Анна Різатдінова - не просто визначна українська гімнастка і бронзова призерка Олімпійських ігор, а й людина з надзвичайною силою волі. Завершивши спортивну кар'єру, вона не відійшла від улюбленої справи, а заснувала власну Академію художньої гімнастики, передаючи свій досвід новому поколінню.
В інтерв'ю Главреду Анна розповіла, як долає хейт, як тренує майбутніх зірок гімнастики, про щирі розмови з мамою та принципи, якими керується у вихованні сина.
Розкажіть, будь ласка, який період у вашому житті був найважчим і як вам вдалося його подолати?
Найважчих періодів було декілька. Моє життя, я б сказала, поділене на два розділи, на два окремі життя. Перше — це спортивне життя, спортивна кар'єра. І найважчим було щодня перемагати себе. Що я маю на увазі? Це неймовірно складно, і не всі люди мене зрозуміють — напевно, тільки спортсмени, які щодня долають себе. Наприклад, треба йти на тренування — а в художній гімнастиці їх два на день, з дев’ятої ранку до восьмої вечора.
Тобто цілий день ти перебуваєш у залі — шість днів на тиждень, а інколи й у неділю.Ти взагалі не бачиш нормального життя, не знаєш, що відбувається у світі. Змінюються президенти, щось стається — а ти цього не помічаєш. У тебе одна мета — медаль і стати найкращою.
Коли ти живеш у такому стані, дуже важко завжди залишатися сильною. Оце і є — перемагати себе. І це найскладніше. Бо дуже часто хочеться здатися, все кинути. Але знову й знову ти нагадуєш собі про свою мету, про те, заради чого все це. Ким ти хочеш стати. Я розуміла: щоб досягти чогось, мені потрібна олімпійська медаль. Я повинна бути першим номером у країні. Я знала — інакше просто не зможу.
Як ви сприймаєте критику і що найболючіше чули в свою сторону? Чи допоміг вам спортивний досвід легше ставитися до хейту?
Критика, я б сказала, йшла поруч зі мною ще з дитинства. Спочатку найбільш образливе було: «У тебе мама — тренер, тому ти займаєш перші місця». Потім почали казати, що в мене фігура не така. Хейт був завжди і всюди — навіть після завершення кар’єри він нікуди не зник.
Були моменти, коли я дійсно читала все це у відкритому доступі — і це боляче. Бо як люди можуть писати про мене таке? Я ж хороша, я ж зовсім не така, як вони описують.
Але згодом, коли подорослішала, коли багато чого пропрацювала з психологом, почала розуміти: не можна реагувати на подібні коментарі. Але, погодьтесь, це дуже важко — коли читаєш щось, що зовсім тебе не стосується, і водночас нічого не можеш із цим зробити. Відповідати на таке — ще гірше. Тому краще просто пройти повз. А щоб дійсно не реагувати — треба бути дуже внутрішньо стійкою, «пропрацьованою» людиною. Бо, повірте, іноді люди можуть так образити, що в тебе опускаються руки.
Та знову ж таки, я зрозуміла: мені добре. І мій психолог колись навів таку алегорію: є витвір мистецтва — картина чи скульптура — але завжди знайдеться хтось, хто захоче написати на ній: «Тут був Вова», або «Тут був Вася». І це правда. І от таких людей, які хочуть, грубо кажучи, щось написати на моїй сторінці, — їх дуже багато.
Кого вважаєте своїм кумиром? Які поради і настанови дали б юним спортсменкам?
Зараз у мене вже немає кумирів. Вони були в дитинстві — Майкл Джексон і Анна Безсонова.Мені взагалі дуже подобаються історії видатних спортсменів. Я переглянула багато фільмів, прочитала багато книжок — це викликає в мене справжню повагу.
Я розумію, що лише працьовиті діти можуть чогось досягти. Тобто перше — це працездатність. Не боятися прийти в зал навіть у неділю, у свій вихідний, щоб попрацювати.Друге — повна довіра тренеру. Якщо тренеру не довіряють — ні батьки, ні дитина — якщо постійно щось не подобається, щось не так, — це шлях у нікуди. Нічого не вийде. Дитина, яка постійно переходить з клубу в клуб, не досягне успіху. Адже кожен тренер хоче виховати найкращого спортсмена, але для цього потрібна стабільність і командна робота.
