Лариса Ніцой: Коли хрестили Русь, Московії ще й близько не було, Земля навіть вагітною нею не була

Лариса Ніцой / УНІАН

Письменниця переконана, що московити – саме так вона закликає називати росіян – сфабрикували історію, нав'язали її Україні й будують політику на цих міфах.

На сайті Главред відбувся чат із письменницею, педагогинею, громадською діячкою Ларисою Ніцой. Спілкуючись із читачами, вона пояснила, чому українцям слід називати Росію Московією, чому росіяни ніколи не відмовляться як від тези про те, що вони і українці – «один народ», так і від інших московитських міфів, а також чому сильна українська нація не потрібна нікому в світі.

Крім того, Лариса Ніцой розповіла, яке «яйце Фаберже» тримає в руках кожен українець, але не усвідомлює цього, що дав світу прадавній український народ, наскільки «перепрошивка» свідомості, яку Росія проводить жителям окупованих територій, поглибила розкол між Україною та Донбасом і Кримом, які проблеми для української держави створить повернення окупованих частин Донецької і Луганської областей, а також чи повинна Україна претендувати на повернення Кубані та Воронежчини.

Подаємо стенограму чату із Ларисою Ніцой.

Юлій: Нещодавно президент Росії Путін назвав росіян і українців "єдиним народом". Я не зовсім згодний із Путіним, оскільки росіяни, українці і білоруси – не «єдиний народ», а "триєдиний".

Лариса Ніцой: Ні, я з цим не погоджуюся. Путін побудував промову, з якої взята фраза про «один народ», на московитських міфах, на їхній сфабрикованій історії. Адже московити сфабрикували історію, нав'язали нам її і далі продовжують будувати свою політику на цих міфах.

Проте ми вже знаємо, що українці і росіяни – це різні народи, їхнє походження – різне. Але росіяни не можуть будувати свою політику без міфу про «один народ», бо тоді виходить, що вони – порожнє місце. Я, як українка, стою на фундаменті стародавньої української нації із прадавнім корінням, культурними пластами, традиціями та героями. І Московія хоче стояти на цьому ж пласті і фундаменті. А ми намагаємося забрати у неї своє, і, якщо нам вдасться це зробити, під нею залишиться провалля. Саме тому московити так чіпляються за ці міфи і тези.

Втім, нам менше потрібно дивитися на Путіна, бо скоро ми станемо сильним народом і по всьому світові лунатиме українська мова. Вже навіть Путін українською заговорив... Українська мова ще запанує.

Читайте такожПолітичні маніпуляції з історією в Росії: що Москва приховує про Другу світову війну

Главред:Виходить, що із відходом Путіна від влади проблема не вирішиться, і росіяни все одно будуть прагнути зберегти цей фундамент?

Лариса Ніцой: Я задавалася питанням, невже спецслужби світу не можуть прибрати цього монстра, невже в нього така потужна охорона, а московські спецслужби такі сильні, що не можна дістатися до того карлика і знищити його.

А потім зрозуміла, що це можливо, але нічого не дасть. Московитський народ просто породить нового карлика. Цей уже хоча б вивчений, і можна хоч трохи спрогнозувати його поведінку. А якщо з’явиться новий, доведеться все вивчати заново. Путін – це породження і продовження російського народу.

Лариса Ніцой / УНІАН

Сергій: Ваші висновки зі статті Путіна про Україну? Про що і навіщо вона була?

Лариса Ніцой: Це був черговий «фас» Путіна для своїх, а для України – сигнал про те, що Московія нас нікуди не відпустить і далі боротиметься за свою присутність в Україні.

А «найпершіша», як кажуть діти, форма їхньої присутності в Україні – це їхня мова. Тож Росія боротиметься до кінця: допоки в Україні є російська мова, тут є й Росія. Саме тому росіяни зі своєю мовою намагаються залізти в будь-яку шпарину нашого простору. Саме тому вони намагаються бути присутніми своєю мовою на всіх українських фестивалях, що відбуваються влітку, тобто виконувати російською мовою пісні й просувати культурний продукт своєю мовою. Таким чином, створюється присутність Росії в Україні. І Москва це успішно робить, причому навіть не своїми, а нашими руками – руками наших російськомовних, тобто змосковщених українців.

