Богдан Яременко

Це – паніка. Чи вона спровокована, чи має під собою реальні підстави – не має значення. Паніка хорошою не буває. Наша сім’я в ці дні купувала лише хліб і молоко. Думаю, що цю стихію цього разу ми переживемо без надзвичайних наслідків.

Росія повертає нас у раннє Середньовіччя, де сила вирішувала все. Цивілізованими правила гри можуть бути тільки тоді, коли всі учасники гри – цивілізовані. Росія розуміє силу, значить, силу їй треба і демонструвати. Але сила має багато компонентів. Це – не лише оборона. Це і економіка, і дипломатія, і гуманітарна та інформаційна сфери. Загалом, під час війни дієвими можуть бути лише воєнні заходи. Повторюся ще раз, іншого шляху, ніж зупинити наступ Росії, українці не мають.

Господь задумав Крим таким, що не може жити без материкової частини континенту. Крим економічно не є самодостатнім регіоном. Політично Крим був відібраний у України наглою брехнею і цинічним ігноруванням права. Іншого сценарію, ніж повернення Криму до складу України, через те я не бачу. Процес повернення та реінтеграції Криму буде складним і тривалим. Для успіху цього процесу необхідно вирішити масу соціальних, економічних, політичних, військових та інших проблем.
Наш фонд "Майдан закордонних справ" у грудні минулого року оприлюднив "Стратегію повернення Криму". Це якраз і є огляд тих проблем, які нам необхідно вирішити, а також процесу повернення контролю над Кримом. Ми спробували виписати стратегію таким чином, щоб кожен бажаючий (чи то уряд, чи громадська організація, чи окремий активіст) могли легко знайти своє місце в ній. Ми бачимо успіх цієї стратегії навіть за умови, якщо на початковому етапі українська влада пручатиметься цьому. Але повторюсь, ні найменших сумнівів у тому, що Крим повернеться до складу України, я не маю.

Війни закінчуються лише воєнними засобами. Дипломатія лише допомагає оформити результат. У світі є чимало прикладів, коли ефективна дипломатія допомагала обертати військові поразки на політичні перемоги. Але навіть найкраща дипломатія не скасовує обов’язку будь-якої країни захищати свою територію. Нам треба бути готовими боронити Україну.

Подвійне громадянство українським законодавством не передбачено, отже, йдеться про два громадянства. Це правовий казус, при якому у людини може бути кілька громадянств, але при цьому кожна з держав, яка видала їй паспорт, визнаватиме її лише своїм громадянином. Слід відзначити, що Україна, з одного боку, потерпає від такої практики, оскільки в різних регіонах масово видаються паспорти Румунії, Угорщини, Польщі, Росії. З іншого – Україна застосовує ту саму політику, наприклад, у Придністров’ї, де українські паспорти і громадянство отримали, якщо не помиляюся, десятки тисяч громадян Молдови.

Прогнози – річ невдячна. В цьому рівнянні практично всі складові є невідомими: як розгортатиметься ситуація в Росії, скільки в неї ресурсів для продовження експансії і мілітаристської зовнішньої політики, скільки терпіння у росіян, за рахунок яких Путін і збагачується, і вибудовує свій рейтинг. Не зрозуміло, як розгортатиметься ситуація в Україні: чи зможе Україна консолідуватися заради оборони, виробити найбільш ефективний спосіб стримування Росії, наскільки українська влада буде спроможна дати відповіді на величезні і, признаємося чесно, завищені очікування суспільства. Не зрозуміло, якою буде ситуація в ЄС і НАТО – як політична, так і економічна. Немає повної впевненості в тому, як розвиватиметься позиція і США, і Китаю. Всі перелічені складові і дають відповідь на питання, як довго продовжуватиметься війна на сході України. Але, окрім завершення бойових дій чи деескалації напруги, до розв’язання ситуації на сході України я відніс би і відбудову, реінтеграцію окупованих територій. І, звичайно, всі складові цього процесу: політичний, економічний, фінансовий і всі інші.
Якщо підходити до ситуації на сході з таким мірилом, то це не питання драматизму, трагізму, а цілком реалістичний підхід, що процес не зможе завершитися раніше, ніж кільканадцять років. Але при цьому я зовсім не вважаю, що весь цей період на Донбасі гинутимуть люди, вибухатимуть снаряди і стрілятиме артилерія.

