«Чорний лебідь» уже в Росії, з липня там стане дуже цікаво: Гончар – про паливну кризу

Росію вже не врятувати від паливної кризи, проблеми із паливним забезпеченням у військ РФ уже є по всій лінії фронту, зазначив Михайло Гончар.

Україна поступово повертає війну додому, в Росію. Ба більше, дедалі активніше вона переносить її у «паливне серце» російської економіки. Успішність цих дій доводять і щоденно палаючі НПЗ по всій Росії, і яскрава картинка охопленого димом і вогнем Петербурзького нафтового терміналу, що стала тлом Петербурзького міжнародного економічного форуму, і обмеження на продаж пального на АЗС у багатьох регіонах РФ. Проблеми з пальним почалися в Курській, Бєлгородській та інших областях Росії, в окупованому Криму та Луганській області, не уникнули їх навіть Москву і Пітер – всюди запроваджуються обмеження на продаж пального: десь це 20 літрів в одні руки, десь 50 літрів. Так, наприклад, у Криму вишиковуються багатокілометрові черги на заправки, і купити омріяні 20 літрів бензину стає ще тим квестом.

Президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ», експерт з міжнародних енергетичних відносин і безпеки Михайло Гончар в інтерв’ю Главреду розповів, які симптоми наближення катастрофи на паливному ринку Росії вже проявилися, чому з липня там стане дуже цікаво, які перспективи чекають на Москву і Пітер в контексті паливної кризи, коли проблеми з паливом у росіян позначаться на фронті, вичерпання якого ресурсу в РФ змусить її закінчити війну, а також який «чорний лебідь» уже прилетів до Росії.

Про що свідчать запроваджені в різних регіонах РФ обмеження на продаж пального? Чи є це симптомом системної паливної кризи, від якої просто відмахнутися Кремлю не вдасться?

Це симптом, але поки що не більше того. Говорити про повномасштабну паливну кризу зарано.

Безумовно, те, що зараз відбувається з пальним у Криму, є прямим наслідком дій Сил оборони України щодо логістичної ізоляції півострова по всіх напрямках. Нинішні проблеми на російському паливному ринку взагалі – це накопичений ефект і наслідок наших системних дій з початку 2026 року, динаміка яких наростає. Якщо в січні-лютому було п’ять-шість атак на НПЗ, то в травні – 16. Тож ми бачимо кризові прояви, які передусім торкаються окупованих територій України, але вже починають зачіпати й різні регіони Росії.

Проте говорити про настання повномасштабної паливної кризи в Росії поки що передчасно, оскільки запаси російських операторів ринку (великих нафтових компаній) та стратегічний резерв поки що залишаються нерозконсервованими. Великі оператори ринку зараз використовують власні запаси: хтось забезпечує собі запас на два тижні, хтось – на місяць. Саме ці запаси пом’якшують прояви кризи на роздрібному ринку реалізації нафтопродуктів.

Якщо в червні наші удари по НПЗ відбуватимуться у тому ж темпі, що й зараз, то вже в липні ми побачимо зовсім іншу картину на паливному ринку РФ: криза піде далі, зокрема півднем Росії. Вже зараз у великих міських агломераціях – у Москві й Петербурзі – є ознаки майбутніх обмежень, і в липні вони проявляться остаточно.

Симптоматичними є запроваджені в Росії заборони: з 1 квітня – експорту бензину, з 1 червня – реактивного пального. Це свідчить про серйозні проблеми в нафтопереробній галузі Росії. Довести цей стан до критичного рівня – завдання Сил оборони України і тих ударів, які завдаються по потужностях переробки нафти й зберігання готових нафтопродуктів.

Ви говорите про майбутні обмеження на продаж пального в Москві і Петербурзі. Але ж обмеження на продаж пального – до 50 літрів в одні руки – вже діють у Москві, Підмосков’ї та Пітері. А в прикордонних з Україною областях, наприклад, у Курській і Бєлгородській – взагалі по 20 літрів.

Це поки що профілактичні обмеження, які запроваджуються, бо оператори ринку бачать динаміку, зокрема динаміку цін.

Слід зважати на те, що російський паливний ринок складається з двох великих сегментів.

Перший – це великі мережі потужних нафтових компаній, таких як Лукойл, Роснефть, Газпромнефть тощо. Ці компанії мають значні можливості, і попри ураження їхніх нафтопереробних потужностей, вони мають комерційні запаси. Саме вони є основними оптовими постачальниками нафтопродуктів на ринок. Наголошую – на оптовий ринок.