Та українська нація поступово прозріває. А відбувається це тому, що, розмовляючи українською мовою, ми починаємо тяжіти до україномовних письменників і читати книжки українських авторів. А в них усе інакше: інший світогляд, інша історія, інші герої – геть не такі, як у російських авторів. Люди, розмовляючи українською мовою і читаючи нею, прозрівають, бо отримують нові знання. Таким чином, ми відриваємося від московських «скрепів» і зомбажу.

Натомість російськомовні українці і далі читають всі ті «скрепи», які готує для них Московія.

Отже, Московія чіпляється за Україну і просуває себе тут. А опора Московії в Україні – це змосковщені українці.

Главред: Навіщо і чому ця стаття Путіна з'явилася саме зараз? Яка потреба була в ній на даному етапі?

Лариса Ніцой: Це – реакція Московії на чергові статті мовного закону, які набули чинності 16 липня. Статтею Путіна проявилася реакція росіян, їхній сказ і безсилля, їхня істерика.

Главред: Як ви думаєте, чи змінюють щось такі статті?

Лариса Ніцой: Путін сподівається, що так. Я теж сподіваюся, що змінюють, але навпаки. В Україні подібні речі працюють так: тільки-но Путін заявляє, що українці і росіяни – «один народ», частина українців впирає руки в боки і заявляє, що це не так, і демонстративно починає розмовляти українською мовою.

Як відрізнити українців від росіян, зокрема, росіян – від мене? Здавалася б, така сама голова, такі самі дві руки, такі самі дві ноги, так само сиджу на стільці, як вони... А відрізнити нас можна лише за одним – за мовою. Тільки-но я заговорю і заговорить московит, одразу стає видно, хто є хто.

От і українці, які переходять на українську мову, таким чином підкреслюють, що ми – не один народ із росіянами. Саме тому Путін, бідолашка, був змушений написати статтю українською мовою.

Лариса Ніцой / УНІАН

Peppa: Чому варто Росію називати Московією?

Лариса Ніцой: Росію обов'язково варто називати Московією, тому що це ще один шлях до нашої самоідентифікації, до розуміння, ким є ми, а ким є вони. Це відділення полови від зерна.

Росія вкрала у нас нашу назву, через що у світі виникла велика плутанина. Ця крадіжка сталася ще у 1721 році, коли указом Петра І московити стали називатися Росією – Руссю (греки писали Росія). Збереглися історичні довідки – промови політиків різних країн, у тому числі заяви у британському та французькому парламенті, про те, що відбувається підміна понять однією країною іншої країни та відверта крадіжка.

Проте вже стільки років московитів це не зупиняє називатися нашою назвою і примушувати інших їх так називати. Вони так само насильно насаджували визнання Московського патріархату, який утворився неканонічним шляхом і був поза церковним законом. Але зрештою вони добилися того (а добивалися більше 100 років), що МП визнав світ. Ця церква і досі неканонічна, але світ змушений із цим миритися через нахрапистість московитів.

Главред: А що зміниться від того, що українці почнуть називати Росію Московією?

Лариса Ніцой: Ну, передусім не треба цього боятися. Чимало країн називають інші країни не так, як їх називаємо ми, чи вони самі себе називають. Наприклад, Німеччина – німці на свою країну так не кажуть, або Грузія. Це поширене явище.

Вживати правильну назву щодо Росії-Московії потрібно нам самим. Це повинен бути наш крок. Українці повинні зрозуміти: Україна – одна країна, Московія – інша. Ніякої спільної Русі. Ми повинні висмикувати з-під Москви все наше, нашу назву, у тому числі не віддавати їм наші слова.

У нас часто кажуть, що слід відмовитися від певних слів, бо вони є калькою з російської мови. Не згодна, бо це – наші слова: у нас цілий ряд спільнокореневих слів, а у них тільки одне слово, тобто це слово московити у нас стирили, вкрали. Наприклад, слово "двигати" – вважають, що це російське слово, а не українське, але у нас є річка Здвиж і слово «двигун», тобто чималий ряд спільнокореневих слів із коренем "двиг". Це – наше слово, і таких багато.

Отже, українцям важливо називати Росію Московією для усвідомлення власної ідентичності та нашої історії! Потрібно відділити зерно від полови і забрати своє.

Peppa: Білоруси – нам, українцям, брати? Хто вони нам?

