Візит української делегації у Вашингтон важливий не тільки зустріччю лідерів України і США Володимира Зеленського і Дональда Трампа, але й підписанням так званої Угоди про копалини. Втім, це поки що рамковий документ, далі Київ і Вашингтон вестимуть переговори і будуть напрацьовувати більш детальну угоду, в якій, будемо сподіватися, чітко пропишуть безпекові гарантії для України.
Політичний експерт, професор кафедри міжнародних відносин Київського університету імені Бориса Грінченка Максим Розумний в інтерв’ю Главреду розповів, що цінного дасть Україні Угода про корисні копалини зі Сполученими Штатами, чи зможе це зміцнити нашу безпеку, а також посприяти завершенню війни.
Як ви оцінюєте Угоду про копалини між Україною і США? Що корисного вона дасть Україні, а які її місця виглядають сумнівними?
Я би дуже обережно ставився до цього тексту, тим більше, поки що йдеться про рамкову угоду. А питання видобування цінних матеріалів і копалин складне одразу в кількох вимірах: гірничо-видобувальному, юридичному, бізнесовому. До того ж у Конституції України закріплено, що надра країни належать її народу. Словом, є багато питань, які можуть нівелювати, поставити під питання або суттєвим чином змінити домовленості, які можуть бути досягнуті в такому кавалерійському темпі.
Втім, уже зараз можна аналізувати цю угоду як фактор у міждержавних відносинах України та Росії, а також як фактор процесу мирного врегулювання, що обіцяв та ініціював Трамп. Але й тут питань більше, ніж відповідей.
Тож, якщо спробувати узагальнити та визначити, чим така угода допоможе Україні, то поки що виглядає, що нічим. Хіба що тим, що ми не відмовили Дональду Трампу. Адже відмовити Трампу було б для нас зараз ризиковано.
Гарантії безпеки побіжно і якось дуже розмито згадані в цій рамковій угоді, в 10 пункті. Як ви гадаєте, чи будуть вони детальніше прописані в наступній угоді? Які саме гарантії безпеки, найімовірніше, нададуть нам США?
Дуже сумніваюся, що написане зараз і те, що буде написано в детальній угоді, матиме велике значення для нас, і нам варто на це покладатися. Справа в тому, що в нас уже є підписана угода про безпекові зобов’язання між Україною і США, є аналогічні угоди про безпекове співробітництво і нібито якісь гарантії безпеки від понад десятка інших країн. Я був здивований, що жодного разу в ході обговорення Угоди про копалини ніхто не згадав, що буквально півроку тому підписувалася інша угода зі Штатами, в якій є певні положення і яка розрахована на 10 років. Таке враження, що її ніхто не збирається виконувати. Можливо, це поверхове враження, але доля такого документа, як Будапештський меморандум, спонукає до розважливості і здорового скептицизму.
Тож ця угода точно не дасть нам жодних гарантій.
Все зводиться до того, що ми погодилися і не пішли проти волі можливого гаранта. А те, що він, скоріше за все, не буде гарантом, – це інша історія, і нам із неї виплутуватися треба буде якимсь іншим чином, шукаючи інші інструменти. А наші основні інструменти – на полі бою: це наша здатність тримати фронт.
Тим більше, як ми бачимо з останніх коментарів, Росія не збирається зупинятися. Лавров відверто заявив, що Росія не планує припиняти бойові дії. А Дональд Трамп з його ідеєю спочатку про завершення війни за 24 години, а потім за кілька місяців, схоже, не вплинув на російську сторону настільки суттєво, як він вплинув на українську.
Україна показала, що вона готова йти на поступки. Навіть на поступки, які, чесно кажучи, якось слабко пов’язані з припиненням війни.
Це взагалі окрема тема: як наші надра і зобов’язання віддати прибутки чи саму продукцію від видобутку корисних копалин пов’язані з припиненням війни, домовленостями між Трампом і Путіним. Цей зв’язок далеко не очевидний. Зв’язок між цими поступками у сфері видобутку природних копалин і гарантіями безпеки так само неочевидний і доволі сумнівний.
А навіщо тоді нам ця угода, якщо Україна за це не отримає жодних гарантій безпеки, як ви говорите?
