Ярослава Руденко

Мій колір волосся має відтінок не рудого, а пшеничного кольору. Та й взагалі, особистість визначає не колір волосся, а душевний стан.

Пісень у нас багато. Свій репертуар я підбираю душею. Кожну пісню пропускаю через себе. Люблю патріотичні пісні.

Звичайно, планую. Але в далекому майбутньому.

Гастролювала я не так багато. Виступала перед діаспорою на Кіпрі в місті Ларнака. Після вчорашнього концерту мені сказали хорошу новину, що я поїду по Європі з благодійними концертами, представлятиму Україну.

Старожили її дуже поважали. Розповідали, що вона не мала жодної фінансової підтримки, досягнула висот своїм талантом і працею. Це — приклад того, що якщо рухатися до мети, все здійсниться.

Із Тіною Кароль перетиналися ми неодноразово в колективі і на збірних концертах.

Я — землячка Раїси Кириченко, з Полтавщини. Я виросла на її піснях і нині пишу наукову роботу на тему "Творчість Раїси Кириченко". Нині мій репертуар на 60% складається з пісень самої Раїси Опанасівни. Це співачка номер один для мене. Взірець великої патріотки України, берегині народної пісні.
Я була особисто знайома із Миколою Кириченком, чоловіком Раїси Опанасівни. Шкода, що він пішов в інший світ.
Знаю історію про котика Кириченків, якого назвали Зосею. Ця історія підтверджує, що це була надзвичайна сім’я, в якій навіть тварини були незвичайними. Котик дуже любив хазяйку, і коли вона померла, щодня ходив до неї на могилу. На похованні Миколи Кириченка цей кіт плакав, у прямому розумінні.
Я дуже люблю цих тварин — котів. Вважаю, що це незвичайні, космічні істоти. У мене вдома двійко котиків, яких я підібрала з вулиці і вилікувала. Тепер вони — красунчики.

Я народилася в селі, в простій родині. Мама — вчитель, батька не було. Дідусь і бабуся — колгоспники. Але, не маючи музичної освіти, наша сім’я гарно співала, володіла різними інструментами і могла дати фору будь-якому професійному артисту. У моїй сім’ї українська народна пісня, Шевченкове слово завжди були на першому місці. Мене з дитинства виховували, що Україна — понад усе. Тому вже в юному віці, що означає фраза "Слава Україні", я розуміла глибоко і по-дорослому.
Я відчула, що мій поклик у житті — бути артисткою. Кимось іншим я себе і уявити не можу.

В кінці жовтня я їду з концертами в зону АТО. Це будуть 300-ті концерти для наших героїв. Кожна поїздка в зону АТО — для мене велика подія. Адже війна війною, а підтримка потрібна всім: воїнам, медикам, місцевому населенню.
Душа болить, коли бачиш діток, які живуть у підвалах, під пострілами "Градів", і навіть немає питної води. Часто з поїздок поверталася у великій депресії. Хотілося всім допомогти, телефонувала до друзів, просила допомоги. Таким чином, наші поїздки були представлені не тільки концертами, а й волонтерською допомогою: харчі, одяг, ліки.
Хочу подякувати тим небайдужим людям, які зголосилися допомогти. Це є бізнесмени, у яких не зовсім великий бізнес, але вони набагато більше допомагали і допомагають, аніж ті мільйонери, які навіть слухавку не беруть, коли я телефоную.
Настрій у військових завжди бойовий, бо по-іншому навіть і бути не може. Тому що кожен із них чітко усвідомлює, що саме від нього залежить світле майбутнє їхніх родин і неньки-України. Всі хочуть миру, всі хочуть жити щасливо. Ми в це віримо і до цього йдемо.

Одного разу, коли ми їхали з концертом у зону АТО, водій припустився помилки і поїхав лісом. Нас перестріли на автомобілі люди у камуфляжі, але ми одразу зрозуміли, що це не наші українські військовослужбовці. Я, як організатор поїздки, розуміла, що, якщо щось трапиться з нашим творчим колективом, я собі ніколи цього не пробачу. Тому, незважаючи на те, що в автобусі були чоловіки, я вийшла і звернулася до невідомих українською мовою, чому вони здивувалися і запитали, куди я їду, кого підтримую і хто я. Я відповіла: «Зважаючи на те, що я до вас звертаюся українською мовою, є українкою, то, відповідно, і підтримую нашу державу та її воїнів, а звати мене Ярослава Руденко, я з Полтавщини. А на Полтавщині всі дівчата мають бойовий характер, тому відпускайте нас якомога швидше, бо ми запізнюємося на концерт». Вручила їм свої диски, сказала, щоб не домальовували мені роги на фото з диска і щоб слухали та виправлялися. Нас відпустили. Всі були у великому шоці. А в спину мені невідомі чоловіки крикнули фразу: "Вам еще повезло, что мы вас встретили. Были бы другие, мы вам не завидуем!" Після того випадку ми завжди чітко плануємо маршрути.