Лариса Ніцой: Років п'ять тому я була в Литві, Латвії та Естонії. У нас тоді тільки починалися мовні законодавчі рухи в країні. Мені цікаво було вивчити, як у цих країнах працює мовне питання. Ми звикли називати народи Литви, Латвії та Естонії прибалтами. Але слово "прибалти" це теж термін московитів, як і назва Київська Русь, ніби ще є якась Русь (ми ж не кажемо «Паризька Франція» чи «Берлінська Німеччина», Чому ж кажемо Київська Русь. Є просто Русь, і все, і була вона тут – у Києві, в Україні).

Прибалтами ніхто у світі їх не називав, але московити почали. І я теж їх так називала, коли приїхала туди. Але вони одразу зазначили, що вони – не прибалти, а народи країн Балтії. Я спробувала сказати, що вони – «три братні народи», але і тут мені заперечили, бо вони вважають себе просто сусідами.

Тож і ми з білорусами – сусіди. З одних питань у нас є порозуміння, з інших ми сперечаємося. Ми повинні чітко бачити межі і не переступати їх. Якщо сусіди просять підтримки, потрібно підтримувати їх, якщо просять допомоги – допомагати, якщо просять не втручатися – значить, не втручатися і не лізти зі своєю допомогою.

А от походження наших народів – цікава штука. За часів президентства Віктора Ющенка його брат Петро Ющенко створив унікальний проект "Українці в світі". Коли до влади прийшов Янукович, його швиденько згорнули. Кажуть, його згорнули після того, як у Київ приїжджав Путін на парад (той самий парад, на якому були зроблені відомі кадри, як Янукович пропонував Путіну льодяник). Проект розташовувався в Українському Домі, де стіни чотирьох поверхів були завішані портретами відомих у світі людей українського походження. Екскурсоводи розповідали про кожну людину, її внесок у світову культуру та світовий розвиток. Після тієї екскурсії були якісь неймовірні відчуття, побачене наповнювало такою силою! Адже там можна було дізнатися, що, наприклад, бабуся Сталлоне – з Одеси, а дві третини адміралів, яких, виявляється, в світі не так багато, українського походження. Коли я вийшла з екскурсії, було враження, що в мене величезні крила за спиною, я землі під ногами не чула. Це така міць!!!

Кажуть, Путін зайшов в Український Дім, побачив усе те і сказав негайно прибрати. І цей проект згорнули.

Але Петро Ющенко в рамках того проекту встиг організувати парламентські слухання. Серед інших виступав професор із Кембриджа, який сказав приблизно наступне: "Знаєте, українці, я вам дуже дивуюся. Ми всі в Європі знаємо, що наші нації утворилися внаслідок переселення народів. А звідки було це переселення народів? Тут, у вас на півдні і вздовж Дніпра, жили племена, які розросталися, поширювалися і мігрували в Європу – так утворювалися нові нації, країни. Що ж це за племена, які жили вздовж Дніпра і південніше на правому березі? Справа в тому, що цей етнос і досі тут живе. Як ви думаєте хто це?". У сесійній залі була гробова тиша... А професор вів далі: "Так це ж ви! Ми в Європі знаємо, від кого походимо, звідки пішли наші нації. Так, там були й інші історичні домішки. Але всі знають, що саме звідси пішла хвиля переселення. Вона пішла від вас. Ми це все знаємо, а ви, українці – ні".

Так от завдання сьогодні – утвердити нас у думці про те, наскільки ми прадавня, пракультурна і праісторична нація. Недаремно саме на території України, між Мелітополем і Запоріжжям, є пам'ятка Кам'яна Могила, яка виглядає як нагромадження валунів у полі, мабуть, нанесених ще льодовиками, та печери. І в цих печерах є накреслення прадавніх знаків на стінах. Кам'яна Могила визнана найдавнішою пам'яткою писемності на планеті Земля. Вона знаходиться на українських землях! Ми, українці, це цінуємо? Ні.

Ми й досі не складемо собі ціни, що ми за народ, звідки походимо, що ми світу дали.

Завдання гуманітарної політики країни – виховати повагу до себе, повернути собі свою історію та пам'ять. Адже нам спеціально стирали пам'ять.

Тож, якщо говорити про "братні народи", то нам уся Європа братня, бо з нашої території відбувалося розселення народів.

Лариса Ніцой / УНІАН

Peppa: Хто нам росіяни? Не політики, а російський народ?

Лариса Ніцой: Сусіди. Причому не найкращі.

Главред: Тобто не вороги?

