Володимир Олійник

Армія і не повинна бути задіяна у внутрішніх конфліктах. Вона виконує завдання по захисту України від зовнішньої загрози. А також армія може допомагати тільки тоді, коли в Україні біда – повені тощо.

Це свідчить про те, що потрібно проводити реальну реформу. А це означає не безоплатну медицину, що прописано в Конституції, а в житті не гарантується. Ми сьогодні платимо за все: за білизну, харчування, медикаменти. Навіть ця стаття не дозволяє взяти під контроль ресурси, які надходять у медицину від громадян. Бо коли вам пропонують надати допомогу, це оформлюється у вигляді заяви про те, що ви добровільно просите прийняти від вас 200-300 гривень, бо прокурор прийде і перевірить. Це змушує нас перейти до реальної реформи – створення страхової медицини, де кошти з держбюджету, ті, які ви перерахували особисто в страховий фонд, які перерахувало підприємство, ходять за вами, і ви самі обираєте лікаря. І той, хто реально надає вам допомогу, отримуватиме більшу зарплату, бо до нього люди йдуть. Бо вони йдуть з коштами, що закладені у страхових фондах.
Президент критикував проведення реформ – щоб чиновники були більш публічними. Реформа – це творчий процес. Для прикладу, в селі є школа, у ній навчається десять дітей, є чотири-п’ять викладачів. Зрозуміло, що закрити школу – для села велика трагедія, бо це означатиме закрити суспільний осередок. Але якщо закривати, то закривати не з кабінету, Потрібно приїхати в село, провести загальні збори, взяти батьків учнів і шкільним автобусом повезти в те село, де будуть навчатися їхні діти, показати, що там 40 учителів, які мають високий рівень кваліфікації, там інтернет, там діти отримають освіту. Дати відповідь, де діти харчуватимуться, як їх доставлятимуть додому, і, заручившись підтримкою батьків, продовжити діалог у селі і знайти вирішення проблем – як допомогти вчителям, що робити з приміщенням. Коли все це провести, люди не будуть проти. А якщо й будуть на певний час проти, то побачать приклад сусіднього села. Реформа – це творчий процес, який не можна проводити з кабінету. Якщо припустилися помилки, слід вибачитися і рухатися. Бо все, що ми робимо зараз, вже є у світі. А українська реформа прив’язана до наших реалій. Якщо ми комусь гарантуємо, що за 20 хвилин приїде швидка, то мусимо сказати – по якій дорозі. У проведенні реформ треба брати в союзники людей. Як бере в союзники хворого гарний лікар, бо коли хворий повірить у лікаря, і вони спільно боротимуться з хворобою, буде результат. І коли ми сьогодні говоримо президенту боротися з корупцію… Опозиція так говорить, вона не розуміє цього явища, яке пронизало всю систему і по горизонталі, і по вертикалі. Боротьба має бути всенародною.

