Олександр Гаврош

Я зрозумів, що ще не прокинувся. :)    Або вже не прокинуся ніколи. :)    Хоча після теперішньої партії влади, будь-який варіант буде однозначно кращим.

Мені важко порівнювати вистави в Україні та Росії, оскільки до Ужгорода російські театри не долітають.    Але те, що я побачив на фестивалі в Німеччині, навряд чи говорить про те, що наші театри наближаються до європейських. Там значна увага приділяється соціальним питанням, по суті, глядач бачить на сцені реальне життя. У нас же ходять до театру "розслабитися". Гадаю, що нам теж треба менше ставити "відпочинкових" вистав, а то ми справді скоро розучимося думати. Тим паче, що влада й так хоче весь час за нас думати і вирішувати.    А думати - це не тільки приємно, але й корисно. :)

Конкретно когось одного назвати важко. Виховувався на класичній літературі. Серед них і треба шукати "вчителів".

Я поки що молодий письменник, тому пробую себе в різних жанрах: у драматургії, дитячій літературі, есеїстиці. Маю намір серйозніше взятися і за прозу. Видав кілька збірок поезії.    Чим буду займатися далі? Поки що мені самому не зрозуміло. :) Життя покаже. Поки що цікаво пробувати себе в різних жанрах. Так, цілком несподівано для самого себе цього року написав кіносценарій.    На жаль, на хоббі практично немає часу. Хотілося б навчитися багатьом справам, в тому числі й танцювати, оскільки я люблю активний відпочинок. Але навряд чи в найближчому майбутньому для цього знайдеться час.

Про себе якось не випадає говорити, але я за те, аби школярі вивчали не тільки твори наших класиків, але й сучасних українських авторів, які пишуть для дітей. Тому що тільки так їх можна зацікавити книжкою. Серед сучасних дитячих авторів маємо цілком гідні твори для того, аби їх вивчали у школі. Наприклад, книжки цьогорічного шевченківськиого лауреата Володимира Рутківського.

Цього літа мені втретє пощастило побувати в Празі. Для закарпатця це місто є особливим, адже 20 років Прага була столицею для нашого краю у міжвоєнний час. Хотів би поїхати туди вчетверте, аби поритися в архівах і пошукати документальні дані про Івана Фірцака (Івана Силу), оскільки ми більше оперуємо легендами про нього, ніж реальними фактами. Це один із моїх наступних "проектів". Меценати, відгукніться! :)

Книжка вже повністю готова до друку, але, на жаль, тривалий час "лежить" у видавництві "Піраміда", оскільки поки що воно не може знайти коштів на цей проект. Збірка ілюстрована кольоровими ілюстраціями відомого львівського художника Олександра Войтовича, а тому є недешевим задоволенням.

Про мої враження від цієї дуже цікавої подорожі докладніше можна почитати в інтернеті, зокрема, на сайті "ЛітАкцент". Приємно, що Україна нарешті потрапила на цей дуже престижний фестиваль, і українська п"єса брала участь у програмі.

До критики ставлюся як до необхідної речі, як, наприклад, до ліків. Завжди з цікавістю читаю відгуки на свої книжки, навіть якщо не погоджуюся з ними. Тому що це дає можливість побачити інший погляд на власну творчість. Ясна річ, що коли критика є упередженою, необ"єктивною, то це відразу помітно. Тому і реагую на неї спокійно, як, наприклад, на політичну рекламу.    Цей список був би дуже довгий. :)

- Ви самі відповіли на запитання. Україна - дуже молода держава, а тому треба шукати цінності, які нас об"єднують, а не ділять. На жаль, політики у нас значно дурніші, ніж народ. Бо народ між собою прекрасно розуміється. На Закарпаття приїжджають чимало "східняків", і жодних проблем ніколи не виникає.    - Це - їхня справа. Я не думаю, що письменники гірші за водіїв, охоронців чи помічників олігархів, якими наповнена наша Верховна Рада.    - Ні, політична діяльність мене ніколи професійно не цікавила. Мені цікаво писати. Саме від цього я дістаю задоволення. :)    - Ні, ніколи. Хоча певна можливість була. Я вважаю, що письменник повинен жити серед свого народу, серед своєї мови.

Мені важко відповісти на це запитання, тому що я не в курсі дискусії. Я - противник заборон у літературі.

Головна складність - вигадати щось нове. Дитяча література у світі настільки багатюща, що дуже важко не повторитися. Мусить бути цілком несподіваний герой або історія. Всі великі дитячі письменники відомі завдяки тому, що вигадували свій світ. Саме цього якраз і бракує українській літературі для дітей. Поки що. :)

Це одні з кращих вражень минулого року. Приємно, що маємо дуже цікаву молодь. "Конкурентів" в українській літературі не може бути, тому що маємо стільки незаповнених ніш, що знадобляться десятки років праці, аби їх бодай трохи заповнити. Це тільки графоманам тісно. Справжній письменник завжди бачить перед собою неосвоєні горизонти.