Надія Савченко помирає не через бездіяльність світу. Вона – жертва тирана Володимира Путіна і тиранії сучасного російського фашизму. Особисто я нещодавно черезе соцмережі закликав тих, хто має вплив на Надію, вмовити її відмовитися від страшного плану самознищення. Мені дуже імпонує звернення до неї з цього приводу Мустафи Джемілєва, який сам, будучи політв’язнем, пройшов через жах голодування. Я вважаю, що Надія має жити і продовжувати боротися. Хоча, напевно, її кати роблять все можливе, щоб кожна секунда її життя перетворювалася на тортури. Разом із тим, я переконаний, що смерть Надії стане великим подарунком для путінської Росії. Зараз Росія змушена звиватися, відбріхуватися, опиратися міжнародному тиску. Не буде Надії – у Росії зникне потреба щось пояснювати. Але поза політикою є ще одна найважливіша річ – людське життя. І хочу вірити, що Надія виживе.

Про перспективи війни і врегулювання на Донбасі щойно відповідав. Що стосується планів Путіна – думаю, як виходець із певної школи мислення і менталітету, він веде складну багатопланову гру. Він би хотів змінити правила гри в світі, зафіксувавши право Росії діяти на власний розсуд там, де у неї вистачає сили. Україна – важливий, але лише один із інструментів досягнення цієї мети. Незалежна Україна, яка здатна проводити самостійну внутрішню і зовнішню політику, а, тим більше, держава, яка розвивається як демократія, становить для нього серйозний виклик та загрозу. Він не зупиниться, допоки його не зупинимо ми, українці. Питання про те, скільки Росія має ресурсів для продовження війни – дискутивне. Мені здається, Путін розуміє, що вікно можливостей для нього закриється впродовж цього року. Можливо, з цим і пов’язані прогнози американських спецслужб.

Я не впевнений, що можна зробити більше, ніж те, що робиться у справі визволення Надії Савченко, адже, повторюсь, йдеться не про недостатність спроб врятувати її, а про варварство російської політичної системи. Тому Україна і світ повинні активно продовжувати робити те, що роблять, а Надія має зберегти себе і своє життя.

Існує одне диво – мужність, стійкість і жертовність українців. Це і зупинить Путіна. Треба розуміти, що дипломатія може відвернути війну, яка ще не почалася, але коли війна йде, потрібно оборонятися, захищатися. Пізніше хороша дипломатія зможе допомогти отримати кращі умови миру. Але спосіб перемогти у війні дипломатичними переговорами у форматах із красивими назвами – це безумство.

Я висловлювався щодо цього. Навіть якщо Україна і її друзі в ООН знайдуть правові механізми обійти вето РФ, це ще не перемога і навіть не напівперемога. Росія все ще матиме можливість дестабілізувати військову і безпекову ситуацію в регіоні, наводнювати Донбас зброєю і терористами, організовувати теракти по всій Україні. За таких умов розгортання будь-якого миротворчого контингенту буде неможливим. Загалом, Україна демонструє типову для неї непослідовність у питаннях зовнішньої поілтики: спершу ми запрошуємо до себе ОБСЄ, як структуру, яка повинна гарантувати виконання перемир’я, фіксуємо роль ОБСЄ в мінських домовленостях, добиваємося того, що весь світ, включно з НАТО, «Великою сімкою» та Радбезом ООН, схвалює мінські домовленості, а після того вносимо якісь нові глобальні пропозиції, які не розуміють ні наші вороги, ні друзі.

