У Польщі зростає кількість нападів поляків на українців. Причому поляки цькують не тільки українських чоловіків, але і жінок, і дітей. На численних відео, які фіксують факти таких нападів, із вуст наших «гостинних» сусідів лунають приблизно одні й ті самі слова: «Spierdalaj na Ukrainę» («Вали до України»), «Na front! Putin na was czeka» («На фронт! Путін вас чекає») тощо. Rzeczpospolita писала, що за перше півріччя було зареєстровано 180 звернень про злочини на ґрунті ненависті до громадян України, а це на 30% більше, ніж у першому півріччі 2025-го. І ми розуміємо, що таких випадків набагато більше, просто не всі звертаються до поліції.
Ймовірно, нападів поляків на українців було би набагато менше, якби риторика та дії керівництва Польщі були б більш дружніми по відношенню до України. Але ж ні, польський президент Навроцький позбавив Володимира Зеленського найвищої державної нагороди Польщі – Ордена Білого орла – через указ президента України про присвоєння одному з підрозділів ЗСУ імені «Героїв УПА». Тут варто зазначити, що Київ ніколи не намагався і не намагається втручатися у внутрішні справи поляків і диктувати їм, чиїми іменами називати вулиці польських міст чи підрозділи у польському війську.
Крім того, міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш заявляв, що «Україна не вступить до ЄС із Бандерою на прапорі». Що вже говорити про представників польської партії «Конфедерація», відомої своєю антиукраїнською позицію: наприклад, Кшиштоф Босак у медіа демонстративно виставляв «рахунок за допомогу», яку Польща надала Україні з початку повномасштабної війни, а Гжегож Браун неодноразово закликав «зупинити українізацію Польщі».
Директор Центру досліджень громадянського суспільства Віталій Кулик в інтерв’ю Главреду розповів, чому так стрімко зростає кількість нападів поляків на українців, наскільки ймовірний масовий відтік громадян України звідти, і як це вдарить по польській економіці, яких форм далі набудуть антиукраїнські погроми в Польщі, чому українцям конче потрібно створювати політичні партії і йти в польську політику, яку помилку 1939 року повторюють поляки і якою буде ціна цієї помилки, а також що робити Україні, коли Росія почне атаку на Польщу та країни Балтії.
Чому, на вашу думку, зростає кількість нападів поляків на українців? Це антиукраїнська риторика окремих польських політиків роздмухує агресію? Чи, навпаки, польські політики підлаштовуються під антиукраїнські настрої в польському суспільстві та заробляють на них політичні дивіденди?
Антиукраїнський трек у польському політикумі – це внутрішня польська тема. Польські політики перебільшують значення українсько-польських відносин в нашій політиці, і саме тому їм ввижається наявність в Україні антипольських сил.
Насправді ж українсько-польські відносини не входять навіть до топ-10 головних тем у нашому суспільстві. Натомість у Польщі відносини з Україною стабільно входять до топ-3 головних тем. Саме тому польське суспільство перегріте набагато серйозніше, ніж наше.
Ця диспропорція суттєво викривляє всю оптику. І все те, що ми розглядаємо як непорозуміння, у Польщі є частиною її внутрішньо і зовнішньополітичного позиціонування.
Спочатку антиукраїнську карту активно розігрували польські крайні праві сили у боротьбі з лібералами. Згодом ця тема стала частиною політичного мейнстриму для всіх без виключення політичних сил, за винятком маргіналізованих лібералів. І якщо раніше це були просто слова, то зараз – уже дії. Фактично в Польщі почалися антиукраїнські погроми.
Для Польщі взагалі притаманні погромні настрої: можна згадати і єврейські погроми 40-х років, і антиукраїнські, і антиромські погроми. Час від часу, коли польське суспільство надмірно перегріте, ця напруга виходить на вулиці у вигляді погромів.
Досить складно сказати, як можна подолати цю кризу. Адже польське суспільство вкрай перегріте, всі без винятку політичні партії використовують антиукраїнську риторику з різним градусом гостроти. Не використовувати антиукраїнську риторику в Польщі – це втрачати голоси, особливо консервативної частини поляків. Тому навіть ті політики, які донедавна займали проукраїнську позицію або закликали до стриманості й раціональності, сьогодні значною мірою втягнуті в цей мейнстрим і змушені транслювати ті самі антиукраїнські наративи.