На оптовому ринку пальне закуповують різні роздрібні мережі. Близько 40% російського паливного ринку – це дрібні регіональні та місцеві мережі. І це другий сегмент.

Ціни на пальне в Росії формально ринкові, але насправді вони регулюються. Регулюються саме роздрібні ціни, а на оптовому ринку діє ринковий механізм. Оптовики підвищують ціни, тому що їм потрібно більше грошей, адже нафтопереробка зазнала уражень. Та й грошей завжди потрібно більше, ніж є. Натомість у роздрібних мереж можливості обмежені, і вони не можуть суттєво підвищувати ціни, інакше потраплять під репресивні дії органів влади. Саме тому дрібні мережі іноді вважають за краще взагалі не купувати бензин і не продавати його, тому що нічого не зароблять, а то й можуть зазнати збитків.

Тож виходить так, що бензин начебто є, але дрібним мережам невигідно купувати його за нинішніми оптовими цінами і продавати в роздріб, тому що заробити не вдасться. Тому певні закупівлі вони, звісно, здійснюють і щось продають, але водночас намагають обмежити обсяги реалізації, бо невідомо, що буде далі. Саме тому і з’являються повідомлення «Бензина нет». Фізично він є, але ним не хочуть активно торгувати, бо роздрібні мережі не можуть конкурувати з великими компаніями.

До речі, схожа ситуація була й торік, коли на піку аграрного сезону та періоду відпусток у Росії та на окупованих територіях також виникли проблеми на паливному ринку. І зараз ситуація повторюється.

Для Кремля відпустити ціни – неприйнятний варіант із внутрішньополітичних міркувань: він не хоче провокувати невдоволення населення, адже восени вибори до Держдуми РФ.

Тож ми бачимо симптоми деформації російського паливного ринку. Звісно, в умовах, коли уражаються нафтопереробні потужності, виникає питання: що буде далі? Поки що у нафтових компаній є комерційні резерви, тобто запас на два тижні-місяць, але як буде далі? Саме тому липень буде показовим місяцем, бо в червні в Росії ще використовуватимуть наявні запаси.

При цьому стратегічні резерви ніхто не зможе використовувати без рішення російського уряду, поки що їх не чіпають. Усе це перебуває у віданні Росрезерву – федерального агентства, яке відповідає за державні запаси. Якщо Росрезерв досі не задіяний, значить, поки що ситуація не критична.

А от із комерційними резервами ситуація може бути дуже різною. Багато що буде залежати від того, як регіональна влада взаємодіятиме з нафтовими компаніями. Поки що будемо спостерігати за розвитком ситуації. Але очевидно, що оператори ринку, особливо дрібні мережі, вже намагаються бодай якось себе убезпечити. Щоб зберегти свої позиції та залишатися на плаву, вони прагнуть мінімізувати ризики в умовах паніки. Звісно, для нас бажаний сценарій – це паніка на російській та окупованих територіях, щоби люди почали масово скуповувати бензин у каністри та бочки, бо це підштовхне виникнення паливної кризи та дефіциту.

Приблизно так само було у 1973 році в США під час арабського нафтового ембарго. Тоді було незрозуміло, що буде з пальним. Тож люди скуповували пальне про запас, і цим лише посилили дефіцит на ринку. А коли згодом усе підрахували, виявилося, що дефіцит був не таким уже й шаленим. Зараз у Росії ситуація схожа. І хоча центральна влада РФ мовчить з приводу ударів наших дронів по Петербургу, але ж росіяни бачать, що відбувається. Тому важливо й надалі нарощувати інтенсивність ударів.

Якщо в липні в Росії почнеться паливна криза, то як це виглядатиме? Вже зараз ми бачимо обмеження на продаж пального, кілометрові черги, АЗС без бензину, що ж тоді буде в липні?

Треба поглянути на Крим: те, що ми бачимо сьогодні в Криму, – це те, що Росія може побачити у себе в липні. Чи станеться це саме в липні, чи вже в серпні, коли з боку аграрного сектору зросте потреба в пальному, – інше питання. Але Крим зараз – це прообраз того, що чекає на Росію невдовзі.

Звісно, Росія зараз намагається врятувати ситуацію за рахунок білоруських НПЗ, куди фактично постачається російська давальницька нафта. І «батька» тут приходить на допомогу. Але загалом, ситуацію це не врятує.

Як ви оцінюєте шкоду, завдану російській нафтопереробці? Адже оцінки різняться: від заяв про незначні втрати до тверджень, що працює лише 45% потужностей РФ з виробництва бензину. Наскільки дошкульними є українські удари, якщо навіть російські пропагандисти вже бідкаються, що їх, ядерну державу, «замордували» дронами?

Наші атаки, безумовно, є дошкульними, але уникаю конкретних цифр: достовірну оцінку можна дати лише тоді, коли є вихідна базова інформація, а її немає. До того ж ситуація динамічна, постійно змінюється. І сьогодні справді може працювати 45% потужностей з виробництва бензину, але вже завтра картина буде іншою. Адже ніхто не повідомляє, якщо уражений місяць тому НПЗ у центральній Росії відновив роботу. При цьому стануться нові атаки, наприклад, на Сизрань чи Новошахтинськ, і вони випадуть із загального обсягу виробництва. Тому цифри, які озвучуються, не завжди й не повною мірою відповідають реальній ситуації.

Насамперед слід дивитися на ознаки, а вони вже є: на заборону експорту бензину з 1 квітня, заборону експорту реактивного пального з 1 червня, ситуацію з паливом на окупованих територіях, передусім у Криму, симптоми, що вже проявляються в Москві, Санкт-Петербурзі та інших регіонах РФ. Водночас на Далекому Сході чи в Сибіру таких проблем немає – там усе нормально. І це зрозуміло: туди ми не били, не дістаємо, тому й нормально.

Аномалії спостерігаються саме в європейській частині Росії, тому що по ній ми завдавали ударів. І наростаюча істерика пропагандистів говорить саме за себе.

Цифри можуть бути різними. Адже є велика різниця між наслідками зупинки НПЗ у Новошахтинську чи НПЗ у Кірішах або Ярославлі. Масштаби цих підприємств різні. Але в будь-якому разі більшість із топ-20 найбільших російських НПЗ знаходяться саме в європейській частині Росії – їх там 17. Їх усі уже «відвідали» наші дрони, причому неодноразово.

Справа в тому, що для повного виведення НПЗ з ладу й доведення його до стану, коли він фактично стає неремонтопридатним, потрібні місяці, а іноді й роки системної роботи. Наприклад, Рязанський НПЗ зупинився після п’ятнадцятої дронової атаки, але це не означає, що він більше не працюватиме. Через певний час він відновить роботу, можливо, не в повному обсязі. Так само було з Туапсинським НПЗ у 2024 році: він не працював три місяці, але потім його відновили. Щоправда, він уже не працює на проєктній потужності.

Динаміка дуже різна: щось ремонтують, щось втрачають. Тому об’єктивної картини сьогодні немає ні в кого, окрім російського міністерства енергетики. Великі компанії бачать ситуацію у власних корпоративних межах, але не мають повної картини по всій галузі. Тому й існують різні оцінки: західні, російські та інші. Я ставлюся до них обережно, тому що часто хтось просто хоче привернути до себе увагу й заявляє, що «там уже все остановилось» або «завтра все зупиниться». Я уникаю таких підходів. Натомість варто оцінювати сукупність факторів, бо саме за цими ознаками можна судити про накопичений ефект системних, послідовних та інтенсивних дій Сил оборони України.

Щоб ситуація на російському паливному ринку досягла справді критичних показників у масштабах усієї європейської частини Росії і стала такою, як у Криму, ще потрібно багато працювати. Показовими будуть літо й осінь, особливо четвертий квартал року.

Чи можемо ми виокремити якісь об’єкти або НПЗ, виведення з ладу яких могло б паралізувати забезпечення пальним усієї європейської частини Росії?

Такого немає. Ця система проєктувалася ще за часів Радянського Союзу й була розрахована на те, щоб забезпечувати постачання навіть в умовах ядерної війни. Звісно, сьогодні ситуація інша, але все одно немає якогось одного НПЗ, який можна вирубити – і все повалиться. Потрібно вжити заходів одночасно проти цілої групи нафтопереробних заводів.

Як ми вже згадували, 20 найбільших НПЗ забезпечують близько 75% усієї російської нафтопереробки. А всього таких заводів у Росії 83. Тобто не потрібно знищувати всі заводи, достатньо уразити 20 найбільших. І здебільшого всі вони розташовані саме на європейській частині Росії, і по всіх них уже неодноразово прилітало.

