Василь Шкляр

Пропозиція цікава тільки своєю першою частиною. Оскільки вчені довели, що московська імперія брутально присвоїла собі назву України-Руси, то заради історичної справедливості ми з чистим сумлінням можемо повернути Московії її питому назву. Бодай у себе. У світовій практиці маємо багато прикладів, коли певну країну по-різному називають іншими мовами. Наприклад, Грузія в англійському варіанті має пишну назву Джорджія. Саме зараз, під час воєнної агресії північного сусіда, є добра нагода нагадати йому, ким він є насправді. Знаю, що керівництво нашої держави зіщулиться від такої пропозиції, але назви Московія, московити вже давно прижилися у свідомості освічених українців. А ось називати Україну Росією — це просто невдалий, ба навіть злий жарт. Думаю, що на увазі малася Русь, але й це наймення не варто реанімувати. З назвою Україна наш народ кровно зріднився у час найтяжчих випробувань, прикипів до неї перед загрозами цілковитого знищення. Зрештою і в часи становлення нація ідентифікувала себе саме з цією назвою. Тому «Слава Україні!» залишиться незмінним.

Діяльність російських компаній та фірм на території України під час війни з Росією — це нонсенс, це наша ганьба і слабкість. Потурання цьому на державному рівні показує, наскільки зрослися олігархічні інтереси з владою. Таке ганебне явище є однією з причин суспільного розчарування і недовіри до владної верхівки.

Так, я не раз говорив, що тепер не писатиму про сучасну війну, тому що тема війни потребує осмислення з відстані часу. Але тісне спілкування з бійцями полку «Азов» і дуже цікава історія (зі скіфською бабою), яка відбулася, можна сказати, на моїх очах, примусили мене зафіксувати цю подію. «Чорне Сонце» фактично написали самі «азовці». Своїми характерами і вчинками. Мені залишалося тільки відтворити те, що я побачив і відчув, у художній формі. Це перший мій твір, написаний фактично з натури.

Та вони полишалися майже всі у більш чи менш загострених формах. Комплекс меншовартості, занижене почуття національної, а отже, і людської гідності, догідництво. Якщо в компанію п’яти хохлів устромить носа один москаль чи зросійщений українець, то всі хохли перейдуть на російську мову. Вони готові відстоювати на українських телеефірах російський продукт, бо там десь є один Макаревич. Вони не відчувають, що у кожного з нас є своя особиста війна з ворогом і кожен із нас має можливість запровадити свої особисті санкції.

До УКРОПу ввійшло багато учасників війни і волонтерів. Саме вони попросили мене стати поруч. Крім того, я маю добру пам’ять і добре знаю, хто зупинив московську навалу на підступах до Дніпра. У мене немає бажання іти у велику політику. Повірте, я маю багато справ, значно важливіших за депутатство.

Я і тепер дотримуюся переконання, що нам треба побудувати міцну Україну без антиукраїнського баласту. У нас немає часу на перевиховання мільйонів ренегатів і відвертих ворогів. Із причепом сірих зон нам немає дороги ні до НАТО, ні до нормального цивілізаційного прориву. Нині країна в такому стані, що до неї не мають бажання приєднуватися відступники. Згодом неодмінно відбуватимуться геополітичні зміни, рано чи пізно настане розпад російської імперії, і тоді ми зможемо приєднати до себе втрачені території там, де це буде доцільно. Тільки для цього треба збудувати сильну і привабливу країну. Казав і кажу, що в ХХІ сторіччі національна велич держави вимірюється не квадратними кілометрами, а територією духу. Тобто власним простором. Простір — це більше, ніж територія. Це ми бачимо на прикладі тих-таки європейських країн. Так, на цю тему я часто розмовляв і з нашими вояками. Думки у них також різні. Адже хлопці представляють усе наше суспільство. Одні кажуть, що втрачені території — це чужа чужина, яку треба покарати цілковитим ізолюванням, а другі не проти іти аж на Москву. Я люблю і тих, і тих.

З такими процесами, як декомунізація, десовєтизація, ми запізнилися щонайменше на два десятиліття. Це, до речі, і стало однією з причин ідеологічного розпорошення суспільства. Символіка має велике значення у консолідації будь-яких спільнот, у формуванні світоглядних цінностей. Вона мітить територію впливу. Нехай тому, хто плаче за радянськими (читай російсько-окупаційними) реаліями, осушить сльози віра у майбутнє його нащадків.

Я, на жаль, не маю зворотного зв’язку із широким колом зарубіжних читачів. Спілкуюся переважно з тими, хто має українське походження. Українська діаспора дуже прихильно зустріла і «Чорного Ворона», і «Марусю». Зрозуміло, як можуть сприймати повстанські романи бандерівці чи їхні діти та онуки. Думаю, що іноземців насамперед цікавлять людські історії, а «національні пристрасті» їх менше обходять. До речі, письменники, котрі перекладали «Чорного Ворона» англійською та португальською мовою, мають українське коріння.

