Євстратій (Зоря)

Ваше питання є прикладом російської імперської історичної концепції, яка значною мірою побудована на перекручуванні фактів, замовчуванні одних та підкреслюванні інших. Ще у XVI-XVII століттях українці, які тоді іменувалися русами або козаками (як це бачимо з багатьох історичних джерел), і московити вважалися двома різними народами, хоча і поєднаними географічною близькістю та спільними сторінками історії. Лише наприкінці XVIII століття для укріплення Російської імперії було офіційно стверджено концепцію єдиного російського народу і спадковості російської монархії від княжої Київської держави. По суті ж, всі ці концепції мають таке саме відношення до правди як "шапка Мономаха" до Мономахів – імператора Візантії Костянтина і князя київського Володимира.
Дякую всім читачам за увагу, авторам – за питання, а "Главреду" – за надану можливість спілкування. Бажаю всіх благ від Бога, миру і благословення. 

Вітаю всіх читачів! І наперед дякую за запитання!
Безпосереднього ставлення не маю, тому що не читав цієї книги. Як здається з назви, йдеться про пропагування так званого язичництва. Сучасне язичництво в переважній більшості побудоване на антихристиянстві. На відміну від язичників давнини, або сучасних язичників, які традиційно сповідують цю релігю, нове язичництво збудуване на опонуванні й поборюванні християнства. До таких поглядів у мене, безперечно, негативне ставлення.

1. В цілому, відносини між УПЦ Київського і Московського патріархату мають позитивну динаміку розвитку. На жаль, поки що не вдається продовжити підготовку до діалогу, яку ми розпочали у 2009 році. Причиною цього є позиція Москви, яка робить все для того, щоб такий діалог не відбувався. Але неофіційно ми намагаємося підтримувати добрі контакти, адже наша стратегічна мета – утворення в Україні єдиної помісної церкви. Для цього нам необхідно вже зараз робити все для зменшення міжконфесійного протистояння і подолання минулої ворожнечі.
Разом із тим, ми твердо дотримуємося принципової позиції. Єдина помісна церква може бути лише автокефальною, тобто незалежною від Московського патріархату.
2. На мою думку, боротьба за спадкоємство влади в УПЦ МП не зникла, але перейшла у менш публічну фазу. Причиною цього є те, що митрополит Володимир повернувся до керівництва церквою.

В православній церкві в Україні немає фіксованого членства, тому у своїх розрахунках ми спираємося на дані соціологічних опитувань. Переважна більшість із них дають приблизно однакові цифри. Близько 30% складають прихильники Київського патріархату, близько 20% – прихильники УПЦ МП, близько 25% – "просто православні", тобто ті, хто не відносить себе конкретно до однієї з православних юрисдикцій. Число парафіян, згідно з даними соціологічних опитувань, залишається стабільним.
Щодо молоді, то, за нашими спостереженнями, серед парафіян її трохи менше, ніж в цілому в суспільстві, але число молодих парафіян є достатньо високим.

Патріарх Кирил категорично не бажає брати участь у будь-яких публічних заходах, на яких присутній патріарх Філарет, хоча ніяких релігійних приписів для цього не існує. Для нас байдуже – буде присутній патріарх Кирил на тих чи інших заходах, чи не буде, адже він є гостем, а не господарем урочистостей Хрещення Русі.
Наскільки відомо, зараз знайдено певний компроміс між московськими та київськими планами відзначення 1025-ліття Хрещення. Цей компроміс якраз і передбачає, що два патріархи – московський і київський – не будуть перетинатися.
В якості довідки хотілося б нагадати, що патріарх Філарет є одним із тих ієрархів, які рукопокладали Кирила у єпископи. Тому відсутність чи наявність спілкування між ним і патріархом Філаретом це більша проблема для Кирила, ніж для Філарета. Патріарх Філарет не тікає і не ховається від зустрічей з ієрархами Московського патріархату. А якщо московський патріарх уникає зустрічей із київським, це свідчить про його слабкість і невпевненість у своїй позиції.

