Марія Бурмака

Українській незалежній музиці насамперед не вистачає майданчиків. Музика є, вона нерідко цікава, але де її можна почути – питання. Саме таким майданчиком є проект "Музика для дорослих". Коли проект було закрито, майданчик зник, і півроку був вакуум. Тепер проект відновлено знову, і знову електронна пошта моя і нашої програми повниться заявками від музикантів. А тому проект буде існувати, будемо боротися за українську музику хоча б на нашому рівні.

Для мене стало несподіванкою, що, за рейтингом Watchеr, мій профіль знаходиться на сьомому місці серед всіх українських користувачів Фейсбуку. У мене 5 тисяч друзів і більше 12 тисяч підписувачів. Тобто я фактично сама собі невеличке медіа.
Напевно, те, про що я пишу, цікаве. Можливо, саме в моєму профілі користувачам важливо ділитися думками. Саме тут я ділюся цікавою музикою. Щоправда, деколи пишу й відверті дурниці. І, на відміну від політиків, з якими працюють цілі піар-служби, свою сторінку я веду сама. Це, звісно, забирає якийсь час, але і дарує безцінний досвід живого спілкування. Я веду досить закритий спосіб життя, і єдина можливість мене знайти і спілкуватися – це тільки Фейсбук.

Моторошно інше… Зокрема, вчора на одному (і зовсім не опозиційному каналі) я почула і про сбушників, які спричинили ДТП, і про міліціонерів, які зґвалтували дівчину, і про помічника депутата, педофіла. Розслідувань не бракує. З екранів телевізорів нам про це кажуть відкритим текстом, і нічого не відбувається. Ми дізнаємося про зловживання влади, про корупцію, про кричущі випадки людиноненависництва, але це не викликає жодних дій, народного спротиву, протистояння. Таке враження, що навіть журналістські розслідування і жахлива дійсність – це якісь дві паралельні реальності. Суспільство хворе, і тон задає ота "більшість", яка вихована на шансоні, люди перетворюються на тварин. І це, власне, те питання, яке має турбувати людей, що мають відповідати за гуманітарну сферу. А що робити кожному за цих обставин? Напевно, як можна, протестувати, але мовчати не можна точно.

"Євробачення" – це конкурс, де якщо й беруть участь артисти, які мені подобаються, то вони ніколи не перемагають. Тому я ніколи би не стала ризикувати, адже точно знаю, що музика, яку я пишу, може не бути музикою смаків більшості. А участь у "Євробаченні" накладає ще й дуже серйозні організаційні та фінансові зобов’язання.
Щодо форматності – це питання нерідко є питанням економічного виживання радіостанцій та телевізійних каналів (власники багатьох із них взагалі не в Україні), тому це економічне і політичне питання. Виживає масова культура, це і є формат. Вона орієнтована на дуже невибагливого слухача, якого в свою чергу отуплює ще й далі. Якщо людина все ж прагне вдосконалювати себе, відточувати свій розум і освітлювати свою душу, вона сама повинна дбати про це, і за наших умов – сама шукати поживу для мозку і відраду для душі. Цей шлях складніший, а тому тих, хто його обрав, меншість. І це не є масова аудиторія, а тому й не може змінити формат.

Я продовжую записувати музику. Думаю, що восени буде новий альбом. До того ж, у мене плануються цікаві концерти, зокрема, у серпні в Америці й Канаді. "Дитячий альбом" виявився дуже успішним саме тим, що діти почали вчити ці пісні. Оскільки моє спілкування зі світом – це соціальні мережі, то мені часто надсилають відео з витупами маленьких дітей на дитячих святах, де вони співають ці пісні (в альбомі спеціально для цього є караоке-версії). Як на мене, це – найбільший успіх. Запис альбому для дітей – це був одиничний досвід, це було дійсно непросто. Я насамперед думала про те, щоб це сподобалося дітям. Тобто це не був "альбом Марії Бурмаки", а я уявляла себе дитиною трьох-п’яти років. Ну, а крім того, опрацювала антологію дитячої української поезії, вибрала вірші Платона Воронька, Наталі Забіли та інших, відредагувала, до кожної пісні написала приспів. Це було для мене новим.

Відповідь на це питання може бути дуже довгою. Не буду зараз нарікати на ситуацію з піратством в Україні, економічну ситуацію і становище українських музикантів у своїй Батьківщині (вони не захищені ніким і не мають жодної підтримки). Відповім як людина, яка творить: оскільки всі свої пісні я пишу для Всесвіту і посилаю їх у Космос, отаким чином вони вертаються до слухачів. Значно гірше було б, якби їх не можна було ніде ані скачати, ані почути.

Дорослою людина може бути і в досить юному віці. Дорослість – це здатність думати, узагальнювати, словом, працювати над собою. Врешті, вибирати з різної музики щось для себе, а не задовольнятися попсовою "жуйкою", яка лунає з багатьох каналів. Тому програма називається "Музика для дорослих". Тим більше, в цій програмі піднімаються також і соціальні, культурологічні, політичні теми. Та й виглядає так, що українська музика в Україні – це вже політика і барикада.