Гіпотетична миротворча місія ООН матиме ті самі вади, що і реальна місія ОБСЄ. Миротворчі війська, як і місія ОБСЄ, не воюватимуть на боці України. Розгорнутися і бути ефективними вони зможуть лише тоді, коли учасники конфлікту доб’ються деескалації і встановлять стійке перемир’я. Але якщо досягнення цієї мети (деескалація і перемир’я) можливе ще до введення миротворчого контингенту, то в чому ж тоді сіль цієї ідеї?
Але найбільшу загрозу становить не введення чи невведення миротворчих сил, а затверджений у мінських домовленостях сценарій мирного врегулювання. На мою думку, він призведе до замороження конфлікту в межах території України. Україна так і не отримає повного контролю і не відновить свою юрисдикцію над окупованими районами Донбасу, натомість візьме на себе зобов’язання сплачувати комфортне життя бойовикам. З моєї точки зору, немає принципової різниці у тому, хто спостерігатиме за цим процесолм – чи ООН, чи ЄС, чи ОБСЄ.

Повністю відповісти на ці питання, напевно, не вистачить і цілого дня. Тому лише кілька думок.
Як би там не було, війна, хоч і на невеликій частині території держави, – не найкращі умови для нарощування інвестицій. У світі є країни, куди можна інвестувати, і без війни. У світі є країни, в яких корупція не зашкалює так, як в Україні. У світі є країни без війни і з нижчим рівнем корупції, де інвестор може розраховувати на відстоювання своїх прав у суді. Вирішимо ці проблеми – інвестиції докладуться.
Нарощування експорту – це окреме складне питання. Моя робота в зовнішньополітичному відомстві впродовж 20 років переконує, що в Україні немає дієвих механізмів підтримки експорта. Здебільшого відповідна робота зводиться до профанації прийняття рішення Кабміну чи Президента, які не підкріплені жодним ресурсом, а лише закликають підтримувати національного виробника і сприяти пошуку нових ринків. Частково це пов’язано з особливістю самого українського бізнесу: великим компаніям, які, як правило, належать олігархам, послуги держави у пошуку і освоєнні нових ринків не потрібні, малий і середній бізнес боїться і не знає, як скористатися допомогою держави, в тому числі й через корупційну складову зовнішньоторговельної діяльності.
Працюючи в Туреччині, я з заздрістю спостерігав за системою торговельних та промислових палат у Туреччині. У цій держави торговельні палати стали ефективним інструментом співправці держави і бізнесу в освоєнні нових іноземних ринків. Через торговельні палати уряд чує і розуміє потреби бізнесу, вирішує, в якому куточку світу необхідно докласти максимум зусиль для укладення торговельних угод, угод про уникнення подвійного оподаткування або інших домовленостей, які відкривають дорогу турецькому бізнесу. Закордонні дипломатичні установи Туреччини мають широкий спектр тактичних інструментів для вирішення питання створення сприятливих умов для просування турецьких товарів за кордоном – аж до часткового покриття видатків на утримання офісів. Разом із тим, і турецький бізнес не може відмовитися від виконання тих державних завдань, які "спускаються" через торговельні палати від уряду. Це, звичайно, спрощене пояснення, але система працює. Ми лише робимо перші кроки у цьому напрямку.

