Григорій Вагапов

Мрію про мир. І в особистому житті, і стосовно всієї моєї країни. Більше не хочу воювати. Хочу жити. Довго і щасливо.

Це — моє життя. Такого не вигадаєш. І всі ці історії, які я розповідаю, — це справжнісінька правда, у тому їхня цінність. Мрію зняти серію новел про найколоритніших персонажів із байкерського руху.

Виступи будуть там, де є байкери. А оскільки байкери є всюди, то будуть виступи і за кордоном. Шкода, що з Європи я на озброєння взяв тільки кілька слів "курва" і "холєра" — дуже допомагають. :)

Я думаю, що треба відповідати за власну культуру. Я не представляю українських політиків — я представляю українських байкерів і взагалі простих пересічних українців. І представляв байкерів і у Сибіру. Тому намагаюся завжди виглядати краще, ніж наші політики.

Пам’ятаю, як у дитинстві я у білій шубці впав у калюжу солярки, і мене діставали звідти. Це було на Мисі Шмідта — це крайня північна точка Радянського Союзу. Маю надію, наступного року туди доїхати на мотоциклі.

Мої діти зі мною грають на різних музичних інструментах, але, наприклад, доньку, якій 12 років, я не зміг «уламати» займатися музикою — вона займається танцями. А троє моїх хлопців — ще малі. Але байкер має вміти грати на гітарі хоча б одну пісню — "Чоперок", тому їх це не мине у будь-якому випадку. :) І, взагалі, я і троє синів — це вже мотоклуб.

Це завжди акустичні виступи. Більше того, останнім часом я граю більше для військових у шпиталях чи для тих, хто перебуває на ротації. Але, виїжджаючи туди, на «передок», я намагаюся грати веселих пісень, бо смуру і смутку людям там вистачає.

У планах є доїхати до Магадану. Гулаг, Байкал тощо — ці бренди мене дуже приваблюють. Я вважаю, що це реальні плани найближчі кілька років.
Навколосвітня подорож — це дуже гарна ідея. Але їхати швидко означає не побачити світу, а просто втомитися від нього. Тому хочу придумати концепцію, коли можна було б їхати довго та лишатися на тривалий час у різних країнах.

Я перестав буди президентом МС "Нічні птахи", бо зрозумів, що мотоклуби все ж таки роз’єднують людей, а музика об’єднує. Ми й далі дружимо з хлопцями, я виступатиму на їхньому фестивалі у перші вихідні серпня — "Дорога на Січ" у Черкасах. Дуже радий, що вони зрозуміли мій непростий вибір.
З кожним днем на вулицях наших міст все більше і більше мотоциклів і двоколісного транспорту взагалі, тому ми приречені на стрімкий розвиток мотокультури в Україні, і у нас для цього багато чого є. Навіть мої пісні-історії, як, наприклад, "Сузукі Бандіт 400", для людей, які вибирають свій перший мотоцикл, це конкретне застереження. Взагалі, я маю упередження проти спортивних і дорожніх мотоциклів: у наших реаліях єдиний більш-менш безпечний вид транспорту — це або "Ендуро", або "Чопер".
Ставлення пересічних людей до байкерів нехай лишається стереотипним, тому що це дає нам, байкерам, можливість більше спілкуватися один із одним, а не людьми ззовні. Людям це цікаво, і хто не боягуз, той завжди підійде і запитає — і йому дадуть нормальну відповідь.

Мабуть, величезними відстанями і буревіями, через які мені довелося проїхати. Але навіть у найскладніші моменти я завжди відчував підтримку моїх друзів у Сибіру. Вони, як один бородатий, ззовні страшний, як смерть, але дуже хороші та душевні люди. Якщо у мене буде можливість, то я обов’язково до них з’їжджу ще.

Хороша ідея — збирати багатьох талановитих людей в одному кліпі. Для мене цей кліп — ще й можливість перезнайомитися з творчою українською інтелігенцією.

