Підпишіться 
Пʼять років тому, 24 серпня 2021 року, Україна на Майдані показала квінтесенцію свого розквіту – військовий парад до Дня Незалежності, який для багатьох українців досі слугує прикладом гордості за країну. Тоді держава відзначала 30-річчя незалежності, ще не знаючи, що вже за пів року їй доведеться зі зброєю в руках відстоювати своє право на існування як держави поза орбітою Кремля.
Повномасштабне вторгнення Росії стало найважчим випробуванням за всю історію незалежної України, але водночас показало результат процесів, які тривають і донині. Власна ідентичність, здатність суспільства відстоювати свій політичний вибір та армія, яка пройшла шлях від пострадянського занепаду до протистояння одній із найбільших військових машин світу, не виникли у лютому 2022 року. До 35-ї річниці незалежності Главред разом з експертами простежив ключові події цього шляху - від референдуму 1991 року до України 2026-го, яка продовжує протистояти російській агресії.
Незалежність як початок, а не результат
24 серпня 1991 року Україна проголосила незалежність, а 1 грудня підтвердила цей вибір на всеукраїнському референдумі. Як наголошує історик, народний депутат Володимир В’ятрович, принципово важливим було те, що незалежність підтримала абсолютна більшість українців у всіх тогочасних адміністративних одиницях країни.
"Він підтвердив парламентське голосування і показав, що абсолютна більшість українців у всіх тогочасних адміністративних одиницях України підтримують ідею незалежності. До речі, саме результати референдуму стали початком міжнародного визнання України", - наголошує В’ятрович.
Але отримати незалежність на референдумі не означало того, що Україна одразу ж стане по-справжньому незалежною державою, адже вона успадкувала від СРСР не лише територію, державні структури та економіку, а й політичні практики, культурну залежність від Москви та величезну радянську армію.
Як пояснює В’ятрович, наступні десятиліття фактично стали тривалим процесом деколонізації.
"Саме проголошення незалежності України у 1991 році не означало, що одразу померла Українська Радянська Соціалістична Республіка і справді народилася незалежна демократична держава. Цей процес стартував і тривав ще довгий час. Я думаю, що він досі триває", - зазначає історик. Подібну трансформацію мала пройти й армія.
Про персону: Володимир В'ятрович
Володимир В'ятрович – історик, публіцист, політик, громадський діяч, доктор філософії (кандидат історичних наук), народний депутат України IX скликання. Був головою Українського інституту національної пам'яті (2014-2019), головою вченої ради Центру досліджень визвольного руху (Львів), членом наглядової ради Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького", ексдиректором архіву Служби безпеки України (2008-2010), пише Вікіпедія.
Від Радянської армії до війська незалежної держави
За словами військового експерта Сергія Грабського, історію Збройних сил незалежної України неправильно починати лише з 2014 року.
Фактичний відлік він веде від січня 1992-го, коли Україна почала брати під контроль військові формування, що залишилися на її території після розпаду СРСР.
"У 1992 році армія на території України складалася з угруповань, які налічували приблизно до мільйона особового складу. По суті, це була Радянська армія - угруповання радянських частин, з’єднань, об’єднань, військових установ тощо", - пояснює Грабський.
За його словами, така армія була створена для зовсім інших завдань - глобального протистояння часів Холодної війни, а не оборони території незалежної України.
"Україна взяла на себе колосальний вантаж відповідальності за цю армію. Звісно, Україна не потребувала такої армії і фізично не могла її утримувати. Тому почався надзвичайно складний процес", - зазначає експерт.
Протягом наступних років військо скорочувалося, реформувалося і намагалося перейти від радянської логіки до завдань оборони власної держави. Однак цей процес відбувався на тлі постійного дефіциту ресурсів і політичної непослідовності.
1994 рік - Україна і Росія почали розходитися
Паралельно почала формуватися одна з головних політичних особливостей незалежної України - можливість змінювати владу через вибори.
На думку В’ятровича, принциповою подією на цьому шляху стала політична криза 1994 року, коли конфлікт між президентом і парламентом завершився виборами. На відміну від Росії, де аналогічна криза сталася роком ранішеі вилилась у силовий розгін парламенту.
"Це, мені здається, така точка біфуркації, після якої схожість пострадянської України і пострадянської Росії почала спадати і зникати. В Україні ж вибори, незважаючи на їхній результат, саме тоді утвердилися як важливий інструмент демократії", - говорить В’ятрович.
Погоджується з цим і політолог Ігор Рейтерович. Він вважає, що перехід влади від Леоніда Кравчука до Леоніда Кучми, за його словами, став одним із перших прикладів реальної демократичної зміни президента серед пострадянських країн.
"В Україні одними з перших на пострадянському просторі відбулися демократичні вибори президента, результатом яких стала зміна влади. Я маю на увазі перехід від Кравчука до Кучми. Це була дуже показова історія", - зазначає Рейтерович. І додає, що в подальшому саме конкурентність виборів стала однією з головних відмінностей України від Росії.
"Українці завжди мали можливість висловлювати свою позицію та обирати того, кого вважали за потрібне", - наголошує політолог.
Стартові умови України та Росії після розпаду СРСР багато в чому були схожими. В обох державах виник великий олігархічний капітал, залишалися радянські управлінські практики, слабкі інститути і серйозні економічні проблеми.
Але політичні системи поступово пішли різними шляхами.
Рейтерович звертає увагу, зокрема, на різну роль олігархів. В Україні вони конкурували між собою і переносили цю боротьбу у політичне поле. У Росії після приходу Путіна незалежна від Кремля велика економічна сила практично перестала існувати.
Але ще більш суттєвою відмінністю політолог вважає ставлення суспільства до влади.
"В Україні таке не працює, тому що українці вважали за потрібне, якщо їм щось не подобається, впливати на ухвалення рішень. Тому ми від самого початку пішли різними шляхами, і це було помітно ще з кінця 1990-х років", - пояснює Рейтерович.
Спроби побудувати в Україні авторитарну систему також були, однак жодна не змогла закріпитися надовго.
Про персону: Ігор Рейтерович
Ігор Вʼячеславович Рейтерович - кандидат політичних наук, доцент кафедри парламентаризму
Навчально-наукового інституту публічного управління та державної служби Київського національного університету імені Тараса
Шевченка.
У 1999 – 2002 рр. працював політичним аналітиком в Агентстві стратегічних досліджень і технологій "ВІКНА".
У 2003 – 2006 рр. обіймав посаду провідного політичного аналітика БФ "Співдружність", заступника головного редактора журналу "Національний інтерес", головного редактора "Короткого огляду інформаційного простору України".
Починаючи з 2006 року присвятив себе науковій та викладацькій діяльності. З 2021 року – доцент кафедри парламентаризму Навчально-наукового інституту публічного управління та державної служби Київського національного
університету імені Тараса Шевченка.
Майдани як школа самоорганізації
Наступною точкою перелому стала Помаранчева революція 2004 року. Для В’ятровича її значення полягало не лише у недопущенні фальсифікації результатів президентських виборів, а й у тому, що суспільство продемонструвало здатність до горизонтальної мобілізації й захисту демократичних правил.
"Ми зберегли вибори, зберегли демократію, продемонстрували здатність суспільства мобілізуватися завдяки горизонтальним зв’язкам і протистояти проти зловживань влади. Але також це відіграло важливу роль у сприйнятті українців у світі – тоді вперше масово західні медіа почали сприймати Україну як незалежну європейську націю, яка готова боротися за демократичні права. Адже до того Україна здебільшого сприймалася як щось, що зʼявилося за результатами розпаду Радянського Союзу", - наголошує історик.
Рейтерович, у свою чергу, розглядає Помаранчеву революцію і Революцію Гідності як прояв властивості українського суспільства - небажання дозволити владі остаточно монополізувати право визначати майбутнє країни.
"З точки зору політичних процесів я б відзначив щонайменше дві революції - Помаранчеву революцію та Революцію Гідності. Це були саме ті моменти, коли громадяни вказували на те, що політична система розвивається в неправильному напрямку і відбувається певне порушення негласного суспільного договору між владою та громадянами. І влада була змушена зупинятися або політики цю владу втрачали, як сталося, наприклад, у випадку з Януковичем", - пояснює Рейтерович.
Попри політичні зміни, Москва ще довго зберігала значний вплив на Україну. В’ятрович пояснює це багатовіковою колоніальною спадщиною.
"Століття колоніального статусу України, перебування в статусі колонії Росії залишили дуже глибокий відбиток у культурі, у свідомості людей, у політичному вимірі", - говорить історик.
І вказує на те, що до 2014 року Кремль ще розраховував утримувати Україну через політичні партії, культуру, інформацію та економічні зв’язки.
"Вони завжди мали тут, у парламенті, якесь політичне представництво… "Вивіски" змінювалися, але в Україні завжди був потужно присутній російський чинник безпосередньо у внутрішній політиці. Тільки розуміння того, що після перемоги Євромайдану Росія вже втрачає, фактично втратила ці інструменти впливу, спонукало Росію спочатку до гібридної агресії, а потім - до повномасштабного вторгнення", - зазначає Вʼятрович.
Рейтерович додає, що впевненість Москви ґрунтувалася також на переконанні в можливості корумпувати українські еліти та прив’язувати їх до економічних інтересів Росії. Але глибша помилка Кремля полягала в іншому - Росія так і не усвідомила, наскільки відрізняються два суспільства.
"В українців завжди була тяга до можливості вільно висловлюватися. І, можливо, навіть робити неправильні речі, але робити їх, тому що людина має на це право. Це важливий момент. У Росії менталітет дуже сильно відрізняється. Там завжди були популярними різні авторитарні тенденції, і суспільство свідомо укладає певний неформальний договір із владою: ви нам гарантуєте якийсь мінімум, а ми не звертаємо уваги на те, що ви не змінюєтеся, і так далі. В Україні таке не працює, тому що українці вважали за потрібне, якщо їм щось не подобається, впливати на ухвалення рішень. Тому ми від самого початку пішли різними шляхами, і це було помітно ще з кінця 1990-х років", - наголошує Рейтерович.
Натомість Революція Гідності стала поворотним моментом, коли Москва побачила різке скорочення своїх традиційних важелів впливу. В’ятрович вважає, що саме розуміння незворотності процесу віддалення України могло підштовхнути Росію перейти від політичних інструментів до військової агресії.
При цьому 2014 рік теж не створив українську політичну націю з нуля.
"Я використовую порівняння своєрідної реконкісти - відвоювання українцями української України. Ці процеси поступово поширювалися з тих територій, які найменше постраждали від російського панування, тобто із заходуУкраїни. Тому що захід мав історичне щастя менш тривалий період перебувати під російською владою, фактично не була під владою Російської імперії і на кілька десятиліть менше перебувала під радянською владою", - пояснює історик.
Опитані Главредом експерти погоджуються, що і Помаранчева революція, і Революція Гідності фактично стали реакцією суспільства на порушення своєрідного негласного договору між громадянами та владою. Йшлося не стільки про конкретні персоналії, скільки про небажання людей миритися з обманом і втратою того бачення майбутнього, яке вже сформувалося в суспільстві.
Особливо яскраво це проявилося у 2013–2014 роках. За словами Рейтеровича, тоді питання полягало не лише у самій євроінтеграції, а в тому, що влада фактично спробувала забрати у суспільства вже сформовану візію подальшого розвитку країни.
Водночас, наголошує він, здатність до самоорганізації стала однією з характерних рис українського громадянського суспільства.
"Це теж певний феномен на пострадянському просторі. Коли ситуація трохи покращувалася, рівень активності зменшувався. Але щойно знову наступав якийсь кризовий момент, люди нагадували про себе і виходили на вулиці", - підсумовує Рейтерович.
З якою армією Україна зустріла 2014 рік
У військовому вимірі напередодні російської агресії 2014 року ситуація була ще більш драматичнішою. Грабський згадує, що у попередні роки забезпечення Збройних сил могло становити лише близько третини від мінімально необхідного.
"Американці якось у шоці сказали: "Ми не можемо собі уявити, як ви можете планувати заходи бойової підготовки, якщо ваші потреби максимально забезпечені на 30% від мінімально необхідного". Ось до якого стану заганяли армію весь цей час", - розповідає експерт.
За його оцінкою, за часів Януковича ослаблення війська стало ще масштабнішим.
"Почалося свідоме, абсолютно сплановане знищення всього, що залишалося від української армії. І в 2014 рік ми увійшли ослабленими до неймовірної межі. Армія, в принципі, була небоєздатною", - наголошує Грабський. І додає, що це не означало повної відсутності військового досвіду. Ще з 1992 року українські військові брали участь у миротворчих операціях, і до 2014-го через них пройшли понад 50 тисяч військовослужбовців.
"Ми зустріли війну не абсолютно беззахисними, не абсолютно несвідомими. Ми зустріли її, вже маючи певний досвід ведення бойових дій. І це критично важливо", - пояснює Грабський. Саме цей досвід став одним із факторів, яких Росія недооцінила.
"Не можна за один день навчитися облаштовувати блокпости. Не можна за один день навчитися патрулювати, прочісувати місцевість, створювати опорні пункти й організовувати оборону на рівні взводу та батальйону. Не можна за один день навчити льотчика літати", - наголошує експерт.
Про перосу: Сергій Грабський
Сергій Грабський – український військовий експерт, полковник запасу ЗСУ та громадський діяч. Він народився 14 червня 1966 року в місті Тернопіль. В період з 1998 по 1999 рік працював у складі верифікаційної місії ОБСЄ в Косово. Там він займався забезпеченням життєдіяльності та супроводженням конвоїв місії. У березні 2009 року в складі тренувальної місії НАТО поїхав до Іраку. Отримав першим серед громадян України медаль Альянсу "За особливі заслуги". Брав участь у підготовці миротворчих контингентів ЗСУ, пише Вікіпедія.
Після 2014 року одночасно прискорилися кілька процесів. Армія почала отримувати безпосередній бойовий досвід і перебудовуватися під потреби війни. Українська держава запустила низку реформ, а суспільство - дедалі більше дистанціюватися від російського політичного та культурного простору.
Важливою політичною реформою Рейтерович називає децентралізацію. "Вона якраз побудувала систему, яка на початку повномасштабної війни виявилася в деяких моментах навіть більш дієвою, ніж центральна влада. І значною мірою завдяки цьому ми змогли вистояти", - говорить політолог, і пояснює, міцнішими, ніж очікували в Росії, виявилися державні інституції.
"Політичні інститути виявилися сильнішими, ніж здавалося на перший погляд", - зазначає Рейтерович.
Плануючи повномасштабне вторгнення у 2022 році, Кремль міг оцінити чисельність ЗСУ, кількість техніки, економічні проблеми, корупцію та недоліки державного апарату. Але Україна виявилася стійкішою.
На думку Рейтеровича, саме громадянське суспільство стало головним активом, який Росія не змогла зламати.
"Мільйони людей уже мали навички самоорганізації. Вони знали, як це робити, як допомагати, куди їхати, як покладатися на себе і не чекати, доки включиться держава. Мені здається, це відіграло ключову роль у 2022 році", - зазначає політолог.
Крім того, у військовому вимірі Кремль також не врахував накопичений Україною досвід.
"Росіяни прорахували практично все: і корумпованість нашої системи, і нестабільність державного апарату та інституцій. Вони не прорахували одного: що в Україні знайдуться сотні й тисячі солдатів та офіцерів, які знають, як воювати", - наголошує Грабський.
Після того як Україна не впала в перші тижні, змінилося й ставлення західних партнерів.
"Коли ми вперлися рогами, напружили всі свої сили та ресурси і показали, що Україна буде стояти, з’явився інший інтерес", - згадує Грабський.
І додає, що з часом модель взаємодії із Заходом стала двосторонньою: Україна продовжувала переймати західні стандарти і технології, водночас сама ставала джерелом унікального досвіду сучасної війни.
Повномасштабна війна, пояснює Грабський, різко прискорила перебудову армії, однак проблема радянської спадщини залишається значно глибшою.
"Я бачу, скільки ще радянщини залишається у нас у головах, процедурах, протоколах. І нам над цим ще працювати й працювати", - наголошує експерт.
Разом із тим фундаментальні зміни вже відбулися.
"Ми принципово відійшли від суворо вертикальної структури, яка притаманна російській армії. […] Наші підрозділи вже не мають такої ортодоксально-архаїчної структури, як у російській армії", - говорить Грабський.
Україна також створює нові військові структури відповідно до досвіду сучасної війни.
"Ми розвиваємося більш динамічно, дуже сміливо робимо потужні кроки, створюючи специфічні роди та види військ: Сили спеціальних операцій, штурмові війська, Десантно-штурмові війська, Сили безпілотних систем тощо", - зазначає експерт.
Російська агресія прискорила те, що намагалася зупинити
Подібний парадокс стався й у сфері української ідентичності. Війна різко прискорила відмову від російського культурного та інформаційного впливу. Але В’ятрович застерігає від тези, що саме Путін нібито "створив" сучасну українську націю.
Російська імперська політика, навпаки, протягом століть гальмувала розвиток української культури і руйнувала ідентичність.
"Українці втрималися, українці зберегли свою національну ідентичність. І ця остання на даному етапі хвиля агресії - у 2014-му, а потім у 2022 році - справді додатково мобілізувала зусилля українців зберегти свою ідентичність, свою окремішність", - говорить В’ятрович.
Тому російська агресія стала не причиною, а каталізатором процесів, які почалися значно раніше.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
