Вахтанг Кіпіані

У нас в державі є маса проблем, і наша спроба зайнятися ще й територією уральського козацтва була б ідіотизмом. Там колись жили українці – зараз там живуть русскіє люді. Навіщо нам ще мільйони прихильників Путіна і патріарха Кіріла серед громадян? Ніяких можливостей змінити лояльність цих регіонів нема. Треба витрачати кошти на більш реальні і потрібні для України справи.

Іван Мазепа був одним із "найулюбленіших" героїв української політичної еміграції, яка дуже не любить, коли її називають «діаспорою», бо ці люди мріяли про повернення додому.
Мазепіана – це доволі цікава тема для збирача. Ми маємо десь до півсотні книжок, пресових видань, портретів, поштівок, навіть поштових марок з портретом гетьмана. Можна було б зробити з них окрему виставку. Дякую за інтерес. Це – велика фігура.

Я з вами сильно не погоджуюся. Слава Богу, все не так погано, як ви пишете.

Поки що я таких ознак не бачу. Більше того, не впевнений, що розпад ядерної держави з агресивним націоналізмом, як державною політикою останніх десятиліть, є безпечним для сусідів. Ми не настільки сильні, щоб, приміром, стримати потік біженців звідти. Треба і про це думати.

Єдиний головний аргумент – це міжнародне право. Є речі, які не треба обговорювати. Крим – український.

Передусім, я вважаю, що Володимир Зеленський і Святослав Вакарчук – це два різні феномени. І ставити ці два імені поряд – це означає "опошлять" бажання Святослава зрозуміти, як влаштована держава і реалізувати свої наміри. Я слухав його виступ у Єльському університеті, і мені дуже сподобалося, що він мислить і говорить як західний політик. І, якщо таких політиків буде більше, і прізвища тут не важливі, тим краще.

Декомунізація має перейти у свій наступний і, як на мене, логічний етап – дерусифікацію або деколонізацію. Найяскравіший приклад – це десятки вулиць із назвами на кшталт Біломорська, Костромська, Єнісейська, Московська, які означають нашу "віковічну дружбу" з Росією.
Або ім’я Льва Толстого – це вулиця, площа, станція метро, бібліотека і так далі. Чи не забагато для людини, яка проїздом була в Києві? Коли я про це писав у Фейсбуці, був популярний закид, що це людина всесвітнього значення. Спеціально подивився всі станції всіх російських метрополітенів – у жодному російському місці немає станції Льва Толстого. Немає її і в Парижі, і в Лондоні. Тому всесвітнє історичне значення цього письменника трошки перебільшене. Якщо книжки потрібні читачам, вони є в бібліотеці – цього достатньо.

Я не вважаю, що український продукт створюється тільки з-під палки. Це спрощення.
Українська культура має потужний потенціал, і часом не вистачало просто каналів комунікації, щоб донести твори до споживача. Тепер ці канали створюються. Феєричний успіх кліпу "Плакала" гурту KAZKA – це доказ того, що українська музика світового рівня і зрозуміла світові без посередництва російської культури.

Спекуляції політиків в принципі небезпечні. А чи вони спекулюють на податках, безпеці чи мові – це нюанси.
Я думаю, що конфлікти з сусідами існують не тому, що наші політики спекулюють на чомусь, а тому що наше існування є викликом для наших сусідів. І, коли вони зрозуміють, що ми – назавжди, а не тимчасово, що ми самі в Києві вирішуємо "что такое хорошо и что такое плохо", тоді все налагодиться.

Історія – це не граніт, вона завжди переписувалася і буде переписуватися. Це нормально. Сьогодні завдяки відкриттю архіву колишнього КГБ ми знаємо в сто разів більше про недавнє минуле. То чому б не переписати те, що є неправдою?

Що буде з Кримом, Донеччиною і Луганщиною після деокупації – одне з фундаментальних питань існування держави. Не хочеться двома реченнями вульгарно описувати цю перспективу. Вважаю, що можна все зробити, якщо ця політика буде послідовною, розумною і підкріпленою ресурсом. Я часто буваю на сході і не бачу катастрофи, а бачу брак розуміння – це долається.

У питанні є, на мій погляд, помилка. Майдан був, на жаль, необхідним інструментом змін. Банда Януковича, а іншими словами, російські громадяни і агенти, які в той момент – всього-на-всього – були президентом, прем’єр-міністром, міністром оборони, міністром внутрішніх справ, секретарем РНБО і т.д., не могли бути посунуті інакше, ніж громадянським протестом. І злочин Путіна щодо відторгнення частини території України ніяк не залежав від намірів і дій громадян України. Самовикриття Кремля в фільмах і цитатах щодо підготовки "повернення Криму додому" це підтверджують.