Це важливе питання, на яке, я так розумію, наше керівництво не отримало зрозумілої відповіді. Скоріше за все, ця відповідь лежить у площині спілкування Трампа з американськими виборцями. Коли ми аналізуємо і намагаємося зрозуміти, що відбувається, як пов’язано одне з іншим, зокрема, переговори з росіянами, видобуток надр, міфічний борг України в розмірі 350 мільярдів доларів і «диктатура» Зеленського, як це все зліпити докупи, звідки воно все взялося, і де тут вихід, ми повинні розуміти: Дональд Трамп таким чином спілкується зі своїм виборцем, який віддав йому голоси і якого Трамп вважає за необхідне переконувати у своїй ефективності.
Трамп і його команда так довго критикували США та адміністрацію Джозефа Байдена за те, що вони витрачали гроші американських платників податків, за те, що дозволили цій війні початися, за те, що надмірно підтримували Україну, тощо. Це був один із ключових пунктів, який, на думку Трампа, забезпечив йому перемогу на виборах. І зараз він має все це якось виправдовувати, в тому числі й обіцянку припинити війну.
Закінчити війну, тобто примусити Путіна, який почав цю війну, хоча б її зупинити, у Трампа не виходить. Тому йому треба хоч щось виправдати в своїй політиці. І от у нього з’явилася геніальна ідея показати, що він повертає американцям витрачені кошти. Для цього не потрібно тиснути на Путіна (чого він, очевидно, не здатний робити в даній ситуації) – достатньо натиснути на Зеленського, до якого Трамп має особисту антипатію. Ось так з’явилися ідеї про величезні борги, диктатуру, необхідність виборів і, серед іншого, ідея про корисні копалини.
Абсолютно зрозуміло, що така угода ставить Україну і Зеленського у невигідне, ба більше, принизливе становище. Багато хто навіть на Заході дивується, як можна пропонувати настільки колоніальні умови. Та якщо виходити з логіки Трампа, що йому треба принизити Україну й Зеленського і якоюсь мірою виправдати сподівання американського виборця на те, що можна повернути кошти, то в цю логіку така угода і тиск цілком вписуються.
Отже, якщо навіть Трампу не вдасться зупинити війну, він скаже: «Зате я припинив фінансувати Україну й добився того, що вона буде повертати нам наші кошти, які ми на неї витратили, у вигляді цінних металів і прав на видобуток».
Але з огляду на те, що Росія не збирається припиняти вогонь, можливо, на тлі подібних заяв і такої позиції Росії Київ буде виглядати більш конструктивним і готовим до діалогу, і це спонукатиме Трампа й американську адміністрацію все-таки допомагати Україні і підтримувати її в цій війні? Чи може ця угода і наша згода мати саме символічне значення в такому контексті?
Так, абсолютно згоден. Це цілком можливий варіант.
Загалом, цілком можливо, що Дональд Трамп продовжуватиме «танці з бубном» навколо війни, це справить сильне враження на Україну, і вона піде на всі можливі для себе поступки. Але – Росія при цьому не піде на жодні поступки, бо це «не по понятиям». Росія не може просто взяти і з якогось дива припинити бути імперією. Путін точно буде намагатися принизити Трампа так само, як Трамп намагається принизити Зеленського. Такий сценарій прочитувався від самого початку.
Очікувана реакція Трампа – це обурення діями Росії і повноцінний тиск на неї. Та навряд чи це реалістичний сценарій: уже не той темперамент у 47-го президента США, і не в ту позицію він себе поставив своїми останніми заявами і своєю поведінкою на зовнішньополітичній арені, включно з погрозами членам НАТО. Тобто навряд чи Трамп піде війною, зокрема економічною, проти Путіна. Скоріше за все, Трамп спробує зам’яти ситуацію і забути все, ніби нічого й не було. Ми вже не згадуємо ні про Панамський канал, ні про 51-й штат США – Канаду, ні про Гренландію. Так само за пару тижнів, якщо проваляться переговори з Путіним, перестануть згадувати і про «мирний план Трампа».
Ймовірно, при цьому американська підтримка України збережеться. І в цьому сенсі те, що ми не відмовили Трампу і погодилися грати в цю гру, підписавши рамкову угоду и виявивши готовність вести переговори щодо деталей, може зіграти нам на користь не стільки в очах самого Трампа, який є достатньо імпульсивною людиною, але в очах американського істеблішменту, який відчуватиме себе зобов’язаним Україні, яка, м’яко кажучи, зайняла конструктивну позицію, а тому заслуговує на підтримку в умовах продовження війни і продовження конфронтації США з Росією. Можливо, не настільки яскраво виражену підтримку, але Україна зберігає статус союзника США. В цьому сенсі це справді може бути для нас корисною справою.