Це тема тієї війни, яка триває і досі. Роман буде про Українську Повстанську Армію. 1948 рік. Про вірність, про любов і зраду. Про ту зраду, яку можна зрозуміти, але не можна виправдати.

Звісно, що набере. Затримка, мабуть, з технічних причин. Багато людей скаржаться, що у цьому голосуванні «щось заїдає». Треба розібратися. Бо якщо серед сорока мільйонів українців не набереться двадцять п’ять тисяч патріотів здорового глузду, тоді підіймаймо руки або ставаймо на коліна.

Це справді стихійне лихо. Мабуть тому, що українською політикою рухають не ідеї, а гроші. І тут є велика частка вини не лише політиків, але й виборців.

Так, це все реальні герої, написані, як я вже казав, з натури. Я навіть не змінював позивних, імен. Волонтери також під своїми реальними іменами. Єдиний, кому я змінив позивний, це головний герой «Маляр». Насправді він «Художник». Можна зняти унікальний художній фільм, де живі персонажі зіграють самих себе. Всі вони дуже красиві і талановиті хлопці.

Є намір завершити зйомки цього року. Але кіно — це така штука, яку супроводжують різні непередбачувані обставини. Пори року, погода, фінанси, здоров’я акторів тощо. Для телебачення буде чотирисерійний фільм. Окремо буде прокатний варіант повнометражного фільму.

Ні, про це говорити зарано. Я розумію Ваші побоювання і сам дуже хвилююся з цього приводу. Адже ідея екранізації «Чорного Ворона» з’явилася відразу після появи роману і цікавить дуже багатьох людей. На це кіно є високі очікування.

Письменник — це людина, яка має завищений больовий поріг. Йому більше довіряють, ніж політикам. Але це й своєрідний індивідуаліст, котрий сам обирає свою дорогу. Я знаю молодших письменників, які воюють. Це Борис Гуменюк, Артем Чех. Інші їдуть до бійців зі своїм словом, займаються волонтерством. Кожен робить що може.
Щодо виховної функції письменника. Колись я ставився до цього скептично, як ставиться учень до твердження вчительки про виховне значення літератури. Але після виходу «Чорного Ворона» переконався у протилежному. До мене підходили люди, які казали, що цей роман буквально перевернув їхню свідомість. Юні хлопці зізнавалися, що після прочитання «Чорного Ворона» вони почали розмовляти українською мовою. Я знаю, що цю книжку читали в бібліотеці Майдану, яка була в Українському домі під час Революції гідності. Знаю, що хлопці брали собі позивні за іменами героїв роману. «Чорного Ворона» читають на війні. Якось один боєць попросив підписати йому книжку, бо та, яку він уже мав, згоріла у Пісках…

Я пояснюю це ментальністю росіян. Щодо російської вдачі є вже багато пояснень мудрих людей. Колись я переклав книжку російського письменника Віктора Єрофєєва «Енциклопедія російської душі». Там є вичерпна відповідь на це запитання. Я ще хотів назвати українське видання «Москальська душа», але Єрофєєв попросив мене не робити цього, бо він і так мав судову тяганину через цю книжку. Втім, Ви слушно сказали і про страх, сліпоту та підлабузництво. Сюди ще можна додати банальний конформізм, пристосуванство. Підтримка політики Путіна забезпечує окремі дивіденди.

Так, я спілкуюся і з бійцями інших підрозділів. І спілкувався. Декого уже немає серед живих. Що тут скажеш? Революція гідності і війна народили нову українську людину. Її побачиш насамперед у добровольчих формаціях. Але це не означає, що вся українська військова спільнота однорідна і заслуговує лише захоплення. Ні, це теж своєрідний зріз нашого неодностайного суспільства. Особливо це стосується армійського призову. В одній спецчастині я бачив вояків, котрі не хотіли зодягати офіційно видані їм військові кашкети-мазепинки, бо вони, мовляв, бандерівські. Бачив таких, які тягнуться до російської церкви. А один навіть сказав, що він воює за «рускоязичную Украіну». Армія у нас завжди була одним із найвпливовіших агентів русифікації, тому й зараз цей спадок гостро відчутний. Це може бути міною уповільненої дії, причиною подальших національних драм.

Ну, не варто сприймати все так буквально. Звісно, що в художньому творі кожен документ підлягає художній трансформації. Отаман Чорний Ворон загинув, залишившись до кінця вірним своєму гаслу: Воля України або смерть. Старі люди розповідали, як чекісти возили цього вбитого велетня по селах на пострах селянам. Але ці ж таки селяни і створили легенду про те, що хтось бачив Чорного Ворона живого у 1964 році. Тобто люди не хочуть вірити у смерть своїх героїв. У романі теж немає смерті отамана. Він щезає у підземеллі. Гасло «Герої не вмирають!» народилося не сьогодні, воно живе в українській душі одвічно.