Лариса Ніцой: По-різному. Треба дивитися на їхні погляди. Наприклад, Андрій Макаревич, який нещодавно гастролював Україною – він нам не ворог. Але він хоч і каже, що Крим є українським, у нього проявляються імперські московитські замашки. Коли московити стали накладати лапу на наш борщ, і ми одразу вирішили зафіксувати, що це наша національна страва, дружній, братній та «крим-український» Макаревич сказав, що нам не треба присвоювати борщ, бо його готують усі, і він у тому числі є московитською стравою. Така дрібниця, а показує справжнє нутро. Тож Макаревич – це наш сусід, не найгірший.

Є там і інші, які проти України та української мови. Там – збірна солянка. Тому росіяни – просто сусіди, з якими у нас зараз не найкращі стосунки.

George: Ну, добре росіяни створили суперечку "чий Крим", але навіщо їм ця словесна тяганина й суперечка щодо питання "чий борщ"?! Чому так наполегливо Росія намагається і борщ приписати собі?

Лариса Ніцой:Так вони ж усе потирили: матрьошки – у Китаю, пельмені – десь там же, а тепер наш борщ тирять. У мене таке враження, що росіяни не можуть створити чогось свого – нація "що бачу, все моє"!

Для нас багато питань, які ставлять росіяни, виглядають несерйозними, бо ми – дуже духовна нація. Для української нації у бога є свій замисел. Ми дуже довірливі і щирі, як діти. Згадки про це є навіть у різних древніх літописах. Ця дитинність і є чистота, відкритість, щирість, всепрощення. Ми – божий світлий народ, якому треба вчитися бути зубастими і вигризати своє.

Колись ми були войовничим народом і вміли захищати своє. Наші предки до християнства мали дуже тісний зв'язок із природою, розуміли її, наші волхви могли керувати стихіями – це свідчить про особливість нашого народу. Але нам стерли пам'ять і створили амнезію, натомість помістивши у наші голови нові програми.

Проте генетична пам'ять спрацьовує. Здавалося б, ми бідні й затюкані, але дивимося на трактування певних речей цивілізованими європейцями і думаємо, що це якась дурниця, очевидна річ. Наприклад, європейці кажуть, що націоналізм – це погано, бо при цьому один народ починає вивищувати себе над усіма. Але український націоналізм відрізняється від націоналізмів інших країн. Можливо, інші країни від націоналізму і приходять до нацизму, але українці, люблячи своє, ніколи не вивищувалися над іншими. Ми завжди, створюючи комфортні умови для себе і свого, намагалися зробити тепленько й іншим, запрошували: "Ходи до нас, ми тебе теж нагріємо і нагодуємо. Йди до нас". Нам кажуть, що не можна вивищуватися, а ми дивуємося, бо й не намагаємося вивищуватися.

Так само ми реагуємо й на московські дикунства, наприклад, на розв’язану росіянами суперечку щодо борщу. Для нас це очевидні речі, бо ми перебуваємо на вищому щаблі розвитку. Так, бідні, упосліджені, економічно затуркані, але духовно ми вищі. Ми душею розуміємо, де справедливість, як повинно бути, а вони – ні, їм усе потрібно доводити.

От і претензії щодо борщу для нас виглядають смішними, а для Росії це принципово.

Ігор, Дніпро: Чому напис "Слава Україні" на формі наших футболістів став причиною такого гучного скандалу? Чому ці слова аж так обурили Росію та решту світу, яка дослухається Москви?

Лариса Ніцой: Бандера сказав, що прийде час, коли один скаже "Слава Україні!", а йому відгукнуться тисячі. Він пророкував, що будуть часи, коли наша нація стане сильною. От ми і стаємо зараз такою нацією.

Але сильна українська нація не потрібна нікому в світі, і українці це повинні зрозуміти. Світові потрібні наші родючі землі і наша працьовитість. Ми потрібні як робоча сила, а не як партнери, які сидять поруч за столом і диктують правила.

Читайте такожЧому сказилася Росія через напис «Героям слава!» на формі української збірноїТому нам потрібно виборювати своє і стояти на своєму. Нам потрібно звертати на всіх, хто хоче нас зробити слабшими, аналізувати це, розуміти коріння і робити своє.

Московити обурилися цим словам на формі тому, що борці за незалежність України, гаслом яких були слова "Слава Україні!", боролися в тому числі і з московитською навалою, зі зросійщенням, з нав'язуванням нам російської мови та культури.

