Олександр Зубченко

Почему уроки истории никогда не выучиваются деятелями сегодняшнего времени?

Я не визнаю письменництво за професію. Тим більше, за хоббі чи захоплення. Це, скоріше, служіння та самовираз. А чоловік повинен мати справжню професію і писати у вільний від основної діяльності час.

Дуже дякую за питання. Дійсно, почуття гумору справжнього українця відоме на весь світ і є його національною рисою. Як відомо, українець може не тільки дотепно сказати про щось, але й так сказати, що навіть несмішні речі виявляються смішними. І це дуже важливо, бо без почуття гумору ми б не пережили багатьох складних часів.

Дякую, пане Олеже, за запитання. Перемога у цій номінації на конкурсі – це лише перша сходинка визнання для мене як письменника. Сподіваюся, що це не останній конкурс і не остання нагорода. Але все визначить читач. Я вже почав писати продовження роману, його другу частину. Побачимо, як сприйме книгу видавець та читач. А потім буду думати щодо планів. Можливо, доведеться зміни жанр, але потяг до писання, я бачу, мені вже не сховати.    Щодо відправної точки. Так, цей конкурс став для мене такою відправною точкою, бо одне коли твір відзначають знайомі та друзі, а інше – коли він відзначений на такому конкурсі поважними експертами і журі із багатьох сотень творів.    Розповідати про себе як про письменника? Ви знаєте, я якось ще не звик до цього звання і не придаю йому великого значення. Якщо я зможу щось донести людям, надихнути на щось корисне, я буду щасливий.

Мабуть, якийсь ангел надихнув.    Коли я вперше прочитав про цей конкурс, одразу з’явилося бажання писати і сюжет. Але минуло майже десять років, поки була поставлена остання крапка. Хоча сам роман я писав близько року.    Якби я не сподівався на перемогу, я б не відсилав роман на конкурс. Але у мене було відчуття, що конкурс чесний і об’єктивний, і це відчуття справдилося. Дійсно, я був водночас шокований і щасливий, що роман відзначено на конкурсі, хоча те, що я отримав саме першу премію у цій номінації, я дізнався лише на церемонії під час оголошення. І це було справжнім чудом. Користуючись нагодою, я хочу щиро подякувати організаторам конкурсу за об’єктивність і таку унікальну можливість молодим та невідомим авторам здобути визнання і засяяти на літературному Олімпі. Цей конкурс повертає надію тим, хто її вже втратив, і здійснює мрії тих, хто ще сподівався на успіх. Що стосується мене, то я мав інтуїтивне відчуття успіху.

Дякую за питання, Іване. Звісно, зараз виникають деякі побоювання щодо майбутнього паперової книги. Але вони виникали і десять, і двадцять років тому, а книга живе. На мій погляд, електронний варіант не зможе повноцінно замінити живу книгу, саме живу, я повторюю. Звісно, електронна книга дуже зручна і компактна, але щось втрачається. Згадайте, коли ви берете з полиці улюблену книгу, як найкращого друга, ви її відчуваєте немов живий організм. А електронна книга цієї аури не має. Але йти в ногу із сучасністю мені доведеться. Я планую просувати свої твори в Інтернеті.

Шановна Поліно, сьогодні я вже відповідав на це питання. Ви зможете прочитати про сюжет роману.    Роман написаний у історико-пригодницькому жанрі. Правда, на деяких сайтах публікувалися мої оповідання в жанрі політичного фентезі, який мені також подобається, бо надає можливість відповісти на питання: «А що було б, якщо...?»

Ми живемо в такий час, коли всі кудись поспішають, не встигають та й не бажають заглиблюватися у проблеми, сприймають усе поверхово, нальоту. Це найвищою мірою стосується і підлітків. Воно сприймають інформацію однією фразою, далі – їм нецікаво.    Тим більше, вся сучасна шкільна програма підштовхує до поверхового знання. В школі мало таких викладачів, які горять своїм предметом, зокрема, і історією, які можуть запалити своєю розповіддю учнів, пробудити цікавість до власної історії. В основному – знання дат, подій, а що за ними стоїть, які людські долі ламаються, уже не до того. Це – державна проблема. Бо зараз учителями стають ті, хто не потрапив до більш престижного університету. Ось маємо проблему як і безідейності молоді, так і поверховості свідомості. Це на мою думку. Тому роман я писав, намагаючись у найбільш стислій формі надати більше інформації, інтриги, пригод. Я думаю, що роман зацікавить підлітків.