Ми не на початку цього великого шляху – ми його вже значною мірою подолали. Але, враховуючи те, скільки нафтопереробних потужностей в Росії, роботи ще дуже багато. Це не означає, що потрібно знищити все під нуль. Досить ефективно працює вибіркове ураження окремих виробничих потужностей, тобто коли завод загалом може продовжувати працювати, але вже не здатен виробляти нафтопродукти необхідної якості та відповідно до потрібних технічних стандартів. Наприклад, він не зможе випускати бензин стандарту Євро-5 або дизельне пальне, якщо знищена установка гідроочищення. У такому разі завод не зможе виробляти необхідні обсяги бензину та дизеля, буде здебільшого мазут. А мазут не заллєш у бак автомобіля – він для цього не підходить. Мазут теж є продуктом, його теж можна продати, щоправда, за нижчою ціною. Але замінити ним бензин чи дизельне пальне неможливо.

Саме тому ми бачимо заборону експорту авіаційного пального. Удари були спрямовані по тих установках на російських НПЗ, які виробляють реактивне паливо. Це не створить особливих проблем для військової авіації, тому що вона буде в пріоритеті. А от, щоб уникнути проблем для російської цивільної авіації через виникнення дефіциту, Росія й заборонила експорт авіаційного гасу. Хоча насправді його дуже вигідно експортувати: це продукт глибокої переробки з високою доданою вартістю, який коштує на світовому ринку значно дорожче, ніж сира нафта чи мазут. Але влада розуміє, що з огляду на величезну території Росії авіація є критично важливою, тому допустити дефіцит авіапального там не можуть.

Усі ці ознаки свідчать про наближення паливної кризи. Водночас удари завдаються послідовно по різних групах російських НПЗ: і по південній групі, тобто Новошахтинську, Туапсе, Краснодару, Слов’янську-на-Кубані, Афіпському та Ільському НПЗ, і волзькій групі, тобто Саратову, Сизрані, Волгограду, Самарі, і по центральній частині Росії, тобто Рязанському, Нижньогородському, Ярославському, Кірішському та інших великих НПЗ. І всі вони є ключовими підприємствами російської нафтопереробної галузі.

Як ви оцінюєте здатність Росії захистити свою нафтопереробку? Якщо навіть Петербурзький економічний форум, куди з’їхалися високі гості, пройшов для росіян «із вогником», а в радник голови Роснєфті Андрій Безруков визнав неготовність Росії до атак дронів. Чи може Україна, зберігаючи нинішню інтенсивність ударів, серйозно паралізувати російську нафтопереробку?

Так. Тим більше, триває системна робота Сил оборони України з придушення російської протиповітряної оборони. Через це утворюються великі дірки. Росія ніколи, навіть за радянських часів, не мала суцільного радіолокаційного покриття, тому там часто просто не бачать дронів, які підлітають.

Крім того, ще з 2024 року у Росії планували створення інженерного захисту критичних об’єктів нафтової інфраструктури, але справа особливо не просунулася. Бо виникла законодавча проблема: було незрозуміло, кому саме передавати засоби ППО. Якщо, скажімо, Роснефть та Лукойл мають гроші, це ще не означає, що вона може отримати ППО, адже це так чи інакше бойові засоби. Адже хто охороняє ці об’єкти? Охоронні фірми. А вони не призначені для виконання завдань протиповітряної оборони. Можна використовувати якісь антидронові рушниці проти невеликих безпілотників, але вони не допоможуть під час атаки ударних дронів.

Тому це дійсно так – Росія виявилася неготовою. Очевидно, там не розраховували, що навіть до Петербурга щось може долетіти. Хоча насправді по нафтовому терміналу в Петербурзі ми завдавали ударів, але такого ефекту, як зараз, тоді не було.

Масштаби Росії – це одночасно і перевага, і вразливість. Тому що створення зенітно-ракетного комплексу – не швидкий процес, на це потрібні місяці, а втратити його можна миттєво.

Саме тому значною мірою успіхи Сил оборони України та ефективне ураження таких стратегічних об’єктів пояснюються тим, що ми доволі серйозно прорідили можливості ППО Росії. Через це росіяни змушені концентрувати захист на пріоритетних напрямках: у Москві та Московській області. Уже навіть Петербург вони виявилися неспроможними належним чином прикрити.