Не знаю. Записали кілька пісень. Фінансової можливості продовжувати записи немає ніякої. Трошки розгублений, навіть думаю про те, щоб скасувати "Вперше Чую Фест" на Черкащині. Стомився робити за дешево абияк — хочеться робити добре. Шукаю варіанти.

Я радий, що Джамала «зробила» "Євробачення". Але я не знаю, наскільки це важливо в європейському масштабі. "Євробачення" — це конкурс фріків, і отримувати з цього якісь політичні дивіденди — не дуже коректно.
Я не планую брати участь у "Євробаченні", але в Україні, думаю, все пройде на ура. Після гей-параду нічому не дивуюся. :)

Взагалі не вважаю, що в Україні є шоу-біз як такий, як бізнес. Саме тому переважна більшість українських медіа-ресурсів користується російською або європейською підказкою, бо в Росії і Європі шоу-бізнес на хорошому рівні. Там існує «соціальний ліфт» — від написання хорошої пісні до популярності. Тому український топ-менеджмент, дивлячись на те, що в Росії чи Європі якась конкретна пісня стала популярною, може спокійно ставити цю пісню в ефір, бо люди у нас однакові, і їм теж це сподобається. Саме тому в Україні ніхто не поспішає ризикувати і ставити в ефір українців із невідомими речами.

Я закінчив музичну школу за класом скрипки. тільки недавно у мене з’явилася електроскрипка, і я відновлюю свої навички гри на цьому інструменті.
А мій перший виступ у якості співака був у Катеринопільському будинку культури — я співав Цоя.
Я би займався тільки мотоциклами тоді. І все одно став би музикантом, тільки пізніше і, можливо, не таким відомим. :)

Мова може йти про перший кліп, а не наступний. Бо серйозно ми ще кліпів "Вперше чую" не робили. Хотілося б зняти його на пісню "Чоперок" — справжню байкерську історію, яка могла б стати легендою, тому що ця пісня вже стала міжнародним байкерським гімном. Ще хотілося б зробити кліп на пісню "Сузукі Бандіт 400" — саме як застереження для байкерів — не сідайте за кермо без екіпірування.

Я нещодавно підбивав підсумки минулого року і зрозумів, що я витрачаю втричі більше, ніж заробляю. А різниця — я не знаю, звідки вона береться. Я так розумію, що мене підтримують мої товариші. Бо займатися виключно музикою в Україні — це суцільна благодійність. Але я впертий, і маю надію, що мені вдасться, можливо, трошки повернутися до журналістського досвіду. Навіть із цієї поїздки до Сибіру я привіз багато відео — хочу зробити документальний фільм.

З Богданом ми працюємо по його можливостям. Принаймні раз на рік — на День журналіста — ми точно граємо разом. Тому будь-які виступи і формати можливі, просто це не сплановано, а ситуативно.
Квартирники будуть — повідомлятиму окремо.

Через відсутність у нас музичної індустрії, українським гуртам в Україні важко. Мені здається, що легше стати відомим у Росії, і тоді автоматично тебе візьмуть всі українські радіостанції та телеканали.
Щодо «Вперше чую», як не дивно, жодна українська радіостанція — ні «Радіо Рокс», ні «Джем», ні жодна інша — не шукають нового контенту, а, швидше, відписуються від нього. Мені б хотілося, щоб діалог із радіостанцією для українського музиканта звучав наступним чином: не просто "Ні, ми вас не беремо в ефір", а, наприклад, "Підправте тут музику, тут — текст, наблизьте пісню до нашого формату, і ми її візьмемо". Таким чином є поступ, є робота над матеріалом. Інакше усі нові записані пісні лягають у стіл.

Я готовий виступити навіть в ЛНР і ДНР, але гонораром за свій виступ я би бачив кількох звільнених українських військових. Можна сказати, що це — пропозиція.