Подолати цю проблему буде дуже складно. Для цього потрібна робота широкого інтелектуального кола і серйозні кроки на рівні найвищого політичного керівництва. Це мало б нагадувати формат українсько-польського примирення часів Кучми і Квасневського, коли прозвучала відома формула: «Просимо вибачення і пробачаємо». Тоді відбувалася симетрична ексгумація тіл жертв Волинської трагедії та етнічних чисток, які поляки влаштовували проти українців на території Польщі. Не менш важливою була робота істориків, які деміфологізували історію, позбавляючи її національних та патріотичних інтерпретацій і залишаючи сухі факти. Тоді було зроблено багато.
Як співробітник РНБО я тоді сам брав участь у підготовці матеріалів до українсько-польських переговорів та зустрічей Кучми і Квасневського. Добре пам’ятаю, наскільки складно все це було. Адже і тоді існував спротив як в Україні, так і в Польщі. Але тоді нам усе-таки вдалося досягти певного результату.
Перед тим у Польщі у 80-х роках велику роботу зробило інтелектуальне середовище, яке гуртувалося навколо журналу «Культура». Це були сподвижники Леха Валенси, які виступали за перегортання сторінки у відносинах України і Польщі. І Польща стала однією з перших держав, які визнали незалежність України. На межі 80-90-х років там виходила велика кількість літератури, яка працювала на підтримку української незалежності. Пам’ятаю численні книжки та публікації, видані в Польщі, в яких поляки переглядали старі історичні наративи, відмовлялися від імперських претензій Другої Речі Посполитої та визнавали незалежну державу на території України в нинішніх кордонах та проговорювали історичні травми, з якими потрібно було погодитись і вийти на нову якість відносин.
Сьогодні такі підходи в Польщі не в моді. Навпаки, вони максимально дискредитовані.
Наголошую, що для Польщі всі ці теми надзвичайно актуальні, а для України не актуальні взагалі, адже в нас немає внутрішньої дискусії щодо поляків. Ми просто рефлексуємо на випадки побиття українців у Польщі. Але системної роботи в цьому напрямку немає. Ми відповідаємо дзеркально і критикуємо Польщу. Іншими словами, ми наїжджаємо на поляків тоді, коли вони наїжджають на нас.
Дуже важливо розуміти внутрішню польську специфіку. У Польщі 90% публікацій у пресі виходить на тему українсько-польських відносин на перших шпальтах. Натомість в Україні ця тематика займає небагато місця в інформаційній стрічці.
Саме тому нам потрібно діяти системніше. Необхідно шукати в польському суспільстві раціональні голоси. До речі, там є діячі, які говорять, що взаємне поборювання України і Польщі призводить до посилення Росії та розколу в Східній Європі. Це стосується і можливого військового блоку, який виникне на тому, що залишиться від НАТО, або субблоку в рамках Альянсу, і здатності європейців захищатися від гібридних російських атак, адже лише Україна зможе від них захистити. Але голоси цих діячів не надто чути.
Крім того, поляки покладають великі сподівання на США і на те, що з Трампом вони зіграють спільну гру, а контрольована ескалація антиукраїнської риторики допоможе Навроцькому здобути додаткові голоси і перемогти на виборах.
Але проблема полягає в тому, що використання антиукраїнських наративів переходить від контрольованої ескалації до неконтрольованих вуличних погромів.
Наскільки ймовірний масовий відтік українців із Польщі?
Я не очікую масового виїзду українців із Польщі через ці погроми. Проте це підштовхуватиме їх до самоорганізації.
Водночас це буде підштовхувати до радикалізації частини українців, які стикаються з таким ставленням поляків до себе та своїх сімей у Польщі.
З часом це може породити стійке несприйняття Польщі як стратегічного партнера. І якщо в майбутньому сама Польща зіткнеться з реальною російською загрозою, в українському суспільстві вже може не бути такого одностайного консенсусу щодо необхідності надання допомоги полякам. Навіщо нам допомагати полякам, які били нас у Вроцлаві, принижували, ображали і не сприймають нас? Адже це погроми етнічного ґатунку, і їх можна співвіднести з расовими заворушеннями в Європі, бо вони мають один корінь.
