Володимир В'ятрович

Я значною мірою вже відповів на Ваші запитання в інших постах. Щодо комплексного подолання тоталітарного мислення – сааме цим займається зараз наш Інститут. Тому сподіваємося на співпрацю з усіма зацікавленими в цьому.

На жаль, інформації про вивезення архівів достовірна. Між іншим, це стало можливим завдяки тому, що досі не призначили керівнка головного архівного відомства України – Укрдержархів, який мав би забезпечити збереження документів. Натомість, наскільки я знаю, в музейній сфері керівництво Міністерства культури розробило цілу низку заходів, спрямованих на захист музейних цінностей, що перебувають під загрозою.

Жодного історичного підґрунтя ці розмови не мають, так само як фен-шуй не має нічого спільного з геральдикою. Якщо Вас цікавить більше, почитайте блискучу статтю Андрія Гречила на сайті "Історична правда".

Я не думаю, що ми повинні власними міфами боротися проти російських міфів. Насправді нам потрібно проводити деконструкцію російських. Пропаганді ми повинні протиставити просвіту, поширення правдивої інформації. Власне, на це спрямований один із проектів, який підтримує Інститут національної пам’яті "Лікбез. Український історичний фронт" www.likbez.org.ua, на якому історики фахово спростовують російські історичні міфи.

Крим належить Україні, відповідно, національні скарби, які зберігалися в Криму, теж належать нашій державі. Через це до моменту повернення Криму до складу нашої країни скіфське золото та скарби сарматів мають зберігатися в якомусь із музеїв України.

1) Цього тижня Український інститут національної пам’яті звернувся до Президента Порошенка з пропозицією встановити день захисника України і призначити його на 14 жовтня – свято Покрови Пресвятої Богородиці. Це свято має давню традицію, починаючи від Київської Русі через козацтво до ХХ століття. Воно пов’язане з історією українського війська: Богородиця вважалася покровителькою запорожців, саме тому головна церка на Січі була присвячена Покрові. 14 жовтня 1942 року вважається днем створення Української повстанської армії.
Я думаю, це саме ті традиції, до яких має апелювати сучасна українська держава і армія, тому відзначення дня захисника 14 жовтня було б дуже доречним.
2) Кримські татари знову опинилися в дуже важкій політичній ситуації: після окупації Криму зазнають переслідувань з боку російської влади, їх залякують, піддають репресіям, лідерів кримськотатарського народу не допускають на батьківщину.
Українці зобов’язані допомогти кримським татарам. Для цього, очевидно, Україна має повернути Крим. Але навіть зараз ми можемо зробити чимало: в першу чергу, поширити у світі інформацію про ті переслідування, яких зазнають кримські татари. Це потрібно кримським татарам, щоб інформацію про них не забували. Це потрібно Україні, тому що це чи не найкращим чином демонструє окупаційну антидемократичну політику в Криму. 

Поки що важко однозначно сказати, яким чином "Правий сектор" увійде в історію, так як він залишається активним гравцем української політики. Для оцінки того чи іншого історичного явища потрібна певна часова дистанція. Тож повернемося до цього питання через кілька років.

1. З приводу Криму в Інституті започатковано інформаційно-просвітницький проект "Наш Крим", в рамках якого на сайті Інституту та "Історична правда" публікуються нуково-популярні статті та документи з історії Криму, які розповідають про марні спроби Росії зробити Крим російським. Крім того, цього року ми були співорганізаторами відзначення 70-х роковин депортації кримськотатарського народу, які відбувалися в Києві.
Відносно Майдану – Інститут є одним із ініціаторів та учасників проекту "Музей Майдану/Музей Свободи". В рамках якого, між іншіим, наступного тижня 15 жовтня в Національному художньому музеї відбудеться відкриття виставки відомого львівського художника Влодко Кауфмана, присвяченої Майдану.
Крім того, ми реалізовуємо проект "Усна історія Майдану", в рамках якого зібрали вже понад 200 свідчень майданівців. У майбутньому матеріали цього архіву можуть бути використані як при створенні музею, так і у дослідженнях та фільмах про Майдан.
Також щойно тепер ми почали збір свідчень учасників АТО. Переконаний, що їхні спогади стануть надзвичайно важливим елементом у формуванні національної пам’яті.
2. Вважаю, що вулиці, площі та населені пункти не повинні носити імена людей, пов’язаних із масовими злочинами чи терором. Україна повинна позбавитися решток тоталітаризму в топоніміці. Для того, щоб пояснити, яким чином це зробити, наш Інститут розробив спеціальний методичний посібник про перейменування, який найближчим часом ми надішлемо органам влади та місцевого самоврядування. Наша місія в цьому процесі полягає не в тому, щоб вказувати, як мають називатися вулиці чи площі (це прерогатива місцевої громади), а в тому, щоб наголошувати, як вони не можуть називатися.