Ні, "русский мир" зовсім не похований. Це інфекція, яка живе і в нас, і, тим більше, в російському суспільстві. Не певен, що в принципі її там можна подолати. Але можна виробити свій імунітет, що, власне, і відбувається, і вже не хворіти.

Я прожив десять років на Кубані і завжди казав, що, якщо її приєднати до України, то Донецьк нам буде здаватися Тернополем. Концентрація російського шовінізму і тупоголовості серед "козачків" з українськими прізвищами, але русскіх людєй – безмежна. Не розумію, навіщо нам ще й це.
А історичні права можна знайти в усьому і для всіх.

Українсько-польські стосунки сьогодні переживають найгіршу фазу за останню чверть століття. Чи є тут наша вина? Напевно. Чи є тут вина нинішньої польської влади? Однозначно. Польща є успішним прикладом модернізації. Коли поляки набрали "жирку", то з’явилися можливості і з’явилися старі комплекси щодо "старшого брата". Але ми теж виросли за цей час. І зудар був неминучий. Ми маємо право на власну перспективу бачення будь-яких історичних подій і фігур.
Я люблю Польщу, часто буваю у Варшаві і бачу біля канцелярії прем’єр-міністра пам’ятник Дмовському (хто не знає – погугліть). Це расист і антисеміт та водночас один із ідеологів польської ідеї. Чи мені цей монумент подобається? Ні. Чи мають вони право його встановити? Авжеж.
Тому в Україні будуть ті пам’ятники, ті вулиці і та історична політика, яку ми собі визначимо.

Думаю, що не Вселенський патріархат пішов назустріч Україні, а Україна зробила необхідні кроки назустріч. Та й Москва "дістала" намаганнями стати першою в православному світі.

Ні, звичайно. "Совок" живєє всєх живих. Ми його будемо долати ще не одне покоління.
Це проявляється в усіх сферах – від поведінки в транспорті до політичної культури.

Я не можу в трьох словах розповісти всю історію Росії, щоб пояснити її імперськість. Але корені цього не тільки в історії, а й в конкретній політиці, національних інтересах, як їх розуміють її нинішні владці. Поки Росія буде хворіти на це (а це буде довго), ми маємо уважно читати Хвильового і – геть від Москви на всіх парах і всіх фронтах.

Мені плювати, чи Путін буде лежати в Мавзолеї, чи висіти на шибениці, чи сидіти на лаві підсудних у Гаазі. Важливо те, що від ролі особистості в історії залежить багато. Зміниться влада, будуть нові виклики, і тоді буде нова історія.

На загал я вітаю зміну радянського календаря і формування власного національного переліку "червоних дат". Мені подобаються День захисника України, День матері, День героїв, але водночас я не бачу великої проблеми в існуванні 8 березня, як дня боротьби жінок за свої права – не бачу в цьому нічого "радянського". Від тюльпанів у целофані в цей день, ясна річ, треба відмовлятися, але говорити про рівні права і рівні можливості обов’язково треба.

Мені не подобається та інсталяція і залишки постаменту на місці Леніна. Це як, даруйте, прищ.
Мені здається, що бракує волі нарешті позбутися залишків і зробити на цьому місці або клумбу, або, за результатами суспільної дискусії, якийсь інший пам’ятник. Наприклад, тим, хто боровся за Україну, або тим, хто робив націю і державу великою.

Я не настільки добре знаю зміст шкільних підручників, щоб робити якісь зауваження.
Добре, що зараз існує варіативність, і вчитель може обрати один із підручників, а не користуватися єдиним, який йому спускають згори.
Що б не було написано в підручнику, ключова фігура – це вчитель. І якщо це буде людина, яка не міняється, не читає, не дихає одним повітрям зі своїми учнями, то ніякий підручник не подарує дитині розуміння предмету і любов до історії, літератури, математики.

Під заборону потрапляє не Ілля Муромець, а те, що знаходиться на сусідніх сторінках тих самих книжок. Не треба спрощувати. Росія веде справжню культурну війну проти нас, і наші "спільні" герої – прекрасна можливість утримувати українців під своїм омофором.

