Нещодавно НАБУ і САП завершили досудове розслідування у справі довколаринку «Столичний», яка триває з 2021 року. Її формальний предмет – дев'ять земельних ділянок Держгеокадастру загальною площею вісімнадцять гектарів. Подібні справи роками припадають пилом у судах, не викликаючи жодного медійного інтересу. Проте публічний масштаб цього провадження від самого початку визначає не площа землі й не перелік інкримінованих дій, а прізвище одного з підозрюваних – колишнього народного депутата Юрія Іванющенка.
У червні Апеляційна палата ВАКС заочно обрала Іванющенку запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Це рішення дуже швидко опинилося в топах новин, а супутні прес-релізи антикорупційних органів звучали вкрай переможно. Водночас документи, які супроводжували це рішення, розповідають іншу історію – про справу, в якій гучний заголовок виявився важливішим за доказову базу.
Медійним мейнстримом цю справу робить саме присутність у ній Юрія Іванющенка: без цього прізвища за перебігом провадження стежили б хіба що його учасники та профільні юристи. Головуючий у колегії Микола Глотов, який водночас є суддею-спікером Апеляційної палати ВАКС, тобто її публічним голосом та обличчям, ціну такого прізвища розуміє краще за багатьох.
Чому справа проти Іванющенка з'явилася саме так і саме в такий момент, можна лише припускати. Можливо, позначився брак гучних результатів у справді складних розслідуваннях. Можливо, свою роль відіграла конкуренція між правоохоронними структурами, адже загострення протистояння навколо НАБУ країна добре пам'ятає ще з минулого літа. Далі, втім, починаються вже не припущення, а документи.
Тут потрібне коротке процесуальне пояснення. Ухвалу про заочний арешт постановляла колегія з трьох суддів Апеляційної палати. Для такого рішення одностайність не потрібна, достатньо двох голосів. Суддя, який залишається в меншості, має право викласти свою позицію в окремій думці, що долучається до матеріалів справи. Саме так і сталося: третій член колегії Андрій Никифоров не погодився з рішенням від 16 червня, а наприкінці місяця його окрему думку оприлюднили в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Це один із найважливіших документів у справі. Перед нами не коментар політика і не заява адвоката, а оцінка судді антикорупційного суду, який мав доступ до всіх матеріалів провадження. І ця оцінка виявилася нищівною для сторони обвинувачення.
Суддя пише, що матеріали справи «не підтверджують обґрунтованість підозри» і «не містять жодних відомостей про пряме чи опосередковане залучення» Іванющенка до інкримінованих подій. На його думку, це «унеможливлює обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою».
Окремо Никифоров аналізує хронологію. Угода, через яку слідство пов'язує Іванющенка зі схемою, датована 15 липня 2021 року, тобто була підписана «вже після подій, які розглядаються як предмет можливого кримінального правопорушення», і сама по собі не може свідчити про участь у них.
Підсумок окремої думки сформульований однозначно: «апеляційна скарга прокурора мала бути залишена без задоволення, а оскаржувана ухвала слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 19.03.2026 – без змін». Інакше кажучи, на переконання судді, обґрунтованим було рішення слідчого судді, який ще в березні відмовив у заочному арешті.
Коли один із трьох суддів антикорупційного суду оцінює матеріали справи такими словами, це вже не суперечка між захистом і обвинуваченням, а внутрішня рецензія судової системи на якість роботи слідства.
Додаткові запитання викликає допит Олександра Стельмаха, безпосереднього учасника корпоративних відносин навколо ринку «Столичний». За його словами, з 2015–2016 років до 2021 року він володів мажоритарною часткою підприємства через компанію «Гудлайт Кепітал Лімітед». У судовому засіданні Стельмах заявив, що не знайомий з Іванющенком, і заперечив, що той був власником компаній, давав йому вказівки або будь-яким чином впливав на їхню діяльність.
Оцінювати ці показання має суд. Однак у справі, де вся конструкція тримається на одному прізвищі, свідчення центрального учасника корпоративної історії про те, що носія цього прізвища він у ній не бачив, створюють серйозну тріщину у версії обвинувачення.
Є питання і до самої процедури розгляду, причому частина з них зафіксована в самих судових документах. Нові матеріали прокурора колегія долучила вже на стадії апеляції, тоді як клопотання захисту про долучення власних доказів не задовольнила, і саме ця асиметрія, як випливає з ухвали від 8 травня, стала підставою для відводу, що його троє захисників заявили головуючому і що його було відхилено. Про існування окремої думки, за інформацією учасників процесу, у супровідному листі суду згадали лише одним рядком.
І хоча кожен із цих епізодів окремо можна пояснити процесуальною рутиною, разом вони формують стиль роботи, за якого результат видається важливішим за процес.
Насамкінець варто сказати прямо: якщо правоохоронні органи мають реальні претензії до Юрія Іванющенка, суспільство першим зацікавлене в тому, щоб їх довести. Для цього потрібні ґрунтовне розслідування, належна доказова база й обвинувальний акт, який витримає судовий розгляд. Саме такої роботи країна очікує від антикорупційної інфраструктури, у яку вклала стільки років, ресурсів та довіри.
Натомість поки що маємо провадження, в якому суддя апеляційної колегії не знаходить відомостей про причетність Іванющенка, хронологія не підтверджує версію слідства, ключовий свідок заперечує знайомство з підозрюваним, а розкол у колегії ховається в одному рядку супровідного листа. Гучне прізвище забезпечило справі заголовки, але заголовки не замінюють доказів. Тепер, коли розслідування завершене і справа рухається до суду, стане зрозуміло, чи стоїть за ними щось більше.