Мені прикро, що красиві еротичні сцени Ви називаєте «непристойними сценами». Чи, може, Ви маєте на увазі нецензурні вислови москалів? Ну, з їхньої пісні теж слова не викинеш.

Ваші страхи даремні. Навпаки, коли ми цього не робитимемо, тоді буде більша можливість для приходу ворожої влади. Якщо ми хочемо збудувати нову країну, то мусимо орієнтуватися на власні цінності і моральні авторитети, а не ті, які нам нав’язували чужинці. Ворог вважає, що він має право зазіхати на Кіровоград чи Єлисаветград, бо вже у самих назвах зафіксована його причетність до цього міста. Хіба ні? А до Інгульська чи Кропивницького йому яке діло? Ось чому точиться така боротьба за саму лише назву міста. Це ж зовсім невипадково. Комусь такий приклад може видатися спрощеним, але світ знає приклади, коли світові катаклізми починалися лише з того, що хтось встав не з тієї ноги.

Так, я вже розповідав про такі випадки. Яскравий приклад тому й опис у романі «Маруся» Майдану, який відбувся у Києві 30 серпня 1919 року. Там теж були і свої «тітушки», і провокатори, і снайпери, які стріляли в мирних демонстрантів.

Моя остання книжка вибраного вийшла в Москві російською мовою 1990 року. Після того я забороняв перекладати свої твори російською мовою, оскільки такі видання завозять в Україну, і вони стають агентами русифікації. Одного разу, задовго до війни, російський видавець купив права на переклад двох моїх романів без права продажу цих книжок на території України. Але вони не вийшли і вже не вийдуть. З Росією у нас «любов» обопільна.

Так, цілком підтримую. Особливо на час війни. І всі дискусії на цю тему для мене дивні. Адже війна триває не просто між двома країнами. Це війна двох світів. Це українська вітчизняна війна з нахрапистим «русскім міром», який, крім усього, денно і нощно заповнює наш інформаційний і культурний простір. Я цілком згоден із моїм товаришем Іваном Леньом, лідером гурту «Kozak system», який просто волає до українського обивателя: «Війна — це незручності. І якщо хтось сидить зараз в окопі по коліна у воді, то невже ви не можете обійтися без російської попси на телеекрані? Та її ж в Інтернеті як гною». Дехто, виявляється, не може. І я думаю, що справа тут не лише в музичних симпатіях. В інформаційній війні ми не те що не пішли в наступ, а поки що навіть не зайняли оборону. Прикро.

Мусимо об’єднатися навколо перемоги над російським загарбником. А відтак — навколо подолання внутрішнього окупанта. Цей шлях непростий і некороткий. Але в такому становищі, в якому опинилася Україна простих шляхів не буває.

Тих, хто став на шлях зради, повернути неможливо. І не треба. Більшість їх і зараз там почувається краще, ніж дехто думає. Перевиховувати таких людей за умов демократії — велика ілюзія. Це не та ненависть, від якої один крок до любові.

Я вважаю, що це правильний вибір. І радий, що українці хоч раз поставили на місце космополітичне журі. Будемо сподіватися, що і європейський глядач має такий добрий смак, як ми.

Я хочу, щоб фільм зберіг і передав дух роману. Щоб він не розчарував ні мене, ні моїх читачів. Кажуть, кіно завжди гірше за книжку. Побоювання ще й від того, що ми за часів незалежності майже не знімали свого кіно, не мали не те, що традицій, а навіть звичайнісінької практики. Мене запитують: а хто режисер, а хто актори? Так само я можу запитати і вас: а кого ви пропонуєте? І ви розгубитесь. До того ж автор має мінімальний вплив на творців фільму.

Останнім часом деякі телеканали все-таки намагаються змінювати свою політику у створенні власного кінопродукту. «Плюси», наскільки мені відомо, взялися екранізувати кілька резонансних українських романів. До них потрапив і «Чорний Ворон». Про формат я вже казав.

Чуваки, вам що, більше немає причини, щоб випити? Я цього дня ніколи не відзначав. Мій батько, який прийшов із Другої світової поранений, теж не розумів цих свят. А тепер, у час війни зі спадкоємцем Союзу, це справжнє кощунство. Шизофренія. Глум над українськими героями.

О, то Ви ще хорошої думки про наших політиків, якщо вважаєте, що вони можуть когось послухатися. Або взяти автомати і піти на фронт. Дякую, розсмішили. Хоча розумію, що Ваші слова риторичні. Наші політики і можновладці не чують поодиноких голосів. Вони настільки глухі, що чують лише багатоголосся Майдану. Тут мене ще запитували про невдалу й непевну спробу нового здвигу. Ну, що ж, і попередні Майдани вибухали не з першої спроби. Українці довго розгойдуються. Поважно. Видно, іскра ще не впала на той ґніт, який легко спалахує.