Сергій Рахманін

Мені пропонували брати участь у парламентських виборах, починаючи з 1998 року. Єдина кампанія, коли я не отримав жодної пропозиції, була дочасная кампанія 2007 року. Що пропонують? Чесно кажучи, нічого конкретного не пропонували. Просто пропонували приєднатися до політичної сили. Мені ритуально пропонували, а я ритуально відмовлявся.

Прекрасне питання, шкода, що бракує місця і часу відповісти на нього розлого. Мені чомусь здається, що велика кількість людей, які сьогодні підтримують нашу державу своїми плечима, насправді відчули себе українцями за суттю, а не тільки за формою власне віднедавна. Для мене головна перемога Революції Гідностя якраз і полягала в тому, що велика кількість людей, для яких патріотизм був буденним, а не усвідомленим, тільки зараз відчули, що для них не є байдужими прапор цієї країни, її земля, люди, які тут мешкають, і майбутнє цієї країни. Можу помилятися, але проблема мешканців Донбасу і Криму полягала якраз у тому, що вони ніколи не усвідомлювали себе часткою України. Київ та владу могли критикувати у Вінниці, на Закарпатті, у Сумах чи Кіровограді, у Тернополі чи в Ірпіні, їм могло щось не подобатися, але вони асоціювали себе з цією країну. А в Криму і на Донбасі відчували себе, перш за все, мешканцями Криму і Донбасу, а Україна існувала просто поруч. Тому не є дивним те, що наших вояків під час бойових дій регулярно запитують: "А вы к нам с Украины приехали?". Я сам неодноразово був свідком, як мешканці Донбасу, судячи з усього, цілком лояльні до Києва, називають українську владу, українську армію і українських журналістів "вашими" і не бачать у цьому нічого дивного чи негативного. Можливо, війна нам знадобилася саме для того, щоб значна кількість мешканців України вперше замислилася над тим, чи відчувають вони себе українцями, і яку Україну вони хочуть бачити. Якби не війна, на Донбасі, певно, такого питання ніхто ніколи б собі не ставив. Від того, якою буде відповідь на це питання, і залежить перспектива повернення Криму та непідконтрольної зараз Києву території Донбасу, а головне — чи відчують люди, які населяють ці території, себе українцями.

Дві найбільш поширені точки зору стосовно людей, які вирішили поміняти редакційне посвідчення на депутатський мандат: це подвиг або зрада. Я не вважав і не вважаю це ані подвигом, ані зрадою. Можу помилятися, але на сьогодні Україна фахових журналістів потребує не менше, а, можливо, і більше, ніж фахових політиків. Нині ситуація, коли зовні впливати на ситуацію не менш важливо, ніж зсередини. Поки зарано говорити про реальний ефективний вплив нещодавних журналістів на українську політику. Дещо вдається, дещо — ні. Якщо хтось з них стане неабияким політиком, особисто я буду цьому тільки радий. Але мені здається, що багатьох із них об’єктивно бракує по цей бік.

В різний час українській журналістиці були притаманні різні вади. Якщо говорити про нинішній стан, то я би виокремив дві хиби. Перша — це певна самовпевненість і поверхневість. Друга — намагання виконувати невластиві журналістиці функції. Як на мене, журналісти мають інформувати, акцентувати увагу на тих питаннях, які потребують розв’язання, та розтлумачувати явища і події, справжній зміст яких не зрозумілий пересічному громадянинові. Натомість сьогодні чомусь велика кількість медіа та журналістів намагаються бути полководцями, адвокатами, прокурорами, суддями, проповідниками, пропагандистами. А це, на мій погляд, призводить тільки до підвищення рівня недовіри читачів, слухачів та глядачів до медіа.

Думаю, що немає у світі людини, яка могла б більш-менш точно відповісти на це питання. Розв’язання цього конфлікту залежить від багатьох чинників, зокрема, зовнішніх. Єдине, про що можна, на жаль, говорити більш-менш впевнено: цей конфлікт на роки.