Тому тут головне – не зупинятися. Потрібно й надалі знищувати засоби ППО, адже це збільшує наші можливості. Тоді долетить не один, два чи три дрони, а десяток. Знов-таки Туапсе в цьому сенсі – дуже показовий приклад. Якщо раніше з 50 запущених безпілотників до цілі долітали одиниці, то тепер ситуація вже зовсім інша.

Вочевидь у російської армії проблеми вже по всіх фронтах: не вистачає техніки, виникають труднощі з набором людей для компенсації втрат, а тепер додаються ще й певні проблеми з пальним. Дефіцит якого ресурсу для Росії може стати фатальним у цій війні? Виходить, що саме удари по тилу, а не ситуація безпосередньо на фронті, можуть виявитися вирішальними?

Слід діяти комплексно. Не існує якоїсь однієї «вундерваффе»: мовляв, отримаємо «Томагавки» – і розіб’ємо Росію. Все потрібно розглядати в комплексі.

Війна – це гроші. Саме гроші дають можливість виробляти техніку, боєприпаси, пальне для фронту, зокрема для ведення наступальних дій. Немає грошей – немає війни. Тобто, вирубаючи російський нафтовий сектор, ми б’ємо по тому «перпетум мобіле», яке живить російську агресію. Адже все, що Росія створила у військовому сенсі, значною мірою було завдяки нафтовим доходам, які вона отримувала з початку 2000-х років. Ціни на нафту то зростали, то падали, але російська воєнна машина була створена на нафтових грошах. Якщо випалити механізм, який генерує ці кошти, з часом зупиниться і воєнний маховик.

Хоча, безумовно, існує певна інерція. Не варто очікувати, що все зупиниться, щойно ми розгромимо один НПЗ чи завдамо удару по якомусь вузлу нафтопроводів. Так не буде, бо російська система створювалася як така, що має бути живучою в умовах війни. І зараз війна повернулася в Росію. Живучість цієї системи нам ще доведеться зламати, але ми рухаємося в правильному напрямку.

Якщо в липні в Росії стане помітною паливна криза, то коли її наслідки відчує фронт? Коли російська армія почне відчувати дефіцит пального настільки, що це вплине на її здатність наступати та оборонятися?

Не можу дати вам точну відповідь.

Пріоритет забезпечення армії пальним завжди був, є і буде. Інша справа – чи буде у Росії можливість повністю задовольнити ці потреби. Чи то це станеться в липні, чи то в серпні – залежить від того, наскільки успішно нам вдасться й надалі ізолювати лінію фронту від паливного забезпечення. Певні успіхи в цьому вже є. Крим у цьому сенсі є показовим прикладом: для військових там, думаю, дефіциту немає, але він виникає для цивільних саме тому, що пальне насамперед спрямовується армії. Але проблеми із паливним забезпеченням у Росії вже є по всій лінії фронту.

Однак ми маємо досягти ситуації, коли будь-який паливозаправник – малий чи великий – автоматично знищуватиметься одразу, щойно з’явиться. Чи можемо ми зараз забезпечити такий рівень контролю? Очевидно, ні.

Певні успіхи завдяки ударам дронів є. У російських пабліках скаржаться, що російські війська не можуть заправити важку техніку. Але поки що це не критичні проблеми.

Чи стане ситуація критичною для російського війська в серпні, у вересні чи вже наступного року – спрогнозувати складно. Але все, що відбувається з пальним, уже впливає на російські війська, це факт. Та не варто перебільшувати цей вплив, бо великі системи так швидко не руйнуються. Потрібно продовжувати системну роботу. Потрібно більше засобів ураження, причому більш потужних. Потрібен кращий захист для нас, сильніша протиповітряна оборона, щоб ворог менше вражав наші об’єкти та ресурси. І водночас потрібно й далі послаблювати їхню систему ППО. На це слід дивитися комплексно, а не вузько, сподіваючись, що удари лише по одному сектору рано чи пізно все зруйнують.

Будемо сподіватися на появу в Росії певного «чорного лебедя», нехай навіть маленького, який пришвидшить ці процеси.

Для Росії це вже і так є «чорним лебедем»: росіяни не очікували, що бумеранг війни повернеться до них. Коли війна зачіпала лише Курськ, Бєлгород чи Брянськ – це одна справа, а коли вона почала розповзатися Росією – зовсім інша. Адже зараз наші удари дістають до Москви і набагато далі. Коли прилітає на Урал, у Челябінськ чи Тюменську область – це вже зовсім інша реальність.