1. Я у Штатах був тричі. Як буде така нагода (особливого бажання немає – дуже довго летіти літаком), то я переконаюся, заборонили чи ні. Але особи, які розповсюджують таку інформацію, напевно, є дуже наближеними до Держдепу: чого не знає наше МЗС, знають вони. Думаю, все це плітки, і вони на мене не діють.
2.Ні, не вважаю. Два дні пройшло з дня прийняття цього законопроекту, і таку кількість екстремістськи налаштованих людей організувати та скоординувати неможливо. Тобто це явище було. Ми повинні чітко розмежувати мирний протест і конституційне право людей на нього та спробу силовими методами вирішити проблеми в нашому суспільстві. Ми запізно прийняли такі нормативні акти. Вчора почав в інтернеті шукати такі речі: як виготовити коктейль Молотова (море варіантів!), як виготовити вибухівку, як отруїти людину, щоб не знайшли слідів, як організувати масові безлади, як розчленити труп. Чому ми повинні допустити, щоб таке читало підростаюче покоління? Я вже не кажу про педофілію, порносайти, заклики до екстремізму. Там же читаю, що "чиновники стран ЕС подписали соглашение АСТА, которое вводит тотальный контроль пользователей интернет", рік тому в Токіо. США, НІмеччина теж контролюють. Читати таке – це не свобода, а насильство. Чому ми не можемо це контролювати?
3. Соромно за всю Україну. Соромно за себе, що я не зробив всього, щоб не допустити таких подій. Соромно й за лідерів опозиції, які не розуміли або свідомо знали, що за два місяці, доки стоїть Майдан, накопичується негативна енергетика, яка об’язково десь вибухне, що Майдан виходить з-під контролю. Треба було сідати за стіл переговорів. Чи все я зробив як громадянин і депутат – не впевнений. Але те, що країну сприйматимуть через Чорнобиль і таку бійку, як вчора, не хотілося б. Нам самим треба наводити лад і не дивитися на Брюсель та Вашингтон. Це як у житті: якщо у вас в родині конфлікт між чоловіком і жінкою, не кличте для його вирішення тещу і свекруху, бо сім’ї не буде. Переговори за участі іноземців – це ганьба для України, бо тоді ми повинні знаходитися під якоюсь міжнародною опікою. Ми самостійно повинні скласти найбільший екзамен, який полягає в тому, що ми різні, але ми – єдиний український народ. Не подобається мені хтось із лідерів опозиції, але він представляє частину суспільства, і я його повинен слухати; не подобаються його підходи у вирішенні проблем – я не повинен його ображати, а мушу шукати аргументи. А от український народ має бути арбітром і підтримати достойного на виборах.

Київ є столицею України, і те, що тут робиться, боляче відгукується в серці кожного. Опозиція намагається перетворити Київ на столицю опозиції – це погано. Прикро і те, що робиться сьогодні в центрі. Той безлад на Майдані не має нічого спільного з європейськими цінностями. Захоплення приміщень, руйнування асфальту, граніту, комунальних об’єктів, це не те, чим пишалися кияни та українці. Те, що у Києві переміг Пилипишин, це одна із відповідей киян на руйнування. Ще б пару пам’ятників зруйнували, і підтримка його була б ще більшою. І питання не в дискусії, як ставитися до Леніна чи іншого діяча. Питання – чому ви зневажаєте територіальну громаду і дієте як варвари? Тому кияни мають сказати своє слово.
Я розмовляв із людиною, яка проживає в центрі Києва і не може користуватися автомобілем, і йому доводиться ходити дуже далеко від будинку – бо йде революція. Коли заблокували центр Києва, ви ж обмежили права інших громадян – на проїзд Хрещатиком, на нормальне життя, на нормальний сон. Якщо одні мають право виступати, співати, закликати, то чому інщі мають це слухати, якщо вони не хочуть, причому ночами, цілодобово? Тому й кияни повинні сказати своє слово.
Як це питання вирішується в інших країнах? Відведені місця, де можна проводити довготривалий мітинг. Але якщо ми закладемо таку традицію, то зміна влади приводитиме до зміни майдану. Так, може, взагалі не проводи ремонт Майдану, і нехай він буде, який є? Люди вже побачили, що на цьому Майдані окремі опозиційні політики хочуть вирішувати не їхні питання, а свої власні.
Сподіваюся, що за підтримки українців, киян переговорного процесу, який розпочала влада, з поміркованим застосування сили закону, ми наведемо порядок у Києві та Україні. Але й сама влада повинна почути, і вона вже почула, чому люди вийшли на Майдан, які проблеми їх змусили вийти. Їм потрібна не зміна влади, а реальне вирішення питань, що накопичилися. Якщо нинішня влада буде більш ефективною у боротьбі з такими явищами як корупція, зміцнюватиме правову і судову системи, вона має всі шанси на підтримку у 2015 році. Ці проблеми потрібно вирішувати в інтересах людей.

Ні, у мене батько українець. А у нього – юрист. :)
Щодо "говорящей головы" – це не найгірша частина людського тіла. Краще балакати, пояснювати, слухати, мати дискусію, спільні напрацювання, ніж мовчати, або махати кулаками. 

