Василь Шкляр

Ну, я ж і сам «укропівець», то що я вам тут можу сказати? Наші політичні сили неоднорідні, в кожній є люди, які можуть імпонувати і які викликають недовіру, тому висновки треба робити, як каже Святе Письмо, «за плодами». Українці звикли голосувати за «привабливі обличчя», бо в нас не склалася класична партійна система, немає конкуренції ідей, програм тощо. Я не схильний тут за когось агітувати, але мені здається, що війна, крім усього, стала ще й тим рентгеном, який просвітив нутро усіх політиків. Візьміть бодай один епізод — блокаду ОРДЛО, і ви побачите, хто відверто став на захист національних інтересів, хто пішов проти них, а хто звивався, як вуж на сковороді. Тому в мене найперший критерій у виборі політичної сили — це її внесок у майбутню перемогу над московським загарбником.

Правильно. Але на цьому тлі дуже дивним виглядає надання українського громадянства та державної охорони російському комуністові, який голосував у Госдумі за анексію Криму. Кажуть, що він був дуже важливим свідком у справі Януковича. Пацани, вам ще мало свідків у цій справі? Схаменіться.

Ні, ніколи не перечитую. Я їх добре пам’ятаю. Можу дещо читати на пам’ять, особливо з «Чорного Ворона». Іноді, як щось найде, бува, візьму якийсь роман, розгорну навмання і перегляну абзац. «Гм… — скажу собі під ніс. — Може бути».

Якщо говорити лише про художні твори, то ні. Потреби у компромісах ніколи не виникало. Моє щастя у тому, що найбільшу втіху мені приносить робота, яку я роблю без принуки.

Гм… Цікаве запитання. Якось над цим ніколи не думав. А що, буває й таке?

Важко сказати. Можливо, таке враження складається через те, що раніше менше було всілякого дешевого читва. З іншого боку, й серйозної літератури нині більше. Сам я теж не великий шанувальник літератури, над якою постійно треба напружувати мізки. Мені здається, що все красиве й цікаве мусить творитися без напруги. Щоб не чути було, як коліщата крутяться в голові. Щоб не видно було швів. Художній твір насамперед мусить сприйматися на чуттєвому рівні, а відтак — інтелектуальному. Але це всього-на-всього моя приватна думка.

Наше кіно лише спинається на ноги. Щоб з’явилися шедеври, треба зняти сотні і сотні фільмів. Мені теж багато чого не подобається в цих екранізаціях, але я вітаю їхню з’яву. На почин — це непогано.

Найбільша проблема у режисерові. Пошуки не припиняються — від Києва до Варшави. У нас ще ніхто не знімав історичний фільм такого формату. Звідси побоювання, сумніви, застороги. Зволікання мене тішить лише тим, що продюсери хочуть зробити справді якісне кіно.

Частина Донбасу у своїй більшості пішла за Росією. Це визнаний факт. Більше того, тамтешній люд закликав сусідню державу ввести війська і сам підняв зброю супроти українців за те, що вони українці. Ми бачили й бачимо багато виявів фізіологічної ненависті. І тепер мене не цікавить їхня ментальність. Я не хочу повертати ту територію ціною життя кращих синів України. Вона того не варта. Хтось мене запитає: «А ти збирав ті території, що роздаєшся ними?» Я відповім: «А ти народжував тих тисячі й тисячі українців, які поклали і далі кладуть свої голови за Донбас? Чому ж ти сам не береш зброю і не йдеш на передову?» Але велика проблема в тому, що Росія не хоче, аби Донбас пішов у вільне плавання. Їй потрібен загрозливий для нас регіон на теренах України. І тут інтереси Кремля, хай навіть мимоволі, збігаються з офіційною позицією Києва.