Неподолане тоталітарне минуле та суспільні стереотипи, сформовані радянською пропагандою, сьогодні і є тією ідеологічною основою, на якій розгортається російська агресія та діяльність терористів на Донбасі. Тому десовєтизація, якою займається наш Інститут – це вже питання не лише гуманітарної політики, але й безпеки нашої держави. Адже самі ці люди, які досі лишаються носіями радянських цінностей, піддаються на заклики російської пропаганди і готові зі зброєю в руках боротися проти української держави.

Мені особисто поки що важко підбивати якісь висновки Майдану. Часу, що минув, надто мало, щоб позбавитися якихось емоційних нашарувань. Очевидно, що для спокійної і більш-менш об’єктивної оцінки треба буде повернутися до Вашого питання через кілька років.
Але мені, як історику, було надзвичайно цікаво брати участь у такому яскравому історичному процесі, зсередини бачити особливості його розгортання. Один із моїх попередніх висновків полягає в тому, що революцію неможливо підготувати – вона завжди спалахує стихійно і неочікувано, до революції можливо лише підготуватися. Інше спостереження: наші плани щодо тих чи інших дій можуть дуже по-інакшому втілюватися в життя, і ще зовсім інакше згодом відображатися у ЗМІ.

Згідно інформації, якою я володію з українських та закордонних джерел, на території Донбасу воюють, зокрема, й регулярні частини РФ та російські диверсанти. Саме безпосереднє російське вторгнення в серпні цього року стало на заваді придушення діяльності терористів.
Через це представляти цей конфлікт виключно як внутрішній, що робить російська пропаганда, є дуже далеким від правди. Слава Богу, це нарешті зрозуміли західні політики.

Я думаю, що починати варто було. В інакшому випадку під тихою окупацією Росії сьогодні знаходився б не лише Крим та частина Донбасу, а вся Україна. Різного роду "тітушки" та "ополченці" діяли б у Києві та у Львові. Саме завдяки Майдану нам вдалося уберегти від повернення в страшне минуле більшу частину України. Я переконаний, що зможемо визволити і решту України.

Те, що зараз відбувається, – це, звичайно, боротьба за Україну, без якої неможлива реалізація амбітного плану Путіна по відновленню Радянської імперії. Але масштаб подій виходить далеко поза межі України. Від того, чим вони закінчаться, залежатиме, як виглядатиме Європа та світ і, зрештою, сама Росія. Якщо Путін зазнає краху (а я в цьому переконаний), то неминучі внутрішні зміни в самій Росії. Якщо Путіну вдасться перемогти українців, він рушить далі на захід. Тому те, що відбувається сьогодні в Україні – це боротьба за свободу не лише українців.

Нинішнє перемир’я доволі химерне, зважаючи на те, що дотримуватися його намагається лише українська сторона. З іншого боку, низка терористичних угруповань взагалі не визнають протоколів, підписаних у Мніську, ще інші нібито визнали їх, але, по суті, продовжують бойові дії.
Що стосується характеру подій в Україні – я не вважаю, що це громадянська війна, тому що цей конфлікт ніколи не набрав би масштабів збройного протистояння без втручання з боку Росії. Війна, яка відбувається зараз, є війною за відновлення територіальної цілісності нашої країни, війною українців за соборність.

Я не був жодного разу в зоні АТО на Донбасі. Залишаюся наразі "воювати" на історичному фронті. Принаймні поки що переконаний, що тут моя присутність принесе більше користі. Якщо буду призваний до війська, то, звичайно, спробую пригадати те, чому мене навчали як старшого лейтенанта Збройних Сил України. Крім того, долучаюся до різного роду волонтерських проектів, покликаних збирати допомогу для учасників бойових дій.