Маленький приклад – коли більшовики захопили Україну, мабуть, у кожному дворі й магазині був музичний інструмент балалайка. Навіть мій дідусь умів грати на балалайці. Звідки? Це не наш інструмент, і раніше у нас не було балалайок. Але балалайки, лапті, матрьошки масово пішли на нашу територію. Герої України, борці за нашу незалежність, боролися і проти цього – проти російських традицій та культурних нав'язувань.

Тому, звісно, Московія буде проти цього гасла, знаючи, хто його виголошував.

Ми теж повинні знати, хто говорив це гасло. А виголошував його той, хто хотів сильної незалежної України. І ми таку матимемо.

Лариса Ніцой / УНІАН

dim-dim: Ми зациклилися на опорі Росії зі зрозумілих причин. Але об'єктивно чи зацікавлена хоча б одна країна в світі у сильній і міцній Україні? Хоч хтось? Польща, Угорщина? Навіть смішно... Напевно, якщо Росія активніше почне дерибанити Україну, вони теж підключаться, аби відхопити собі шмат. Правда ж? США, Китай чи європейські країни? Та ми для них виключно джерело дешевої сировини... Хто тоді? Виходить, у нас нема тих, на кого можна покластися?

Лариса Ніцой: Так спрацьовує наша духовність: ми дивимося на світ, із точки зору вищого духовного розвитку. Ми – бідна, упосліджена, навмисно економічно завалена нація – все одно дивимося на світ із вищої точки, ніж та, на якій стоїть світ. Для нас очевидно, що всі країни повинні процвітати, що ми повинні підтримувати всіх у їх бажанні жити добре. Ми, хоча самі бідні й нещасні, готові всім допомагати у їхній боротьбі за незалежність, за економічне благополуччя та думаємо, що всі так само готові ставитися до нас.

Але ні, вони не готові – вони зараз на тому рівні розвитку, коли дбають лише про себе.

Як відомо, психіка людини розвивається поступово. У два роки всі діти переживають етап, коли вони все тягнуть до себе, кричать «моє» і своїм не збираються ділитися. У цей період у дитини формується ставлення до приватної власності. У три-чотири роки дитина починає розуміти, де «моє», а де «чуже», а вже наступний етап – «хочу ділитися своїм із тобою».

Суспільства розвиваються приблизно за тією ж схемою. Суспільства інших країн перебувають на стадії «моє» і «все для мене». Українці ж уже давно пройшли цей етап, бо є дуже древньою нацією і мають вищий духовний розвиток.

А коли всі країни говорять «моє-моє» і «все для мене», вони дивляться на Україну з більш примітивної позиції, думають, що Україна не може відстояти свою думку. Тож ми повинні опускатися зі свого рівня до рівня цих країн та суспільств, бо з вовками жить – по-вовчи вить. Треба ставати економічно сильними, качати права і наїжджати. Так, нам це не подобається, але всі решта такі. Це їхня мова і стиль поведінки і іншої вони не розуміють.

Главред: Тобто, по-вашому, немає жодної країни, яка з Україною – «на одній хвилі», на одному рівні?

Лариса Ніцой: Ні, не можна говорити, що немає жодної країни, яка розуміла б світові процеси так само, як Україна. Я надто узагальнила. Ми дали «переселенців» та початок іншим націям, тож, звісно, є інтелектуали і в інших країнах, і розуміння процесів, і вчені.

Просто потрібно залишити розмови про «братні народи» і виходити з власних інтересів та стати цікавими іншим країнам на примітивному економічному рівні. Нам потрібно напрацьовувати зв’язки на взаємовигідних умовах.

Главред: От ми і цікаві землею, деревиною, сировиною…

Лариса Ніцой: Так, і потрібно не втратити цей інтерес до нас. Україна – як філософ, відсторонена від усього, мислить високими матеріями і продукує піднесені думки. Філософ не переймається побутовими справами – борщами, праннями тощо, його непокоять інші сентенції, які приходять у голову з захмарних висот. А люди в цей час дерибанять землю, щось будують, майструють. Треба опускатися на землю і розуміти, що іноземці бачать, що земля в Україні класна, а людство росте, і на планету чекає голод, бо продуктів на все населення не вистачатиме.