Трудно сказать. Если считать, что человек растет и развивается, то, наверное, роман «Побеждая судьбу» и есть той квинтэссенцией моего творчества. По крайней мере, самой вместительной квинтэссенцией, потому что столь объемного труда я никогда не писал.    В стихотворных произведениях я старался в коротких строках вместить глубокую мысль или чувство, часто это мне удавалось. Вот, например, наиболее короткое: «Столпы – тупы, а мы – умы!!!».    Хотя, мне кажется, сравнивать поэтические произведения и прозу как-то не с руки. Все же это разные жанры.    Отвечая на второй вопрос, скажу да, и довольно часто. И это относится как к историческим книгам, так и к детективному жанру. Какую-то книгу назвать затрудняюсь, хотя, может быть, эта – Богдан Лепкий «Крутиж».    Спасибо Вам и удачи!

Натхнення буває не завжди, тому що маю певні службові обов’язки. До того ж, буває, дуже складні і відповідальні. Сім’я також забирає багато часу. І від цього навіть заради слави я відмовлятися не збираюся. Дорога на роботу забирає близько півтори години в один бік, тому основні ідеї і сюжети народжуються в цей час. А потім я записую все і редагую у найближчий зручний час. До того ж такий жанр, як історична книга, потребує багато роботи з архівами і історичними довідниками, тому що я не можу собі дозволити якихось неточностей в описанні подій і персон. Якщо я не знаходжу достатньо фактів стосовно деяких подій, то можу собі дозволити деяку художню фантазію. Тому якщо виходе три-чотири сторінки на день, я дуже задоволений.

Менша донька Оленка. Саме їй першій я дав почитати початок роману.    Але як критик? Я оцінив її враження від роману, упевнився чи я на правильному шляху, бо вимоги сучасних підлітків дуже жорсткі. Вони не будуть читати навіть цікаву книгу, якщо в ній забагато описової інформації. Тому я побудував структуру роману таким чином, що характеристики персонажів, природні описи, настрої не потребують окремих описів, а замасковані в діалогах та вчинках героїв. Але мають місце і окремі стислі описи.    А критики від доньок я не дочекався. Тому давав читати роман більш досвідченим і незаангажованим експертам.

Дякую за питання. Дійсно, я писав роман у форматі напівсценарію, тобто який можна легко трансформувати у кіносценарій. Маю надію, що така історія, насичена карколомними пригодами, батальними сценами та інтригуючими сюжетними лініями, зацікавить кіноіндустрію. Але у форматі мультфільму, на мій погляд, роман вийти не зможе, бо занадто багато в ньому глибоких переживань та трагічних подій. А мультфільм, як і комікс, злегковажить все це. А втім, хто зна...

Всеволод Нестайко. Його «Тореодори з Васюківки» – це неперевершений шедевр. Знайомий із Дмитром Павличком. Він також писав для дітей.

Як відомо, реклама – двигун прогресу. Реклама потребує грошей, які зарубіжні видавці мають у достатній кількості. Згадайте про «Гаррі Поттера». Ще роман не видався, а по всьому світові вже гуляла реклама про малого чарівника. Тут я бачу ще й глобальну стратегію відволікання підростаючого покоління від реального життя, від думок про минуле і майбутнє, від політики та економіки та затягування їх у світ містики, де одним помахом чарівної палички можна змінити світ або ситуацію.    Для того, щоб підлітки полюбили українського автора, треба зачепити їхні струни та перемогти цей глобальний вплив іноземного літературного вторгнення.

Дякую Вам, пані Людмило! На жаль, поки що ні. Роман тільки готується до друку, бо приймаючи участь у конкурсі «Коронація слова», за умовами конкурсу я не мав права видавати його до оголошення результатів. Але протягом літа, я думаю, ця ситуація виправиться.

Творчість Ліни Костенко, поета Миколи Луківа.

Участь у конкурсі «Коронація слова» була, пані Олександро, наче запрограмована згори. Просто коли я вперше прочитав про цей конкурс, а це було майже десять років тому, у мене одразу промайнула думка написати кіносценарій на тему... Я тоді задумався, і одразу ж в голові народився сюжет, який згодом вилився у роман «Перемагаючи долю».    А головною нагородою буде для мене успіх роману у читача.

На мою думку, якихось вікових цензів для написання книги не може бути, якщо ви маєте талант і здібності писати. Все залежить від теми та сюжету книги. Можна написати про те, що ви добре знаєте, і це буде більш цінне, ніж про це напише хтось із великим життєвим досвідом, але який, як кажуть, «не в темі». Ви ж, як безпосередній свідок, який знає проблему зсередини, можете впоратися з цим набагато краще.