Я, звісно, не військовий, але можу висловити власну суб’єктивну точку зору. 1. ДАП не був надважливою позицією з огляду на те, що не планувався подальший наступ. Аеропорт мав цінність виключно як плацдарм для подальшого наступу.
2. Згідно з домовленостями, територія ДАПу мала відійти інший стороні. Але Росія з сепаратистами вирішила його захопити достроково, і після цього для українських військовослужбовців стало питанням принципу захищати його і надалі.
3. Навіть попри це, напевно, була потреба і можливість відвести бійців, аби зберегти людські життя і вирівняти лінію фронту. Тим більше, було зрозуміло, що найближчим часом там захищати не буде чого.
4. Не думаю, що варто говорити про провину журналістів у тому, що врешті сталося з ДАПом. Військові виконували свій обов’язок і чесно захищали позиції. Журналісти чесно виконували свій обов’язок і писали про мужність наших військовослужбовців. Якщо говорити про провину, то про провину військового і політичного керівництва, яке своєчасно не дало наказ про відхід, що б зберегло людські життя.

Я би не узагальнював, тому що насправді треба говорити про різний підхід різних медіа та різних журналістів. Я би не сказав, що має місце поширена практика перекручування фактів. Я би радше говорив про певні помилки.
А щодо міфів, мені здається, є два джерела продукування міфів: соціальні мережі і політикум. Журналісти точно не входять до топ двійки продукування міфів. І суб’єктивно, завжди, коли є війна, є людська потреба творити міфи. Це неминуче під час будь-якої війни в будь-якій країні.

Це надто складне питання, щоб відповісти стисло і точно. Аби прогнозувати, скільки років знадобиться для реабілітації, треба приблизно уявляти, скільки років триватиме війна. А достеменної відповіді не знає ніхто.
Наскільки адаптуються до мирного життя люди, які повернуться з війни, залежатиме від того, наскільки адекватною буде влада і до цих людей, і до суспільства, яке має право вимагати від влади більше, ніж вона робить.

Єдине, що я можу сказати точно: українська журналістика протягом 24 років постійно змінювалася. За моїми суб’єктивними враженнями, позаяк журналісти знаходилися на вістрі подій через особливості своєї професії, вони першими відчували розчарування. І це в різні періоди новітньої української історії неминуче позначалося на якості їхньої роботи. Але після кожного розчаруванння починалася нова хвиля, і щоразу в українській журналістиці знаходилося достатньо молодих людей, які штовхали журналістику вперед, незважаючи на те, що поруч були колеги, які переживали певне розчаруваня. Думаю, якщо в Україні справді відбудуться принципові докорінні зміни, а натяк на це у суспільстві прослідковується, то журналісти в цьому процесі відіграватимуть суттєву роль.

Насправді російські пропагандисти послуговуються різними методами. Якщо оцінювати їхню роботу відсторонено, то є дуже фахова цинічна робота, а є дуже незграбна і неохайна. Насправді мене дуже важко чимось здивувати, коли йдеться про пропаганду чи журналістику. Але розіп’яти снігурі і корова, що плакала — це надто навіть для мене.

Можна сперечатися про те, який формат перемовин є оптимальним для України. Насправді важливо те, яку роль у цьому процесі відіграє позиція Києва, як суб’єкта політики. Дуже хотілося б помилятися, але в різних форматах Київ не наполягав на власній точці зору, не нав’язував власний порядок денний і недостатньо жорстко відстоював власні інтереси. До певної міри Мінські угоди — це спільний план Путіна та Меркель, де вони йшли на поступки один одному, виходячи з власних інтересів. Україна, на жаль, лишень примирилася з цим планом, бо не мала власного. Єдине, що Київ зміг зробити — дещо скоригувати чужий план.
Стосовно України та Меркель я би ставив питання інакше: чим є Україна для Меркель? Це не війна Меркель, це не війна Олланда чи Обами. Для Німеччини те, що відбувається на Донбасі — зайвий головний біль, і вони намагаються впоратися з ним так, як розуміють. Вони не хочуть широкомасштабної війни на кородонах з ЄС. Вони не хочуть воювати за Україну, і їх можна зрозуміти. Вони не хочуть розширення впливу Росії, але водночас не хочуть остатосно псувати з нею стосунки. Вони вигадали власний план. Він не є бездоганним, але іншого плану у Меркель немає, а в нас, на жаль, немає жодного.