Щойно я повернувся з Луганська, до якого від Ужгорода 1560 кілометрів. Це стільки ж, як від Ужгорода до Амстердаму - тобто до протилежного кінця Європи. Ось у такій величезній за мірками Європи країні ми живемо. Ясна річ, що на такому широкому просторі неможливе одноманіття. Ми повинні цінувати нашу різноманітність. Тому що це, зрештою, дуже прикольно і креативно. Треба просто себе полюбити. Навіть такими різними. :)

Закарпаття може дати (і вже дає) свою особливу інтонацію. Зокрема, Петро Мідянка і Мирослав Дочинець розвивають українську мову багатющими покладами закарпатського діалекту, який через їхні твори прописується в літературну норму. Окрім того, закарпатці дають Україні західні вектори історії та культури, яких у ній бракує - угорський, словацький, чеський. Через твори закарпатців українці можуть краще розуміти наших західних сусідів.

На жаль, українська журналістика щодалі опиняється в гіршому стані, великою мірою через те, що журналістика стала малооплачуваною професією. Особливо це відчувається у провінції. А бідний журналіст - це вже втрата кваліфікації. Таку людину завжди легко купити, залякати. Тому й процвітає "джинса" у наших ЗМІ. І, чесно кажучи, виходу із ситуації я не бачу, поки у нас існуватимуть ЗМІ як політичні проекти, а не як незалежні та економічно самодостатні.    Без вільної журналістики не може бути вільного суспільства. Саме тому влада і хоче прибрати до рук журналістів будь-якими засобами, в тому числі ганебним законом про наклеп.

На жаль, не брав, оскільки вже дев"ятий день знаходжуся в дорозі. Ніяк додому не потраплю. :) Але душею і тілом я зі своїми колегами-протестантами.

Дорога Катю, Ужгород я критикую значно частіше за Одесу, бо я в ньому живу. :) Якщо є бажання, можна прочитати мої дописи на моєму блозі "Закарпаття-онлайн".

Нарешті ми дійшли до теми чату. :) Так, цього року на "Коронації слова" було відзначено мій роман "Капітан Алоїз", в якому я пишу про Ужгород ХІХ століття. На жаль, художніх творів про моє рідне місто дуже мало, а тому я вирішив взятися за цю благородну справу, але в дещо нетрадиційній формі. Тут багато іронії та "стьобу". Сподіваюсь, що наступного року цей роман побачить світ. Зараз веду перемовини з видавцями.

Це дуже важлива книжка в моєму житті. Це - розповідь на основі документальних матеріалів та моєї особистої подорожі у Воєводину (Сербія) про найзагадковішу гілку українства - 15 тисяч руснаків, які виїхали із Закарпаття 260 років тому і прижилися у теперішній Сербії. Я думаю, що ця книжка, яка побачила світ у видавництві "Нора-друк", викличе цікавість до цієї унікальної етнічної групи, адже за всю історію існування цієї найдавнішої нашої діаспори - це перша про них книжка в Україні.

На жаль, життя в Ужгороді не дає можливості для спілкування із сучасними українськими драматургами. Маю гарні стосунки з Ярославом Верещаком та Недою Нежданою, яких ціную і як драматургів, і як людей. Вони багато роблять для розвитку українського театру. Нещодавно на Львівському форумі познайомився з Павлом Ар"є, довкола якого формується група молодих українських драматургів. Приємно, що останніми роками процеси в нашій драматургії значно активізувалися, і це вже видно навіть неозброєним оком. :) Ситуація явно поліпшується.

Тому що Олександр Денисенко все життя займається кіно. Він - професійний актор, сценарист, режисер. Тому було б дивно, якби такий аматор, як я, переміг професіонала. Його сценарій фаховіше зроблений, але головна родзинка моєї "Історії одного доносу" - що вона базується на реальних фактах. Я старався спиратися на те, про що вичитав в історичних документах.    Сподіваюся, що рано чи пізно обидва сценарії будуть втілені і глядачі отримають фільми на різні смаки.

З Віктором Андрієнком я познайомився вже після того, як він написав сценарій до фільму "Іван Сила". Я читав перший варіант сценарію, і мені було приємно, що в основу майбутнього фільму він поклав мою повість, суттєво її не трансформуючи. Було додано деякі епізоди і зроблене своєрідне "обрамлення" до цієї історії. Як вийде наприкінці - побачимо вже на екрані. Мені подобається пан Віктор як людина: це просто діючий вулкан енергії. :) Я дивуюся, як він всюди встигає. Сподіваюсь, що на фільм у нього вистачить часу та концентрації. :) Щиро бажаю йому голівудського успіху. :)

Наскільки знаю, у цьому місяці вже завершуються зйомки. Нарешті знімальна група приїде і на Закарпаття. :) Адже Іван Сила все-таки належить нам. :)    Найскладнішим в роботі над стрічкою є, на мою думку, те, що головного героя гратиме непрофесійний актор, але зате справжній цирковий атлет Дмитро Халаджі. Це великий ризик, який має свої плюси і мінуси. Що вийде, побачимо вже наступного року.