробити. У планах кілька документальних фільмів, які зніматимуться цього літа.

Ця книга є колективною працею двох десятків наших колег — істориків та журналістів з України, Польщі та Росії. Вони один одного доповнюють, хоча між собою і сперечаються. Ми не ставимо мети узагальнити дві правди. Це і не потрібно, і не можливо. Ми показуємо різноманіття підходів до описання і рефлексії на теми Волині, краху ЗУНР, співпраці української та польської антикомуністичної еміграції. Показуємо як трагедії, так і моменти співпраці. Пишемо не тільки про ОУН, але і про діячів мистецтва, згадуємо Василя Стуса, який, реагуючи на виникнення профспілкового руху "Солідарність", навіть написав, що хотів би бути поляком.

Щотижня в колекцію Музею-архіву преси потрапляють десятки експонатів. На останньому тижні це 300 кг газет, передвиборчих матеріалів, які ще не встиг навіть розібрати. Кожен новий пакунок — це щось унікальне. Зараз у колекції понад 33 тисячі найменувань періодичних видань, і, здавалося б, все важче себе здивувати, але, тим не менше, новинки є щодня.

Я дуже люблю розмовляти із безпосередніми учасниками подій. На жаль, це люди, які відходять. Три роки тому ми легко могли запросити на ефір когось із членів ОУН чи вояків УПА. Сьогодні практично не залишилося тих, які могли б прийти в студію. Це покоління відійшло на наших очах. І я тішуся, що багатьох із них ми записали. Те саме стосується і дисидентів. Приміром, ми записували інтерв’ю із Богданом Сорокою, Євгеном Сверстюком чи Лесем Танюком за кілька днів до їхнього відходу. І кожна така розмова є особливою, бо, розмовляючи з такими людьми, ми доторкаємося до минулого. Одне діло — прочитати в книжці, а інше — чути від людини, яка це бачила на власні очі.

Наразі тільки донька Тамара є студенткою УКУ, і вона "історичними шляхами" точно не йде. Хлопці підростуть і вирішать самі, а ми їм допоможемо. Але якщо навіть не підуть — це не трагедія. У них своє життя.

Я кілька разів балотувався в народні депутати, і кожен раз український народ казав, що є кращі. Вони нами і керують. Намірів робити це далі не маю. :)

Я не є "прихильником привселюдних FB-вияснень стосунків". Просто не розглядаю Фейсбук як місце віртуального життя — це частина реального. Тарас Чорновіл кілька разів невмотивовано збрехав і не знайшов сили волі вибачитися. Хоча і "зніс" перший брехливий пост. Намірів зустрічатися з ним не маю. Між газетами, птахами і Чорноволом я вибираю перше і друге.

Я є консерватором. Вважаю, що попередній "камерний" півгодинний формат, формат розмови з гостем з якісними сюжетами всередині був оптимальним. Але колеги хочуть експериментів. І прямі ефіри — це один із шляхів пошуку нового образу програми. Чи це корисно для справи — для мене ще не очевидно. Але те, що це дає можливість бачити, як люди думають, згадуючи минуле, цікаво. Мені подобається робити телевізійну "Історичну правду", і я за три роки жодного разу не жалкував, що запропонував ZIKові її знімати.

Олігархізація, безкультурність і відсутність горіння. Перше вирішується змінами в політиці. Друге — освітою. А третє — внутрішньою мотивацією кожного конкретного журналіста. Не існує універсального рішення, щоб змінити все одразу — можна мінятися самому.

Я максимально підтримую "українізацію" радіо та телеефіру. Тому вітаю всі кроки, які до цього ведуть. Людина, яка за 25 років незалежної України не змогла вивчити державну мову на рівні можливості нею спілкуватися, не викликає в мене бажання її захищати. Певен, що колеги, які вели програми російською, зможуть це робити і українською. Крім того, я не знаю жодного телевізійного продукту, унікальною пропозицією якого була б його російськомовність.

Бо це дуже виснажлива праця — кожного тижня читати книжку і писати про це 10 тисяч знаків. Я книжки продовжую читати, але часу писати, на жаль, все менше.

Вважаю, що кожна нормальна людина має прочитати книжки Джеральда Даррела. Вони дають можливість любити природу і людину на її тлі. А далі — хай кожен читає те, що хоче.

Мені це не подобається. Вони точно не є і не будуть журналістами. Це продовження політики в інший спосіб.

Мене регулярно запрошують на російські політичні ток-шоу. Відповідь одна — я приїду, коли Росія забереться з України, а Путін сяде на лаву підсудних. "Колеги" з НТВ та інших каналів, які телефонують, у цій ситуації кажуть: "Ну, мы все понимаем". Вважаю, що ті, хто їздять у Росію на ток-шоу, є "корисними ідіотами" російської пропаганди. І заробітчанами — не секрет, що за це платять. Я зневажаю тих, хто заробляє "юдині срібляники" у такий спосіб.

Не тільки ті, що при владі, але й усі ми.