Тим більше, до практичної реалізації Угоди про копалини ще дуже далеко, тобто до того, щоб американські компанії зайшли в Україну, почали видобувати корисні копалини, щоб тут був налагоджений ланцюжок поставок, були знайдені споживачі, проведена геологічна розвідка і все інше. Тому ті коментатори, які закликають на все погоджуватися, бо невідомо коли угода почне реалізовуватися, і чи почне взагалі, вони мають рацію.
Сьогодні робити з Угоди про копалини найбільшу проблему України, очевидно, не слід.
Чи може підписання цієї угоди стати для США стимулом допомогти Україні звільнити окуповані Росією території, аби отримати доступ до корисних копалин там? У цьому документі є фрази, які б вказували на це?
Таких зобов’язань американська сторона на себе брати не може. Адже передусім це прямо суперечить тому плану, який був озвучений членами команди Трапма, зокрема найбільш адекватним і конструктивно налаштованим – Марком Рубіо: там ідеться про заморожування конфлікту, тобто припинення бойових дій по нині існуючій лінії фронту.
Досвід заморожених конфліктів свідчить про те, що ця лінія, якщо вона зафіксована в умовах приблизного паритету сторін у силовому протистоянні, може зберігатися десятки років.
Звісно, не варто розраховувати на те, що якийсь документ, якісь теоретично можливі операції з видобутку копалин спонукатимуть Штати до настільки рішучих дій просто заради того, щоб дати парі-трійці американських компаній доступ до копалин на територій Донецької і Луганської областей.
Розраховувати треба на демонтаж режиму Путіна в Росії і збереження спроможності України власними силами відвоювати свої території.
А що тоді принципово може змінитися у переговорному процесі та у підходах Трампа до вирішення проблеми війни в Україні після підписання цієї угоди? У Росії з’являться бодай якісь підстави переживати, що Трамп не зовсім на її боці?
Підозрюю, що за всією цією історією з українськими надрами стоїть якась складна лобістська комбінація. Для мене було дуже несподівано і дивно, що ці надра з’явилися в Плані перемоги Володимира Зеленського, а далі ця дивовижа продовжилася в політиці й риториці Трампа.
Можливо, для росіян ця історія така ж незрозуміла, а, можливо, вони й розуміють, про чиї інтереси тут йдеться. Кількість зацікавлених сторін насправді набагато більша. Коли ми говоримо про видобуток цінних матеріалів і взагалі освоєння окупованих територій, маємо згадати, що зараз на окупованих територіях дуже активно розгортають свою господарську діяльність китайські компанії. В логіці американо-китайського протистояння, можливо, цей кейс більш доречно розглядати, ніж у контексті українсько-російських чи американо-російських відносин. Тобто це дуже заплутана справа.
Тож немає підстав для великих сподівань на американську участь у війні лише тому, що тут є якісь корисні копалини.
Тобто ви думаєте, що поява цієї угоди жодним чином не вплине на перспективи закінчення війни в Україні?
Вона може вплинути лише певною мірою на позицію та мотивацію американської переговорної групи та, власне, Трампа, але це дуже сумнівно. Так само згода України піти на певні поступки може бути оцінена (а може і не бути оцінена) американцями. В будь-якому разі вся ця історія допоможе Україні зберегти прихильність американського виборця та американської суспільної думки, яка в підсумку виступить за продовження підтримки України. І для нас насправді стратегічно це найбільш важливий момент.
Максим Розумний – український політолог, філософ, журналіст, поет. Доктор політичних наук. З 2024 року – професор кафедри міжнародних відносин Київського столичного університету імені Бориса Грінченка. Народився 27 червня 1969 року в місті Київ. Закінчив Київський державний університет імені Тараса Шевченка, факультет журналістики (1992). Завідувач відділу стратегічних комунікацій Національного інституту стратегічних досліджень (2005-2008); радник віце-прем'єр-міністра України (2008); завідувач відділу гуманітарної політики та безпеки Національного інституту проблем міжнародної безпеки (з 2009), пише Вікіпедія.