Ще один напрямок роботи – це Європейська комісія. Безумовно, там сьогодні вистачає власних проблем. Якщо подивитися пресу за останній час, то 90% стрічки будуть присвячені нападу ісламіста на гей-парад у Берліні, в не побиттю українців у Польщі.
Однак слід попрацювати з Європейською комісією так, щоб вона почала тиснути на Польщу, щоб справи доводилися до кінця, і відбувалося показове покарання винних, щоб градус антиукраїнської риторики, яка трансформується в погроми, перетворився на недопущення силових сценаріїв на вулиці, хоча це дуже складно. До речі, у випадку з Угорщиною це вдавалося, і там не було антиукраїнських погромів. Але був міждержавний конфлікт між Орбаном, його політичною силою та Україною, в також в угорському суспільстві був запит на антиукраїнські наративи. Однак погромів не було в Угорщині. На відміну від Польщі.
На Угорщину Європі вдавалося тиснути. Якщо Європі так само вдасться діяти і щодо Польщі, це буде підштовхувати Варшаву до спроб тримати ситуацію під контролем. Втім, я песиміст у цьому питанні.
Стратегічний вихід із цього замкненого кола – це прихід до влади в Польщі інших політичних сил на новому електоральному циклі. Або – пряма загроза з боку Росії, зокрема атака на Польщу, коли стане очевидно, що єдиним захистом поляків є Україна. Лише за таких умов можлива зміни парадигми.
Напевно, неприємне питання, але заради справедливості його варто обговорити. Чи бачите ви в поведінці українців у Польщі або офіційного Києва щось, що могло б провокувати таку ненависть?
Українців у Польщі стало багато. Вони претендують на частину робочих місць. Українці швидко політично асимілюються – наголошую, не національно, а політично. Тобто українці, маючи карту поляка, претендують на польське громадянство. Цілком імовірно, що з часом українці знову будуть представлені в польському парламенті, як це вже було в 90-х роках, коли українці були представлені в Сеймі.
Зараз українці потіснили на ринку праці поляків, і поляки це відчувають.
Говорити, що цим ми провокуємо агресію, можна лише дуже умовно. Поляки починають платити більше: у них підвищилися тарифи, вони сплачують більше податків, і це вони пов’язують з війною в україні та українцями. Поляки вважають, що вони утримують українців.
Крім того, значна частина українців, які зараз перебувають у Польщі, тікали не від війни і приїхали не з прифронтових регіонів, а це люди, які тікали від війни і бідності з тилу, від «бусифікації» та мобілізації. Це теж провокує поляків говорити українцям: «Йдіть воюйте, а не сидіть у нас на шиї!».
Проте якби не було внутрішнього політичного треку роздмухування антиукраїнських настроїв всередині польського політикуму, все це не було б аж такою великою провокацією.
Звісно, не варто забувати і про те, що серед українців, які виїхали до Польщі, є «бичари», які поводяться неадекватно. Так вони поводилися в Україні, так вони поводяться і в Польщі – через це і «вигрібають» що тут, що в Польщі.
Наскільки в цих інцидентах «винні» Бандера, УПА та весь історичний контекст? Ми часто чуємо заяви польських політиків про те, що «з Бандерою на прапорі Україна не вступить до Євросоюзу». Поляки згадують Бандеру настільки часто, що складається враження, що саме він є коренем усіх наших проблем із поляками.
Польське суспільство перегріте історичними наративами. Навроцький, будучи президентом, продовжує лишатися ще й директором Інституту національної пам’яті – нехай не формально, але реально. Він зберігає наративну політику в риториці, виступах тощо.
Знов-таки, для середньостатистичного українця питання історичної пам’яті в частині україно-польських відносин не є пріоритетом. Так, у нас відбувається націоналізація держави та історичної спадщини. У нас не завершене формування політичної нації, і ми маємо подолати певний період із перекосами, які пов’язані з націоналізацією та побудовою власного історичного наративу, який, зокрема, включає в себе боротьбу УПА за незалежність. Це не абсолютизується в українському суспільстві.
Водночас для поляків Бандера дорівнює Волинській трагедії. Для поляків Бандера уособлює все погане, що українці зробили для Польщі. Та, чесно кажучи, якби не було Бандери, був би Хмельницький, який для польської держави, польської історіографії і польського національного історичного наративу є набагато більшим злом, аніж Бандера.
