Валентин Бадрак

На жаль, я не є фахівцем у сфері енергетики. Це питання було б добре адресувати Михайлу Гончару, який, на мій погляд, є одним із найкращих експертів у цій галузі.

У романі "Східна стратегія" я чимало писав про Путіна. Звісно, як роздуми героя. І вже тоді (а книжка була видана в 2011 році) вустами героя було сказано, що Путін — не герой, а авантюрист. Його останні емоції — це ознаки того, що він дуже стурбований і поводиться вже майже, як щур, якого заганяють у кут. Однак правда і в тому, що щур у куті є небезпечним. Гадаю, саме тому Захід відповідає так мляво і так готовий поступитися українськими інтересами, щоб не відчути зубів того щура.

Певною мірою — так. Головна думка "Східної стратегії" — це те, що Кремль не відступиться від ідеї приборкати або зруйнувати Україну. Це відбувалося у часи, описані в романі, — 2006-2010 роки. І так відбувається сьогодні. Для нас важливо, якщо ми знаємо, як діятиме ворог, ми напевно зможемо краще підготувати себе. Ворог є достатньо сильним, але не варто робити ілюзій щодо його неперевершеності. В цілому Путін є слабкою особистістю, просто йому вдалося спіймати момент для самоствердження на тлі ще більш слабких безликих обам, меркелей, олландів та інших.

Насправді в літературній діяльності я дещо відійшов від військової теми. Після "Східної стратегії" був виданий другий роман на тему розвитку особистості — "Чистилище". Цього року має вийти велика збірка "Обличчя цивілізації". А надалі я планую написати ще один роман з тематикою розвитку свідомості.

Багато залежить від адміністрації нового американського президента. Якби підтримка України була б схожою на підтримку Ізраїлю, то ми б мали шанс зробити це досить швидко. В іншому разі можуть бути роки і навіть десятиліття, тому що після Путіна Росія зміниться не одразу. Головне у цій справі — наша послідовність і створення чіткої стратегії, яка, на жаль, ще досі чітко не сформована.

Я досить давно не досліджував те, що відбувається у МВС. Однак в цілому справа ця слушна, тому що в Україні відбулася девальвація військових звань, наукових звань, нагород, і цю ситуацію треба змінювати докорінно.

Дякую, що згадали про "Східну стратегію", оскільки вона писалася в часи безпрецедентного зближення Росії та України, однак агентура, зведена за часів каденції Ющенка, працює часто і досі. Я можу назвати близько десятка підприємств чи навіть редакцій ЗМІ, де за всіма ознаками присутня російська агентура, або можна назвати це більш м’якою мовою — "агенти впливу". На жаль, такі існують і в українському політикумі.

Безумовно, що Іловайськ та Дебальцеве стали "чорними плямами" цієї війни, однак і точками відліку у формуванні справжнього сучасного українського війська. Невикористані шанси — це паліативна побудова оборони, тобто влада зробила лише половину у формуванні оборонного потенціалу країни, ніж могла б зробити. Наприклад, створення професійного війська, як ядра сил оборони, формування військ територіальної оборони з прийняттям відповідного закону та організація належного переозброєння — це ті проблеми, які й досі не вирішені.

Слід визнати, що Росія сьогодні має активну дипломатію, і їй дещо вдається на тлі слабкості Заходу та й загального виснаження України. Тому будь-які зовнішньополітичні надбання Росії автоматично перетворюються на виклики та загрози для України.

Так, українська розвідка багато інформувала про це, та й від початку анексії Криму неурядові організації, в тому числі й наш Центр дослідження армії, конверсії та роззброєння, інформували про появу нових видів озброєння. Це — і нові боєприпаси, і новітні артилерійські системи, і нова стрілецька зброя, і ще багато чого іншого.

Безумовно, Путін мріє перетворити окупований на сході регіон на свій важіль постійного впливу шляхом виборів, амністії та просування лояльних до Росії політиків в українську владу. Сьогодні ми спостерігаємо один із пікових моментів такого тиску. Однак якщо Україна вистоїть — маю на увазі, не піддасться на провокації і не піде шляхом "тихої капітуляції", то можна буде сказати, що Україна відбулася як потужна європейська держава. І, до речі, у такому вигляді ми будемо дуже цікавими для НАТО.

Навчання "Кавказ-2016" можуть перетворитися на повномасштабний наступ на Україну із залученням регулярних збройних сил Росії. Це — справжній ризик, тим більше, що саме в такий спосіб навчання "Кавказ-2008" перетворилися на атаку на Грузію. Однак коли ми констатуємо підготовку Росії до повномасштабної війни, це не означає, що війна обов’язково відбудеться. Путіну потрібні не території, а вся Україна, як частина імперії з азійським вектором розвитку. Для цього війна не обов’язкова. Не виключаю, що він розраховує на створення паніки і максимального тиску на українську владу, щоб досягти саме рішення про ті вибори.

