Прес-конференції майже в усіх президентів України завжди є достатньо цікавими і оптимістичними. На них усіх більше уваги приділяється саме зовнішньому — тобто ретельно вибудовуються декорації, а не йдеться про дії. Зеленський аж ніяк не виняток - наприклад, зараз багато часу витратили на те, щоб знайти декорацію, яка щось символізує. У даному випадку – недобудовану «Мрію».
Будь-яка прес-конференція дає можливість для аналізування поведінки, намірів, розуміння першою особою того, що відбувається в країні. У перших прес-конференціях Зеленський намагався довести, що він ще не президент, а лише починає у всьому розбиратися. Тепер президент дав зрозуміти, що він став повноцінним президентом, що йому це дуже подобається, що відомі люди хочуть з ним про щось домовлятися, приходять і чекають його під дверима. Йому також подобається, що він втручається в усі сфери, які тільки можливі, добре розуміючи, що це не є його компетенцією.
Йому дуже подобається, що останнім правовим аргументом він може використати фразу «Я так вважаю» - і цього достатньо, щоб звільнити одного міністра, призначити іншого, відправити за грати винуватців вбивства Шеремета на 1,5 року без вироку або ж переписуватись з однією з обвинувачених і мати дружні стосунки з нею у смартфоні і не думати про те, що це – безпосередній вплив на судочинство. Тобто він вже почуває себе певним царем, хоча ще не вважає себе найкращим президентом усіх часів та народів. Однак він вже критично наблизив себе до цієї межі.
Фактично це була прес-конференція президента, який збирається на другий термін і це підкреслювала фішка про «Президента 2.0». Саме на іміджеві моменти він звертає дуже велику увагу. Те, що з ним відбувалося на прес-конференції достатньо прозоро. Про ті теми, де він виглядає виграшно, він розповідав дуже жваво, але з важких тем – Путіна, олігархів і відносин його та команди з ними, відносин з МВФ – він максимально сповзав.
Читайте такожПоводився як школяр: експерт роз'яснив жести Зеленського на пресконференціїПевним чином заяви Зеленського щодо Макрона та Меркель можуть вплинути лише на їх особисті відносини, але країні загалом вони мало чим загрожують. Такі випади у бік іноземних партнерів зроблені навмисно для того, щоб потенційний партнер Джозеф Байден відчув, що він на особливому місці в уявленні керівництва України. Тобто не для того, щоб принизити європейських лідерів, а щоб підкреслити, що Україна орієнтується і зважає виключно на США. Та такі розмови на прес-конференціях у сучасному політичному світі не мають жодного значення – значно важливіші кулуарні домовленості спочатку довірених перших осіб держави, а вже потім – безпосередні особисті домовленості керівників країн у вузькому колі. Політики це добре знають. Найкращий приклад цього – коли Порошенко на своїх прес-конференціях казав одне, а у відносинах з Путіним і Медведчуком мав дружні стосунки. У цьому сенсі президент Зеленський наслідує цю лицемірну політику.
До речі Порошенку, якому Зеленський начебто став вироком, насправді нічого не загрожує. Бо незважаючи на те, що між ними дійсно немає домовленостей, у Порошенка є неформальні гарантії від тих, хто брав участь у Мінському процесі. В іншому випадку він може бовкнути зайвого – звідки взявся Мінськ-2 та багато інших рішень. Тобто Зеленський не готовий до того, аби влада, яку він очолює, спромоглася пред’явити Порошенку реальні претензії. Він готовий діяти механізмом санкцій (що є імітацією), але механізмами правової держави у нього не виходить.
Кажучи про завершення епохи Медведчука, я ладен майже погодитися із Зеленським. З єдиним «але» - епоха Медведчука в Україні завершиться не через Зеленського, а через Путіна. Бо якщо він знайде інший варіант впиву на Україну та просування власних інтересів в Україні через ті самі домовленості з Байденом та Зеленським, йому не буде потрібен Медведчук. І тоді кум Путіна стане тією ж фігурою, якою він був до того, як його реанімував Порошенко і повернеться кудись до Криму. Та Медведчука і підготовку закону про деолігархізацію, Офіс президента намагатиметься пов’язати між собою. Хоча це не така проста справа, Бо в них немає ані закону, ані критеріїв, за якими визначають олігархів, тому що активи жодного великого українського бізнесу у повному обсязі відслідкувати неможливо. І якщо вони у законі збираються спиратися на списки Форбс – це буде смішно.
Олександр Кочетков, політичний аналітик, спеціально для Главреду