Андрій Курков

В принципі, європейська молодь цікавиться українською молодіжною прозою як деяким екзотичнипм явищем. Можна сказати, що вони із задоволенням читають романи Любка Дереша, Наталки Сняданко, книжки Сергія Жадана. Але, окрім цих письменників, є і більш універсальна література, яку читають читачі різних поколінь: романи Марії Матіос, Юрка Андруховича тощо. В принципі, українська література не скрізь є відомою. Як окреме літературне явище, її сприймають у Польщі та Німеччині.

У нас багато і молодих людей, і людей середнього віку, які нічого не знають про сучасну українську літературу і пишаються цим. Останні півроку французька провінція Пуату-Шарант, де проживає майже два мільйони жителів, читала українську літературу в перекладах французькою. 46 бібліотек цього регіону займалися пропагандою нашої сучасної літератури, і можу сказати, що кількість французів, які завдяки цьому прочитали кілька книжок українських авторів, можливо, перевищує кількість українських читачів цих книжок. Вперше Україна була почесним гостем фестивалю європейських літератур у місті Коньяк. Минолого року таким почесним гостем була Іспанія, наступного року буде Італія. Французи не вважають українську літературу нецікавою і дають гарний приклад, як ставитися до сучасної прози. Може, треба запитати поради у французів – яких українських авторів читати українським читачам?

Якщо хочеш стати письменником, треба забути про заробітки і зосередитися на літературній роботі. На мою думку, успіх може прийти, якщо молодий письменник навчиться цікаво розказувати (навіть не письмово, а усно) історії. Бренд письменнику створить його найуспішніша книжка. Але спочатку її треба написати. Розкручувати себе як бренд до того, як написана успішна книжка, немає сенсу.

Останні 15 років це і основна професійна діяльність, і велике задоволення, яке частіше приносить хоббі, ніж робота.

Первый тираж моих романов в Украине обычно сейчас 2,5-3 тысячи экземпляров, во Франции – 10 тысяч, в Германии – 10 тысяч. В нашей стране, к сожалению, не создали цивилизованного книжного рынка, поэтому востребованность каждой конкретной книги невозможно определить из-за отсутствия информации об этой книги и доступа к ней населения. Из 550 райцентров только около 20 имеют книжные магазины. В селах книжных магазинов нет вообще.    Но популярной может стать книга, в которой присутствует универсальная человеческая история, и автор которой не старается показать себя в десять раз умнее читателя. А история может быть о чем угодно – о любви, смерти, преступлении, политических амбициях. Главное – чтобы об этом было написано интересно.

Планы экранизировать «Пикник на льду» были уже у пяти продюсеров в разных странах. Но каждый раз, как я понимаю, продюсеры сталкивались с двумя главными проблемами. Во-первых, зарубежному продюсеру, думающему о коммерческом успехе, не интересны Киев и Украина, как место действия. Во-вторых, возникает главный вопрос – кто будет играть роль Пингвина Миши.

Мабуть, трохи вищу, ніж «помаранчевій» владі часів Ющенка, коли взагалі про культуру говорилося, але жодної копійки на культурні проекти з бюджету не виділялося (крім фінансування провального фільму про «помаранчеву любов»). Зараз можна говорити, що хоча б у кіноіндустрії відбуваються цивілізовані процеси, за якими відбираються ідеї, сюжети, сценарії для подальшого кінематографічного втілення.

1. Порівнювати цих двох – це все одно, що порівнювати авто без гальм і гальма без машини.    2. Мені вже пропонували кілька разів написати подібні книжки – жодного разу не погоджувався. Мені достатньо гонорарів за ті книжки, які я пишу за власним бажанням.

Таких немає. Є політики, які викликають симпатію чи довіру. Або інколи одночасно симпатію, довіру і співчуття.

Фактично я ніколи не був персоною нон-грата. Мої книжки протягом 18 місяців були «книжками нон-грата» в книгарнях Росії після виходу роману «Остання любов президента». Тоді видавництво «АСТ» розірвало зі мною угоди і припинило видавати мої книжки, чим займалося до того десять років.    З 2006 року мої книжки знову з’явилися в книгарнях Росії завдяки видавництву «Амфора» (Санкт-Петербург).