Вихід із даної ситуації – тільки переговори. Нічого іншого суспільство не придумало. Вчора відбулися події, які засвідчили, що окремі екстремістські сили готові до кровопролиття. Лідери опозиції вчора заявили, що ті молоді люди, які вчинили бойові дії з міліцією, – провокатори, і відмежувалися від них. Міліція так само заявила, що це були провокатори. Значить, ми повинні дати правову оцінку діям тих, хто не мирним способом, а насильницькими методами хоче змінити ситуацію в державі.
Коли вчора завершувався мітинг, у день, коли потрібно було говорити про злагоду і пошук компромісу, велика група людей заявила, що йде блокувати Кабмін і ВРУ. Було б логічно, якби ці установи в неділю працювали. А так, по суті, йшли для того, щоб вступити в конфлікт із представниками правоохоронних органів. Коли дивився вчора по телевізору картинку, було очевидно, що люди організовані, діють узгоджено, озброєні піротехнічними засобами, коктейлем Молотова, палицями, арматурою, щитами. Це вже не мирні заходи. І тому потрібно все зробити, щоб громадяни мали право на мирний протест, і відмежувати його від тих, хто діяв екстремістськи.
Був епізод, коли перекинули приватний легковий автомобіль, і його вщент пошкодили. Хто компенсуватиме ці збитки? Якби це було авто учасників акції, так би вони з майном не вчинили.
Щодо виборів... Якщо хтось ставить за мету зміну прізвищ у владі, то це вже було. Я за зміну системи, а це значить переглянути Конституцію і подивитися напрацювання Конституційної асамблеї при Президентові України. Можливо, частину питань потрібно винести на референдум українського народу. Якщо він уже вийшов на вулицю, то і його слід долучити як джерело влади. Взяти, зокрема, проаналізувати. Вже сьомий раз обираємо Раду, і весь час вибір невдалий, змінювали правила… Може, слід подивитися і ще щось зробити (скасувати недоторканість – тоді приходитимуть у ВР ті, хто писатимуть закони, а не ті, хто ховатиметься від відповідальності, писатимуться закони і для людей, і для себе, а так, люди не мають імунітету, як депутати). Тоді більше приділять уваги реальному створенню судової системи. Бо сьогодні простого громадянина притягнути до відповідальності легко – а от спробуйте притягти народного депутата. А так, рівні умови, рівний статус примусять швидше займатися проблемою незалежного суду. Тому вибори самі нічого не вирішують. Вибори за таких умов потрібні лідерам опозиції, а людям потрібні реальні зміни. За п’ять років перебування при владі демократів не було прийнято жодного системного європейського закону, що було предметом моєї гострої критики тодішнього керівництва. Бо мене переконували, що є гарний міністр, і все буде добре. Я ж вважав і вважаю, що без реформ і змін кадрова політика завжди буде суб’єктивною, кумівською, земляцькою. Тому я – за зміни. Але радикальні, системні, які дадуть нову якість влади.

А їх і не було. Ми ж пам’ятаємо перше засідання круглого столу – заяви, ультиматуми... І це нормально. Навіть коли серед людей є конфлікт, і вони починають переговори, одразу все не виходить. На перших зустрічах панують емоції – хто почав, хто винен... Але далі буде конструктив, треба створювати робочі групи (наприклад, по боротьбі з корупцією, для зміцнення незалежної судової системи, як реформувати міліцію). Але це довго. А тут – бажання "дайте мені посаду президента".
Є фільм Марка Захарова "Вбити драктона". Суть його в тому, що треба вбити дракона, щоб самому стати драконом. А я хочу, щоб ми, змінюючи правила, долучали до них людей, як джерело влади, що має на виборах відіграти вирішальну роль, реально вплинути на політиків, щоб кожний був відповідальний перед округом, людьми, які його обрали. До речі, може, нарешті перейти до відкритих списків та ввести інститут відкликання народних депутатів через референдум на округах? Треба вести дисккусії, шукати варіанти.