Аналоги вражають. Власне я вже казав, що нині триває столітня війна Росії проти України, це лише чергова гаряча фаза. Та сама гібридність, те саме використання «п’ятої колони», бунт денаціоналізованого люмпену, постійне провокування поділу на своїх і чужих. Ну, і, звичайно, жертовність героїчної меншості на тлі масової пасивності та байдужості. І ворог був такий же відвертий у своїй зоологічній ненависті до української нації. Тоді теж, як і сьогодні, убивали тільки за те, що ти зодягнув вишиванку.

А я постійно мандрую в часі. Нині, наприклад, я живу в 1947 році — це час підпільної боротьби бандерівської ОУН. Коли писав «Залишенця» чи «Марусю», то жив у 1917-20-х роках. Це майже без перебільшення, я цілком занурююся в той час, в його атмосферу, колорит, запах, матеріальні дрібниці.

Ні, серйозних зауважень з погляду історичної достовірності від фахівців не було. У мене з істориками дуже добрі взаємини. Деякі твори я даю їм почитати як експертам ще до виходу книжки. Наприклад, редактором роману «Чорний Ворон» був Роман Коваль, найбільший знавець повстанської боротьби в Холодному Яру. До документів та мемуарної літератури я також уважний. Скажімо, майдан, який відбувся у Києві 31 серпня 1919 року, коли галицькі війська визволили столицю від більшовиків, у романі «Маруся» зображено майже похвилинно.

1. Я думаю, що головне написати цікаву людську історію на тлі її епохи. Не варто націлюватися на якогось абстрактного майбутнього читача. Люди впродовж тисячоліть мало змінилися. Я написав два романи за радянської доби, і нині вони успішно перевидаються.
2. Мабуть, у житті кожної людини траплялися загадкові речі. Я не люблю казкової містики в літературі — тобто того, чого бути не може в принципі. Мене більше приваблює, сказати б, реальна містика. Ось приклад. Коли я працював над романом «Залишенець», то мені треба було зазначити місцину, де Чорний Ворон зустрівся з отаманом Гризлом. Я знав, що сталося це десь біля містечка Мокра Калигірка. І мені треба було придумати назву якогось хутірця, чи урочища, чи лісочка. Я не надав тому особливого значення і написав, що зустрілися вони біля Заячої балки. А потім думаю: стривай, щось не те. Заєць начебто символізує страх, а тут два такі отамани! Давай ліпше напишу «Лисяча балка». Лис усе-таки ближчий до мудрості, хитрості. І написав. А далі знов собі думаю: то ти, сучий сину, лінуєшся поїхати до Мокрої Калигірки і роздивитися, що там довкола неї є? Ану гайда! Сідаю в машину і пру на Черкащину. Недалеко, двісті кілометрів. Доїжджаю до Мокрої Калигірки і раптом бачу синенький шляховий вказівник праворуч, а на ньому напис… Я остовпів! Напис — «Лисяча балка». Оце і є моя містика.

Дякую вам за таку високу оцінку моєї праці. Звичайно, прихильність читачів стимулює до совісної роботи. Може, тому я пишу без поспіху, ніколи себе не підганяю. Люблю посмакувати словом. Понюхати його. Спробувати на зуб. Прочитати вголос, як нікого немає поблизу. Бо я великого значення надаю інтонації. Переставиш місцями слова — інша інтонація, інший настрій, темп. Я дуже люблю свого читача. Сприймаю його як свого співавтора, лишаю йому прогалини, де він сам собі щось домислить і зробить висновки.

Та я здавна потроху писав дитячі оповіданнячка. Це під настрій. Тут як із тією містикою. У нас дуже багато казок та всіляких фантазій, а я люблю реалістичне дитяче оповідання. Воно має в нашій літературі міцні класичні традиції. Від Тесленка, Коцюбинського і до Григора Тютюнника. Десь уже на виході друга книжка — «Помста баби Яги».
Видавець запропонував друкувати книжки двома мовами — рідною та англійською. Щоб діти іноземну мову вчили.
Ну, а що легше писати — дорослу чи дитячу прозу, то, мабуть, усе-таки дорослу. Дитяче оповідання можна написати за годину, а роман… Не питайте.