Комунікації нашої влади – це суцільна темрява. Можливо, з кількома світлими вкрапленнями. Ососбисто мені, наприклад, подобається, як працює Антон Геращенко, виступаючи як зв’язкова ланка між суспільством і міністром внутрішніх справ. Це допомагає знімати багато гострих моментів. Можна назвати ще пару подібних прикладів, але загалом наша влада не розуміє цінності спілкування зі своїм народом і не вміє цього робити. Чому? Зарозуміла, неефективна, корумпована... Можна продовжувати. Але які б не були причини, результат один – відсутність комунікації з народом посилює прірву недовіри, загострює соціально-політичну ситуацію в країні. І, думаю, витівками російських спецслужб тут всього не поясниш. Але і громадянське суспільство України повинно чітко розуміти свою роль у налагодженні процесу ефективної комунікації з владою. Завдання громадянського суспільства – не замінити окремих посадовців у владі на себе хороших, а організувати ефективну систему контролю за діяльністю влади. Влада почне говорити, і говорити конкретно, лише тоді, коли ми, громадяни, станемо вимогливими до неї, коли навчимося ставити їй професійні, але незручні питання. Тому я не вірю у тезу, що сьогодні критика влади є непатріотичною.

Не знаю. Обов’язково перечитаю. У подібних дискусіях бачу велику небезпеку. Ми намагаємося відшукувати юридичні зачіпки і ходи там, де немає чіткої концептуальної ясності – чи нам взагалі потрібен цей процес, а точніше, для мене цілком очевидно, що вирішення проблем України сховане не в резолюціях Ради безпеки ООН, а в нашій здатності захистити країну і реформувати її.

Відверто кажучи, знаю про миротворчі сили Африканського Союзу, знаю про участь національних контингентів країн Африки у різних миротворчих силах. Африканський варіант миротворчих сил – не цілком упевнений, про що йдеться. Але про миротворчі сили і операцію на Донбасі йшлося вище, не думаю, що зможу щось додати.

Насправді тюркомовний світ (а я би назвав його цивілізцією) – це простір від Китаю до Туреччини. Не хочу "надувати щоки" – робота в одній із країн з тюркського світу не робить нікого автоматично фахівцем в інших тюркомовних державах, тому вважав би нижче власної гідності притворятися, що знаю результати всіх спецоперацій ФСБ у Казахстані. Але очевидно одне: Казахстан серйозно занепокоєний поведінкою путінської Росії. Знає про це і Росія. Але, схоже, РФ наразі не готова рахуватися зі страхами і побоюваннями своїх союзників. Зрештою, це не в її характері. Також у Казахстані наростає незадоволення економічними наслідками інтеграції з Росією.
Тому мій прогноз: найближчим часом протиріччя, як приховані, так і явні, між Казахстаном і Росією наростатимуть. Як із цієї ситуації хоче вийти Назарбаєв? Скажу відверто: це – його проблеми, адже все, що відбувається, це результат його дій. Загалом, недемократичні країни дуже складно прогнозувати. Зміна лідера тоталітарного чи авторитарного режимо, як правило, призводить до драматичних змін. Досвідчений Назарбаєв, який не створив демократичної саморегулюючої системи у своїй державі, змушений буде думати про наступника, як про єдину форму збереження стабільності. Наскільки людина, яка прийде до влади після Назарбаєва, буде атворитетною для всіх політичних сил і кланів Казахстану – велике питання. Я думаю, що у роботі з Казахстаном, як і іншими державами того регіону, Україна повинна проводити політику активних контактів, як на рівні політичних еліт, так і громадянського суспільства. Ми не повинні ігнорувати прагматичні інтереси торгівлі, але не повинні жертвувати при цьому ціннісним складником своєї політики. У найближчі роки ситуація в Казахстані і навколо нього буде цікавою.