По-перше, треба розуміти, що фактично не йдеться про відділення окремих районів Донбасу від України – йдеться про спроби Росії приєднати їх до себе, як це було зроблено з Кримом. Саме тому Росія активно підтримує терористів. Саме тому ми не можемо називати їх сепаратистами, тому що сепаратизм – це внутрішній відцентровий рух окремих регіонів за проголошення незалежності. Натомість терористи Донбасу прагнуть приєднання до Росії чи навіть до неіснуючого Радянського союзу. Крім того, ми не можемо спокійно спостерігати, як на території "незалежних" ДНР та ЛНР чиняться масові злочини проти цивільного населення, громадян України. Україна зобов’язана відновити свою цілісність та навести лад на власній території, гарантувати безпеку всім своїм громадянам, незалежно від їхнього етнічного походження та політичних уподобань.

Якщо Росія і далі прямуватиме шляхом до відродження імперії, її чекатиме подальша міжнародна ізоляція і, зрештою, крах. Поведінка Путіна сьогодні справді багато в чому нагадує агресивні кроки Гітлера напередодні Другої світової війни, тому порівняння цих двох політиків є невипадковим. Але найбільш прикро те, що і поведінка багатьох лідерів західних демократичних держав теж схожі на вчинки їхніх попередників 1938-1939 років.

Вважаю таку акцію показником слабкості влади. Самосуд з’являється тільки там, де немає суду. Люди проводять такі акції, тому що досі не побачили покарання винних у злочинах режиму Януковича. Більше того, вони є свідками злочинної бездіяльності судової влади, яка, між іншим, призводить до того, що підозрюваний у розстірлах на Майдані отримує можливість втекти з-під варти.

Боюся, що проблема не лише в Путіні, а в російському суспільстві в цілому. Кроки Путіна, які скомпрометували його перед світом, знаходять масову підтримку серед росіян. Загалом, мені здається, що Путін не стільки формує настрої російського суспільства, скільки пристосовується до них. І зараз він лише осідлав неподолані імперські настрої російського суспільства.

За 23 роки існування СНД не бачив особливої користі для України від участі в цьому утворенні. Тим паче зараз, коли Україна чітко взяла курс на європейську інтеграцію, доречність подальшого перебування у складі СНД є дуже сумнівною.

На жаль, доля Донбасу залежить не лише від України, але й від Росії. Переконаний, припинення втручання Росії у внутрішні справи України принесе мир на Донбас, а це в свою чергу можливе за умови активного тиску світового співтовариства на керівництво Кремля.

Переконаний, що події на Донбасі і в Крим – це результат хворобливих імперських амбіцій Путіна, який опирається на хворобливий імперіалізм російського суспільства. Але метою цих амбіцій є підпорядкування не тільки цих регіонів і навіть не тільки України, але всього пострадянського чи навіть посткомуністичного простору.

Вважаю, що це тільки додатково загострить ситуацію, тому категорично не сприймаю заклики до відновлення пам’ятника Леніну. Тим паче, якщо подивитися на мапу України, ми чітко побачимо, що такі пам’ятники перетворилися на маркер небезпеки: найбільше їх зараз залишилося в зоні, де діють терористи, або у прилеглих до неї регіонах.

Вірю. Якщо доживе.

Я думаю, Путін повинен відповідати за злочини, які він вчинив в Україні, не лише перед Україною, але і перед світовим співтовариством. Його життя має закінчитися або на лаві підсудних у Гаазі, або десь у глибокому бункері, де він ховатиметься від розплати.
Щодо прозріння росіян, то справи набагато важчі. Росіяни не позбудуться імперських комплексів одразу після усунення Путіна. Нагадаю, що денацифікація Німеччини стала можливою тільки після повного розгрому Третього Рейху і зусиллями інших країн, які змусили німців зректися та засудити нацистську спадщину.

Я відмовився від участі у виборах, тому що переконаний, що більше користі я зможу принести в якості керівника Інституту національної пам’яті і, сподіваюся, що в такій якості зможу співпрацювати з новообраними депутатами, тому що вкрай необхідним є прийняття цілої низки законів, які стосуються діяльності нашого Інституту. По-перше, сам закон про Інститут, який би убезпечив його від постійної зміни курсу в залежності від політичної ситуації. По-друге, закон, який би засудив комуністичний і тоталітарний режим як злочинний. По-третє, закон про створення спеціального архіву документів комуністичних спецслужб. Між іншим, два останні закони – про засудження комунізму та архів комуністичних спецслужб – необхідні для того, щоб по-справжньому запрацював підписаний вчора Президентом закон про люстрацію.