На мою думку, значна частина контенту українського телебачення має негативне забарвлення, особливо коли йдеться про новини. Як на мене, телебачення може концептуально розвиватися за двома напрямками: або намагатися "підтягнути" глядача до певного високого рівня, або опускатися до низького рівня "жовтої" преси. На жаль, ми бачимо, що в контенті українських каналів більше "низької" продукції, ніж "високої".
Як це змінити, мені сказати важко. Напевно, в цьому винні не лише менеджери каналів або працівники, але й все суспільство. Якби глядачі не дивилися "жовті" програми, очевидно, що їх би і не виробляли.

Наше суспільство найперше вражене безідейністю, коли на місце високих глобальних ідей багато хто ставить ідеї особистого добробуту, збагачення, кар’єрного зростання за будь-яку ціну, споживання товарів та послуг. У цьому дусі споживацтва і гедонізму зростають молоді покоління, позбавлені значною мірою противаги у вигляді систематичного виховання високих цінностей. Ані батьки, ані школа не приділяють у переважній більшості такої уваги вихованню, як це потрібно. Тому дітей і молодь виховують ЗМІ, інтернет, різні молодіжні субкультури. І якщо у дорослої людини до "жовтої" преси чи гедоністичних видовищ або явищ вже вироблений певний імунітет, то діти і молодь часто сприймають такі речі через красиву яскраву обгортку, не знаючи з власного життєвого досвіду, що за цією обгорткою ховаються важкі моральні, духовні, а часом і матеріальні фізичні наслідки.

Концепція "русского мира" є насправді осучасненим варіантом традиційної російської імперської ідеї. А ця ідея, в свою чергу, не може бути реалізована без України. Тому "русский мир" у будь-якому з його варіантів явно або приховано є ворожим до української національної ідеї, до української державності. Останнім часом активність у впровадженні цієї ідеї змістилася з релігійної і культурної складової у складову політико-економічну. Саме тому ми менше чуємо про "русский мир" з вуст патріарха Кирила, ніж про Митний союз з вуст російських речників. Тобто активність у впровадженні російської імперської ідеї в Україні не зменшилася – змінилися лише інструменти її впровадження, бо Московська патріархія за останні роки показала неефективність своїх зусиль в цьому напрямку. Доказом цього є дані одного з останніх соціологічних опитувань, згідно з якими понад 80% громадян взагалі не чули про концепцію "русского мира" від патріарха Кирила, а з тих, хто про неї щось чули, 3/4 вважають її лише модернізацією імперської ідеї і ставляться до неї негативно.

Історія визнання інших помісних церков і логіка історичного процесу засвідчують, що Київський патріархат безперечно рано чи пізно буде визнаний не лише Вселенським патріархом, але й іншими помісними православними церквами, включно з російською. Найголовнішою підставою для цього буде зростання й утвердження української церкви. Якщо ж нам вдасться об’єднати українське православ’я, а, на мою думку, таке об’єднання є питанням часу, а не питанням принципу, то таку об’єднану помісну українську церкву просто не можуть не визнати. Адже вона буде однією з найбільших православних церков світу. Вже зараз ми успішно просуваємося в цьому напрямку, підтримуючи неофіційні контакти з багатьма церквами, що дає можливість їм дивитися на українську церковну ситуацію об’єктивно, а не лише через призму московської пропаганди.

Порозуміння може бути досягнуто тоді, коли в Росії і церковні, і державні діячі не лише формально, але й насправді, визнають, що Україна – не Росія. Як тільки це відбудеться, тоді і багато міждержавних суперечок, і церковні справи будуть вирішуватися у конструктивному, а не конфронтаційному, як зараз, ключі. На мою думку, в Росії держава значно більше впливає на церкву, ніж в Україні. Бо так склалося історично ще від часів Московського князівства. Істотним є також і те, що в Україні, на відміну від Росії, немає домінуючої конфесії, адже в Україні кожна окремо взята конфесія є меншою за всі інші взяті разом. Така особлиівість змушує і державу, і політиків рахуватися з різноманіттям і поліконфесійністю. В Росії ж Московський патріархат сприймається і державою, і політиками, і переважною більшістю громадян як невід’ємна частина системи російської державності з відповідним політичним і ідеологічним навантаженням.