На даний момент я бачу себе більше громадським діячем і думаю, що для якоїсь кількості людей моя позиція та думка важливі. Навіть якщо говорити про політиків, то найближча зараз мені позиція Юрія Луценка. А, крім того, я зараз не ототожнюю себе з жодною політичною силою, хоча погляди мої, безумовно, «праві».

Є така фраза: розділяй і володарюй. Цим керуються владні політики, роздмухуючи теми мови, релігії, з останнього часу – фашизму та антифашизму. Комусь потрібно, щоб Україна була розділена, а не єдина. Звісно, є питання, з яких складно досягти порозуміння західнякам і східнякам, наприклад, УПА, ставлення до Другої світової війни (так склалося історично). А тут важливе примирення і порозуміння, а не розбрат і непримиримість. Якщо, звісно, не стоїть мета – громадянська війна. Дуже б не хотілося думати, що таку аморальну мету може поставити перед собою бодай один український політик.

На жаль, не виступаю на "Країні мрій". Мені шкода, що Олег Скрипка досі жодного разу не запросив мене. На початку серпня планую відпочивати, а в другій половині місяця виступатиму за кордоном. 

Мовне питання спливає перед виборами із затятою регулярністю. А поза тим, українська мова поступово витискається з усіх сфер побутування. Мої прогнози щодо майбутнього української мови в Україні не є аж такими оптимістичними, на жаль. Хоча я для себе вирішила давно, що в своїй творчості й діяльності я сама собі буду форпостом української мови. Ну, і також сподівання хіба що на зміну політичної ситуації в Україні, маю на увазі, що питання мови дуже прозоро пов’язане, наприклад, із питанням про Митний Союз, про незалежність України від північного сусіда, про економічну спроможність України як держави. Тобто мовне питання не відірване від загальних перспектив України.

Я взагалі не бачу жодних проявів гуманітарної політики, спрямованих, наприклад, на виховання молодих українців, які своєю Батьківщиною бачать Україну. Розбирати ініціативи Табачника немає жодного сенсу, оскільки не матимуть жодного ефекту ані мої відповіді тут, ані обговорення їх – треба діяти. Україну треба рятувати.

Не планую. Саме з тих причин, з яких я вирішила сама для себе бути форпостом української мови. Я з повагою ставлюся до російської мови, культури і літератури. У своїй програмі з людьми, що не розуміють українську, можу перейти на російську. Але в творчості я залишуся українською співачкою. Тут ще є менш патетичне пояснення: мова мого серця – українська, і найголовніші слова я можу написати й заспівати тільки мовою свого серця, аби це було щиро і переконливо.

Щодо Дня Конституції – дивно називати цей день святом, а тим більше, робити вихідний, бо Конституцією в Україні нехтують. Але, з іншого боку, це не применшує значення її прийняття свого часу. Я пам’ятаю хроніку тих подій, бачила чернетки, сльози на очах людей, які вкладали в цей документ всі свої очікування, і цей день для мене – наприклад, день пам’яті Михайла Сироти, який був порядним чоловіком, хорошим політиком, і якого, на жаль, вже немає. Головне, що він, зокрема, залишив після себе цю Конституцію, прийняття якої на той момент засвідчило Україну як державу.
З приводу Дня незалежності, то хоча Україна не зовсім є такою де факто, це, безумовно, свято для мене. Я свідома того, що дуже багато українських правозахисників, дисидентів, поетів, діячів інтелігенції ХХ століття не дожили до дня здобуття Україною незалежності, хоча мріяли саме про це. Я почала співати в 17 років, і це було моєю мрією також, і вона здійснилася. Тому для мене це свято.

Музика – це те, що постійно звучить у моїй голові. Я пишу музику з п’яти років і, дякувати Богу, поки що це не припиняється. Написання музики, робота в студії, репетиції з музикантами – це те, що приносить мені щастя (до своїх текстів я ставлюся спокійніше). Те, що це стало моєю професією – щастя в квадраті. Але якщо це перестане бути моєю професією, писати музику я не припиню.
Журналістика, телебачення (до речі, дев’ять років тому я закінчила аспірантуру і захистила дисертацію в Інституті журналістики Київського університету) – це те, що мені дуже подобається.
Ну, а зараз все зійшлося в одній точці – я роблю проект, присвячений живій українській музиці, а цього в Україні зараз не робить ніхто.

В травні Микола Княжицький і Михайло Крупієвський запросили мене поновити свій проект на ТВі. Микола мене запросив на ТВі і першого разу три роки тому. З Михайлом ми придумували програму в новому форматі, але минулої осені він був звільнений. З січня я на каналі не працювала, і проект не виходив. І хоча його відсутність відчували всі музиканти, тодішнє керівництво каналу відновлювати його не збиралося, а ті журналісти, які на каналі залишилися, захищати проект і мою роботу теж не поспішали. Я не стежила за тим, що відбувалося на каналі у мою відсутність, а тому не можу коментувати цей конфлікт – я не знаю його природу. І серед тих журналістів, які пішли, і серед тих, що залишилися, є люди, яких я дуже поважаю.