Я вірю в народну дипломатію. Коли ти бачиш хорошу людину з країни, про яку говорять, що вона вся погана, відбуваються зміни у свідомості. Взагалі раджу дивитися на світ власними очима і не вірити нікому і нічому, чого ви не бачили на власні очі. А особливо — національним телеканалам. Музика не лікує — вона пробуджує. Не можна розбудити людину, якщо вона не спить. А телебачення — то вічна колисанка.

Виступ гурту "Вперше чую" справді заборонили на мотофестивалі "Повний газ" у Кемерово два роки тому. Саме тому цього року я поїхав сам, поїхав на мотоциклі, поїхав як звичайна людина, і мій виступ на фестивалі до останнього моменту був під питанням. Я вийшов на сцену у складі гурту "Новий день" з Кемерово. Таким чином, ми обійшли формальну заборону. У хлопців, музикантів, які зі мною грали, теж були побоювання, бо влада звернула їхню увагу на те, що виступати зі мною не слід. Але рокери — це відчайдушно сміливі люди, і цей імідж треба іноді підтверджувати. Дякую хлопцям з "Нового дня", вони — справжні рокери.

История закончилась тем, что мы выложили новую хорошую песню в интернет — "Сад". Шевчук не откликнулся. Выходить на него как-то по-личному, пока не хочется. Будет возможность — шепну.

Совершенно нормально. Половина Москвы — это украинцы, а вторая половина — узбеки. Выступление на Арбате — очередной наш экспромт в рамках проекта "Тревожные кабаны — за мир".
Как только мы приехали на Арбат, к нам сразу же подрулили двое полицейских: "Что вы здесь делаете? У вас нет разрешения на съемку". А группа "Аттракцион Воронова", с которой я играл, привезла полный состав — три «клавиши», барабанная установка, бек-вокал, две гитары — все это было похоже на небольшой митинг. Полицейским ответили так: "Ребята, здесь присутствуют байкеры из четырех стран: Украины, России, Белоруссии и Молдовы. И если вкратце, то мы — за мир". Молодые парни, полицейские почесали "тыкву" и ответили: "Мы — тоже. У вас 40 минут". Так мы и записали видео на песню "Чоперок".
Интересная деталь — хозяйка бара, в котором мы брали свет, после нашего выступления подошла ко мне и сказала: "Какая прекрасная песня. Как отлично пели ребята-белорусы". :)))

Правила порушую постійно, регулярно і з задоволенням. Тому що мотоцикліст у місті має пам’ятати просту істину: ти можеш бути правим, але мертвим. Тому сигнал світлофора — це привід уважно подивитися на дорогу і їхати так, як вважаєш за потрібне.
З поліцією я не сварюся, бо не зупиняюся. :)
За кермом і за мікрофоном — не п’ю.

У нас характерна особливість — те, що буквально через кожні два-три кілометри нове селище, місто чи якийсь хутір. У Росії — виїхав із міста, 800 кілометрів лісу і — наступне місто. Величезні простори. Буває так, що коли їдеш цілий день, то перетинаєш і часові пояси, і гори, і ріки. В Україні аж так розігнатися не можна. Тому я люблю Україну. А якість доріг у Росії — ідеальна. Майже як у нас. :)

П’ятий і шостий день — найскладніші у мандрівці. Втома накопичується, і в якийсь момент розумієш, що не отримуєш жодного задоволення від їзди на мотоциклі. Але допомагає дитяча присипка і хороший сон.

Мені приходила повістка в армію. Я сходив до військкомату, заніс довідку, що я — батько багатодітної родини.

Вважаю, що війну треба припинити будь-якою ціною. Тому навіть у концертах в АТО буду говорити людям про мир і запрошувати їх сідати на мотоцикл і дивитися на цей чудовий світ своїми очима. У війні немає правди. На даний момент це бізнесова гра, в яку бавляться нелюди.

Підтримую ідею про створення хорошого українського медіа-продукту, який зможе конкурувати з будь-яким іншим. Адже заборона російського продукту не гарантує розвитку українського. А те, що у нас протягом останніх десяти років нічого українського у медіа-сфері не робилося — це факт.