Подивіться, Україна – найбільша країна в центрі Європи, де немає ні вулканів, ні землетрусів, ні гейзерів, ні цунамі, ні 60-градусних морозів. Ми настільки благодатна земля, що в умовах майбутнього голоду ми будемо годувати світ і будемо дуже багаті. Ми будемо, як Саудівська Аравія – де не ткни в городі палицею, всюди можна пробивати свердловину і видобувати нафту. Свій город у кожного з нас – це своя нафтова свердловина. Але ми все роздумуємо про мир і всесвітнє братерство, поки інші країни копають землю і бачать, що їм наша земля дуже подобається.

Пора спускатися на землю і тримати зубами кожен свою ділянку, свій город, свій пай. Поки що ми бідні, але при цьому кожен із нас тримає в руках яйце Фаберже і не розуміє, що з ним робити. Треба просто потерпіти, і прийде час для цього яйця Фаберже. Земля – це наша коштовність, яка ще багато чого нам дасть. Проте нас довели до таких злиднів, коли багато хто готовий відмовитися від цього яйця Фаберже, бо йому треба звичайні яйця і яєчня, аби прогодуватися. Тому наші люди готові за безцінь віддати землю. Але треба терпіти, хоч і голод бурчить у животі, треба шукати інші шляхи, як заробити, вижити. Якщо ми позбудемося нашої землі, ми припинимо своє існування як нація.

Антоніо: Що ви думаєте про масштаби святкування Хрещення Русі в контексти ефективності нашої боротьби з "русскім міром"?

Лариса Ніцой: Це жахливо. І через це також Росію треба називати Московією. Коли у нас відбувалося Хрещення Русі, Московії ще й близько не було, московити ще не народилися тоді, Земля ще навіть вагітною ними не була. Тож Московія до Хрещення Русі не має жодного стосунку. Але, присвоївши нашу історію і нашу назву, вони – нібито ми. Все крадуть у нас і примазуються до нашої історії.

Колись я зробила для себе шалене відкриття: московити хочуть бути нами, тому вони знищують нас і кажуть нам, що ми – ніхто. Вони хочуть бути спадкоємцями нашої історії, нашої землі, нашого культурного спадку. Вони хочуть бути спадкоємцями тої праісторії, про яку ми не пам’ятаємо. А вони знають, і їхні вчені над цим працюють. Це українська наука не фінансується, це наші вчені не їздять по світу, не збирають першоджерела. Ми отримуємо щось тільки тоді, коли іноземці мимохідь щось відкриють і скажуть: «О, українці, то це ж ви! Нате подивіться». Це повинні робити наші вчені, але ні – спеціально нам не дають фінансування, спеціально нашу науку скорочують, спеціально наші вчені в Національній академії наук працюють тільки три дні на тиждень, бо їм недоплачують. Це робиться спеціально, щоб ми не могли копнути глибше.

Лариса Ніцой / УНІАН

Тимофій: Чому, по-вашому, в Росії так встали дибки через наш закон про корінні народи, куди не включили росіян? Чому така гостра реакція?

Лариса Ніцой: Знов-таки через те, що Росія хоче накласти лапу на нас.

Після Другої світової війни від України відбатали дуже багато землі, коли був світовий переділ територій. Україна на тих переговорах не була присутня як повноправний член, який сидів би разом з усіма за столом і вимагав повернення своїх історичних територій. Тож Україну просто тупо обрубували з усіх боків усі, кому не лінь. От і відійшли шматки Румунії, Польщі, Угорщині та Росії. Нам теж трошки вирівняли кордон на певних діляночках, але відійшло від України набагато більше землі.

Якраз українці є корінним народом у Росії, а не навпаки.

Читайте такожНебезпечне захоплення Сталіним: чому Росія котиться в Тартарари під гучні фанфари

Prokop: З якими проблемами, по-вашому, зіштовхнулася б Україна, якби їй завтра повернули Крим і Донбас? Окрім економічного тягаря, який ляже на плечі української економіки, що ледве дихає, які проблеми можуть створити самі люди з тих територій?

Лариса Ніцой: Величезні проблеми. Інколи мені здається, що треба забути про ці землі, полишити їх і будувати свою країну. Потім я розумію: та ні, не можна. Адже і поет Сосюра, і письменник Голобородько, і багато інших українських світочів походять зі східних земель. Тому так просто відкинути їх не можна. Але, зважаючи на те, що зараз відбувається на окупованих територіях, у нас додасться стільки проблем! Навіщо нам це все? Такі вагання у мене були.