Чим більше у ВР буде молодих людей, яких не можна контролювати через їхнє минуле, тим більше шансів має Україна на нормальне майбутнє.

Думаю, що результати виборів можуть бути доволі несподіваними. В стінах парламенту з’явиться чимало нових політиків, які, сподіваюся, працюватимуть по-новому. Я сподіваюся, ці нові політики втілюватимуть у життя ті вимоги, які вони артикулювалі, коли були громадськими активістами, а це означає, що парламент мав би позбавитися "тушок", кнопкодавства, закритих голосувань "у пакетах" та інших речей, які дісталися у спадок від попередньої влади.

Повалення пам’ятників в Україні – це спроба українців порвати з тоталітарним минулим. Звичайно, найкраще було б, якби ці спроби реалізовувалися в рамках державної політики, але оскільки влада не встигає за змінами в суспільстві, то вони набули стихійних форм "ленінопаду".
Вважаю, що пам’ятників Леніну в Україні не повинно бути. Вважаю некоректними такі аргумент: вони мають залишитися, бо є елементом нашої історії. Адже пам’ятники – це не лише історія, але й те з нашої історії, що ми хочемо забрати з собою у наше майбутнє. Я переконаний, що Леніну та його товаришам по творенню одного з найбільш кривавих режимів не місце у нашому майбутньому.

Повторю: це – бажання українців порвати з тоталітарним минулим, бути вільними у вільній демократичній країні.

Непорушність кордонів на міжнародному рівні визнана як надзвичайно важлива гарантія миру та спокою в світі. Перегляди кордонів в оперті "на історичну справедливість" – це прийоми, до яких вдавалися диктатори минулого ХХ століття, і вони повинні залишитися в минулому. Росія дуже вибірково ставиться до історії, апелюючи до "російськості" тих чи інших регіонів України, звертається до ХVІІІ століття, коли вони були завойовані Російською імперією. Але можна заглибитися далі в історію, коли ті самі регіони були українськими чи кримськотатарськими, а можна піти ще глибше – коли вони були грецькими, кімерійськими, скіфськими... Тому апелювання до якогось відрізку історії є абсолютно некоректним.

Переконаний, що якраз провал плану з членства в НАТО 2008 року зробив можливим агресію Росії проти Грузії того ж року та України – в 2014 році. Сподіваюся, це розуміють і в керівництві НАТО, і вони будуть готові змінити свою думку з цього питання.

Сьогоднішня війна для багатьох українців зробила справжнє відкриття щодо того, ким є Росія по відношенню до їхньої країни. Міф про «братній народ», який так і не прижився на заході України, тепер зазнав остаточного краху на сході та півдні. Більше того, чимало етнічних росіян громадян України через агресивну політику Путіна стали українцями, підтримують Україну у цьому конфлікті, вважаючи її єдиною альтернативою авторитарній прорадянській моделі, яку пропонує Росія.

Схід та південь України зазнали великих втрат в роки радянської влади, особливо в 1920-1950 роки. Саме ці регіони особливо зачепив Голодомор – геноцид, який знищив мільйони українців. І, справді, на місце загиблих українців сюди звозилися переселенці з Росії, більшість з яких були такими самими заручниками тоталітарного режиму. Рафаел Лемкін, всесвітньо відомий юрист, говорив про радянський геноцид в Україні, складовими якого були знищення українського селянства, як головного носія ідентичності голодомором, знищення української інтелектуальної еліти репресіями 30-х років, знищення української національної церкви, заміна місцевого населення переселенцями. Всі ці заходи мали призвести до знищення українців як окремої національної спільноти.

Крим намагалися зробити російським з кінця XVIII століття. Але навіть після повної депортації корінного кримськотатарського населення в 1944 році цього досягнути не вдалося. Тому тези про російський Крим є лише пропагандою.

Я працював у СБУ лише в 2008-2020 роках, тож можу говорити про цей час. Відносини СБУ та ФСБ були напруженими, зважаючи на напружені відносини між нашими країнами. Це проявилося і у відносинах між архівами обох спецслужб, адже в той час, коли ми відкривали секрети КГБ, у сусідній Росії їх навпаки закривали.
Щодо керівників СБУ, я працював лише з одним – Валентином Наливайченком і вдячний йому за допомогу у розкритті архівів.