Я не відповім одразу на ці питання, бо потрібно подивитися нормативну базу. Як правило, після застосування спецзасобів проходить перевірка законності застосування – МВС та Генпрокуратури. Вони й повинні дати відповідь суспільству на ці питання. Те, що я бачив по ТВ, і чув з пояснення речника МВС, то водомети не були застосовані проти людей, а були задіяні для гасіння тих авто, які горіли. Пожежну техніку за тих умов було неможливо використати, бо вона незахищена і могла так само бути пошкоджена. Тому й застосували спецтехніку – водомети, як техніку, яка захищена від пошкоджень.
По журналістам потрібно проводити детальне розслідування. Де є травми – відкривати провадження. Але вся країна бчила, що міліція не здійснювала кроків по застосуванню сили – міліція оборонялася. Не вона прийшла до мітингуючих із метою розігнати. А мітингуючі, радикально налаштовані, прийшли для створення конфлікту.
Близько 80 правоохоронців поранено, більше ста демонстрантів – також. І я їх не розділяю – це все українці. І нам треба робити висновки – зупинити насильство негайно. Ми забули про основну мету, яку переслідував Майдан – євроінтеграція. При такому розколі й розвитку подій, якщо буде продовжуватися конфлікт, ми нікому не будемо потрібні – ні ЄС, ні МС. Так буває в житті: з родиною, де постійно скандали, ніхто серйозної справи мати не хоче. Коштів не позичають не тому, що їх немає, а тому що не знають, хто їх віддаватиме. Інвестори з такої країни тікають, бо не знають, яка буде завтра влада. Найстрашніше, що вибраний революційний шлях розвитку подій. А революція – це сльози, кров і насильство.

Я хотів би, щоб ми домовилися. Я бачив вчора по ТВ лідерів опозиції, я бачив у їхніх очах страх того, що ситуація виходить з-під контролю Тому іншого варіанту, крім переговорів, немає. Переговори з іншою частиною України. Це ж не чужі, а інша частина України, яка думає інакше. Заради єдності країни варто йти на переговори. Переговори передбачають не ультиматими. Від лінії конфлікту сторони повинні зробити крок назад. Кожна! І дати той перелік вимог, які кожна сторона поставила. Окремі з них – зняти. Навіть зарубіжні політики, зкорема, президент Польщі Коморовський заявляв, що ставити питання про дострокові вибори президента безглуздо. Можливо, варто й до нього дослухатися. Це свідчить про те, що лідери опозиції є молодими, недосвідченими політиками. І я не хотів би, щоб всі ми вчилися на сльозах насильстві і крові.

Не можна говорити за все суспільство. Коли ми можемо почути голос суспільства? На виборах. Якщо сьогодні говорити про нинішню владу, вона є легітимною. Це визнали і інші держави після виборів президента в 2010 році. Критерієм, безперечно, є вибори. Але в 2010 році ми заклали погану практику. Коли обрали президентом України Віктора Януковича, то опозиція відмовилася приходити в зал ВР на інаугурацію. Таким чином, всупереч міжнародним визнанням, опозиція не визнала вибір українського народу. А якщо з часом виберуть лідера від опозиції, і ПР не прийде до залу і демонструватиме, що це не вибір українського народу, ми ж, по суті, підштовхнемо країну до розколу.
Як діяла ПР у 2005 році, коли президентом обрали Віктора Ющенка? Фракція ПР у повному складі прийшла до зали, і якою б болісною не була поразка, вона визнала Ющенка президентом України, продемонструвавши високий рівень політичної культури. Як би ми не ставилися до Тимошенко, але були присутні у повному складі, коли її обирали прем’єром. А коли обирали прем’єром Азарова, вся опозиція вийшла.
Так хто сьогодні штовхає країну до розколу? У мене склалося враження, що окремі демократи розуміють виборчий процес таким чином: ми будемо призначати вибори доти, доки не виграємо. Але це вже проти Конституції.

Перш за все потрібно повністю вивчити ситуацію. Поспішні рішення можуть нашкодити. Те, що силовикам була команда не розганяти, це очевидно. Вони стояли на своєму місці. А от лідери опозиції мають чесно визнати, що ніякого впливу на радикально налаштовану частину молоді не мали. Кличко виходив наперед і зупиняв молодих людей від конфлікту – тут Віталію потрібно подякувати, але ці молодики його із вогнигасника повністю облили. Можливо, тому що це не його люди? Але чому тоді не вийшли до них Яценюк і Тягнибок? Може, ці люди б на них інакше відреагували? Реально потрібно було вести переговори з тими, хто проявляв агресію і стояв за цими людьми. Поки що відповідальності ніхто на себе не взяв.