1. Це дуже важке питання. Тому що коли я пишу романи для дорослих, я одночасно їх пишу і для себе. І пишу за принципом: якщо я розповідаю історію, яка мене самого дивує і захоплює, то і читача вона зацікавить і захопить. Коли пишу для дітей, думаю тільки про читача, а діти – читач дуже вибагливий, і треба бути на рівні дитячого сприйняття світу, щоб їм догодити. Тому навіть дуже короткі казки можуть забрати три-чотири тижні роботи. Але порівнювати з написанням роману важко, тому що написання роману забирає від одного року до трьох і більше.    2. Постійно буває. Насправді є романи, які я переписував і перевидавав, і які у підсумку існують у двох варіантах. Це романи «Гра у відрізаний палець» і «Нічний молочник».    3. Членство у СПУ не дає нічого. Членство у ПЕН-клубі дає обов’язки і змушує бути більш уважним до питань свободи слова і прав людини.

Я не вірю і не готуюся до 21.12. Особливої паніки я не бачу, але я бачу добре розроблену маркетингову стратегію по продажу «вічних» товарів: солі, сірників, свічок...    Ні, в моїх романах «кінця світу» не буде. Мені набагато цікавіше створювати кожен окремий світ кожного роману і віддавати роман читачам, аби вони продовжували життя цього світу. А взагалі кінець світу можливий тільки в одній окремо взятій країні, і тільки якщо політики цієї країни добре попрацююють над його підготовкою.

Я бы не рискнул навязывать каждому украинцу одну конкретную книгу. Но из книг, которые я бы советовал прочесть всем, кто интересуется литературой, я бы назвал «Солодку Дарусю» Марии Матиос, «Танго смерти» Юрка Винничука и «Непрості» Тараса Прохаська. Уверен, что читатели смогут добавить еще десяток хороших современных романов к моему списку.    Настольных книг сейчас у меня нет, а среди книг, к которым я регулярно возвращаюсь – романы Андрея Платонова, Бориса Пильняка, роман «Щоденний жезл» Євгена Пашковського.

Меня кормит исключительно литературная деятельность. Журналистика, скорее, является хобби. Постоянного места работы нет, занимаюсь только литературным трудом. Но жена запрещает мне работать по воскресеньям, то есть в воскресенье я ничего не пишу.

Современных писателей Украины больше всего знают в Польше. Там польский перевод романа Натальи Сняданко «Колекція пристрастей» попал в десятку бестселлеров. Очень любят там Юрка Андруховича и Тараса Прохасько. В Германии издают около 10 украинских писателей, но в основном небольшими тиражами. Есть страны, в которых об украинских писателях вообще не слышали.    Раньше Украину ассоциировали с Чернобылем, коррупцией и делом Георгия Гонгадзе. А сейчас о Гонгадзе и Чернобыле уже подзабыли, но про коррупцию еще помнят. Самыми известными украинскими фамилиями в мире являются Кличко и Тимошенко.

За 20 лет независимости Украины литература проделала путь от полного нуля до начала бесконечности. Если вначале 90-х литературный процесс ограничивался фамилиями нескольких поэтов (Рымарук и Герасимьюк) и двух прозаиков, то сейчас уже на литературную сцену вышло второе поколение молодых писателей. Первым поколением были девушки писательницы конца 90-х годов (Ирэна Карпа, Светлана Поваляева, Ирина Старостина и т.д.) и, примкнувший к ним, Любко Дереш. Второе поколение уже более мужское и довольно энергичное. Самыми яркими представителями этого поколения являются первый автор украинских тревелогов Максим Кидрук и совсем молодые романисты Артем Чех, Антон Санченко, Антон Кушнир, Тарас Антипович. То есть за последние десять лет современная украинская литература заметно возмужала.

Мій старший брат у 70-х роках був хіппі і досить часто страждав від комсомольских оперативних загонів, які ходили по Києву і виловлювали всіх хіппарів, аби відрізати їм ножицями пасма волосся або розрізати клеш на штанях. Але роман я написав не завдяки своєму брату, а тому що почав працювати над романом про Львів на запрошення мера міста Андрія Садового, і кілька місяців шукав сюжети, персонажів, теми. Коли я познайомився з одним із засновників руху хіппі у Львові Аліком Олісевичем, одразу зрозумів, що він стане одним із головних героїв мого роману. Ну, а там, де є хіппі, там завжди звучить Джимі Хендрікс.