Липневий саміт НАТО довів, що Альянс або окремі країни Заходу не будуть учасниками війни. Більше того, Захід слабкий настільки, що визнав де-факто Україну "сірою" буферною зоною і відмовляється навіть постачати нам зброю. Тому ми наодинці з ворогом. Але в цьому є і великий шанс для розвитку. Якщо вийдемо із ситуації гідно, то це вже назавжди.

Ймовірність дуже висока. Треба бути готовими до них. І взагалі, чим більше будемо готовими до війни, тим менше шансів у Путіна її розпочати. Я завжди був противником парадів. Але сьогодні, враховуючи необхідність підтримки морально-бойового духу військ, кажу парадові: "Так!".

Путін, як особистість хвороблива, ущербна та непередбачувана, може здійснити будь-який крок, у тому числі наважитися на повномасштабну війну. Тому що Україна залишається вразливою мішенню.
У мене 14 років прожив собака-боксер, якого колись у дитинстві вкусив ще більший собака, так от він із побоюванням кидався на набагато більших тварин і інколи мав перевагу. Саме така стратегія у Путіна — стратегія битого собаки, який може через інстинкт самозбереження піти на дуже великий ризик. Але ресурсів виграти повномасштабну війну і приборкати Україну у нього немає, і це — хороша новина для всіх нас.

Крим мілітаризований безпрецедентно, більше, ніж у радянські часи. Деякі експерти вважають, що там уже є тактична ядерна зброя. Я ж обмежуся твердженням, що там є носії ядерної зброї. Але перекинути ядерну зброю до Криму — це справа лічених годин, і це може відбутися після повномасштабного вторгнення.
Однак військовий Крим спрямований не на Україну. Це — форпост Росії у боротьбі із Заходом. Наявністю мілітаризованого Криму з "Бастіонами" та ядерною зброєю Кремль сигналізує: "Ми будемо діяти з країнами колишнього СРСР так, як вважаємо за потрібне". Звісно, що з Криму в разі великого наступу передбачається також атака. Це є один із п’яти небезпечних напрямків.

Росія в разі нападу буде йти п’ятьма шляхами: з Ростова-на-Дону, з Воронежа, з північного напрямку на Чернігів, з Криму та з Придністров’я. Крім того, ми передбачаємо можливість використання і території Білорусії. З одного боку, Україна нібито у "кільці", а з іншого — Путін не має резервів і ресурсів для ведення такої війни. Тому все залежить від нас. Якщо суспільство і армія демонструватимуть готовність до найгірших сценаріїв, Путін війну не почне. Тим більше, враховуючи арифметику наступів, йому буде потрібно передбачати загибель чи поранення від 30 до 50 тисяч росіян. А це вже загрожує внутрішнім колапсом.

На сьогодні не бачу в цьому необхідності. Лише чисельність Збройних Сил України — 280 тисяч, а ще Національна гвардія та інші мілітаризовані структури. Питання в іншому — у забезпеченні наших вояків сучасними озброєнням, обладнанням, оснащенням. Чому ЦДАКР є апологетом професійного війська з сучасним озброєнням? Тому що так армія буде вести безконтактну війну. Звісно, втрата коштовних озброєнь у такій війні є тягарем, але, на мій погляд, людські життя є більш вагомою цінністю. Це, до речі, те, чого не цінують у Росії. Тому я кажу: ми не можемо собі дозволити і далі розвивати армію радянського типу. Ситуація потребує зміни поглядів на будівництво та підготовку оборони.

Кримські події — це чистий театр, хоч і з погано підготовленими декораціями. Він вигідний Кремлю передусім тому, що з’явився маневр. З одного боку, є всі ознаки повної підготовки до війни і схожість сценаріїв із чеськими Судетами 1938 року або з Польщею 1939 року — там були такі ж самі провокації. З іншого боку, розрахунок може бути лише на паніку і на готовність західних лідерів "посприяти" у досягненні компромісу за рахунок інтересів України. Обидва сценарії — рівноправні. Є багато факторів, які можуть вплинути на користь того чи іншого сценарію.

Росія нарощувала мілітаризацію Криму не тільки останні тижні. Це відбувалося від початку окупації півострова. До речі, всупереч інтересам населення Криму. Останні події — це вже частина перфомансу, спрямованого на підготовку до війни або демонстрацію такої підготовки.

Безумовно, російсько-турецьке зближення є викликом і для України. Фактично це криза всередині НАТО, яка виникла внаслідок збігу інтересів Путіна та Ердогана. Скажу більше, 16 і 17 серпня Росія почала активні дії, спрямовані на розвиток цієї ситуації — в Азербайджані. Не виключаю, що Москві вдасться переконати Баку зблизитися. Тим більше, що Азербайджан має дуже глибоке військово-технічне співробітництво з Туреччиною.