Проблема кадрів — найбільша проблема України. Зараз дуже химерний для політики час. Практично всі, кого можна називати професіоналами, на жаль, корумповані, тому що система репродукувала корупціонерів. А ті, хто мають добрі наміри, зазвичай не мають відповідної кваліфікації. Є ще одна деталь, дуже важлива для розуміння того, що відбувається нагорі: сьогодні до влади прийшли люди, які не мають досвіду керування серйозними управлінськими структурами та не мають навички ухвалювати стратегічні та відповідальні рішення. На сьогодні держава потребує кризових менеджерів, а у владі надмірна кількість людей, які звикли торгувати і продавати. Через це інколи необхідні рішення не ухвалюються вчасно або не ухвалюються взагалі.

"Дзеркалу тижня" не можна зрадити. Щодо "Гри у класику", це звичайний збіг обставин. У мене з’явилася ідея подібної програми під час Майдану. Я розмірковував над тим, якому каналу запропонувати подібний проект. В цей момент мені передзвонив Дмитро Добродомов, який на той момент працював на телеканалі ZIK, і запитав, чи не зацікавила б мене співпраця з цим каналом. Я поділився з ним власною ідеєю, вона йому сподобалася — от і все.

Журналістика стає іншою, і не завжди зімни на краще. З одного боку, вона стає більш уривчастою, дещо поверхневою, але, без сумніву, більш мобільною. Споживач звикає до стислих форм та оперативного реагування медіа на події. Тому журналісти і ЗМІ, аби залишатися актуальними, мають відповідати цим вимогам. Я не бачу нічого поганого в тому, щоб використовувати інформацію з соціальних мереж як новину, яку можна та варто перевіряти. Я проти сліпої ретрансляції того, що з’являється в соціальних мережах. Але якщо журналіст має можливість та вміння перевірити інформацію, доповнити її, розшифрувати і розтлумачити її, пов’язати з іншими подіями, то немає нічого поганого в тому, щоб інформація з соціальних мереж була джерелом інформації.

В Україні практично не існує класичних політичних організаацій та партій, які мають реальні політичні осередки, які створюються на підмурку ідеології, розраховують на більш-менш усталений електорат, не змінюють своїх поглядів та чітко дотримуються обіцянок.
Умовно всі політичні партії в Україні можна поділити на дві категорії: це або структури, створені під вождів, або структури, створені для лобіювання певних інтересів. Думаю, що відсутність нормальних політичних партій — одна з причин кризи, в якій перебуває український політикум зокрема і Україна в цілому. Саме партії мали б стати джерелом постачання кадрових ресурсів для влади, але я не знаю жодного лідера впливової політичної сили, який би ставив подібну мету. Тому говорити про партійне будівництво в Україні поки що безперспективно.

Можу помилятися, але ключова проблема полягає саме в тому, що Київ не може чітко сформулювати свого ставлення до проблеми Донбасу. Насправді будь-який варіант поведінки є поганим. Але треба обрати якийсь один і коригувати свої дії відповідно до обставин. Влада не ставить питання звільнення Донбасу. Влада не ставить питання відторгнення Донбасу. Влада не робить необхідних кроків для інтеграції вимушених переселенців і для майбутньої реінтеграції неконтрольованих територій. Не розуміючи, хто вони для Києва, навіть ті мешканці Донбасу, які є відносно лояльними до Києва, сьогодні почуваються розгубленими і, як мені здається, прагнуть тільки одного — аби просто припинили стріляти. Ситуація потребує чіткої позиції влади, як вона бачить майбутнє території, яка не контролюється Києвом, і людей, які на цій території мешкають, у короткостроковій, середньостроковій і довгостроковій перспективах. Сьогодні це зрозуміти неможливо.

