Про що ви дізнаєтесь:
Питання автентичності головного літопису Русі вже не перше десятиліття викликає запеклі суперечки — не лише в академічному середовищі, а й серед українського суспільства. В умовах сучасної інформаційної війни, коли Росія намагається привласнити кожну сторінку нашого минулого, «Повість врем’яних літ» дедалі частіше оголошують імперською підробкою.
Втім, реальність значно складніша. Чи маємо ми справу з майстерною містифікацією, чи з унікальною пам’яткою київської культури, яку намагалися вкрасти разом із самою державою? Главред розповість, де в літописі закінчується факт і починається література.
Акім Галімов зазначає, що скепсис щодо ПВЛ сьогодні популярний: її називають «московським текстом» або «зашкваром». Проте історики застерігають від емоційних рішень. Відмова від цього джерела означала б добровільно віддати ворогу величезний пласт історії Київської Русі — без боротьби й аналізу.
Ідея створити зведену історію руських земель виникла на початку XII століття саме в Києві. Це був політичний і культурний проєкт епохи Володимира Мономаха, спрямований на об’єднання князівств і легітимацію династії.
Історію тоді писали не академії, а монастирі. Літописці працювали з договорами, княжими записами, усними переказами та християнською традицією — так, як це робили по всій середньовічній Європі.
Як і будь-який середньовічний хроніст, автор ПВЛ стикався з браком джерел. Там, де факти обривалися, з’являлася літературна реконструкція. Так виникли сюжети про покликання варягів, помсту княгині Ольги чи вбивство Аскольда й Діра.
Це не робить літопис «фейком». ПВЛ — водночас історичне джерело і видатна пам’ятка середньовічної літератури.
Головний аргумент критиків — відсутність автографа XII століття. Але для європейської історії це звична ситуація: більшість хронік дійшли до нас у вигляді списків — рукописних копій.
Науці відомо щонайменше п’ять основних списків ПВЛ, серед яких ключові:
Аналіз паперу, чорнил і водяних знаків доводить: це не фальсифікати XVIII століття. У Радзивілівському літописі навіть збережені маргіналії староукраїнською мовою, які чітко відрізняють київський Володимир від «Володимира Московського».
Відео про те, «Повість врем'яних літ» – історичний документ чи фейк, який вигадали росіяни, можна переглянути тут:
Майже всі списки ПВЛ нині зберігаються в російських архівах — але не тому, що вони там виникли. Їх системно вивозили.
Петро I наказав зробити копію Радзивілівського літопису після знайомства з ним у Кенігсберзі, а згодом його донька Єлизавета вивезла оригінал як військовий трофей. У XVIII–XIX століттях російська знать і науковці централізовано збирали монастирські архіви з усієї колишньої Русі, зосереджуючи їх у Петербурзі.
Саме тоді виникла ключова підміна: київський літопис почали трактувати як частину винятково «російської» історії. Термін «Русь» у наукових і популярних працях поступово замінювали на «Росія», стираючи київський контекст.
Традиційно автором ПВЛ вважали Нестора Літописця. Однак сучасні дослідження вказують, що ключову роль у створенні або редагуванні тексту відіграв ігумен Сильвестр із Видубицького монастиря. Його ім’я та «автограф» зафіксовані одразу в кількох списках.
Культ Нестора був зручний радянській історіографії: він підтримував ідею «єдиної давньоруської мови» та спільного походження. Сильвестр же був безпосередньо пов’язаний із київською княжою елітою та Видубичами — і це руйнувало імперську схему.
«Повість врем’яних літ» — автентичний київський текст про Київську землю. Росія його не вигадала, але привласнила: фізично вивезла, зосередила у своїх архівах і намагалася переосмислити на власну користь.
Критичне, українське прочитання ПВЛ — це не заперечення історії, а спосіб повернути собі власну спадщину.
Вас може зацікавити:
Акім Альфадович Галімов— український журналіст, сценарист, автор і продюсер історичних проектів 1+1 Media. У проекті "Реальна історія" Акім Галімов створює невеликі відео на важливі історичні теми.