На мою думку, наступне святкування знову висвітлить боротьбу двох поглядів на Україну – київського і московського. Москва буде намагатися підкреслити значення цього святкування як символу "єдності трьох братніх народів". В той час як завдання Києва – показати, що хрещення відбувалося саме тут, і що звідси світло віри було понесене по інших землях, що Київ є матір’ю-церквою для російської церкви, а не Москва – матір’ю для церкви української. Київський і московський погляди, очевидно, не можна звести до якогось єдиного компромісного бачення, а тому в тій чи іншій мірі відбуватиметься інформаційна боротьба. Думаю, що московський погляд програє. Адже не може Москва, яка з’явилася через 150 років після хрещення Києва, бути для Києва матір’ю. Московський погляд заснований на неправді або на напівправді. А все, що засноване на неправді, не може встояти проти правди.
Київський патріархат візьме спільну участь з іншими християнськими церквами у офіційних державних заходах, а конфесійні заходи (молебні та інші богослужіння) відбудуться окремо. Це є та компромісна позиція, яку підтримав наш патріарх, і яка дозволяє провести святкування спокійно і відповідно, наскільки це можливо в нинішніх умовах.
Щодо зустрічі на заходах патріархів Кирила і Філарета, то про це я вже сказав раніше.

Думаю, що у цієї історії є кілька рівнів. Мені здається, що з одного боку вона пов’язана з якимись фінансовими справами, а з іншого – її інформаційний розвиток відображає боротьбу за спадок митрополита Володимира. Мені здається, що хтось хоче використати реальну проблему з фактом шахрайства для того, щоб вплинути на найближче оточення митрополитиа Володимира, або хоча б очорнити його. Більш точно можна буде дати оцінку лише згодом, якщо стануть відомі подробиці цієї події.

Ваше питання є типовим зразком московської пропаганди. Тим, хто хоче знати правду, пропоную прочитати "Історико-канонічну декларацію Київського патріархату", де дано стисле пояснення всім подіям початку 90-х років та вчинкам патріарха Філарета.

Ваше питання засвідчує нерозуміння догматичного вчення про церкву. Київський патріархат зберігає ту саму православну віру, що і всі інші помісні православні церкви. І в силу цього, через однаковість православної віри, таїнств, богослужіння, устрою церковного життя, в Київському патріархаті діє той самий Дух Святий, що й в інших православних церквах. Єпископат і духовенство мають спадкоємство рукоположень від архієреїв, рукоположених у російській церкві. І те, що це спадкоємство кимось не визнається, ще не робить його недійсним.

Обов’язок кожного християнина серед іншого дбати й про матеріальний стан своєї парафії. Адже храм, священик, хор мають не тільки духовний, але й матеріальний вимір: храм потребує поточного, а часом і капітального ремонту, освітлення, опалення тощо, священик і церковні працівники, як і всі люди, потребують їжі, пиття, одягу, місця проживання. Тому християнин повинен не лише користуватися тими благами, які подає церква, але і розділяти з іншими відповідальність за матеріальну сторону її існування. Це, безперечно, не означає, що священик повинен ставити матеріальну винагороду як безумовний аспект звершення тієї чи іншої священодії, але і з боку мирян безвідповідально ставити питання таким чином, що ви повинні зробити те чи інше безкоштовно, тому – робіть, а ми ніяких коштів давати вам не зобов’язані. Зрозуміло, якщо людина не має що дати, священик не повинен з неї нічого вимагати, але якщо людина має ті чи інші матеріальні можливості, вона також не повинна вимагати звершення треби без всякої матеріальної підтримки для парафії зі свого боку.

В Радянському Союзі під приводом турботи про бідних вже грабували церкву. Бідним це не допомогло, і церкву це не знищило. З власного досвіду можу сказати, що лише одиниці з тисяч настоятелів храмів мають "круті тачки", тому говорити, що настоятелі храмів їх мають, все одно, що стверджувати, що всі українці є олігархами. Вище ми говорили про "жовту" пресу. Мені здається, що питання "крутих тачок" більшою мірою роздуте саме цією пресою, ніж в Україні існує реально.

По суті, на це питання я відповідав вище.

Ваше питання висвітлює Вашу власну точку зору. В той час як парафіяни громади Київського патріархату, очевидно, мають на цю проблему свою точку зору. Не думаю, що не знаючи всієї повноти інформації, я зможу дати на Ваше питання об’єктивну відповідь.
Що стосується допомоги парафіям, то приблизно половина коштів Київської патріархії йде саме на це. Зрозуміло, що цих коштів не так багато, як у Московському патріархаті, адже ми не отримуємо мільйонних дотацій з бюджету, наші проекти не фінансуються проросійськими олігархами.