Наскільки безпечно українцям лишатися і перебувати в Польщі? І як далі, на вашу думку, буде трансформуватися ця ситуація з нападами поляків на громадян України? Яких масштабів і форм ці ненависть і цькування можуть набути? Якщо вже зараз б’ють українських жінок і цькують дітей, про чоловіків взагалі мовчу, то що буде далі?
Я не виключаю продовження погромів у Польщі. Я не хочу закликати українців повертатися або їхати з Польщі. Допоки в Польщі оперативно розшукують і карають винних у нападах на українців, там зберігається правова держава. І нею варто користуватися.
Другий важливий напрямок – самоорганізація українців у Польщі. У самоорганізації українці себе дуже добре проявляють. Тож потрібно самоорганізовуватися і пролобіювати своє місце в польському політикумі. Українці мають створювати політичні партії і йти в польську політику, якщо планують отримати польське громадянство, не планують повертатися да України і пов’язують своє подальше життя з Польщею. Це буде опануванням мереж самопідтримки «свій до свого по своє» та формуванням мереж самозахисту (правового, силового, вуличного тощо).
Так, звичайно, це не сподобається Польщі. Але хто там захистить українців, крім самих себе.
Ви зазначали, що не очікуєте масового відтоку українців із Польщі. Але якщо говорити саме про економіку, чи готова польська економіка до сценарію, за якого значна частина українців вирішить залишити Польщу? Адже українці – це якісна робоча сила, і, наскільки я розумію, польським роботодавцям вигідно, щоб працьовиті українці залишалися. Наскільки серйозними були б наслідки такого відтоку українців із Польщі?
Це було б невигідно для Польщі. Якщо говорити стратегічно, то українці – набагато цінніший трудовий резерв, ніж мігранти з інших країн світу. Українці швидко адаптуються, асимілюються, вивчають польську мову тощо. Втрата української робочої сили стала б серйозним ударом для польської економіки. І очевидно, що це не відповідає інтересам самої Польщі.
У Польщі вже є проблема, пов’язана зі старінням нації та дефіцитом трудового резерву. Покривати дефіцит робочої сили можна лише за рахунок або створення нових робочих місць для поляків, що складно в умовах ЄС взагалі, або шукати мігрантів і завозити їх. А для Польщі, як для моноетнічної та монорелігійної держави, це є значною проблемою.
Саме тому українці з усіх боків вигідні для польської економіки і польського ринку праці. Але ця вигода не конвертується в політичну риторику.
Попри те, що на рівні держави у Польщі транслюється антиукраїнська риторика про Бандеру та історичні суперечності, там створюють програми навчання і перекваліфікації, й загалом підґрунтя для того, щоб залишити українську робочу силу. Тобто, з одного боку, поляки влаштовують антиукраїнські погроми, а з іншого – тишком-нишком Польща намагається адаптувати і залишити українців у себе.
Які наслідки можуть мати ці напади поляків на українців для відносин між Києвом і Варшавою? Чи здатні вони серйозно вплинути на стратегічне партнерство між нашими країнами?
Безумовно, вони впливають. Будь-який історичний конфлікт, будь-яка ескалація навколо історичних нагород тощо неминуче впливають на двосторонні відносини. Погроми – тим більше.
Але водночас існує стратегічне розуміння того, що Україна й Польща мають спільного ворога. Є усвідомлення, що наші країни приречені на дифузію військово-промислового комплексу та безпекових інституцій, а рано чи пізно ми будемо формувати спільну архітектуру безпеки в Східній Європі. Це розуміння є навіть у тих людей, які транслюють антиукраїнські гасла. Щойно вимикаються камери і гаснуть софіти, вони починають обговорювати спільне виробництво зброї, оборонні закупівлі, масштабування проектів, про те, що польська економіка має включатися в логістику для безпеки України. Адже все це означає і безпеку Польщі.
Як Росія може скористатися нинішнім конфліктом між Польщею та Україною? І чому російська загроза не змушує польське суспільство зберігати холодний розум? Чи поляки не вірять у те, що Росія може спробувати пробити Сувальський коридор?