І ще один дуже важливий аспект — ментальна підготовка. Це внутрішня робота над собою. Кожна спортсменка має вміти аналізувати свою роботу, свої тренування. Я вважаю, що дуже корисно вести щоденник — записувати, що вдалося, а що ні.Такий щоденник допомагає бачити динаміку, розуміти, що саме маєш покращити, і як краще сприймати зауваження тренера. Це справжній скарб для спортсменки.
Ви підтримуєте зв 'язок зі спортсменами, з якими тренувалися в Криму? У комусь розчарувалися?
Якщо говорити про зараз — такого немає. Я не підтримую зв’язок саме з дівчатами, з якими тренувалася, і багато хто вже виїхав із Криму. Але коли ми зустрічаємося — звісно, спілкуємося, і про Крим також — це дуже теплі зустрічі.З тими, хто безпосередньо перебуває в Криму, я вже не спілкуюся. І я не розчарувалася ні в кому — мене більше дратує сам факт окупації Криму.
Чи були у вас якісь психологічні травми через спорт?
Травм через спорт дуже багато. Я не критикую художню гімнастику — я за спорт, за великий професійний спорт. Він дав мені дуже багато. Але я була однією з перших, хто взагалі заговорив про інший бік медалі — про те, що стоїть за всіма цими досягненнями. Про те, як важко нам, спортсменам, особливо в художній гімнастиці, де немає ні канікул, ні перерв. Дівчата тренуються з року в рік, по 18–19 років безперервно.
Я дивлюся на спортсменів, які завершили кар’єру, й бачу, як їм важко. Я вже зараз хочу сказати навіть тим, хто ще виступає: потрібно не лише тренуватися, а й готуватися — створювати фундамент на майбутнє.
Ми багато разів спілкувалися з різними спортсменами, наприклад, із футболістами — і цей період переходу дуже складний. Хтось просто «тоне». Це правда. У нас є великі спортсмени, але ми їх забуваємо, не знаємо, не підтримуємо. І, на жаль, для когось це норма.
Мені, дякувати Богу, вдалося пройти через перші травми. Але я теж відчувала зневіру, навіть абсолютну ненависть.
І з чоловіками було так само. Я жила з переконанням, що чоловіки відволікають мене від Олімпійських ігор. Але далі... Не існує якогось вимикача, щоб натиснути кнопку — й усе змінилося в голові: мовляв, тепер мені потрібен чоловік.
Усі ці установки — їх справді дуже багато. Вони допомагали мені у спорті, але в реальному житті страшенно заважають. І все це потрібно глибоко пропрацьовувати.
Які були відчуття після завершення професійної гімнастичної кар'єри, що вам захотілося зробити в першу чергу?
Після завершення кар’єри, якщо чесно, я була дуже рада. Нарешті я пожила справжнім життям — десь пів року так, як мені хотілося. Я насолоджувалася всім: подруга забрала мене в Дубай. Це був 2016 рік. Вона сказала: «Все, тепер ти відпочиваєш».
Ми стільки їли! Я була в Дубаї вперше, і на сніданок у мене були торти, і на обід торти. Я по-справжньому нічого не робила. І це мене тішило.
Але згодом мені стало сумно. Бо ти ж звикла до постійної активності, до руху. І раптом — пауза. А там уже інші дівчата завойовують медалі, про тебе потроху забувають. І це починає дратувати.
Тоді й прийшло усвідомлення: настав час розвивати себе, свій особистий бренд.
Вам вдавалося будувати особисте життя під час спортивної кар'єри? Адже щоденні тренування та часті змагання займають більшість часу у житті спортсменів.
У мене не було стосунків — я сама свідомо відмовилася від будь-яких взаємин із чоловіками. Взагалі, я вперше поцілувалася вже після Олімпіади.
Це було моє власне рішення — я вважала, що стосунки мені заважатимуть. На вагах була олімпійська медаль, і я чітко усвідомлювала: я не готова проміняти її на стосунки.
Ваше серце зараз вільне, чи все ж є чоловік, який зміг його підкорити?
Поки моє серце вільне. Поки що... Наразі в моєму житті немає нікого, але я можу сказати одне: за останній час я дуже глибоко пропрацювала себе — і продовжую це робити.