Дякую за питання.    Дійсно, зараз при наявності широкого спектру можливостей інформаційного впливу та його якості досить складно привернути увагу підлітків книжкою, навіть дуже цікавою. Я під час написання роману думав над цим, спостерігав за дітьми і, знаєте, що я зрозумів? Діти і підлітки тонко розуміють твір, в який вкладено душу, який викликає під час читання різні почуття від плачу до сміху. Звісно, в цьому повинні бути речі цікаві і близькі дітям. Наприклад, у моєму романі головний герой Іван Рубай (прізвисько, яке дали йому запорожці) разом зі своїм молодшим братом у дитинстві потрапляють у ясир до татар. У Кафі, де був невільницький ринок, Івана купує китаєць, начальник охорони принца Китаю, якого він чекав у Криму з Італії, щоб їхати до імператорського двору, забирати владу у батька, якого гарем і євнухи практично усунули від неї. За роки перебування у Китаї Іван блискуче оволодіває бойовими мистецтвами і стає непереможним бійцем. Молодшого Юрка забирають у яничари, де він також стає блискучим бійцем. Але і один, і другий пам’ятають рідну сім’ю, рідну землю. Тому коли помирає від рани китаєць, хазяїн Івана, той пробирається крізь киргизькі степи на Батьківщину через Дон. Разом із донськими козаками і запорожцями він приймає участь у захопленні фортеці Азов, в числі захисників якої його молодший брат.

Дякую за привітання!    Роман про козацькі часи, першу половину ХVІІ століття. В основі сюжету лежить історія про двох братів, захоплених у ясир татарами. Один потрапляє у Китай, а другий – в Туреччину в яничари. Коли минає вісім років, вони зустрічаються. Старший – у складі запорізького війська, куди він потрапив після довгих поневірянь у Китаї та смерті свого хазяїна, а менший брат – в числі захисників фортеці Азов. Але він, пам’ятаючи хто він і звідки, у бою тільки захищався, але не наносив ударів у відповідь. За що отримав від турків списа у спину, який пробив йому груди наскрізь. Іван впізнає пораненого брата і везе лікувати на Україну. В цей час на Україні починається визвольна війна проти поляків під проводом Павлюка, в якій брати беруть активну участь.    Зрештою, в короткій формі розповісти про роман неможливо, бо він має кілька сюжетних ліній, які переплітаються і розходяться. А надихнуло на написання роману, як не пафосно це звучить, любов до рідного краю і козаччини, яку я несу з дитинства. У домашній бібліотеці у мене є багато книжок на козацьку тематику, серед яких книги Андрія Чайковського, Андріяна Кащенка, Михайла Старицького, Богдана Лепкого, Івана Ле та Натана Рибака. На мою думку, для нашого покоління це просто яскравий приклад героїки, звитяжності, самовідданої любові до рідного краю та народу.    Чому, наприклад, у США пастухи-ковбої стали національним символом і, не зважаючи на досить злочинну діяльність по відношенню до корінного населення, для всього світу виступають у ролі благородних героїв? Чому ж наші козаки, справжні благородні герої, не є такими для нас? Хоча ті ж американці зняли фільм «Тарас Бульба».

Дякую, Валеріє, за запитання.    Це дійсно вийшов цікавий мюзикл, хоча за формою він не є супер-сучасним. Це – історія сільського самодіяльного хору, який настільки гарно співає народні пісні, що до села їдуть представники етнофестивалю з Канади, щоб послухати і запросити на фестиваль. Сільський голова, як водиться, перестарався і запросив нового керівника хору, випускника Університету культури Полавського, який нещадно критикує хор і все осучаснює на свій лад. Коли приїжджає комісія і слухає, що витворяє цей хор, то спершу ледь не втрачає свідомість. Затим голова комісії (діаспорянка) співає народну пісню, яку майстерно підхоплює хор. Засоромлений керівник хору покидає клуб. Це коротко.    А насправді це дуже динамічна постановка. Близько 11 пісень, пародії на «Бітлз» українською мовою. Була деяка складність із написанням лібрето, тому що, зазвичай, автор пише образи, а актори їх грають. У моєму випадку з огляду на те, що учасники колективів «Козацькі забави» та «Калина» є артистами, але не професійними акторами, довелося виписувати образи безпосередньо під виконавців. Тому вони зіграли блискуче.

Писати вірші я почав ще в школі. Тоді помітив, що шкільні твори виходили гарними, особливо на вільні теми. Вдома, бувало, молодшій сестрі та її подружкам міг годинами розповідати різні історії, придумуючи їх находу. Можливо, моя помилка в тому, що не добивався успіху більш вперто, а лишав усе на розсуд долі.    А що штовхає на написання твору? Щось таке в душі живе і лізе на зовні, бажаючи розповісти світові щось цікаве.

Дякую за питання, Валеріє! Колись все відбувається вперше. У моєму випадку це була перша участь у конкурсі і перша перемога у номінації.