Круглий стіл, переговор, реформи, на підставі яких можна говорити про перспективу нової якості влади.

Ні, це неправда. Для мене всі українці рівні. Я їх не розділяю за симпатіями і територіями, де вони працюють і живуть. Погоджуюся, що ми повинні враховувати інтереси всієї країни. І, можливо, якраз у контексті Вашого питання могла б звучати пропозиція щодо двопалатного парламенту, де одна з палат представляла б території, щоб у нас не було так, що половина парламенту – кияни. Можливо, слід ввести обмеження по термінах перебування в парламенті двома? У нас є такі депутати, що перебувать там і більше, і все захищають-захищають інтереси народу, а народу все гірше. Якщо ви нічого не робитимете на роботі – вам не платитимуть ЗП, а в парламенті можете не працювати, не писати закони – зарплата все одно йде. Є проблеми, які одинаково печуть всім в Україні, незалежно від регіону і політичних уподобань. Це, зокрема, питання справедливості суду, справедливої пенсії, боротьби з корупцією. До 2010 року в 35-40 разів розміри пенсії відрізнялися від мінімальної. В 2010 році з ініціативи президента ввели обмеження, в т.ч. для депутатів, – щоб не більше 10 мінімальних пенсій, а то ж доходило до абсурду, і пенсії були по 50 тисяч гривень. Чому цього не можна було зробити й раніше?

Напевно, в кожної людини була ситуація в житті, коли вона висловлювала образи на адресу іншої людини. І якщо це була образа, визнайте свою помилку, вибачтесь і більше цього не робіть. Я міг би говорити, що то були вибори, був високий рівень емоційності, що політтехнологи одного з кандидатів напрацювали меседжі, які базувалися на образах, але я був би нещирим і злукавив би. Бо кожен із нас, в т.ч. я, має свою голову і повинен думати, що говорить. Коли ми ображаємо когось, то перш за все ображаємо себе. Бо люди збоку здатні розсудити. Мені жодного разу ніхто не кинув у докір мої вислови, бо я їх визнав хибними. Сьогодні я знаходжуся в команді президента, знаю його як людину віруючу, немстиву, яка здатна вибачати. Можливо, ці якості лежали в основі його перемоги в 2010 році. І глибоко переконаний, що вони лежатимуть в основі перемоги 2015 року. Кожному з нас неприємно, коли про нас говорять неправду, і кожен із нас не хоче, щоб про нас говорили образливі речі. Сьогодні я публічний у політиці, і всі бачать, як у різних ток-шоу я намагаюся бути толерантним, виваженим. І не дивлячись на те, що інколи у студії вирують емоції і хочеться щось сказати у відповідь, треба все-таки себе стримувати від образ на адресу опонента. Якщо когось ви образили, не бійтеся це визнавати і вибачатися. Якщо когось я образив, я не боюся це визнавати і вибачатися.