Я не можу сказати з різних причин, яким є найдорожчий експонат. Але в колекції Музею-архіву преси є десятки експонатів, кожен із яких коштує сотні доларів або й є безцінними. Скажіть, скільки може коштувати оригінал програми Української робітничо-селянської спілки, за яку Левко Лук’яненко отримав смертний вирок? А цей оригінал у мене є. І подібних прикладів я можу навести десятки.

Реванш проросійських сил можливий з двох причин. Перша – існування в суспільстві потужної "п’ятої колони" – вчорашніх "совєтскіх людєй", тих, які обирали Симоненка та Януковича, тих, які вважають, що Путін і Лукашенко є зразками справжніх політиків, тих, які голосували за кримінальника раніше і готові проголосувати за кримінальника сьогодні.
І друга – це помилки конкретних людей при владі сьогодні. Занадто багато корисливості, дивних призначень, популізму – і це розчаровує, а на цьому ґрунті можливий реванш не тільки проросійських сил, але й тих, хто начебто і не за Росію, але робить вигляд, що війни нема.

Всі суспільні процеси є зворотними. Чим більше зараз ми зробимо в напрямку декомунізації, тим менше можливостей у майбутніх табачників повернути все у стан 2013 року. Можливо, вони щось і змінять за прикладом вулиці Івана Мазепи в Києві, яку обрізали і зробили на її "шматку" Лаврську, щоб не дратувати Московський патріархат. Але повернути назад десятки тисяч комуністичних топонімів нікому не під силу.
Я вважаю, що ми пережили величезну революцію в кожному конкретному місті, коли замінили леніних, кірових і калініних на Стуса, Курбаса і Шухевича.

У грудні цього року буде 34 роки, як я збираю свою колекцію. Сьогодні вона нараховує понад 30 тисяч найменувань періодичних видань від кінця XVII століття до, грубо кажучи, вчора. Це приблизно 200 тисяч одиниць.
Про те, з чого це починалося – почитайте в інтернеті, я про це розповідав багато разів.
Все це зберігається у приміщенні, яке надала підприємець Оксана Маркарова за кілька місяців до Майдану 2013 року, тепер вона є в.о. міністра фінансів. Всі ці роки ми маємо можливість для роботи у сухому, безпечному і охоронюваному місці.
На жаль, за всі ці роки я не відчув, що в Києві є влада, яка б була зацікавлена підтримувати такі громадські інституції, які акумулюють для майбутнього безцінні речі. Можна подумати, що в Києві кожного десятиліття виникають подібного роду ініціативи і музеї. Ніхто не заважає, але й ніхто не допомагає. Все тримається на волонтерстві і невеликій підтримці моїх френдів по Фейсбуку.

Мені чим далі, тим менше цікаві росіяни. Хай носяться з Путіним чи з іншим царем.
Якщо ми будемо сильними і точно знатимемо, хто ми є, то їхнє бажання жити без свободи на нас не впливатиме.

Звання "заслужений" і "народний", звісно, є пережитком минулого. Я маю звання "Заслужений журналіст України", але сподіваюся, воно знадобиться лише тоді, коли буде вирішуватиметься, де мене поховати. В реальному житті всі ці значки і відзнаки нічого не варті. Знаю масу найдостойніших наших людей, які ніколи не матимуть жодної державної нагороди. І є маса негідників, у яких на грудях "іконостас", майже як у Брежнєва.

Угорці в тій частині Закарпаття – не мігранти. Вони там живуть понад тисячу років. І сталінський олівець, який креслив кордони України, приєднав їх до УРСР, водночас відрізавши українців Прящівщини, Холмщини, Надсяння, Мараморощини, Вороніжчини, Стародубщини тощо. Вони є громадянами України, які обирають другий паспорт не тільки тому, що етнічна батьківщина поряд, але й тому, що наявність цього паспорта відкриває реально більше можливостей. Люди відшукуовують у себе єврейські, польські, німецькі корені не тому, що люблять своїх прабабусь, а тому що це дає можливість жити трошечки краще.
Стане Україна успішнішою – подібних проблем буде менше.

Як і у випадку з газетами, я не можу назвати "найцінніший" трофей. Я цікавлюся птахами понад 40 років. І майже до кінця школи думав, що стану орнітологом. Тому вибір, кого знімати – птахів чи звірів, вирішився історично. :) Але, якщо десь у парку чи лісі на шляху з’являється олень, лисиця чи єнот, то, ясна річ, я їх фотографую. Кілька днів тому у Канаді одна чорна білка просто "топталася" по мені, і колега зняв це на відео.