З російською церквою нас єднає православна віра і богослужіння, а також те, що церква московська історично походить від церкви київської. Розділяє ж нас погляд на те, залежною чи незалежною повинна бути адміністративна структура церкви в Україні. Ми, слідуючи 34-му апостольському правилу, вважаємо, що раз існує окремий український народ і незалежна Українська держава, то і адміністративна структура церкви в Україні повинна бути незалежною, як це є у інших православних народів. Російська церква, по суті, відмовляє українській церкві у праві на адміністративну незалежність, бо вважає Україну частиною Росії чи "русского мира", а український народ – частиною великого російського народу.
Російська церква в Україні називає себе українською для того, щоб не афішувати свою російську сутність, бо якби вона прямо називалася «російська православна церква в Україні», вона би мала значно менше прихильників, ніж це є зараз, коли багато хто думає, що раз у назві церкві вжито слово "українська", то це є дійсно українська церква, а не частина російської церкви.

На мою думку, такі припущення є фантастичними. Адже Російська держава, Кремль ніколи не дадуть Московській патріархії вийти з-під свого контролю.

1. Об’єднавчий процес з УАПЦ як із цілісною структурою зараз неможливий, тому що такої цілісної структури, по суті, не існує, а існують окремі єпархії, єпископи, громади, які виористовують спільну назву "УАПЦ" в той час, коли реальної єдності між ними немає. Тому Київський патріархат обрав іншу стратегію об’єднання – вести діалог безпосередньо з єпархіями, єпископами, громадами. Ця стратегія є успішною, бо лише за останні півроку до Київського патріархату приєдналося два єпископи і кілька десятків громад УАПЦ. Переконаний, що цей процес продовжуватиметься.
2. З Константинопольською патріархією ми підтримуємо неофіційний діалог. На нашу думку, він є доволі успішним. Більш конкретні деталі зі зрозумілих причин ми не можемо оприлюднювати, адже Московський патріархат ставить собі за мету зовнішню ізоляцію нашої церкви, а тому дуже жорстко реагує на будь-які наші контакти з іншими церквами, висловлюючи письмові й усні протести не тільки на адресу православних, але навіть католитцької і протестанських церков. Тому наш діалог із іншими церквами ми не афішуємо, щоб не давати Москві зайвого приводу в цей діалог втручатися.
Київський патріархат незмінно ставить питання до Вселенського патріарха про визнання нашої церкви як помісної і автокефальної. Константинопольський патріарх поки що не готовий до такого визнання, пояснюючи свою позицію тим, що в самій Україні немає єдності щодо церкви. Очевидно, що коли відбудеться церковне об’єднання між КП і частиною МП в єдину помісну церкву, а таке об’єднання рано чи пізно відбудеться, тоді і Вселенський патріарх визнає цю церкву. Слід також підкреслити, що йдеться саме про визнання статусу автокефалії української церкви. Те, що ми є православними, а наше духовенство і єпископат мають апостольське наступництво, в Константинопольському патріархаті, по суті, під сумнів не ставлять. Тобто йдеться не про визнання того, чи є ми православною церквою чи якоюсь єретичною спільнотою, а лише про визнання статусу автокефалії.

Ми вже вирвалися з цього рабства, а успішне існування та розвиток КП всупереч волі Москви є доказом цього.

 Московська церква втручається для того, щоб реалізувати свою імперську ідею, оцінку якій я дав вище.

В умовах сучасного українського суспільства і в тій політичній культурі, яка в ньому склалася, на мою думку, священику не варто бути депутатом парламенту. Водночас депутатство у місцевих радах, особливо базового рівня (сільських, міських), може бути виправдано певними місцевими умовами. В будь-якому разі священик повинен пам’ятати, що церква повинна бути відкритою для всіх своїх віруючих, незалежно від їхніх політичних переконань. Якщо священик займає політичну сторону лише однієї партії або підтримує лише якогось конкретного політика, тим самим він відштовхує від себе парафіян інших політичних поглядів і уподобань, а цього не повинно бути.