У нас чомусь вважається, що будь-хто, хто говорить англійською мовою, носить костюм та висловлюється туманно – це вже хороший дипломат. Разом із тим, найгеніальніший дипломат не зміг би нічого "видавити" для своєї країни з Будапештського меморандуму. Причина в тому, що інші хороші дипломати склали цей меморандум таким чином, що з нього просто немає чого "видавлювати". Це лише шість пунктів, найконкретніший із яких передбачає, що в разі загрози безпеці нашої країни підписанті проведуть консультації в ООН.
Списання боргів – хороша і перспективна тема, але для цього Україна повинна вести ризиковану агресивну політику. Поки що українська влада на неї не здатна. Є ще й інша причина: все частіше, коли Україна говорить про фінансову допомогу, наші партнери питають: «Навіщо вам 7 мільярдів допомоги МВФ? Просто поверніть украдені Януковичем 40-50 мільярдів». Але це вже не дипломатія.
Щодо Донбасу я висловлювався неодноразово. Не думаю, що є такий бог, який би благословив нас відпустити Донбас назовсім. Відмова від Донбасу буде гріхом проти наступних поколінь українців. Але, згоден, треба бути реалістами. Повернути, а головне – утримати Донбас Україна сьогодні не в стані. Тому я дотримуюся думки, що статус тимчасово окупованої території і, таким чином, замороження конфлікту поза межами України в найближчий перспективі є «найменшим із зол».

За Конституцією, послів України призначає Президент. Пропозицію вносить міністр закордонних справ. Як на мене, законодавство мало б також передбачати роль парламенту в цьому процесі. Спроби пропускати кандидатів на посади послів України через парламентське горнило слухань робилися в період правління Ющенка. Мені здається, повернення до такої практики було б бажаним і доцільним. Це збільшувало б громадський контроль над призначеннями через наших представників у парламенті. В іншому і Президент, і міністр закордонних справ, і парламент (всі існуючі і можливі учасники процесу призначення послів) не можуть ігнорувати громадську думку і повинні дослухатися до думки української громади і громадян за кордоном. Я би не обмежував наміри громади одним лише відкликанням чи звільненням. А як щодо того, щоб спільними зусиллями примусити їх працювати краще?

Мене турбує величезна кількість здогадок, що шириться через ЗМІ і соцмережі, про корупційну складову ситуації з обмінним курсом гривні. Я не є фінансистом і не можу сказати, який курс гривні по відношенню до долара є оптимальним, або чи використовують НБУ та уряд усі законні інструменти для підтримання курсу національної валюти. Але моїх загальних знань економіки і фінансів достатньо для того, щоб стверджувати, що безконтрольне стрімке падіння обмінного курсу в експортно-імпортній економіці неодмінно негативно позначиться на реальному секторі і виробництві.
Мене також дивує, що це за фінансовий інструмент – кількагодинна зустріч Президента, прем’єра, міністра фінансів і голови НБУ, яка здатна змінити обмінний курс на 30%. Якщо це законно, чому вони не використовували цей інструмент раніше? Якщо ні – хто з них відповідатиме? Як бачимо, революція продовжується.

Через мілітаризм і агресивність Росії світ, очевидно, входить в новий період протистояння. Країни Заходу і «Великої сміки» свого часу повірили закликам Росії ставитися до неї серйозно і включити до клубу найбільших і найвпливовіших держав світу, які визначають порядок денний розвитку на майбутнє. Очевидно, на сьогодні країни Заходу зрозуміли, що, маючи у своєму розпорядженні певні ресурси, Росія не є відповідальним міжнародним гравцем. Війна в Грузії і війна в Україні остаточно переконали їх у тому, що Росія зловживатиме силою для досягнення політичних цілей, а також у тому, що політичні цілі Росії є ворожими.
Мені здається, що світ стоїть на порозі нової гонки озброєнь, приймні схоже, що США вже почали реалізовувати довгостроковий план протидії РФ. Частиною цього плану є також спонукати своїх європейських партнерів до збільшення оборонного потенціалу. Проблема поялгає в тому, що після розпаду Радянського Союзу найбільші країни НАТО лише скорочували видатки на оборону та національні збройні сили. Це призвело до того, що частка США у забезпеченні військового потенціалу НАТО зросла мало чи не до 80%. З одного боку, США розгортатимуть і збільшуватимуть фінансування власних програм оборони, з іншого – спонукатимуть до цього і європейських партнерів. При цьому вже очевидно, що основні європейські гравці, як Великобританія, Німеччина та Франція, вже серйозно перелякані невідповідністю свого обонного потенціалу загрозам з боку Росії. Я думаю, що найближчим часом ми спостерігатимемо за цікавими рішеннями не лише Великобританії, але, не виключено, і Німеччини.