Ми дещо запізнилися з прийняттям такого закону. Якщо в суспільстві є неврегульовані питання, то не варто віддавати їх на розсуд громадян, на їхній вибір. Наприклад, якщо є свобода однієї людини і її право на вибір тієї чи іншої дії, то межа цієї свободи закінчується там, де починається свобода іншої людини. З цього ми виходили виписуючи ці закони.
До речі, всі прийняті законі є в європейських країнах і США. Наприклад: є право громадян рухатися без обмежень рухатися по території України, а є право рухатися колоною. Але коли рухається колона, вона створює проблеми для інших учасників руху, і тут необхідно врегулювати конфлікт інтересів. Наприклад, колона Автомайдану їде блокувати Межигір’я. Мети вона не досягне з однієї причини: сьогодні блокувати будь-якого президента будь-якоої країни неможливо (в силу технічних причин, він може переміщатися на гелікоптері, або ж колона може не доїхати, бо може зупинити ДАЇ). Якщо була інша мета – перевезти велику кількість людей, то можна було задіяти автобуси. А яка ж реальна мета досягається? Ті, хто приймають участь в Автомайдані в колоні, мають претензії до влади та вимоги (це їхнє право, гарантоване Конституцією). Оскільки вони рухаються в колоні, то, як правило, відстань між ними мінімальна. І в силу цієї відстані мінімальна і швидкість руху. Тим, хто рухається цією ж дорогою не в колоні, сама колона створює серйозні перешкоди в русі. Обігнати неможливо: колона велика, при обгоні вклинитися всередину – невелика дистанція. Тобто іншим учасникам руху створюються перешкоди і загрози. Як правило, колона, яка рухається, збільшується в декілька разів за рахунок тих учасників, які не є учасниками цієї акції, а вони просто змушені їхати позаду. Ті, що їдуть у колоні, мають свою мету і претензії до влади, а ті, хто вимушений був стати в колону, так само пред’являють претензії до влади, але іншого характеру – коли ви наведете порядок, чому я не можу вільно пересуватися по дорозі.
Як ми врегулювали цей конфлікт? Більше п’яти транспортних засобів, які рухаються, повинні повідомити відповідний підрозділ МВС тільки в разі, якщо їхній рух спричинить перешкоди для дорожнього руху іншим учасникам. Їдуть і по 5, і по 10, і жодних перешкод немає. Бо це не акція не на збільшення кількості невдоволенних – люди просто рухаються за своїми справами. Якщо весільний кортеж – він же не ставить на меті створити перешкоди в русі іншим учасникам за рахзунок штучного збільшення колони. І, як правило, громадяни вітають такі кортежі і не напишуть жодної заяви, що їм створили перешкоди. Інший приклад – траурна процесія, велика кількість авто (буває і 50, і 100). Безперечно, краще звернутися до ДАІ, яка б на регульованих перехрестях поставила б працівників ДАІ, що дозволило б швидко просунутися колоні процесі, а не створювати проблеми собі та іншим.
Вчора подивився сюжет: Журналіст каже, що велосипед – теж транспортний засіб. Якщо більше п’яти велосипедів збираємося, чи потрібно повідомляти ДАІ? Ні. Якщо ви не створите першкод у русі. Але коли їде велика група велосипедистів, то йде супровід, як тренерів, так інколи й працівників ДАІ, щоб забезпечити безпеку руху і не створювати проблеми в русі.
Цей закон дозволяє не зловживати правом за рахунок прав інших громадян. Практика покаже його недоліки, безперечно. І уже з часом необхідно буде вносити зміни. Такі ж норми права є в Європі. Якщо хтось мені покаже, що в Німеччині чи Франції можна без погодження з відповідними органами вибудувати колону з 50 автомобілів і рухатися вільно по країні без правових наслідків, то я готовий з ними проїхатися. Права одних громадян не мають забезпечуватися за рахунок обмеження прав інших громадян.
Тепер щодо наклепу. Така стаття існує в 22 країнах Європи, США. Навіть карається терміном до 10 років позбавлення волі у США і притягненням до кримінальної відповідальності за образу честі покійної людини.
Що таке наклеп? Це – навмисне поширення завідомо недостовірних відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи. Що це означає на практиці? Не всяка інформація може потрапити під кримінальну відповідальність за наклеп. Навіть будь-яке повідомлення ЗМІ не може потрапити одразу про наклеп – навіть звинувачення у вбивстві чи розкраданні. Коли наступає кримінальна відповідальність? Якщо один громадянин говорить про іншого громадянина, що він служив у поліції і розстрілював людей, то в даному випадку в разі недостовірності цієї івнформації наступає цивільно-правова відповідальність. Громадянин, на якого була розповсюджена інформація, подає до суду, підтверджує факт розповсюдження, а той, хто розповсюдив, повинен або підтвердити правдивість інформації, або спростувати. Якщо не підтвердить, то суд присудить йому виплатити грошову компенсацію тій особі, на яку зведено наклеп, і спростувати в той самий спосіб – вибачитися і сказати, що сказав неправду. Коли наступає кримінальна відповідальність? Тоді, коли в цьому ж суді був встановлений факт, що громадянин, на якого зводився наклеп, народився у 1945 році і за віком не міг бути поліцаєм і розстрілювати людей. Але після того, як факт був встановлений, особа, яка про нього знає, продовжує розповсюджувати наклеп. Тобто вона достовірно знає, що поширює недостовірні дані. У даному випадку і наступає кримінальна відповідальність. Це не помилка – це свідоме розповсюдження недостовірної інформації.
Подібна норма вже є в Кримінальному кодексі – стаття називається "Доведення до самогубства". Один із способів доведення до самогубства – наклеп. І людина, яка наклала на себе руки, стає підставою для пошуку того негідника, наклепника, який довів її до самогубства. Тобто ми повинні боротися з наклепом, брехнею. І нічого спільного це не має із обмеженням журналістської діяльності. Журналіст, що пише про факти корупції, спирається на певні документів. Але буває й інакше – на замовлення конкурентів окремі журналісти, як кілери, добивають честь і гідність громадянина, знаючи заздалегідь, що розповсюджена інформація є недостовірною. І ті 2-3 тисячі, стягнуті судом як грошова компенсація, по суті, це явище не зупиняють. Професійні журналісти, яких я знаю і поважаю, дуже ретельно перевіряють інформацію і ніколи не дозволять розповсюджувати інформацію, яка, як вони знають, є заздалегідь неправдивою.