Поки що не відчув, що українські радіостанції прямо кинулися шукати українських виконавців, щоб заповнити ефір. Хотілося б, щоб такий захід дав поштовх для розвитку української музичної індустрії. Шанс є.

Люди, які мене знають, поганого про мене скажуть. Точка зору людей, які мене не знають, мене не цікавить. Я впевнений, що моя поїздка — це прояв народної дипломатії, і що у відповідь із Сибіру до мене приїдуть мої товариші, які на власні очі побачать, що все, що говорять про Україну поганого, неправда.

Серйозно подумую про те, щоб цього року взагалі його не проводити. Немає ні сил, ні ресурсів. А робити абияк не хочеться. Нині він заявлений на 19-21 серпня, але будуть зміни.

Коли їхав на Курган, зупинився на роздоріжжі, на якому не було знаку, куди мені їхати. Через 30 секунд ззаду мене зупиняється старенька "Волга". Із неї з диким ревом вибігає четверо людей, вони підбігають до мене, беруться за руки і починають співати Гімн України. Потім один підійшов до мене впритул і питає: "Братан, ты из Одессы?". Я кажу: "Ні, з Києва". Той на мить спохмурнів, а потім махнув рукою: "Годится!" І далі продовжив співати Гімн України...
Це були українські заробітчани, які вже давно живуть там.

Так. Навіть не сама поїздка, а можливість побути величезну кількість часу самому. Коли їдеш 19 годин поспіль, то і співаєш, і танцюєш, і складаєш пісні. Але поки що не сформулював жодного слова. Думаю.

Загалом 12 тисяч кілометрів (мотодальнобійники завжди трошки прибріхують). :)
Маршрут: Київ — Орел — Пенза — Уфа — Новосибірськ — Кемерово — Гірський Алтай — Новосибірськ — Ірбіт — Іжевськ — Тамбов — Липецьк (фабрика "Рошен" гарно працює) — Курськ — Київ. Найскладніше далися 1450 кілометрів за одну добу. Загалом поїздка тривала 21 день.

Немає різниці між росіянами і українцями. Ми живемо однаковим життям. Що їм, що нам круто було б не дивитися телевізору. Можливо, війни б і не сталося.

Саме те, що між нашими народами зараз непрості стосунки. Коли зовсім просто і зовсім безпечно кататися, це, мабуть, нецікаво. Цікаво, коли тебе пів-Києва відмовляє їхати. Цікаво, коли не знаєш, чим закінчиться ця подорож. Цікаво повертатися додому, відчуваючи себе правим. Можливо, такі подорожі і такий проторений шлях зробить ваші подорожі трошки легшими. Насмілюйтеся і їдьте. Дорога покаже, хто чого вартий.

Найскладнішим із Києва здавалося перетнути кордон. І коли я під’їхав до кордону з українського боку, до мене прямо одразу, незважаючи на дощ, вибігло двоє чоловіків із автоматами. Поки вони бігли, я вже думав, що приїхав… А потім один із них підбіг і сказав: "У мене — ІЖ!", а другий сказав: "А в мене — Ява!".
А далі такий діалог:
— Куди їдеш.
— У Сибір.
— О, дурак!
— Скільки кілометрів?
— 5 тисяч.
— О, дурак! Проїжджай...
З російського боку мене зустрів пузатий начальник зміни. Він говорив уже російською, але те саме. :) "Слушай, у меня Хонда Трансальп, шестисотка. Она не держит холостой ход. Почему?". Поки я йому пояснював, він не підпускав до мене жодного іншого працівника митниці. Не дивилися ні документи, ні що у мішках — пошкодував, що не взяв сала. :)
У самій Росії жодного прояву агресії до українського байкера — а я проїхав увесь шлях у вишиванці.
Я би сказав так, байкерське братство в тому і полягає, що коли тобі потрібна допомога, її надають без жодних запитань, ґречно і по-сибірськи, з пельменями ( до речі, чим далі в Росію, тим гірший готують борщ, і тим краще пельмені:)).