Люко Дашвар

Ставлюся з повагою до всіх, хто пише, тому що це дуже непросто.

Я вже відповіла на це запитання. Читаю, слідкую.

Та в Україні сьогодні просто складно. А письменником, слюсарем, продавцем – не має значення професія, якою ти заробляєш на життя…

Реальные факты из жизни многих людей, из разных наблюдений объединены в вымышленные сюжеты. Автобиографичны произведения настолько, насколько это мои впечатления о жизни. Но фактов из моей биографии там нет.

Дуже багато. Я народилася на Херсонщині, де є заповідний степ, який ніколи не орали. Видовище, яке зачаровує. Мені подобається Західна Україна. В Карпатах в Яблуницях у звичайній хаті орендуємо кімнату, часто гуляємо пішки, п’ємо гаряче вино з чоловіком... Дуже люблю Чернігівщину. У мене в 100 кілометрах в глухому селі є хата. Це – найулюбленіше місце, куди я вириваюся. А ті регіони, про які не розповіла, то тільки тому, що не знаю поки що, наскільки там чудово.

Не знаю. Я на багато запитань так відповідаю, тому що не хочу лукавити. У мене самої запитань до життя більше, ніж відповідей. Мені здається, будь-яке колективне намагання розглядати будь-яку проблему взагалі ні до чого не призведе. Є кожна окрема людина, і кожен сам своє життя кудись скеровує. Я читаю достатньо, і мені цього достатньо. У кожного свої вимоги до життя і потреби.

Уявляю за відгуками, які читаю на сайті видавців… Під час зустрічей із читачами цілком реально уявляю. Але то откровення. Ти пишеш, абсолютно не знаючи, хто візьметься за книжку, і який відгук написане знайде в руках тієї чи іншої людини. А приходиш на зустріч, бачиш людей і думаш: ось, вони які. Мені подобаються мої читачі.

Багато різних улюблених авторів. Взятися за щось більше, ні***відання, мене змусили книжки Веллера. Поняття «улюблений» вважаю ознакою обмеженості: надто багато всього цікавого і прекрасного. Сьогодні для мене поет Бродський є найулюбленішим, я не боюся здатися обмеженою. Взагалі більше люблю поетів і поезію, ніж прозу... До речі, Бродський про село написав так, як ніхто й ніколи: «В деревне бог живет не по углам, как кажется насмешникам, а всюду. Он освящает кровлю и посуду и двери честно делит пополам...»

Не знаю. З’являється якесь внутрішнє відчуття... Але потім минає час, і така впевненість інколи зникає. Я за знаком Зодіака Терези, тому стан сумніву і питання – хронічний і нормальний для мене стан.

Оскільки я «молодий письменник», тому що перша книжка вийшла тільки п’ять років тому, то зустрічі з читачами мене спершу дуже насторожували. Я ніяк не могла зрозуміти, що люди хочуть почути від мене, якщо я все сказала у книзі. А тим більше, під час таких масових зустрічей відвертої розмови не виходить – просто відбувається формальний обмін думками, який небагато дає людям, що приходять на зустрічі. Я намагалася переформатувати зустрічі і стала ставити сама запитання людям, але, на жаль, у більшості випадків вони теж не готові бути відвертими.    Для натхнення випадок був у Харкові під час зустрічі з читачами. Там виникла атмосфера довіри, і коли ми почали обговорювати вічну тему «російська мова, Схід і українськість», то один юнак сказав чудову річ: «Навколо все – Росія, в серці – Україна». Був випадок, який мене дещо шокував, бо я розгубилася: на автограф-сесії до мене підійшов симпатичний хлопчина і попросив підписати книжку: «Любому Ігору від вірного Богдана».

У дитинстві я й мріяла писати. Вірші та оповідання почала писати ще у школі. Один мій твір навіть був визнаний найкращим в українському літературному конкурсі. А потім я попливла зовсім іншим курсом...

Амбітна людина – це, певно, якийсь конкретний комплекс, як тавро. Чесне слово, намагаюся відшукувати інші аналогії. Безумовно думаю одне: характер у мене є. Мабуть, і немало життєвого досвіду, аби не метушитися.