Судження ваше абсолютно правильне. В Конституції України 161 стаття, і їх треба читати всі. В тій частині, де йдеться про вибори президента, немає обмеження щодо судимостей. Але в тій частині, яка прописана для виборів депутатів ВР, є обмеження. Написано, що особи, які мають непогашену судимість, не можуть обиратися народним депутатом. Статус народного депутата у порівнянні зі статусом президента, безперечно, нижчий. Не тільки тому, що за депутата голосує менша частина виборців, але й його повноваження зовсім інші – президент наділений великими повноваженнями. В законі про вибори президента є стаття, яка уточнює, що особа, яка має непогашену судимість, не може бути кандидатом у президенти. Виникає колізія: на менш значущу виборну посаду народного депутата подібні обмеження існують, а на посаду президента – вони відсутні. Тому ЦВК звернулася до Конституційного суду України з проханням дати тлумачення щодо відповідності виборчого закону Конституції України. Бо можемо опинитися в ситуації, коли осуджена особа, яка відбуває покарання, буде обрана президентом України. Якщо не визнаємо це обмеження по президенту Україну, то його потрібно скасовувати і як обмеження для народних депутатів. Тобто остаточне рішення щодо відповідності виборчого законодавства в даній частині вимогам Конституції повинен зробити КС.

На мій погляд, під час проведення реформ виростає роль особистості. Це роль в історії Бальцеровича в Польщі, Петра І в Росії. В Європі, де вже все реформовано, може бути і парламентсько-президентська, а у нас треба радикально все змінювати. І ми мали парламентсько-президентську форму правління, і доходило до абсурду: ми наче всі за, але чомусь нічого не виходило. Тобто розмивалася відповідальність. Наприклад, адмінреформа – це скорочення апарату управління, уникнення дублювання функцій, більш ефективного розподілу на тих, хто виробляє правила, контролює і реалізовує. Коли була парламентсько-президентська республіка, у нас у міністрів було до 12 заступників. Як вони з’являлися? Як результат консенсусу. Коли парламент формував уряд, то він з великим конфліктом розподіляв по квотам уряд міністрів, а бажаючих же більше. Тоді й з’явялються у кожного міністра по два перші заступники, бо кожну політсилу треба задовільнити. У підсумку управління доходить до абсурду. А кожен, хто має повноваження, починає придумувати собі функції. Нинішня система, де відповідальність лежить на президентові, каже, що жодних торгів, по три заступники і досить. Так і в міністерствах, і в адміністраціях.
Останні події, пов’язані з євроінтеграцією. Якби все було на відкуп парлменту, ми б і законів не прийняли. Бо за системні єврозакони опозиція не голосувала (про статус суддів і судоустрій, КПК України, закон про адвокатуру). Тільки завдяки політичній волі президента, ці закони пройшли у ВР. І коли ми призупинили процес підписання угоди з ЄС з метою врегулювання економічних проблем з Росією та Європою, бо могли опинитися у прірві, президент взяв відповідальність на себе. З часом ми перейдемо на іншу модель. Але доки тривають реформи, хтось повинен брати відповілдаьність на себе, не ігноруючи інші інститути демократичного суспільства.