У Львові слідом за Тернополем вирішити перейменувати стадіон: якщо тернопільська міська влада присвоїла стадіону ім’я Романа Шухевича, то львівська – хоче дати "Арені Львів" ім’я Степана Бандери. Все це робиться не від великого розуму, а заради тролінгу.
По-перше, перепрошую, але який із Бандери спортсмен? Він у дитинстві страждав рахітом і потім мав проблеми зі здоров’ям. Зі спортом його можна асоціювати з великою натяжкою, бо жодного відношення до нього Бандера не мав.
Якщо львів’яни дуже хочуть присвоїти стадіону чиєсь ім’я, то у Львові було дуже багато великих спортсменів, олімпійських чемпіонів, наприклад, Віктор Чукарін та чимало інших, хто зробив великий внесок у розвиток українського спорту. Є багато достойних імен – є, з кого обрати.
По-друге, у Львові та Тернополі займаються банальним політичним тролінгом, коли присвоюють стадіонам імена дуже контроверсійних історичних постатей.
Мета цього тролінгу – умовно кажучи, чергова дуля в бік Росії. Але те, що робиться на зло комусь, ніколи до добра не доводить.
До того ж, на цю "дулю в бік Росії" реагує чимало інших країн: Польща, Ізраїль тощо. Причому реагують вони доволі болісно, і Україна мусить на це зважати.
читайте такожПоки Україна гальмує, Польща використовує нас у своїй політиціМи дуже часто послуговуємося хорватським досвідом, то чому не вивчити його і вданому випадку. На початку 90-х років хорвати намагалися реабілітувати лідера усташів Анте Павелича та називати його іменем вулиці, проспекти тощо. Але зрештою хорватам довелося переглядати свою політику історичної пам’яті, принаймні щодо цього історичного діяча. В результаті на сьогоднішній день у Хорватії немає жодної вулиці, жодного географічного об’єкту, пов’язаного з іменем Анте Павелича, лідера фашистської Хорватії в часи Другої світової війни.
А Бандера, по суті, сповідував таку саму ідеологію, що й усташі. Відповідно, рух ОУН є не менш контроверсійним, ніж рух усташів у Хорватії.
Ми можемо сотні разів говорити про те, що наша історія – це наша внутрішня справа. Але в глобальному світі, в якому ми живемо, вже немає суто внутрішніх справ, і чимало рішень ми не можемо ухвалити без урахування інтересів наших сусідів.
Звісно, якщо ми готові жити в державі, яка відмежується від усіх – у Албанії часів Енвера Ходжі, то можемо приймати які завгодно рішення. Але якщо ми прагнемо жити у цивілізованих стосунках зі своїми сусідами, ми маємо зважати і на їхні національні почуття. Так само як і вони повинні зважати на наші.
Та поки що подібними рішеннями ми прирікаємо себе на певну ізоляцію на міжнародній арені. Ми діємо за підлітковим принципом: на зло всім вчиню зараз так, як хочу, аби просто довести, що я також маю якісь права. Права-то ми маємо, але, крім прав, у цьому світі є ще й обов’язки. І саме обов’язки визначають дорослість.
У даному сенсі обов’язок один – поважати своїх сусідів та геополітичних партнерів, а не діяти за принципом "хочу і можу". Йдеться про звичайну ввічливість та взаємну повагу.
У нас часто наводять аргумент – мовляв, чому поляки не діють так само з повагою стосовно українців, чому героїзують Пілсудського тощо? Але ж за Пілсудським не водився гріх ярого антисемітизму, не було таких акцій, які можна було б розцінити, як геноцид.
Утім, те, що поляки не рахуються з українцями, не робить їм честі. Складна спільна історія має враховувати сучасні больові точки обох народів. І наслідувати далеко не найкращі зразки поведінки наших сусідів точно не варто.
Костянтин Бондаренко, політолог, історик, керівник фонду "Українська політика", спеціально для Главреда
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Читати Главред в Facebook