Напевно, це все-таки Андрій Крайній із роману «Ключ». У загадкову історію цього персонажа вплелися навіть деякі автобіографічні моменти. Риси характеру? Ну, може, іронічний погляд на абсурдні речі цього світу, незважаючи на їхній трагізм. А взагалі частка авторського «я» присутня в кожному герої. Іноді навіть у негативному.

Трирічна безрезультатність «мінського процесу» засвідчила його неспроможність. Дехто каже, що ці домовленості все-таки зупинили ескалацію масштабної агресії, але це не так. Ширший наступ зупинили українські воїни, які зрозуміли, що вони не в зоні АТО, а на передньому краї вітчизняної війни супроти московського окупанта. Доля війни вирішиться не в Мінську, де в перемовинах часто балансують інтереси зовнішнього і внутрішнього ворога. Доля війни, хоч як це дивно звучить, вирішуватиметься на майбутніх виборах парламенту і президента.

Виходячи з класичного «кому вигідно», то ні українцям, ні полякам такий «трафунок» користі не дає. Навіть радикалам. Так склалося, що Польща свого часу стала найбільшим прихильником і адвокатом України в Європі. І зрозуміло, що розбрат між нашими країнами сіють ті, хто хоче будь-якою ціною втримати Україну в пострадянському просторі. Крім того, в часи, коли піддаються сумніву переваги Євросоюзу, в серйозних політичних колах «прокинулися» проекти альтернативних альянсів. Наприклад, існує реалістичний погляд на балто-чорноморську політичну унію, основу якої складуть якраз Україна, Польща, країни Балтії… Тому клин між Україною та Польщею — це для тієї ж Росії питання життя і смерті. Ціна такого питання спричинилася до системного руйнування наших взаємин з поляками. Якби випадок з польським консульством був поодиноким явищем, то можна було б припускати навіть божевільний вчинок якогось екстреміста. Але ж це лише один із епізодів цілого ланцюга послідовних провокацій. Почерк знайомий з давніх-давен. Згадаймо провокативні боївки НКВД-МГБ, які під маскою бандерівців воювали проти мирного населення.

Мені подобається сучасна українська література. Жаль тільки, що в нашому письменстві забагато, як сказав би Дмитро Донцов, травоїдних творів і менше пасіонарних. Це, звичайно, грубий, умовний поділ. А те, що є нетлінним, а що перебутнім, покаже сито часу. У нього свої критерії і примхи. Письменникові не личить тут вказувати пальцем.

Я літературу поділяю на цікаву і нудну. Термін «висока» придумали ті, хто хотів би виправдати аморфність художнього мислення яловими медитаціями. Існує ще термін «масова література», яка начебто нижче стоїть за «високу». Але наймасовіший письменник у нас Шевченко.

У літературі має право на свою присутність абсолютно все. Розумні межі залежать від таланту письменника, його почуття міри і доцільності того чи того епізоду в загальній канві твору.

Перекладачі переважно працюють на замовлення видавців. Колись я перекладав здебільше з вірменської, бо знаю цю мову. З «Тарасом Бульбою» Гоголя історія особлива. Я переклав перший варіант цієї повісті, де ще не було дурниць про «рускую зємлю» і «руского царя». Гоголь додав ці нісенітниці під тиском російської критики, яка вимагала від нього «усіліть общєрускій ідєйний смисл». Вам це нічого не нагадує про «рускій мір»? Тому я працював над перекладом з таким відчуттям, ніби Гоголь написав «Бульбу» українською мовою, а потім через цькування москалів спалив першотвір. І мені випало його реставрувати. Тепер я думаю, що якби Гоголь ожив і прочитав мій переклад, то спалив би свій доопрацьований і канонізований варіант «Тараса Бульби». Ось з якою любов’ю я працював над перекладом цього шедевру.