Україна як держава створена в ХХ столітті на руїнах кількох імперій. Відповідно мешканці Донбасу, Закарпаття, Бессарабії і Полісся не є однояйцевими близнюками. Але й відмінності між українцями різних регіонів не непереборні. Співжиття в одній державі, пісні, які ми слухаємо, книжки, які читаємо, політики, за яких ми голосуємо, і головне – цінності, які ми сповідуємо, роблять нас однією нацією. Путіну це не подобалося, тому він і почав війну, бо ще 10-15 років – і "русский мир" став би в Україні музейним експонатом. Попри його наміри, наш шлях до себе і до Європи відтепер став рівнішим.

Років 40 тому мама купила авіаквитки і повезла мене в Москву подивитися японські мультики, які тоді в нашому місті не показували, і... мумію Леніна. Ми стояли в черзі при дикому морозі кілька годин. Коли ми потрапили у Мавзолей, мені вже було точно не до мумії – я змерз, як цуцик. Після цього я був у Москві десятки разів, і жодного бажання ще раз подивитися на те, що залишилося від вождя світового пролетаріату не було.
Якби я був Путіним (тьху-тьху, ніколи цього не станеться!), я б дав спокій решткам тіла і поховав би їх на Волковому цвинтарі у Санкт-Петербурзі біля його мами.

У "Історичної правди" нема конкурентів, але й аудиторія не сильно збільшується, вона є достатньо стабільною. Ми вітаємо всі просвітницькі історичні проекти, як от "Likbez. Історичний фронт", "Україна Incognita" – проект газети "День", "Локальна історія", Сумський історичний портал, Ініціатива "Героїка", і підтримуємо їхню діяльність, ставимо анонси, як можемо співпрацюємо.
Попит на історичну тематику є, і величезний. Книжки продаються, передачі знімаються. Ось навіть виникло "Історичне радіо".

Я знаю багатьох політиків, які називають війну "війною". Тому довіряю тим, хто дає адекватні оцінки. Втім, коли на законодавчому і найвищому політичному рівні будуть звучати слова "агресор", "окупація", "війна", то це буде свідченням не тільки їхньої принциповості, але й формальною підставою для Росії ставитися до нас, як до ворога. Поки що нема "війни", нема і бомбардувань мостів, як це було, приміром, у 2008 році у Грузії.
Тому краще іноді "не згадувати дідька", але знати, що він є. На щастя, в українському суспільстві є консенсус щодо російської окупації як виклику номер один.

Не може Україна відмовитися від Криму. Не уявляю українського політика, який би озвучив цю ідею і залишився в політиці. Росіяни не отримають те, що хочуть.

Росія не збиралася приєднати Донбас до себе. Її ідея полягала в тому, щоб зробити Україну калікою. Вона, грубо кажучи, підрізала нам крила, щоб ми далеко не відлетіли. Тому після деокупації там обов’язково треба буде проводити ті самі реформи, які ми робимо. Той, кого "дратує" українська мова, квоти на радіо, декомунізація, нехай забираються геть. І не тільки з Донбасу.

Я не думаю, що смерть Катерини Гандзюк змінить українське суспільство. Виконавці замаху мають бути покарані. Якщо реально знайти замовників – то і вони. Легко бути слідчим в інтернеті. У замовних злочинах часто дуже важко або й неможливо встановити замовника. Хочеться, щоб цей урод сів у тюрму, але чи це станеться – залежить від багатьох факторів.

Я підтримую підвищення ролі української мови в усіх сферах державного і суспільного життя. Але не всі норми закону, на мій погляд, помагають українській мові. Приміром, я не бачу великої перспективи у перекладі на українську мову "Комсомольской правды" чи газети "Вести". Уявімо, це сталося – і що, Україна стала сильнішою, і проросійське "ватнічєство" стало менш небезпечним, бо звучить українською? Я – за підтримку української. Держава має не допустити закриття україномовних газет, а не змушувати російськомовні чи англомовний "Kyiv Post" робити україномовні дублі. Ніде в світі, у жодній країні, навіть тоталітарні режими, до такого не додумалися.

"Пантеон" потрібний. Він має бути в Києві. Пару років Український інститут національної пам’яті піднімає питання про його створення, але від столичної влади до уряду не знаходить підтримки – немає ні землі, де його можна створити, ні коштів на повернення в Україну праху наших велетів, які були розсіяні по світу.

Росія – дика і нецивілізована країна. Інші наші сусіди – або члени Європейського союзу, або Білорусь з Молдовою, які на нас не нападуть. Тому треба вистояти на російському фронті і зайвий раз не "згадувати дідька".