Я особисто ніколи не вживав термін "антитерористична операція" — я завжди називав війну війною. Воєнний стан потрібно було вводити ще у квітні 2014 року. І наша Експертна рада (об’єднання експертних центрів та окремих експертів у галузі безпеки, яке було створено у 2014 році за ініціативою ЦДАКР) виступала за таку позицію та за створення Ставки.
Сьогодні також ситуація дуже небезпечна, гірша, ніж після Іловайська, тому що після Іловайська Путін не знав, як поводитиметься Захід. Сьогодні він уже знає, що Захід не виступить на захист України. Тому переконаний, що було б доцільно ввести воєнний стан у кількох областях — щонайменше до 18 вересня, до початку виборів у російську Держдуму. Загалом найбільш критичними датами я вважаю з 5 по 10 вересня.

Звісно, ми, українці, маємо щиро дякувати країнам НАТО за політичну підтримку і тиск на Росію. І, в принципі, значною мірою ми самі винні в тому, що не досягли того рівня, коли б Альянс допомагав нам більше. Спочатку Україна майже не захищалася, потім тривалий час дуже повільно будувала свою оборону, не створила умов для військово-технічного співробітництва, вела і веде незрозумілу для Заходу кадрову політику у секторі безпеки, має економічні відносини та інколи заграє з Росією. За таких умов розраховувати на те, що НАТО буде захищати Україну, дуже важко. У нас тривалий час навіть немає постійного представника України при НАТО.

Хоча пам’ять народу дуже коротка, я все ж таки не думаю, що відновлення стосунків може відбутися швидко. З 2007 року я про це детально писав у романі "Східна стратегія". Кремль створював образ ворога з українця і досягнув чимало: у 2008 році дві третини росіян вважали Україну ворожою державою, а сьогодні 90% росіян переконані, що українців треба "наказати", бо на території України начебто ведеться війна США з Росією. Все це є результатом путінської пропаганди та роботи спецслужб, які присутні в усіх сегментах буття росіянина: у школі, у ВНЗ, в усіх редакціях ЗМІ, в дослідницьких структурах, у науці, в шоу-бізнесі та навіть на кладовищі. Не думаю, що подолати це буде легко.

Якщо прослідкувати ведення цієї так званої "гібридної війни" Росією, то ми побачимо, що Кремль вводив нові озброєння і свої власні підрозділі поступово. Спочатку "зелені чоловічки", потім — використання стрілецької зброї, а вже пізніше — танків та артилерії. А Іловайськ створив умови для появи на території України регулярної російської армії. За певних умов може відбутися і використання авіації.

Бойовики Донбасу хоча і є професійним угрупованням Росії, не є сильним противником України. Низький рівень мотивації та акценти на грабіж, оскільки певна частина — це напівкримінальні або кримінальні структури, роблять угруповання слабким, але проблема в тому, що Кремль поступово здійснив ротацію, і командний склад сьогодні переважно російські офіцери. Вони також мають слабку мотивацію, але за ними стоїть регулярна російська армія.
Який урок для України? Підготувати сильну мотивовану армію, а це може бути лише професійна армія, і використовувати цю армію як вагому частину комплексного системного антипутінського впливу. Тобто поруч із армією треба мати потужні структури для ведення інформаційної протидії, розвідувальні структури, жорсткий контррозвідувальний режим, кіберпідрозділи, а також сили спеціальних операцій як асиметричну можливість. Тоді не тільки угруповання Донбасу, а й російська армія загалом не здаватимуться аж такою непереборною силою.

В тому-то і справа, що весь сценарій всебічного нападу залежить від того, як саме Україна буде захищатися. Дійсно, Україна готова захищатися, в тому числі по всьому периметру російсько-українського кордону. Питання в тому, яку мету переслідуватиме Путін — дійти до Києва теоретично можливо, утримати ситуацію — практично неможливо. Для Путіна така війна, скоріше за все, — смерть режиму. Однак Україна має добре продемонструвати, що вона до такого сценарію готова.

Наша армія у досить потужному бойовому стані.
Щодо інцидентів та загибелі солдатів, то вони бувають інколи і в найпотужніших арміях світу. Звісно, в Україні багато чого відбувається внаслідок недосконалого керівництва або, м’яко кажучи, не зовсім якісного озброєння. Але людський фактор присутній на війни чи в процесі підготовки до війни завжди. Навіть за мій час навчання у військовому училищі загинуло два курсанти, причому четвертого курсу, тобто фактично офіцери. І обидва випадки — через порушення правил безпеки. Тому можу лише уявляти причини загибелі під час навчань.