Приємно бачити свого багаторічного інтернетного друга тут. Варто ввести у пошукач прізвище Бурмака і нік Pospishaiko, як можна буде зрозуміти, наскільки давній і хвилюючий цей "інтернетний роман". Деколи мені здавалося, що Поспішайко – це моє альтер-его. Вікторе, я рада, що Ви з’явилися. Я декілька разів забанила Вас у соціальних мережах за відверті образи на мою адресу.

Я максимально намагаюся наповнити весь свій час. Ще вчора записала дві програми "Музика для дорослих" (а запис закінчився дуже пізно). А сьогодні ось уже на "Главреді". А пізніше їду на студію, хочу взяти консультацію у вдосконаленні електрогітари дочки. А ввечері йду на прем’єру кіно "Спокусник-2" із Тілем Швайгером. Завтра мій план теж розписаний буквально погодинно. Окрім того, я продовжую для власного задоволення вдосконалювати англійську мову, періодично граю в настільний теніс, купила етюдник, аби почати малювати, а вчора, після запису, ще вирішила приготувати різної смакоти, плюс компот. Тобто життя насичене, і я його насичую сама. Хоча ні, друзі допомагають – на день народження подарували мені золотих рибок в акваріумі.
З приводу людей, які працюють на програмі – це команда друзів і однодумців. Продюсер, редактор, звукорежисер, а також режисерська і операторська група каналу. 

Та це дискримінація, яка межує з анекдотом! Це ганьбить Україну перед усім світом, і це викликає відчуття гидливості до людей, які заради піару і втілення тієї ж ідеї "розділяй і володарюй" спекулюють на темах, які болісні для багатьох. Вони створюють політичний привід буквально на кістках, при тому що проблеми фашизму в Україні немає, і це очевидно. Це аморально, інших слів немає.

І знову вітаю Вас, Вікторе Поспішайко. Ваш троллінг як завжди дуже вишуканий. Я натомість зараз читаю працю Андрія Клізовського "Основи світорозуміння нової епохи", яку він писав під керівництвом Рерихів і під впливом творів Блаватської у 1930 році. Тому відповідати Вам можу теж цитатами, причому абсолютно відстороненими. Але ж Вам насправді і не цікаві відповіді на Ваші запитання, правда ж? Ми з Вами зараз на різних хвилях.

Підробка документів – однозначно кримінальна справа. В разі якщо це доведено в суді і висунуті обвинувачення.

"Музика для дорослих" задумувався як проект для молодих виконавців, які прагнуть бути почутими. Але проблема значно глибша. В українському телепросторі немає місця для багатьох, навіть дуже відомих і знакових, українських виконавців. Немає місця для живої музики, для музики смислової та ідейної. Немає місця для музики національних меншин. Ви ніде не побачите наших найкращих академічних музикантів і геніальних дітей. Багатьох іноземних гастролерів, що не вписуються в рамки "попси" – також. І для всіх цих людей майданчиком стала програма "Музика для дорослих". Саме тому цей проект унікальний. Але нам теж хочеться змінюватися. У новому сезоні ми, можливо, трохи поміняємо формат, але не зміст.
Щодо "Червоної рути" – це інше, це був перший український фестиваль фактично після доби застою, та ще й на конкурсній основі. І я стала лауреатом в жанрі авторської пісні, і було мені 16 років. Зараз про "Червону руту" мало чути, тому всіх молодих виконавців запрошую в нашу програму (хоча відбір також існує – у групи має бути певний професійний рівень, аби потрапити до нас). З молодих музикантів можу назвати "Рокаш", "Фліт", "Without Limits", "EskizKoda", список насправді довгий. Дивіться програму – у кожному випуску завжди щось цікаве. 

Я так люблю Тернопіль, що їздила б туди щотижня. Поки що не знаю, думаю, восени.

З Ніно Катамадзе велися переговори. Недавно записали програми з литовською групою "Біплан" та грузинською "Урмулі". Так само чекаємо "Здоб Ши Здуб". У понеділок записуємо групу "SunSay" (заснована Андрієм Запорожцем, екс "5'nizza"). Подейкують, що з жовтня нас чекає нова сітка і переформатування. Як я вже сказала, є багато нових ідей, але за змістом це залишиться програмою живої музики, майданчиком для молодих музикантів, де перевага надаватиметься українській музиці. Але і всіх цікавих гастролерів будемо чекати до себе в гості.

Оскільки для мене дуже важливий зміст і спільність поглядів (тоді ця музика проходить через моє серце), то ці троє – Олександр Положинський, Каша Сальцова і Олег (Фагот) Михайлюта, відповідно групи "Тартак", "Крихітка" і "ТНМК".