Оскільки Росія наполягає на тому, що Крим "приєднано" до складу РФ законно, то відповідно ніякого дозволу на будівництво чогось у Керченській протоці Росія ні в кого не питатиме. Водночас я дуже скептичний щодо перспектив успішного будівництва мосту чи тонелю через Керченську протоку. Подібний шляхопровід полегшить, але не вирішить повністю проблему забезпеченнгя Криму. Для мислячої людини цілком зрозуміло, що вирішення проблеми забезпечення Криму лежить не у спорудженні інфраструктури, але у площині вирішення проблеми незаконної анексії. Моя логіка дуже проста: вирішуємо проблему анексії - ніяких проблем із забезпеченням Криму немає. Але, судячи з усього, Росія і тут дбає не стільки про задоволення потреб кримчан (ними, як ми вже бачимо, Росія не цікавиться абсолютно), а намагається створити ще один гігантський інфраструктурний проект для відмивання грошей. Поза сумнівом світовий чемпіонат "Як вкрасти бюджетні кошти" виграє Росія. Ми це вже бачили на Олімпіаді в Сочі. Крим же Росія розвиватиме передусім як гігантську військову базу, і всі наявні більше двох мільйонів населення Криму Росії там будуть явно не потрібні.

Минулого року ми намагалися створити конгломерат громадських організацій, які змогли б підготувати комплексну реформу МЗС. Зокрема, багато і активно спілкувалися на цю тему з Василем Філіпчуком і Вадимом Трюханом. «Майдан закордонних справ» здійснив низку публікацій на тему реформи МЗС і окремих напрямків діяльності зовнішньополітичного відомства. Разом із тим, комплексної програми реформ МЗС на сьогодні немає і не може бути. Ми прийшли до висновку, що комплексну реформу МЗС, як і будь-якого іншого відомства, можна підготувати, лише знаючи всі параметри реформи державної служби. Створити щастя в окремому відомстві не реально. Реформа МЗС, як я сказав, з одного боку, має врахувати тенденції розвитку державної служби та державного управління, з іншого – має відповідати вимогам політики Президента, а також вимогам низки законів України, передусім – про засади зовнішньої і внутрішньої політики. Ми прийшли до висновку, що підготувати комплексний план реформи МЗС на сьогодні не є реалістичним, і вирішили натомість зупинитися на більш глибокому опрацюванні окремих аспектів зовнішньої політики. При цьому з названими тут фахівцями та їх організацями ми підтримуємо активний діалог і співробітництво, у повітрі також витає ідея створити більш широке об’єднання громадських організацій, які спеціалізуються на зовнішній і безпековій політиці. Нам треба починати враховувати і доповнювати діяльність один одного, тим більше, що кожна з наших організацій відчуває серйозний брак комунікації з МЗС, АП і урядом.

Я переконаний, що Україна буде розвинутою демократією, республікою. Думаю, що з урахуванням сучасних політичних тенденцій в Європі та української історії Україна з часом прийде до парламентської форми правління. Хоча насправді процес розвитку демократії є постійним і не варто зациклюватися на тому, щоб вирішити якесь питання раз і назавжди: змінюється ситуація, тож можуть змінюватися підходи і пріоритети.

Я і зараз очолюю МЗС – "Майдан закордонних справ". Очолити співзвучне міністерство при Президенті Порошенку, оскільки погано уживаюся з керівниками, які вважають себе розумнішими за інших і за мене. Робота міністра закордорнних справ може бути ефективною лише як члена великої команди. Команди Президент, прем’єр, міністр закордонних справ в Україні сьогодні не існує.