Я — не вибаглива артистка, тому що можу переночувати і в автобусі, і в казармі. Головне, щоб мій творчий візит був потрібний для бійців та місцевого населення. Хотілося б єдиного, щоб наші воїни мешкали у нормальних умовах, щоб харчування було збалансоване та натуральне. А ми, артисти, пару днів можемо і в бойових умовах побути. Єдине, за що ми хвилюємося, щоб керівництво нашої держави більше звертало уваги на наших героїв.

Нинішній час нам диктує свої правила, і митець не може бути поза політикою, тим більше, в той період, коли йде війна. Справжні патріоти України допомагають народові не тільки своїм талантом, а й усім, чим можуть. Артист — волонтер, артист — психолог, артист — захисник України, артист — духовний наставник, навіть артист — кулінар (тому що нам, артисткам, випадала нагода бійцям приготувати смачний обід: варили борщ і польову кашу; пройшов уже не один рік, а наші страви ще й досі згадують із великою вдячністю).
Бувало й таке, що в час інтернету та мобільного зв’язку бійці часто передавали листи своїм коханим, які я, приїхавши в Київ, через Укрпошту розсилала в усі куточки України.
Я себе бачу не тільки як співачку, але й як громадського діяча. Енергії у мене багато, друзів-патріотів — ще більше. Тому спільними зусиллями нам все вдасться.

В Ансамблі ЗСУ я працюю солісткою вже багато років. Здається, в цьому році — ювілей, 10 років. Дуже люблю цей колектив. І дуже комфортно працювати саме в чоловічому колективі, оскільки я виросла серед хлопців. І нині у мене дуже мало подруг, оскільки спільну мову краще знаходжу з чоловіками.

Коли розпочалася війна, я записалася на курси снайпера. Але мій чоловік сказав: "Співачка, захисти Україну піснею". Що я і роблю.
Я не впевнена, що могла б убити людину, навіть враховуючи те, що це був би сепаратист чи вбивця. Але ми, український народ, не зазіхаємо ні на чию чужу територію. Ми на своїй рідній українській землі. Це до нас, в Україну, прийшли непрохані "гості", які лишили сиротами тисячі дітей, зруйнували будинки, зруйнували наш спокій. Тому я, як представник мистецтва, культури, всіма силами і своїм бойовим характером буду робити все, щоб моя зброя у будь-якому вигляді була ефективною.

До війни я вважала, що мешканці Донбасу не люблять ані української мови, ані української пісні, та виявилося навпаки. Цього року ми виступали в Краматорську та Слов'янську, перед поїздкою туди мої друзі порадили мені відмовитися співати там українські народні пісні і взагалі розмовляти українською мовою, сказали, що мене там ще поб'ють. Але я ж бойова, повезла своє мистецтво, звичайно, українське. І на моє велике здивування весь концерт зал співав разом зі мною. І після концерту місцеві жителі до мене приходили фотографуватися, дарували квіти, різні подарунки, зроблені власноруч. Ми так гарно поспілкувалися, потоваришували, і я зрозуміла, що Донбас - це Україна. Щоб місцеве населення було більш прихильнішим до української влади, нашим керманичам потрібно частіше їздити у села та містечка, де війна зруйнувала всю інфраструктуру, допомагати, підтримувати, в прямому розумінні розмовляти із місцевими жителями, а не просто гарно та феєрично розрізати червоні стрічки, презентуючи свої візити. Якщо кожен із нас почне з себе і усвідомить, що наше майбутнє залежить від нас же самих, я думаю, що і влада, і наш український народ досягнуть бажаного результату. Окремо висловлюю велику вдячність нашим військовослужбовцям, які на сході не просто захищають наш мир та спокій, а й допомагають відновлювати зруйновані будинки, підвозять ліки людям похилого віку, продукти, допомагають по господарству. Це ще одне підтвердження, що Україна має своїх героїв.

Перед кожним концертом у зоні АТО я та мої колеги-артисти готуємося наче до сольного концерту в Палаці "Україна". Адже співати героям — це дуже велика відповідальність і честь.
Часто буває, що біль настільки розриває душу, що не можна втримати сліз. Але я розумію, що, якщо ще артисти на сцені будуть плакати, то який тоді настрій буде у військовослужбовців…
Одного разу, виступаючи втретє в зоні АТО, до мене під час концерту прийшов воїн, який попросив заспівати пісню про маму. Мені було дивно, що глядацький зал був переповнений молодими військовими хлопців, яким би, здавалося, хочеться почути сучасні пісні, а тут таке прохання. Я швиденько побігла до звукорежисера, увімкнули відому пісню на слова Миколи Луківа й музику Анатолія Горчинського — "Росте черешня в мами на городі". І я бачила, як у кремезних чоловіків котилися сльози. І вони так хотіли приховати це, але не змогли. Після цього концерту у нас стало традицією виконання цієї пісні.