Я всегда уважаю выбор своих коллег, но мне достаточно того, что я комментирую политические события, происходящие в нашей стране и для зарубежных, и для отечественных СМИ. Самому быть участником политических баталий мне неинтересно. Мне достаточно иметь твердое мнение обо всем происходящем в украинской политике.

Я думаю, что споры о языках выгодны тем, кто не хочет спорить о будущем Украины. Любая тема, разделяющая людей, работает против развития государства. В советское время не было больших проблем между русскоязычными и украиноязычными украинцами. Эти проблемы создали политики, чтобы разделить электорат на свой и чужой. Закон о языках исполняет ту же самую роль. То есть он служит разделению электората, а не сплочению украинского народа.

Марши оппозиции в Москве, Петербурге и других городах, скорее, способны послать сигнал Путину о шаткой ситуации в столице. Однако 80% жителей российской глубинки как раз предпочитают Путина в качестве царя и президента. Поэтому я не думаю, что 15 декабря что-то изменит в расстановке сил в Российской Федерации.

Англійська мова ніколи не зникне, як не зникне французька, російська або українська.    Завданням ПЕН-клубу є захист свободи слова і боротьба проти цензури, а також боротьба за визволення письменників і журналістів, які сидять у тюрмах різних країн за свою професійну діяльність. Це записано в статуті Міжнародного ПЕН-клубу, і це є головним напрямком діяльності цієї організації.

Я не разделяю политических взглядов автора вопроса. Поездив на машине по России, доехав до Урала, могу сказать, что уровень бедности в «братской России» намного выше, чем уровень бедности в Украине.    Что касается Галиции, то я уверен, что она не отделится от Украины. И уж тем более не присоединится к России и Белоруссии отдельно. Особенности регионального менталитета, будь то Галиции, Буковины или Закарпатья, необязательно должны становиться причиной появления этнических анекдотов или причиной возникновения межрегиональной ненависти и нежелания понимать людей, которые думают иначе и имеют другую историю.

У мене завжди в романах є і реальні, і вигадані події. І справді часто серед героїв я описую своїх знайомих або друзів. Частіше за все за їхньої згоди. В романі «Львівська гастроль Джимі Хендрікса» серед шести головних персонажів троє – це справжні львів’яни під справжніми прізвищами і навіть з точними адресами та характерами – Юрко Винничук, Оксана Прохорець і Алік Олісевич.    Тільки одного разу один мій знайомий образився, коли впізнав себе у романі. Але не називатиму цей роман, щоб не образити його знову.

Робота над дитячими творами сама по собі спонукає автора до самоочищення. І до дитячого твору не може увійти справжнє зло, політика та інші суто негативні речі.    Щодо табу при написанні романів для дорослих, то для мене таких тем наче й не існує, але я не можу гарантувати, що вони не з’являться в процесі роботи над якимось із романів. Теми, які можуть ображати когось із читачів, мають ставати для письменника такими темами-табу. Вони можуть стосуватися релігійних питань, питань моралі… Але я знаю кількох письменників у Європі, хто побудував свою кар’єру саме на використанні таких тем, тобто на провокуванні несприйняття і скандалу. Мені така поведінка не близька. Я вважаю, що книжка має привертати увагу не скандалом, а своїми літературними якостями.

Нагорода – це, звичайно, приємно. Але я ніколи не просив нагород, і коли мені пропонували податися на якусь із них, завжди відмовлявся. Тобто нагорода має бути сюрпризом, а ти її береш, якщо відчуваєш, що її заслужив.    А щодо того, чи змінився я, коли став відомим, то можу сказати точно, що не змінився. Мені пощастило, що я став відомим, коли мені було вже далеко за 30 років, і я був уже сформованою особистістю.

1. Слава Богу, что я пока никого не боюсь.    2. Я не думаю, что Украина войдет в Таможенный Союз. И понимаю, что именно Таможенный Союз Вы называете «пропастью». Здесь Вы как раз правы, выбрав глагол «катиться»: если Украина будет неуправляемо катиться, то она может попасть куда угодно, но тогда будут виноваты все, кто внутри Украины будет катиться вниз, а не только политики. Думаю, что у Украины есть все шансы стать членом Европейского Союза. И даже государства Таможенного Союза хотели бы стать членами Евросоюза. В нынешнем варианте ТС может оказаться союзом обиженных.