«Чорний Ворон». Цей роман я писав тринадцять років. Ну, не щодня сідав і писав. Багато працював з документальними джерелами, з архівними матеріалами. Це була тема, яку не можна було розвивати на рівні фантазії. Не скажу, що працювалося тяжко. Робота приносила мені надзвичайну творчу насолоду. Коли поставив останню крапку, сказав собі: «Молодець. Ти це зробив». У шухляді нічого не маю. Видавці б не дозволили. Маю лише в комп’ютері майже завершений новий роман «Троща».

Порівняння образне, до певної міри зрозуміле. Але той-таки Гоголь показав, що можна свою «дитину» й спалити. Зрештою і його герой Тарас убиває свою дитину. Тут є своя містика.

Дякую на доброму слові. Мені здається, що як для письменника я аж надто багато займаюся політикою. Може, цього не видно збоку. Але як почнеться у вас якась руханина, то кличте. Я приїду.

Я вже видав повість «Чорне Сонце» про нинішню війну, яка має підзаголовок «Дума про братів азовських». Зараз важко сказати, чи вдасться написати масштабніший твір про події на Сході. Але й роман «Троща» — це драматична сторінка цієї-таки російсько-української війни, яка триває вже століття.

На війні, як і скрізь, є різні люди і сприймають вони жорстоку дійсність по-різному. Я більше спілкуюся з добровольцями, і вже саме це означення воїна говорить про його особливу закваску. Війну такі хлопці бачать як чоловічу роботу, яку треба виконувати добросовісно, бо, крім них, цього більше не зробить ніхто. Наші дрібні метушливі клопоти їм навіть не смішні, а просто незрозумілі. Так, в одних надламується психіка, декого напосідає апатія, але в більшості це люди, які навіть воювати уміють весело, з вигадкою, з певною зневагою до смерті. Люди, які перемогли страх. Не позбулися його, а перемогли. До мене недавно приїжджав один воїн із незвичним проханням. Він прочитав роман «Маруся» і переконував мене, що нині таких Марусь багато є на війні і треба зняти про них фільм. Хлопчина з перебитим на війні плечем у цивільному житті наївний, він думав, що письменник клацне двома пальцями — і завтра розпочнуть знімати кіно. У нього в голові вже був готовий сценарій: почати з отаманші Марусі, Олександри Соколовської, а потім показати, як вона відродилася в нинішніх дівчатах на війні. Показати наших снайперок, санітарок, які були під вогнем більше за чоловіків. Та що ми, — казав хлопчина, — війна це наша робота, а ось вони, жінки і дівчата, взяли на себе основний тягар. Ми сиділи в невеличкій кав’яренці, за сусіднім столом два його ровесники обговорювали моделі айфонів і тупо водили пальцями по екранчиках, як тепер це роблять більшість людей, а він, хлопчина з перебитим крилом, благав мене, щоб зняти кіно про Марусь. Війна справді розділила українців на два світи.

На жаль, нічого особливого. «Уми», які зрадили батьківщину, не підлягають ні мистецькому впливу, ні перевихованню. Що казати про сіру масу, якщо навіть деякі ті ж таки артисти опинилися по той бік барикади? Актор, котрий разом з Іваном Миколайчуком грав у геніальному українському фільмі «Пропала грамота», опинився в міністерському кріслі області-відщепенця.

Ні, не було. Усе своє свідоме життя я хотів бути українським письменником і мати велике коло своїх читачів. Я своєї мети досяг. Гадаю, ця «посада» вища за депутатство і президентство. А що довговічніша — це точно. Інша річ, що в українських реаліях, де постійно під загрозою не лише державність, а й саме існування нації, важко стояти осторонь політики.