Воїни дуже чекають концертів — їм потрібна розрядка, позитив. Завжди нас зустрічають дуже щиро, привітно і незабутньо. Вони люблять показати свої бліндажі, кімнати, де вони перепочивають, їдальню, де вони харчуються, а особливо їм приємно, коли ми, артисти, разом із ними сідаємо перекусити солдатської їжі. Також кожен хоче спілкування, особливо коли серед воїнів зустрічаємо своїх земляків. От я з Полтавщини (це ж велетенська область!), а все одно знаходимо спільних знайомих, родичів, друзів. Не було такого концерту, щоб серед військовослужбовців я не зустріла свого знайомого.
От учора (12 жовтня) на концерті, який я присвятила воїнам АТО, наша ведуча Олена Кононенко, на велике здивування, зустріла свого друга дитинства, який був нагороджений медаллю, і після концерту він підійшов до Олени і запитав, чи це та Олена, яку він знав 30 років тому. Ви уявляєте, який світ тісний!
А я на кожному концерті отримую такі позитивні емоції від зустрічей. На війні не тільки молоді хлопці, чоловіки, а є і у віці. Вони пішли туди за власним бажанням, тому що не байдужі до мирного українського майбутнього. І так само на фронті воюють і жінки. Одного разу я познайомилася з воїном Анастасією, якій 68 років. Вона не тільки тримає в руках зброю, але й допомагає копати бліндажі та готує їжу.

Першу поїздку пам’ятаю і ніколи не забуду. На той час мені здавалося, що ніби війна не в нас, а десь, або взагалі її не існує. Та коли ми почали під’їжджати до місця призначення, ми побачили зруйновані дороги, будинки, блокпости — наш світогляд цілком змінився. А ще коли поспілкувалися із діточками, їхніми батьками, взагалі стало дуже тяжко морально.
Саме після першої поїздки я зрозуміла, що ця поїздка не остання. І, приїхавши додому, в столицю, я почала шукати спонсорів, які б могли оплатити автобус та бензин. Харчування та проживання ми, артисти, брали на себе. Звичайно, кожна поїздка дуже ризикована, але вкотре переконана, що українська жінка — це сила, якій підкоряються всі негаразди та перепони.

Найбільше вразило те, що дітки, які там, у зоні бойових дій, сприймають війну як буденність. А ті умови, в яких вони живуть, навіть страшно уявити. Але життя йде, і треба жити. Тому щоразу ми веземо подарунки та гуманітарну допомогу. Приємно, що зараз держава почала більше звертати увагу на місцеве населення в зоні бойових дій, а також бізнесмени, які не шкодують своїх коштів і допомагають.

Жодного разу ми не потрапляли під обстріли. Єдине — доводилося виступати на першій лінії оборони, де обстріли були голосніші, ніж наші голоси та музика. Але нам і це нестрашно — ми ж не просто артисти.

На жаль, високе мистецтво в Україні чомусь знаходиться не на першому місці популярності. Але все одно є поціновувачі високого мистецтва. І зараз, незважаючи на те, що в Україні йде війна, наш народ почав більше звертати увагу на різні мистецькі проекти та заходи. Я, як солістка філармонії, твердо можу заявити, що всі наші заходи відбуваються з великим аншлагом, і це дуже приємно.
У Європі класична музика більш популярна. Але я думаю, що через пару років ми теж будемо на рівні.

Я, як дівчина з села, ніколи не оминаю концертами сільське населення. Багато хто помиляється, думаючи, що в селі люди далекі від культури. Та це не так. Можете собі уявити, що в селі мені більше дарують букетів, ніж у столиці. Хоча їм доводиться їхати в районний центр за квітами, і пора року — зима. Дуже люблю простих людей, з якими можна просто поспілкуватися, щирих людей. Звичайно, в столиці у мене є такі друзі, але сільський колорит є непідкупним, багатогранним. От учора, 12 жовтня, відбувся мій концерт, а вже сьогодні після нашої розмови я спішу на Полтавщину, в село Рудка, де я виступатиму. Ось так.

Кліпи у мене є, але вони не того формату, який би могли взяти телеканали. На жаль, у мене немає коштів, щоб створити якісний кліп. Але я вірю в те, що мрії здійснюються. І, можливо, наше сьогоднішнє інтерв’ю прочитає людина, яка зможе і допоможе це мені здійснити. Телефон лишаю в редакції. :)

У Кривому Розі не була ніколи. Якщо Ви, шановний Володимире, організуєте концертне приміщення, я із великим задоволенням безкоштовно приїду і проведу Вам гарний український патріотичний концерт.

Планів у мене дуже багато. Нині у мене часу не вистачає на особисте життя, бо я живу своєю мистецькою роботою і буду жити. У кожної людини своє покликання. Моє ж покликання — пісня. Тому хочу в цьому році поїхати на схід України, провести декілька десятків концертів, організувати концерти у маленьких містечках та селах. 3 січня запрошую вас у Національну філармонію на мій колоритний український концерт "Ніч перед Різдвом". Це буде святкове дійство із полтавським колоритом. Зі сцени лунатимуть не просто колядки, щедрівки та українські пісні, а й будуть відповідні персонажі: Гоголь, Солоха, козак Чуб. Тому запрошую всіх відвідати мій мистецький захід. А також запрошую до співпраці благодійників, які зможуть приєднатися до наших поїздок у зону АТО, допомогти з транспортом і взагалі об’єднати наші сили. Вірю і впевнена, що ми переможемо. Слава Україні!