Віктор Павлик

До етно-року ставлюся добре. Чому російська попса всюдисуща — не знаю.

У всі часи народ вимагав хліба і видовищ. Пісня лікує душу, помагає жити. Можна по-різному трактувати концерти: для когось це розвага, для когось — цілюща сила.
Давайте всі тоді одягнемо паранджу, чи покінчимо життя самогубством — навіщо тоді жити?!

В цьому проекті зібралися однодумці. Я закинув у соцмережу тему про те, що хотів би взяти десять-дванадцять своїх власних пісень, самих битих і найвідоміших, і «злабати» їх у стилі хард-рок із хорошими музикантами. Наразі розібрали дві-три пісні. Перше, що мене спонукало на це — Тараска (байкерський фестиваль), де я хочу представити ці пісні в стилі рок (на цьому фестивалі не виконують попсових пісень — там слухають здебільшого рок). Загалом, рок-музика — це моя стихія, і мені цікаво до цього повернутися.

Так, у мене троє дітей. Старший — Сашко, який і брав участь у «Х-факторі», молодша донька — Христина, 28 років, наймолодший син — Павлик, 16 років. І двоє онуків: Давид і Вадим.
Сашко щось співає трошки. Звичайно, «Х-фактор» йому багато дав. Якби не цей проект, він би грав в ресторані. Він самі пішов на проект, я нічим не допомагав. Я відчув різницю між тим, як він співав до того, і як почав співати після проекту, — набагато краще, ніж було. Христина живе в Рівному, виховує онука Вадима. А Павлик йде в останній клас, куди вступатиме — ще не знає. Ми ламаємо голову над тим, що робити.

Нема такого: я — людина не скандальна, тож «жовта преса» нічого такого собі не дозволяє. Єдине, що було останнє: подзвонили з "Комсомолки" і запитали, чи знаю я Дашу Астаф’єву, і попросили сказати пару слів до її дня народження. І написали від мого імені таке, що я би ніколи в житті не сказав...

Гарно живеться, ніколи не траплялися.

Маюся добре, дякую. Дуже приємно чути від Вас таку хорошу пропозицію — це заставить мене задуматися.
Мене кличуть знову жити в Америку (по християнській лінії), але я їм відповідаю: дякую, та я своєї Батьківщини не залишу, бо я її люблю і співатиму для неї.

Думаю, ні, тому що вже відчуваю, що через вік — який із мене вояка? До того ж, я ніколи в житті не стріляв. Хіба що всі бігатимуть із гарматами, а я — між ними, але з гармошкою та співами. Який із мене вояка?

Ніяк — Бог їм суддя. Кожен чим хоче, тим і займається.

Двояко. Ще кілька років тому дуже добре ставився до звань. Розумів, що так заведено, і так має бути. Хоча у світі нічого подібного немає. Є Стінг, Ерік Клептон та інші, але вони — не заслужені, а відомі і шановані в усьому світі люди. А раз у нас так повелося з радянських часів, то це нормально.
Сьогодні ж вважаю, що це не є важливим, головне — бути патріотом своєї неньки.

Моя бабця Юзя служила в польського пана. В 1938 році народився мій батько. Оскільки бабця служила в поляків, була наймичкою, то, народивши батька, сам пан дав йому ім’я — Франик. Батько мій — Франко Іванович. Як я казав, Іван Франко, тільки навпаки.

Жена к поклонницам не ревнует. Она у меня умница! Мы доверяем друг другу.
По поводу того, как я выгляжу, — спасибо за комплимент, очень приятно. Прежде весго, я много двигаюсь: зарядка, спорт, зимой — горные лыжи, летом — велосипед и футбол, а, кроме того, баня (настоящая, с вениками). Ем часто, но мало. Ни в чем себя не ограничиваю, но ем мало. Так само происходит, чем я и горжусь. Также предпочитаю активный отдых: туризм, горы, палатки… И так вся жизнь.

Саша у меня не спрашивал. Не думаю, что ему интересно мое мнение по єтому поводу. Другое дело, что многие поют, и многие думают, что должны быть артистами. Но это Бог дает талант и выбирает, кому быть артистом, а кому — нет.

Товаришую із багатьма, практично з усіма. Сказати, що хтось із шоу-бізнесу — мій близький друг, то ні... Та й взагалі, друзів справжніх не буває багато. Їх — один, два, три... У шоу-бізнесі це можливо, але мені здається, трапляється вкрай рідко.

Найголовніше — не заставляти дитину насильно займатися музикою. Це бажання повинне проявитися саме.
Наприклад, у мене Паша так і не закінчив музичну школу по гітарі. І зараз не хоче грати. Дитина має сама цього захотіти.

Скажу честно, песня "Город зеленого цвета" и сегодня популярна в Казахстане, Узбекистане, России и Прибалтике. Но пять-семь лет назад, когда песня «Город зеленого цвета» зазвучала там, меня в России никто не знал. Что удержало? Боженька уберег...