Нашим медіа було б простіше домовитися про терміни, якби влада визначила своє ставлення до цієї війни. Якщо це війна, то чому вона називається АТО? А АТО не може бути "вітчизняним" — це нонсенс. Якщо це терористи, то чому ми домовляємося з ними про можливість проведення виборів? Якщо це сепаратисти, то чому українська влада припускає, що сепаратисти за певних умов можуть бути обраними до українських органів місцевого самоврядування, обиратися мерами міст, чому з ними треба погоджувати призначення прокурорів?
Стосовно мешканців Донбасу дуже важко говорити про якесь узагальнення. Я думаю, що там є і заручники ситуації, і посібники терористів, і просто розгублені люди, які взагалі не дуже розуміють, що відбувається.

Особисто мені посилання на "реакцію соцмереж" видаються дещо дивними. Реакція сомереж не може бути чітким вказівником настроїв у суспільстві. Я далекий від думки, що переважна більшість українців відчувають зловтіху з приводу вбивства людини, навіть якщо ця людина достатньо завинила перед країною і суспільством. Можливо, я наївний, але я краще думаю про українців.

Я теж людина, і мені цікаво, що з цього вийде. Але до будь-яких новин я ставлюся з певною обережністю. Досвід української політики вчить: надмірні очікування призводять до надмірних розчарувань. Але я щиро хочу, щоб бодай у цьому українській владі вдалося досягнути того, що обіцяла.

Особисто для мене показовою є масова здатність мешканців усієї країни до певного рівня самопожертви. Довгий час патріоти дозволяли собі любити Україну, сидячи на кухні. Зараз кількість людей, які готові добровільно жертвувати кар’єрою, часом, грішми, здоров’ям, життям, є набагато більшою, ніж можна було сподіватися півтора роки тому. Саме це є ознакою того, що ставлення людей до країни змінилося. Відповідно неминуче має змінитися і країна.

Віднедавна дивуватися призначенню будь-кого будь-куди є моветоном. Стосовно Саакашвілі можу поділитися лишень припущеннями. 1. Треба було швидко прибрати Палицю з Одеси, аби послабити Коломойського, а кадровий резерв у Порошенка досить обмежений. 2. Саакашвілі без роботи може бути навіть небезпечним, тому було логічно його працевлаштувати. 3. Відсутність реальних структурних перетворень треба прикрашати певними вітринними реформами. Вони теж потрібні, але для влади вони виконують роль допоміжного інструмента, який дозволяє відволікати увагу від наявних проблем. Тому так багато уваги приділяється створенню патрульної служби, тому так багато очікувань стосовно намірів Саакашвілі перетворити Одесу на українське Батумі. Щодо його намірів подолати корупцію та контрабанду в окремо взятому місті, це залежить не тільки і не стільки від його енергії, скільки від того, чи дозволять йому подібні речі нагорі.

Не дуже зрозумів, про переспективи якого органу йдеться — Антикорупційного бюро чи Громадської ради. Ефективність роботи Антикорупційного бюро залежить від якості фахівців, які приходять туди працювати, а їхню якість можуть підтвердити лише час і робота. Стосовно Громадської ради, то вона не здатна поліпшити роботу бюро — вона здатна лишень допомогти зберегти його незалежність. Це допоміжна функція. Але якщо комплектація Антикорупційного бюро виявиться не дуже фаховою, ніяка Громадська рада, на жаль, не допоможе зробити його діяльність більш ефективною.

По-перше, нічого не пропало, а все тільки починається. Можете вірити, можете — ні, але у мене не було відчуття, що все тільки починається ані в 1991 році, ані, приміром, у 2005-му. Українська держава як така тільки збирається зіп’ятися на ноги і з "невеличким" часовим запізненням. А подібний процес завжди є дуже болісним. На жаль, якість еліт не відповідає масштабам очікувань суспільства. Сподіваюся, це тимчасове явище.
Стосовно безнадії, є такі підходи до дійсності, до висвітлення фактів: можна не помічати негативу, можна зосереджуватися виключно на негативних явищах та оцінках. Я ж намагаюся бути критичним, але мені не подобається критиканство. Головна думка, яку я намагався вкласти в статтю, про яку Ви згадали, полягає в тому, що Порошенко — це ще не вся Україна. Є інші люди, які, з моєї точки зору, уособлюють нинішню Україну набагато точніше. І поки ці люди є, у нас є шанс на майбутнє. Кількість таких людей збільшилася, відповідно збільшилися наші шанси на появу лідерів нової якості.