Зараз я чітко розумію, який чоловік мені потрібен. Це має бути сильна особистість — духовно і морально. Людина, яка має вищий за мій статус, яка реалізована, впевнена в собі й сильніша за мене.
Тільки тоді, я вірю, з’явиться справжній баланс. Адже, правду кажучи, дуже непросто знайти когось, коли ти — сильна жінка, яка ще й самостійно виховує дитину.
Яка розмова з мамою була найвідвертішою і про що розмовляєте з нею найчастіше, коли зустрічаєтеся?
З мамою ми бачимося дуже рідко — десь раз на рік. І тоді вона зустрічається з онуком. Ми трохи говоримо про гімнастику, але переважно — про життя, про щось дівчаче.
Насправді мені дуже не вистачало мами як подруги під час спортивної кар’єри. А зараз ми можемо просто поговорити про шопінг чи якісь легкі теми — і це дуже цінно для мене.
Якою мамою ви себе вважаєте: суворою чи доброю? Можливо, у вас є особливі принципи виховання? Поділіться, будь ласка.
Я для Роми — друг. Я не сувора мама, уже хоча б тому, що коли мама виховує сина сама, то балансу вже немає. Тобто мама автоматично стає і мамою, і татом. Вона повинна бути сильною, дисциплінованою тощо. Ось тому я намагаюся балансувати. Я обожнюю свого сина, готова йому все-все подарувати й віддати. Але буває, що забираю планшет чи навіть пульт від телевізора. Такі в нього покарання — не такі жорсткі, як були в мене в дитинстві.
Він у мене активний хлопчик, займається спортом. Щось він вчиться у мене, а щось — я в нього, і мені це подобається. До речі, Рома часто ходить зі мною до залу і бачить, як дівчатка працюють.
Чи слідкуєте ви за гімнастками на світовій арені? Які спортсменки вам подобаються зараз?
Авжеж, я стежу. Не можу сказати, що дуже часто, але за чемпіонатом Європи, світу та Олімпіадою — обов’язково. Зараз дуже багато потужних гімнасток. Це лише початок сезону, до Олімпійських ігор ще рано робити прогнози. Я просто пам’ятаю, як у 2013 році вийшла і включилася на всі сто, а потім уже виклалася на Олімпіаді. Мені подобаються нові обличчя, якщо чесно, у цьому сезоні.
Аню, ви відкрили свою академію. Розкажіть, бути гімнасткою важче, ніж бути тренером? Чим та як ви надихаєте своїх вихованок?
Моя академія — це моя друга дитина. Ви не уявляєте, скільки часу, здоров’я й нервів вона у мене забирає. Це не та історія, коли я відкрила, найняла купу працівників і не втручаюся в тренувальний процес. Я безпосередньо в середині цього процесу, і від мене залежить дуже багато. Тим паче, що в нас уже три філії й дуже багато дітей. Це як живий організм — щодня щось трапляється: від килимів і світла до дітей.
Це велика відповідальність, від якої я часто втомлююся. Тут я теж намагаюся тримати баланс. Бо батьки бувають різні: є вдячні, які розуміють, з ким працюють і куди віддали свою дитину. А є такий тип батьків, які завжди всім незадоволені. З такими дуже важко — вони буквально висмоктують з тебе енергію. Але я точно можу сказати: в академії ми все робимо з любов’ю до дітей. Ми стоїмо за них горою.
Що важче — бути гімнасткою чи тренером? Напевно, і те, і те важко по-своєму. Мати академію — дуже цікаво. У тебе вже немає фізичного навантаження, але є постійний мозковий штурм.
Я мотивую своїх дівчат, показую їм приклади інших гімнасток, розповідаю їхні історії. Коли наша дівчинка щось втратила на килимі й сидить, плаче — я кажу: «Як ти думаєш, гімнастка на Олімпіаді не плакала, коли щось втратила? Плакала. І нічого, пішла далі». Я пояснюю, що коли ти не зайняла перше місце — це нормально. Кажу: «До 20 років я сама займала 26-те місце». А тут дівчата займають друге й плачуть. Пояснюю все, але хтось розуміє, а хтось — ні.
Анна Різатдінова - українська художня гімнастка, бронзова призерка Олімпійських ігор 2016 року в індивідуальному багатоборстві, чемпіонка світу з вправ з обручем (2013), багаторазова призерка чемпіонатів світу та Європи, інших міжнародних змагань.