Это было двадцать лет назад, в 1995 году. Я приехал туда работать по контракту в варьете на полгода. И уже работая там, познакомился с рядом музыкантов в Анкаре. Город наполнился слухом, что есть такой Виктор-Рус, как там меня называли. А я говорил, что я — не Рус, а Виктор-Укр. Появились друзья — и пошло-поехало. В итоге, по окончанию контракта я остался в Турции еще на полгода.

Багато чого не вмію. Так само, як інші не вміють того, що вмію я. Ще не пробував себе у чарльстоні. Джаз і блюз співаю. Не пробував себе в опері, хоча складав держіспит і співав арію "Запорожець за Дунаєм".

Звичайно, моє улюблене місце відпочинку — Туреччина. Тільки не сьогодні... Любив відпочивати в Криму раніше. Оскільки сьогодні ми не можемо їздити в Крим, до Туреччині немає можливості поїхати, то відпочиваємо на Дніпрі та у Карпатах.

Продюсери, піарники, менеджери справді потрібні. Це обов’язково. "Бездарь пробьется сам". :))) Дуже мало просто вміти співати — потрібна компанія. Недарма кажуть, що «свита делает короля». Якщо команда правильна, то і буде результат.
А про Поплавського... У нас дуже хороші і дружні з ним стосунки. Я викладаю в КНУКіМ, ректором якого, власне, є Поплавський. Звичайно, це — мій шеф, і про що може бути мова. Якщо шеф хоче співати мою пісню, то нехай співає на здоров’я! Просто йому дуже сподобалася ця пісня, і одного разу він попросив мене дати йому заспівати її у себе на концерті. Але виявляється, вона йому настільки сподобалася, що він почав співати її завжди і на всіх концертах, і ще й зняв собі кліп. Отож хай буде йому на здоров’я!

Нічого Вам не можу сказати з цього приводу, на жаль... Глядачам потрібно вимагати від каналів ставити в ефір українських артистів, а не нам артистам просити — «поставте нас!».

Если на улице просит сфотографироваться или дать автограф кто-либо, я всегда отвечаю взаимностью. Конечно, по-разному люди обращаются: кто-то — вежливо, а кто-то слишком панибратски. А насчет Шикидым и Шикидымович, то куда уж от этого деться?

Это спросите у центральных каналов. Я не могу Вам ответить на этот вопрос. Иногда приглашают, иногда — нет. Но я спокойно к этому отношусь. Всегда считаю, что на все воля Божья.

Людям, вернувшимся с фронта, в первую очередь, нужно душевное спокойствие. Мы должны создать для них комфорт.
Естественно, я выступал перед военніми, и не один раз, и выступаю дальше. Чаще всего — в госпиталях.
А помогаю непосредственно 6-му батальону "Збруч", в котром 500 человек, и все они — мои земляки, с Тернопольщины. Помогаю чем могу, но так как продуктами питания и одеждой в основном все помогают, то у нас с ними более специализированные отношения: колеса к «Камазам», болты, гайки, аккумуляторы, домкраты.

Да, буду петь песню отца Кирилла — Ивана Карабица, а также Бориса Олейника — "Ти подумай, Париж". В сопровождении симфонического оркестра. Это будет 5 сентября.

Конечно, созваниваемся, общаемся. Коля — так тот вообще украинец, с Николаевщины. А Алексей — это уникальный случай: истинный россиянин и в абсолюте знает украинский язык, прекрасно на нем разговаривает. А какие дуэтные песни мы с ним поем на украинском! Еще вспомнилось, Глызин, когда раньше прилетал в Украину, то, выходя из самолета на трап, кричал: "Хай живе Степан Бандера і його жінка Параська!" У него отличное чувство юмора.

Очень хороший вопрос, очень кстати. Мне в этом году 50, и 30 лет — как я на профсцене. Естественно, исходя из этого, 13 февраля мы делаем юбилейный концерт во Дворце "Украина" в сопровождении эстрадно-симфонического оркестра. Приглашаю!

Закончилось все тем, что мы подружились с хозяином заправки. И уже в следующем году под его эгидой делаем мое выступление в этом городе, а, может быть, прямо на этой заправке.

В мирні часи це було нормальним явищем, тому що це наша професія і обов’язок — співати для людей. Сьогодні ж потрібно дуже чітко розуміти, кого ти підтримуєш, а далі — як серце підказує, так і роби.

Як коли. «В конвертах» — рідше. А чи вигідно бути артистом — не мені вирішувати. Я свято вірю в те, що Господь мене послав на цю землю робити те, що я роблю. Тобто співати. Тому це — моя місія і моя робота, і автоматично те, з чого я живу.

Так, однозначно так. Змінився на краще. Люди вже навчилися відрізняти якісну музику від ширпотребу. Гарне запитання.

Хочу Вам сказати, що я не пишу пісень взагалі. Я їх тільки виконую. А там вже як Бог покладе на серце.

Наша професія взагалі складна. І, звичайно, я за здорову конкуренцію, адже без неї і не буде результату.