Зараз я читаю книжку «Доця» письменниці Горіха Зерня. Ця книжка про Донецьк, як там почав відбуватися Майдан, як українці боролися там за Україну, але ця боротьба захлинулася – їх просто втопила російська агресія і всі ті «пєрєсєлєнци», яких туди понавозили, і вони своєю бидлячою масою просто задавили українців. Частина українців мусили звідти виїхати, а частина там і досі є.

Читаючи цю книжку, я почала розуміти, що нам не можна лишати ті землі. Після Другої світової війни, коли відбувся перегляд кордонів, від нашої території і так чимало відбатали, і нашу націю позбавили наших земель із нашим пракорінням. Ці землі просто взяли і порубали тільки тому, що ми були слабкі й не брали участі у переговорах. Московія все вирішувала за нас – що від нас відняти, що від нас кому віддати. І от зараз вони знову приперлися і знову відрубали від нас шматки території.

Ми потроху стаємо господарями на своїй землі, а тому у багатьох проявилися хазяйські настрої – чому це ми маємо своє віддавати?

Щоправда, є велика небезпека, що приєднання окупованих територій з усіма людьми, які проти України, буде для нас величезним «гембелем». Боюся, що ми захлинемося від них і їхньої агресії. Бо ці люди користуються мовою, що має величезну стійкість, за їхніми плечами стоїть величезна «імперія зла». Ми тут не знаємо, що робити зі своїми москвоязичними громадянами, які є провідниками путінської політики в Україні, а якщо ще й приєднаємо людей з окупованих територій, які проти України. Це буде величезна проблема!

Це потребуватиме років сильної гуманітарної політики. Думаю, що спочатку ми повинні стати сильною країною з обмеженими територіями, а потім повернути собі своє.

Ольга К.: Як ви оцінюєте величину тієї прірви, яка утворилася між жителями окупованих територій Криму й Донбасу та рештою території України за роки окупації та війни? Адже там за цей час вже народилися і вже пішли до школи діти, які знають лише російську окупацію... Чи ми завжди були дещо різними, тож суттєво цей розкол не поглибився? І взагалі чи реально буде ментально повернути цих людей в Україну, скільки часу на це може піти?

Лариса Ніцой: На це піде дуже багато часу. Розкол поглибився, бо окупанти ж не українську політику там проводять, а навпаки – агресивну антиукраїнську. До речі, на відміну від України, яка не проводить агресивну політику проти тих людей, які живуть у «ЛНР» і «ДНР». У нас немає у школах виховання проти них, а в їхніх школах є.

Ми розуміємо величезну проблему з цими територіями і розуміємо, що Москва влаштовує колотнечу свідомості цих людей – вона проводить «перепрошивку» їхньої свідомості. І от уявіть, що буде, коли увіллються в Україну, де досі говорять не про обов’язок говорити українською, а про любов до мови, закликають не грубити ворогам, а тільки гладити, люди з територій, де відбувається повномасштабна агресивна і зубаста політика проти України…

Панацея тільки така – ставати сильними, проводити сильну гуманітарну політику, яка формуватиме українську ідентичність. Ми повинні усвідомлювати, що ми, українці – окрема нація, у нас отака історія, отакі герої, отаке прагнення, і борщ наш, і землі наші, культура наша отака.

Лариса Ніцой / УНІАН

Lemon: Таке питання – чи має Україна претендувати на Кубань і Воронежчину? Це ж начебто історично її землі. І чи варто взагалі починати дискусію на цю тему? Ваша позиція.

Лариса Ніцой: У майбутньому – так, варто. Все буде залежати від нашої сили. Коли ми станемо сильною країною, всі, хто до нас із мечем прийде, від меча загине. У Європі послухають і скажуть: «О, це вони захочуть і в Угорщині відбатати назад свої землі, і в Румунії, і в Польщі». Але європейські кордони ми поки що не чіпатимемо. Є світовий поділ і визначення кордонів – і ми цього дотримуватимемося. Поки що нам би підняти ті території, які зараз у нас є, а з Кубанню і Воронежчиною потім побачимо. Було б непогано…

Продовження розмови Главреда з письменницею Ларисою Ніцойчитайте невдовзі на нашому сайті.

Фото – В’ячеслава Ратинського, УНІАН

Новини заразКонтакти