Я не сказав би, що інтелігенція мовчить. Так, її голос не гучний, бо всі потужні засоби масової інформації, за окремим винятками, не ретранслюють думку духовної еліти нації. А якщо ви й почуєте гострий, як оце ваше запитання, протест з боку інтелектуала, то верховним поводирям на це начхати. У нас побудована така система влади, що інтелігенція не може мати впливу на стан у країні. Вона може лише вийти разом з усіма на майдан і битися головою об мур. Ми з вами живемо в країні абсурду, здеформованій політиками-мародерами. Хіба не абсурд, що державний «нафто-газовий король» отримує платню у шістсот разів більшу, ніж інтелігент-учитель? Це означає, що держава оцінює його соціальну вагу вище, ніж шестиста педагогів. Хіба не абсурд, що цей-таки «нафтовик» отримує зарплатню більшу, ніж Трамп, Меркель і Оланд, разом узяті? Але ще більше диво у тому, що всі оці новітні керівники — від Укрзалізниці, Укренерго, поліції і до антикорупційних бюро — оплачуються вище, ніж Порошенко і Гройсман, але вони, Порошенко і Гройсман, не хочуть балотуватися на ці фантастично оплачувані посади, а тримаються за свої, значно скромніші. Чому? Таких прикладів не злічити. Я не для них писав «Чорного Ворона». І мені, авторові, навіть не личить пояснювати, для кого і для чого. Думаю, мої читачі мене тут добре розуміють. Але крик вашої душі я теж розумію всім серцем і не виправдовуюся, а приєднуюся до вашої тривоги.

За законом. Наші незалежні ЗМІ незалежні лише від українських законів. Влада заплющує очі на всі антиукраїнські випади. Потім знов будуть казати, що ми програли інформаційну війну. Та ви навіть не вступали в жодну інформаційну битву, кожну ворожу акцію ви зустрічали якщо не з хлібом-сіллю, то з піднятими вгору руками. Цю війну ми й далі успішно програємо не лише на Півдні чи Сході, але й у Києві та Львові.

З презирством.

А як з ними бути? Як і були. Не розумію, яка може бути для них проблема на старості літ. Їм же не треба женитися і боятися, що наречена чи наречений не захоче виходити за неписьменного. Все буде добре. Я знаю гагауза в Одесі, який є українським націоналістом. То йому там тяжче ведеться, ніж тим, хто не знає української мови.

Питання мови завжди було і буде на часі, допоки воно не матиме справедливого вирішення. Ми з цим запізнилися на чверть сторіччя. І тепер розплачуємося життям кращих із кращих. Війна з Росією – найсприятливіший момент розрубати цей гордіїв вузол. Або ставаймо собою, або підіймаймо руки. Іншого шляху немає.

Лише нашою перемогою. Хочеться, щоб вона дісталася якомога меншими жертвами. І якомога швидше. Холодноярське гасло «Воля України або смерть» залишається актуальним і сьогодні.

Вірте тому, хто обіцяє солоний піт, а не манну небесну. Політикани плетуться у хвості електорату і обіцяють те, що від них хочуть почути. Грають на струнах низьких інстинктів. Справжній поводир мусить іти попереду, відкрито дивитися вперед і казати правду, що він там бачить.

Це означає, що патріотичні сили за стійкої наполегливості і солідарності можуть успішно боротися з потужною владною машиною. Це наша найбільша перемога після Майдану навіть у моральному сенсі. Подивіться, скільки було погроз, брутальних образ, войовничого шантажу. Договорилися до того, що якщо закриються шахти, то гірники підуть у воєнізовані банди. Ви уявляєте мораль таких погроз? Мовляв, давайте купувати ці «мертві душі», аби вони не йшли на нас війною. Зрештою комусь вистачило кебети зупинити протистояння. Щоб зберегти обличчя, влада пішла на такий кульбіт. Звичайно, тут можна говорити, що якщо не можеш перемогти якийсь рух, то ліпше його очолити й шукати у тому нового зиску. Але перемога блокадників очевидна.