Читаю потрошку з тих імен, які в той чи інший час здаються мені потрібними, щоб я це прочитала. І щоб бути в курсі того, що відбувається в літературі. Не можу вислювити негативну думку про жодного автора, тому що розумію, наскільки це важка, виснажлива та інтимна сфера діяльності. Судити про це читачам.

Люблю фотографію. Цікавлюся історією мистецтв. Найбільшим уподобанням серед мистецтв є архітектура. Вільний час найбільше люблю проводити за межами міста. Все, як і у багатьох інших – ліс, річка, луг, квіти, босоніж...

Живу виключно тим, що пишу. Але не тільки книжки, а й сценарії.

Не знаю, чому. У попередньому запитанні є часткові відповіді. Для мене найбільш важлива книжка «Райцентр», а читачам вона сподобалася найменше. Тому абсолютно не маю «комерційної чуйки», нічого в цьому не розумію. Пишу про те, що мені здається важливим. І, слава Богу, що це виявляється важливим не тільки для мене, але й для читачів.

Абсолютно не знаю. Мені здається, це абсолютно різні полюси. Нема чого тут сподіватися на владу.

За політичним життям країни слідкую, бо не слідкувати неможливо. Це частина життя, від якої нікуди не подінешся. Тому слідкувала і за всіма подіями, які відбувалися навколо суду над Тмошенко і геть розгубилася, бо для себе не знайшла навіть відносного відчуття істинності. Моє особисте враження: це – дуель двох неприємних мені сторін. А по-жіночому – дуже шкода жінку, яка опиниться у в’язниці, це безумовно.

Можу казати тільки про себе особисто. Перемога у «Коронації слова» дала видавця – те, що й треба автору.

Безсумніву, я думаю про все це. Так.

Редактор у видавництві. У мене немає довіреної особи, до якої б я несла свої тексти перед тим, як віддати у видавництво. Найперший читач і «споживач» – я сама, тому що переписую і повертаюся до тексту знову й знову.

Задля того, щоб роман продавався в Росії. Це планую не я, а мої видавці.

1) Не найбільш вдалю, але найбільш важливою для себе вважаю кнгижку «Райцентр», тому що вона надто важко далася. І той месидж, який в ній є, здається найважливішим з усього того, про що я писала. Водночас саме ця книжка має найменший наклад і, наскільки я розумію, найменше зацікавлення з боку читача.    2) Важко відповісти, тому що збирається журі, цілком конкретні люди зі своїми літературними смаками. Мені здається, мені вдалося написати про село по-новому. І головне, що мені хотілося сказати, речі, може й пафосні: село – це наша земля, держава, спадщина, історія, колиска, колиханка, традиції...    3) Не зважаючи на якісь життєві обставини, я залишаю світло і ніколи не наголошую на тупиковій ситуації, навпаки. Мені здається, що тексти віддзеркалюють світосприйняття автора. Напевно, я така, так бачу.

Не знаю. Але думаю, що досвід сценариста мені допомагає.

Не моя думка, але я з нею погоджуюся: любов, інтрига та мораль.

Так, робили і неодноразово. Поки що все на стадії переговорів.

Пишу щодня. Норму намагаюся для себе встановити аж таку захмарну, майже нереальну для того, щоб зробити якомога більше. День на день не випадає, тому буває по-різному. Якщо немає натхнення однаково пишу, щоб потім повернутися і критично на це глянути.

Роззираюся. Використовую власний життєвий досвід, спостереження і житєві враження.

Це – історії трьох хлопців. І кожна книжка присвячена окремому герою. Оскільки ці люди принципово різні, і їхні шляхи теж різні, то вийшло три самодостатні завершені історії. З книжкою «Райцентр» їх пов’язує те, що всі вони герої і «Райцентру».    Була така історія: дівчина Люба і три хлопці, які її кохали. Дівчини не стало, долі хлопців склалися геть по-різному. Мені було цікаво про це написати.