Поляки справді не вірять у такий сценарій і сподіваються на НАТО. Переважна частина поляків відкидає саму можливість прямої російської атаки на Польщу. Якщо поляки ще допускають ймовірність гібридної операції проти країн Балтії, то в таку операцію РФ проти Польщі вони просто не вірять, вважають, що американці та НАТО їх захистять, що 5 ст. Статуту НАТО спрацює на Польщу. Вони переконані, що загроза для Польщі з боку Росії перебільшена українцями – мовляв, Україна поза Альянсу, а Польща в його складі, і це їх захистить. І це усталений погляд у польській політиці.
Україна ж дивується, як поляки не бачать загрози. Тим більше, Росія вже тестувала поляків і їхню ППО.
Поляки справді не бачать загрози, вважають себе захищеними і переконані, що Росія не піде на конфлікт із НАТО. А тому вони недооцінюють можливість гібридних атак з боку росіян.
Водночас росіяни продовжують розхитувати ситуацію і користуються нею. Вони підтримують українофобські ініціативи в Польщі, розганяють їх, створюють цілі мережі акаунтів у Telegram та Х, які розпалюють українофобію в Польщі. Також вони працюють із TikTok на створення українофобського продукту для поляків, і для цього створені цілі ботоферми. Також Росія підтримує окремих політиків, які працюють у цьому сегменті. І Росія намагається отримати максимум від усього цього.
Уточніть, чи вважаєте ви ймовірними якісь провокації проти Польщі або навіть спробу Росії пробити Сувальський коридор?
Я більш ніж переконаний, що Росія здійснить атаку на країни Балтії і Польщу. Переконаний, що це буде операція гібридного типу, який унеможливіть застосування 5 ст., тобто НАТО не буде відповідати превентивними ударами. Це засвідчить слабкість НАТО і ЄС.
Польща буде мати потужний дефіцит безпеки. І коли це станеться, Україна має першою простягнути руку допомоги Польщі. Попри всі нинішні погроми, попри всі історичні конфлікти й політичні суперечки, ми маємо оперативно підтримати поляків. Це буде правильно і зі стратегічної, і з політичної, і з геополітичної точок зору.
Якщо уявити, що Росія все ж розпочала операцію проти Польщі, що робитимуть ті польські політики, які сьогодні стравлюють українців і поляків та заявляють, що «з Бандерою на прапорі Україну не візьмуть до ЄС»? Першими тікатимуть до Німеччини?
У них же є план відходу за Віслу та очікувати там на прибуття американських і німецьких військ, які мають їх врятувати.
Польща робить ту саму помилку, що у 1939 році: замість пошуку союзників і партнерів вона шукає протиріччя і конфлікти.
Якою може бути ціна такої помилки для Польщі?
Ціна буде дуже високою. Можлива континентальна війна. Неготовність Польщі до протистояння буде коштувати Польщі життів, безпеки і добробуту.
Якщо раніше Польщу часто називали головним адвокатом України в Європі, то сьогодні Україна вже самостійно веде прямий діалог із Вашингтоном і Брюсселем, а до її голосу дедалі більше прислухаються. Чи могло це змінити ставлення частини польських еліт до України? Чи немає тут геополітичних ревнощів із боку Варшави?
Польща, безумовно, хотіла б і надалі залишатися головним провайдером України завжди і в усьому. Вона би хотіла, щоб Україна перебувала в фарватері польської політики, а Варшава була би лідером. Але ситуація виглядає інакше.
Водночас потрібно пам’ятати, що Польща має одну з найдинамічніших економік Європи. За темпами розвитку та рівнем добробуту вона демонструє дуже високі показники і обійшла Німеччину.
Якщо говорити про Східну Європу як про окремий економічний і безпековий кластер, то Польща справді має сильний аргумент, із яким Україна повинна рахуватися.
Після війни ні українська відбудова, ні формування нової архітектури безпеки та економічної співпраці у Східній Європі не будуть можливими без участі Польщі. У Варшаві це добре розуміють і, безумовно, прагнутимуть отримати від цього власні політичні та економічні дивіденди. І Україна також повинна це чітко усвідомлювати.
Віталій Кулик (22 вересня 1976, Київ) – український політичний експерт, колишній головний консультант Національного Інституту проблем міжнародної безпеки при РНБО. З 1998 року і досі – директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства.