На сайті Главред відбувся чат із політологом, директором аналітичного центру "Третій сектор" Андрієм Золотарьовим. Під час чату він розповів, чому Україні загрожує заморозка війни, чи можливі нові «жести доброї волі» з боку Росії, за які території окупанти воюватимуть особливо завзято, в якому випадку Кремль здасть Крим, чому Пригожин згорнув свій заколот і дав задню, хто готує переворот у РФ, а також чому 2024-й стане останнім роком Путіна при владі.
Подаємо стенограму чату з Андрієм Золотарьовим.
Tim: Наскільки, на вашу думку, за останні півтора року змінилися цілі Москви щодо України? Апетити стали скромнішими, чи горбатого могила виправить?
Андрій Золотарьов: Апетити Москви анітрохи не зменшилися, а от цілі змінилися. Все починалося з демілітаризації, денацифікації тощо, але результат вийшов протилежний бажаному. Адже наші західні партнери до лютого 2022 року нічого серйознішого за Jawelin, NLAW і Stinger нам не постачали, але й ті виділяли в гомеопатичних дозах, а сьогодні ми стоїмо на порозі отримання авіації – винищувачів F-16 або F-18. Тобто мілітаризація України, навпаки, пішла прискореними темпами.
Партія любителів Путіна і так була мізерно малою, але після лютого 2022-го відсоток таких людей зменшується, як шагренева шкіра. Тож Росія домоглася прямо протилежних результатів.
У геополітичному плані опинитися в повній ізоляції, бути відсіченою від технологій і можливості працювати з фінансовими інструментами на Заході – це не найкраща позиція. Адже російський фінансовий сектор зайшов у США, Європу і країни Південно-Східної Азії набагато далі, ніж український, але тепер він позбувся цих можливостей.
Генеральна лінія Росії коливається в залежності від новин із фронту і персонального настрою Путіна. На початку червня агресивна риторика Путіна посилилася – можливо, новини з півдня і кілька підбитих Leopard і Bradley справили на нього враження, тому стало здаватися, що все під контролем, і ситуація розвивається в потрібному напрямку. Однак зараз, після пригожинського недозаколоту, Путіну потрібно думати про інше – про те, щоб заколот не повторився знову, як це вже не раз бувало в історії Росії. Адже, наприклад, до жовтня 1917 року – в серпні – був корніловський заколот, і тоді тимчасовий уряд був змушений озброювати робітників – Червону гвардію, яка згодом зіграла одну з ключових ролей у Жовтневому перевороті.
Тому вже цієї осені в Росії може повторитися щось подібне до того, що ми спостерігали днями. Інституційна слабкість Російської Федерації оголилася повною мірою.
На початок липня позиції Росії такі: вона за мир, але з урахуванням сформованих реалій, тобто передбачається заморозка ситуації по нинішній лінії фронту, плюс зняття санкцій. І при цьому Кремль хоче домовлятися з Заходом. Його прагнення говорити з Заходом проглядається скрізь. Досить прочитати останні опуси Медведєва і статті Караганова, який розповідає про "попереджувальний ядерний удар відплати" (саме формулювання чого варте!) – всі вони орієнтовані на Захід.
Тому цілі Москви змінюються в залежності від ситуації. Однак у тому, що незалежна від Кремля Україна буде об'єктом агресивної політики РФ, сумніватися не доводиться. Якщо війна буде заморожена цієї осені-взимку (ймовірність чого дуже велика), то ризик продовження цієї війни пізніше буде дуже високим. На цьому конфлікт не буде вичерпаний.
Главред: Чому ви думаєте, що ймовірність заморозки конфлікту дуже висока? І якщо так станеться, то як надовго це може бути?
Андрій Золотарьов: Просто подивіться, що відбувається в Європі. Франція і Німеччина – наочні приклади. У Німеччині населення хапається за голову, коли бачить рахунки за комунальні послуги (тарифи в рази підскочили), і, звісно, це викликає невдоволення. А європейський політикум не може не рахуватися з позицією своїх виборців.
Тому Україні будуть обіцяти, зокрема, у Вільнюсі, продовження військової допомоги і допомогу у відновленні, аби згорнути війну.
США – наш ключовий партнер, а там наступного року президентські вибори, на які демократи не можуть іти з багажем триваючої війни. Республіканці і так щосили атакують Байдена не тільки через пригоди Хантера Байдена – також активно гнеться лінія America first, тобто, перш за все, потрібно вирішувати проблеми США, а решту потім. Тому команда Байдена явно буде зацікавлена в тому, щоб якщо не згорнути, то хоча б скоротити обсяги військової допомоги Україні. Якщо демократи почнуть виборчу кампанію з багажем війни, вони дуже поставлять себе під удар. Справа не тільки в Байдені, але й у Демократичній партії як такій, яка слідом за поразкою на президентських виборах ризикує втратити позиції в Сенаті та Конгресі.
Тому Україні будуть обіцяти підтримку і не відмовляться від неї, але буде стояти питання про військову допомогу. Історія знає приклади, коли в силу внутрішньополітичних проблем у США американці притримували військову допомогу.
Так було в 1975 році напередодні падіння Південного В'єтнаму у війні з Північним В'єтнамом. Тоді США притримали військові поставки Південному В'єтнаму на 400 мільйонів доларів (тих доларів, які були важчі за нинішні). Це мотивувалося тим, що війну треба припиняти. В результаті почалася криза і нестача боєприпасів, навіть не вистачало патронів для стрілецької зброї і гранат для піхоти. І все це обернулося військовою поразкою Південного В'єтнаму. До речі, в числі тих, хто качав тему згортання підтримки війни, був молодий і перспективний політик Джо Байден. Історія іноді повторюється.
Ми ж не є незалежними – ми критично залежимо від поставок озброєнь, більше того, наш бюджет фактично висить на допомозі партнерів. Якби у нас була потужна військова промисловість і самодостатня економіка, тоді ще про щось можна було б говорити. А так у певний момент нас можуть поставити в таке становище, що накопичених запасів і ресурсів вистачить на півтора-два місяці.
Зараз кажуть, що наступ буксує, бо нам не дали літаки. Але те, що їх не дадуть, було зрозуміло ще півроку тому. США не проводили жодної великої військової операції, не забезпечивши панування в повітрі. Як наступати на рівного за силою і такого, що перевершує за вогневими засобами, противника в голому, як стіл, степу Запорізької та Херсонської областей, не маючи панування в повітрі? Це загадка. Але, тим не менш, тема активно прокачувалася і говорилося, що це буде ледь не повторенням харківського наступу. Чому б раптом? Але це питання до наших пропагандистів, які накачували завищені очікування.
Залужний зараз діє абсолютно правильно: він не палить резерви, але намагається позначити зусилля, не вкладаючись на 100%. Навіть російські військові оглядачі визнають, що велика частина підготовлених і добре оснащених українських бригад (за різними оцінками, їх 9-12) поки що не були задіяні в спробах наступу на півдні.
Главред: Чи є зараз у Заходу такі ресурси, вклавши які в Україну, він міг би допомогти завершити цю війну швидко і з урахуванням наших інтересів? Чи внутрішні проблеми просто не дозволяють західним країнам настільки допомагати?
Андрій Золотарьов: Стратегія США – це стратегія контрольованого конфлікту. Оскільки якщо він стане неконтрольованим, припустимо, в результаті розгромної поразки російської армії, це може призвести до смути в Москві і дефрагментації Російської Федерації. Захід боїться, що в такому випадку зброя масового ураження потрапить не в ті руки.
До речі, це була одна з причин, чому на початку 90-х Єльцин говорив: «Беріть суверенітету стільки, скільки зможете перетравити». У 1992-1994 роках досить було підштовхнути, щоб Росія посипалася. Але Захід зайняв позицію підтримки цілісності РФ якраз через те, що боявся, що в силу внутрішнього конфлікту ядерна, хімічна і бактеріологічна зброя опиниться не в тих руках.
Ті самі міркування актуальні і сьогодні, хоча деякі експерти вважають, що принципове рішення по Росії вже ухвалене. Мені в це поки що не віриться, оскільки бачу поточну політику військових поставок Україні – нам дають рівно стільки, скільки потрібно, щоб ми вистояли, але аж ніяк не перемогли. Рік тому мене ввів в оману закон про ленд-ліз, підписаний Байденом 9 травня, я щиро повірив. Але це виявився красивий жест, які не був підкріплений настільки ж сильними діями.
Що стосується можливостей США, наприклад, гаубиці М777, розроблені британцями і стоять у американців на озброєнні, є хорошою артсистемою, але вона досить складна і вибаглива в обслуговуванні, і їх не так багато. Зате на зберіганні у США маса більш застарілих гаубиць, ті самі М198 ще часів В'єтнамської війни. Їх більш ніж достатньо. І все це з баз зберігання могло б піти до нас.
Літаки. У районі Туссона в жаркому і досить сухому кліматі пустелі зберігається більше чотирьох тисяч одиниць авіаційної техніки, в тому числі й цілком сучасної, наприклад, американські штурмовики А-10 («Бородавочники») і F-16. Ранні моделі F-16 не мають суттєвої переваги перед Су-35 або Су-57, але все те, що від 90-х років, це цілком сучасні машини, які могли б кардинально змінити ситуацію на фронті. F-16, який називають «Бойовим соколом» (Fighting Falcon), більш доречно називати «універсальним солдатом». Він може використовуватися і як система ППО, і як ударна машина, і як винищувач для завоювання переваги в повітрі. Він легкий, не проблемний в обслуговуванні і відносно недорогий в силу масового виробництва. Якщо виходити з матеріальних міркувань, то 100-150 машин США цілком могли б забезпечити Україні.
Але цього не робиться. Значить, діють інші міркування – політичні. Тому і за красивим жестом – ленд-лізом – не послідувало красивої і потужної дії з боку Штатів.
Потрібно бути об'єктивними і відзначити, що військово-промисловий комплекс країн Європи виявився абсолютно не готовим до великої континентальної війни. Вони виходили з того, що після перемоги Заходу в холодній війні, після 1991 року, великих і серйозних конфліктів не буде. Під час конфлікту Югославії не потрібна була маса снарядів, але все це було потрібно в 2022 році. І до цього багато в чому Захід виявився не готовим.
Інша справа, що Захід не спробував використовувати всі наявні можливості. Я думаю, що налагодити випуск снарядів і мін у потрібній ЗСУ кількості не було завданням, яке неможливо вирішити. Ми також бачили, як буксувала ситуація з танками і боєприпасами для тих самих Gepard.
Політично Захід намагається довести ситуацію до того, щоб конфлікт став контрольованим, і в Росії під військовим і політичним тиском все це призвело до зміни політичного режиму. Але поки що ця концепція буксує, оскільки до санкційного режиму Росія виявилася підготовлена куди краще, ніж вважали західні аналітики.
Главред: Якщо політичний режим у Росії зміниться, то де гарантія, що замість Путіна прийде людина, з якою Захід зможе і захоче домовлятися?
Андрій Золотарьов: Деякі колеги вважають більш імовірним, що замість Путіна прийде така людина, яка буде виходити з матеріальних інтересів (і не важливо, наскільки у неї великодержавні погляди). Я з цим не зовсім згоден. Подивіться, як вийшло з пригожинським заколотом. Багато з тих, хто пішов за Пригожиним, вважають, що Путін занадто м'якотілий, тому що не використовує всі наявні можливості, а до України треба ставитися жорсткіше, використовуючи всю міць Збройних сил РФ. (Незважаючи на те, що таке уявлення є наслідком переповнення мізків пропагандою, така позиція все одно існує.) На цьому тлі у мене немає оптимізму щодо можливих наступників.
Завжди говорив, що хто б не став президентом України, через рік він перетвориться на українського націоналіста (прикладом є Кучма і Зеленський). У Росії аналогічна ситуація. Якщо завтра, припустимо, Навальний тріумфально вийде з в'язниці і сяде в Кремлі, він проявить себе саме так. Швидше за все, фраза Навального про те, що «Крим – не бутерброд», відображала його реальну позицію. Зараз він з урахуванням всіх обставин скорегував її.
Лібералізм і демократичні принципи російських опозиціонерів закінчуються на українському питанні. Тому немає впевненості в тому, що все налагодиться одразу після відходу Путіна.
Більше того, подивіться на фігури, які маячать навколо Путіна. Наприклад, Патрушев. Я не впевнений, що цей варіант кращий, це буде заміна "шила на мило".
Так, багатьом путінська авантюра поламала життєві плани, люди готувалися зустріти старість у цивілізованих країнах, адже там відучилися їхні діти і влаштувалися, у них там нерухомість і бізнес. А тут бац, і вони потрапляють під санкції, стають ізгоями, невиїзними, а російський паспорт стає клеймом. Зрозуміло, що вони незадоволені, але їхні погляди на Україну від цього не змінюються.
Якби пригожинський заколот тривав тиждень-два, це могло б зіграти роль – призвести до обвалу фронту і далекосяжних наслідків. Арестович чомусь вважає, що Пригожин кардинально змінить політику щодо Заходу і України, але я в цьому категорично не впевнений.
Аркадій: Чого, на вашу думку, чекати Україні від саміту НАТО, чи можливі якісь проривні рішення – про членство чи про надання гарантій безпеки?
Андрій Золотарьов: Надання гарантій безпеки я б не назвав проривним рішенням, оскільки гарантії нам уже якось надавалися. Щоправда, у Будапештському меморандумі йшлося не про гарантії, а про підтримку, але нам усім розповідають про гарантії. Точно так само можуть розповісти про гарантії зараз, а на ділі це може виявитися черговим «Мінськом».
Найбільш вірогідний варіант – варіант ввічливої відмови, яка буде підсолоджена якоюсь «Радою Україна-НАТО», але від цього реальний стан речей не зміниться: ми залишаємося на порозі НАТО, тобто в дуже тісних стосунках із ним, але не є членом Альянсу, а тому не входимо під омофор 5 статті Статуту НАТО. Адже люди чекають не просто членства в НАТО, а того, що Альянс забезпечить безпеку.
Цього не станеться хоча б через те, що рішення в НАТО приймаються консенсусом, а поки там країни на кшталт Угорщини та Греції, консенсусу не буде. Та й Німеччина буде проти. Добре пам'ятаю 2008 рік, коли саме позиція Німеччини та Франції закрила Україні та Грузії можливість отримання ПДЧ. Саме тоді, напередодні Бухарестського саміту НАТО, Україна була як ніколи близька до отримання Плану дій щодо членства в НАТО.
Все інше від лукавого, в тому числі розмови про те, що ми не відповідаємо тим чи іншим стандартам. Питання лише в політичній волі і грошах, оскільки інтегрувати таку країну, як Україна, до НАТО затратно, як власне і в ЄС.
Тому найбільш імовірний підсумок – ввічлива відмова з «солодкою цукеркою». А те, що пророкували естонські політики, просто з розряду «підсолоджувачів». Політичного рішення поки що я не бачу.
Щодо Фінляндії та Швеції було політичне рішення, і воно залишається чинним, незважаючи на перешкоди Туреччини та Угорщини щодо Швеції. Проте, Фінляндія отримала членство в НАТО, а Швеція дуже швидко отримає. Це результат політичного рішення.
Якби було таке політичне рішення щодо України, то, заплющивши очі на все інше, ми були б прийняті в члени Альянсу. Але цього поки що не станеться.
Dargo: ЗСУ успішно наступають на кількох ділянках фронту і повільно, але впевнено просуваються на півдні. Поділіться, будь ласка, вашою оцінкою, наскільки ми близькі до звільнення півдня і входження до Криму? Чи бачите ви ознаки того, що щодо якихось окупованих територій окупанти здійснять "жест доброї волі"?
Андрій Золотарьов: Поки що я не бачу для цього передумов. Триває важке і повільне прогризання оборони противника. Один гарвардський професор підрахував, що за таких темпів знадобиться 15 років для звільнення всіх територій, але ця людина сидить у кабінеті і, думаю, ніколи не служив в армії. Адже дуже часто відбувається повільне прогризання оборони, а потім шльоп, і відбувається обвал фронту, і тоді все розвивається в іншому темпі. Поки співвідношення сил і перебіг бойових дій особливого оптимізму не вселяють.
Харківське диво не повториться. Тоді дуже вдало на південь були відтягнуті сили противника, який махнув рукою на Харківську область, залишивши там "чмобиків" і Росгвардію, тобто системної оборони не було.
Зараз прорвати три лінії оборони російських військ наявними силами і засобами буде непросто. Так, ми будемо і далі їх прогризати, але тут питання ціни. Можна пробити лінію, спалити резерви і опинитися в не дуже хорошій, з точки зору війни ситуації, коли можна отримати контрудар і катастрофічні наслідки на фронті.
У 1942 році була схожа ситуація, коли в травні після зимового наступу Червоної армії панували оптимізм і шапкозакидання. Противник накопичив резерви і кинув їх на Харків. Зрештою це закінчилося катастрофою південно-західного фронту, втратою 250 тисяч чоловік, маси техніки та артилерії. І все це закінчилося тим, що німці дійшли до Сталінграда, а там уже на берегах Волги фортуна від них відвернулася.
Тому Залужному видніше, ми не володіємо всією повнотою інформації. Але поки що те, що я бачу, – це важке прогризання оборони. А це явно не те, до чого готували громадську думку протягом декількох місяців. Та й у наших партнерів був зайвий оптимізм щодо перспектив наступу. Противник підготувався, і прорвати таку лінію оборони, не володіючи вогневою перевагою, неможливо. Краще вже так, ніж покласти сотні тисяч життів.
Dim-dim: Чого, на ваш погляд, домоглася Росія підривом Каховської ГЕС? І чи має право Україна завдавати ударів у відповідь по ГЕС або інших станціях на російській території?
Андрій Золотарьов: Це юридичне питання, адже офіційно стан війни Російської Федерації та України не оголошено. Але логіка війни така, що, якщо Україна завдасть удару по якихось інфраструктурних об'єктах РФ, наприклад, по тому самому Кримському мосту, ніхто в її бік каменя не кине, бо достатньо прикладів, коли росіяни діяли ірраціонально.
У російському інформаційному просторі гуляє версія про те, що Каховську ГЕС підірвали «укри» і Зеленський. От тільки підірвати таку греблю не так просто. Нагадаю, що для підриву ДніпроГЕС поспіхом в серпні 1941 року, знадобилося 20 тонн вибухівки, причому руйнування не були фатальними, і німцям знадобилося менше року, щоб її відновити. Потім закладали і 200 тонн вибухівки, але вся ця маса не спрацювала. Точно так само досить швидко відновили Запорізьку ГЕС після вигнання окупантів.
Жоден HIMARS до руйнування Каховської ГЕС призвести не міг. Україна не має таких вогневих можливостей, таких засобів ураження, щоб зруйнувати дамбу. А, судячи з усього, вибух стався біля її основи. Значить, гребля була замінована тими, хто контролював її на той момент, тобто росіянами. І привести в дію закладену вибухівку теж міг тільки той, хто контролював ГЕС.
Можливо, стався ексцес виконавця. Можливо, хотіли, як краще, а вийшло, як завжди. Думаю, через деякий час ми дізнаємося правду про те, що сталося вночі 6 червня 2023 року, але наслідки будуть колосальними. Одним-двома мільярдами цей збиток не покрити. Адже знищено соціальне та економічне середовище, оскільки мільйон гектарів землі залишається без зрошення, тобто це удар по сільському господарству. Без води залишається металургія Нікополя та Кривого Рогу. Плюс до Кривого Рогу вже зараз вода подається нормовано, оскільки раніше він отримував воду з Каховського водосховища. А Дніпро в районі Запоріжжя в деяких місцях вже можна вбрід перейти.
Ще до цієї трагедії ексгубернатор Херсонської області порахував, що в кращому випадку залишиться дві третини населення Херсонщини, а третину вона втратить, тому що ця територія стане непридатною для життя. Заміновані поля, величезні простори, і на розмінування піде не один місяць, а, можливо, не один рік. А тепер ще й підрив греблі, який позбавив можливості вести сільське господарство. Досить тривалий період жити там буде просто неможливо. Думаю, що половини населення в цій області ми недорахуємося, що означатиме перетворення регіону на напівпустелю.
Главред: А чого у військовому сенсі домоглися росіяни підривом греблі? Нехай це сповільнило наступ української армії, але ж не зупинило його і не в силах заупинити. Навіщо?
Андрій Золотарьов: Принципово підрив греблі Каховського водосховища нічого не змінює в стратегічному балансі. Якщо ЗСУ зуміли форсувати Дніпро в районі Антонівського мосту і закріпитися в Херсоні, вони зможуть просуватися і тепер. Підрив дамби на це не вплинув.
Можливо, росіяни хотіли щось зробити по мінімуму – налякати, підтопити позиції ЗСУ на островах, але вийшло так, як вийшло. А вийшов військовий злочин. І кардинально у війні це нічого не змінює.
Григорій, Київ: За які території Росія воюватиме особливо завзято? Що їй найважливіше зберегти за собою зараз?
Андрій Золотарьов: Навіть не Донбас, аж ніяк не частину Донецької області і не шматочок Луганської, а саме коридор до Криму. У Росії подавали як перемогу те, що Азовське море нібито стало внутрішнім морем РФ, прокладений сухопутний коридор до Криму, плюс з'явилася можливість включити Північно-Кримський канал (щоправда, тепер, після підриву греблі Каховської ГЕС, не ясно, що з ним буде). Цей коридор створює колосальні проблеми для ведення економічної та господарської діяльності для України. Якщо раптом лінія фронту пройде по Дніпру, то ніяких серйозних інвестицій ні в Запоріжжя, ні в Дніпро, ні в Кривий Ріг в найближчі роки не буде.
Маріуполь, Бердянськ, Мелітополь – це три вузлові точки. Якби вдалося перерубати цей коридор, для ЗСУ це була б стратегічна перемога.
Viktor: Як ви вважаєте, яка подія у війні – поразка росіян на якійсь ділянці або втрата якихось позицій – може обрушити фронт? Після чого росіяни тікатимуть?
Андрій Золотарьов: Як правило, і українці, і росіяни в обороні демонструють стійкість. Але якщо десь станеться обвал, то далі все може посипатися, як шашечки доміно. Наприклад, якщо вдасться прорубати три лінії оборони росіян в Запорізькій області, фронт цілком може посипатися точно так само, як це посипалося в Харківській області восени 2022 року.
Також це можливо, якщо виникне загроза оточення противника, як це було в районі Лиману – це змусило росіян зробити «жест доброї волі». Точно так само змусило їх зробити "жест доброї волі" і перерізання комунікацій із плацдармом на правобережжі в районі Херсона, після чого будь-якій людині, яка хоч трохи обізнана у військовій справі, було зрозуміло, що надовго затриматися там не вдасться в силу того, що постачання через Каховку або Антонівським мостом, який перебував під контролем ЗСУ, видавалося проблематичним. Не можна не відзначити, що і в Харківській області, і в районі Лиману, і в Херсонській області противник не був знищений – він відступав, десь біг, але класичної операції з охопленням, оточенням і знищенням не було, точніше з останнім, зі знищенням, не виходило.
Nemo: За яких умов Росія може здати Крим? Та й взагалі, як вам бачаться найбільш ймовірні сценарії звільнення Криму?
Андрій Золотарьов: Тільки якщо в Росії почнеться смута і громадянський конфлікт, Крим може виявитися «валізою без ручки». За всіх нинішніх умов який би ліберальний політик не прийшов у Кремль, Росія буде триматися до останнього.
Звільнення Криму буде здійснюватися тільки військовим шляхом і за умови, що Москві раптом стане не до Криму, тому що з'являться куди більш серйозні і масштабні проблеми.
Історія говорить про те, що тим, хто хотів утримати Крим, це не вдавалося. Так було і в Кримську війну, і в громадянську війну, і в Другу світову, коли спочатку Червона армія намагалася безуспішно затриматися в Криму в 1941-1942 рр., а потім та сама оказія сталася з німцями в 1944-му.
Сакральність Криму багато в чому нагріта і накручена російською пропагандою. І поки ніхто з обойми російських опозиційних політиків добровільно не піде на відмову від нього.
Terentij: Як може вплинути на хід битви за Крим підрив Керченського мосту? Наскільки доцільно його ліквідувати?
Андрій Золотарьов: Ніяк. У нас Кримський міст переоцінений. Так, російська армія і військово-морський флот дуже прив'язані до залізниці. Як Куп'янськ і Валуйки були ключовими для постачання російського угруповання в Луганській і Донецькій областях, так і залізнична гілка цього моста має велике значення для забезпечення Криму. Але ж якось і до побудови Кримського моста через Керченську переправу в Криму отримували все необхідне.
Якби Україна панувала на Чорному морі, тоді інша справа, але у нас немає 8-го корпусу Люфтваффе, який переламав ситуацію на користь Вермахту при штурмі Севастополя. У Радянського Союзу тоді був і Чорноморський флот, але в силу того, що він не мав панування в повітрі, постачання Севастополя в певний момент скоротилося до мінімуму, що і призвело до розв'язки в липні 1942 року.
В України таких можливостей немає. Так, можна зруйнувати Кримський міст. Але ключовим фактором у звільненні Криму може стати тільки взяття під контроль перешийка – хто володіє перешийками, той володіє і Кримом. Аж ніяк не Кримський міст. Німці в 1943 році побудували навіть канатну дорогу, щоб забезпечувати 17-у армію на Таманському півострові.
Тож руйнування Кримського мосту створить Росії проблеми, але ці проблеми не будуть фатальними. Головне – перешийки.
Главред: В одній зі своїх попередніх відповідей ви сказали про те, що, якщо Україна зруйнує Кримський міст, то ніхто в неї каменя не кине. А що "кине" у відповідь Росія, якщо це станеться?
Андрій Золотарьов: Згадайте, що почалося в жовтні 2022 року після вибуху на Кримському мосту – почалися масовані удари по енергетичній інфраструктурі України, причому із задіянням безпілотників і крилатих балістичних ракет. Я не думаю, що удар по Кримському мосту призведе до використання ядерної зброї, але Росія точно спробує задіяти всі наявні засоби: авіацію, ракетні війська, безпілотники. Ну вдарить Росія по центру Києва, і що? Кардинально це нічого не змінить.
Semen_senia: Якою вам бачиться ситуація навколо ЗАЕС? Як оцінюєте ймовірність того, що Росія влаштує там аварію або підірве її?
Андрій Золотарьов: Як і тема Кримського мосту, так і тема ЗАЕС перегріта пропагандою. Завдяки цьому для однієї сторони міст перетворюється на знакову мішень, для іншої – сакралізується, тому кидаються всі можливі сили, щоб його захистити. Щодо Запорізької АЕС швидше повинен відповідати фахівець з атомної енергетики, але, наскільки я розумію, реактори ЗАЕС суттєво відрізняються від чорнобильських: вони знаходяться в, так званому, confinement, а це півтора метри залізобетону, тому підірвати їх буде непросто. Інша справа, що потенційний ризик становить сховище радіоактивних відходів – якщо туди щось прилетить або там щось вибухне, то дійсно може статися колосальна радіаційна аварія.
Що стосується ризику і ймовірності такого сценарію – коли в Європі приземляється американський літак радіаційної розвідки, стає тривожно. Це дуже поганий знак.
Удар навіть тактичною ядерною зброєю остаточно перетворить Росію на країну-ізгоя. А от якщо трапиться якийсь інцидент, і це «повісять» на українську сторону, продемонструвавши тим самим підвищення ставок, то чому б і ні. Після підриву Каховської ГЕС можливо все. Тому не потрібно паніки, не потрібно бігти в найближчу аптеку за йодом, але потрібно бути готовими до будь-якого повороту подій.
Таміла, Київ: Поділіться Вашим баченням того, коли закінчиться ця війна і чим? Які оптимістичні та песимістичні сценарії?
Андрій Золотарьов: У сценарій виходу на кордони 1991 року я не вірю. Але більшість українців уявляють перемогу саме так. Однак політика і військова справа – це мистецтво реального.
Для нас було б великою перемогою, якби вдалося хоча б відновити статус-кво станом на лютий 2022 року. Але найбільш імовірним сценарієм я вважаю заморозку конфлікту за корейським сценарієм, а де пройде наша 38 паралель, залежить від ЗСУ.
Судячи зі статей і заяв американців, вони вважають межею можливостей ЗСУ поліпшення позицій, у порівнянні з тими, які були станом на весну нинішнього року. А далі вже з кращих позицій потрібно буде виходити на можливість переговорів.
Поки говорити про перспективу мирного врегулювання не доводиться. Ні Україна, ні Росія не ослаблені настільки, щоб шукати можливість компромісу і мирних переговорів. Як правило, на це виходять, коли виявляються проблеми в збройних силах, економіці, а також територіальні втрати.
Але, зверніть увагу, до кого сьогодні апелює Кремль – він апелює до колективного Заходу, мовляв, навіщо вести переговори з Україною, якщо вона несуб'єктна, несамостійна і раз по раз отримує відмову, не знаходячи взаємності.
На мою думку, восени ситуація може змінитися. Вже йде прогрівання, незрозумілі переговори в Копенгагені, а також ходять чутки про якісь контакти росіян з американцями на Близькому Сході. Про що там говорять, ми дізнаємося нескоро, це закрита кулуарна політика. Але те, що якісь контакти вже відбуваються, високо ймовірно.
Реально щось може почати змінюватися в жовтні, і тоді може бути «зрада» в очах багатьох. Бо більшість українців сподіваються на диво – на повернення до кордонів 1991 року. Це диво може статися тільки в одному випадку – якщо в Росії почнеться смута. Адже ще два місяці тому ніхто не припускав, що Пригожин майже дійде до Москви з 8 тисячами вагнерівців.
Всі подумали, що Пригожин – це «чорний лебідь» для Путіна, а виявився просто крикливим півником. У тих місцях, де провів молоді роки Пригожин, існувало таке поняття «витягнув ніж – ріж, а не ріжеш – півень». Тому, коли я говорю про те, що пан Пригожин втратив авторитет в очах значної частини публіки Вагнера, десь так воно і є. Для одних Пригожин, оскільки пішов на домовленості з владою, «шерсть», «кошлатий», для інших було неприпустимо почати і відступити. У Вагнері за відступ розстрілювали або били кувалдою, тобто ні кроку назад. І цим пояснювалася відносна ефективність цієї ПВК, оскільки її бійці, не шкодуючи ні свого, ні чужого життя, йшли вперед. А тут Пригожин пішов і, не доходячи якихось 200 км, розвернувся. Так, у Москві вони могли застрягти, там їх могли б знищити, але це не береться до уваги, хлопці ж були на куражі: зайшли і взяли Ростов, пройшли Воронеж, Липецьк, і от така оказія.
Prokopenko: Якою була мета пригожинської прогулянки, і чому він в останній момент дав задню? Що йому запропонували?
Андрій Золотарьов: Думаю, Пригожину запропонували збереження фінансових активів, навіть повернули "газельку" з 4 мільярдами. Йому запропонували життя і матеріальне благополуччя в обмін на те, що він «згортає бузу» і пропадає з радарів. На користь цієї версії свідчить і той факт, що вже практично розпущений медіа-холдинг, і пригожинська «фабрика тролів» перейде в чиїсь вмілі і більш надійні руки, не пропаде. А от журналістам можна тільки поспівчувати – вони явно залишаться без роботи, а їхня робота на Пригожина буде розцінюватися як негативний фактор.
Що стосується самого заколоту, то у мене все-таки відчуття того, що це був недозаколот. Згадайте події заколоту військових в Туреччині – там насамперед спробували ліквідувати Ердогана і завдали удару по готелю, де він нібито перебував. Щоправда, на той час Ердоган уже змінив місце, і його там не виявилося. Але завжди серйозний заколот – це нейтралізація фігур при владі. Гаразд, Пригожин був не проти Путіна, а проти Шойгу. Але ж і Шойгу ніхто особливо не ловив, хоча за бажання це можна було б продемонструвати.
З політтехнологічної точки зору, це був досить ефективний і вдалий хід по вакцинації можливого реального заколоту. Але Пригожина цілком могли використовувати як інструмент. У нього були дуже серйозні фінансові різночитання з Міністерством оборони РФ. Путін говорив про мільярд доларів на ПВК Вагнер, плюс ще мільярд доларів, який отримувала його компанія "Конкорд" на харчування армії. За це варто поборотися. У лихі 90-ті куди з менш значних приводів виїжджали на "стрілку". З огляду на послужний список і характер Пригожина, він «поліз у банку», тобто пішов на загострення. Можливо, в якийсь момент йому запаморочила голову соціологія "Левада-центру", яка показувала більше 60% підтримки у Путіна і 27% підтримки у Пригожина. Він вважав, що перетворився на політичну фігуру. Але оскільки Пригожин не системний гравець, до нього ставилися без належної поваги, от він і вирішив змінити ситуацію, з'ясовуючи стосунки з Шойгу.
Але, можливо, в цей момент хтось дуже вдало ним зіграв і підштовхнув. Коли один вертоліт завдає удару по колоні, це дуже дорога декорація, яка повинна переконати непосвячену людину в реальності того, що відбувається. Але вертольотів одночасно може бути і десяток, і могли завдаватися удари з повітря по колоні, яка вразлива за визначенням, але ніхто навіть не перекривав рух для цивільних машин трасою М-4. Дуже багато питань і дивних моментів у цьому заколоті. Занадто все легко і просто до 17:00 суботи відбувалося.
А далі з'явився Лукашенко на білому коні, який демонструє свою потрібність і значимість, а Путін ще й залишається в боргу перед Олександром Григоровичем.
Figaro: Як, за вашими спостереженнями, заколот Пригожина вплинув на простих росіян, і чи можна вважати, що громадянська війна в Росії вже почалася?
Андрій Золотарьов: Ні, вона ще не почалася. А якщо взяти домінуючий настрій росіян, то всім пофіг. Ніхто не вийшов захищати легітимну владу в Ростові. Більше того, понесли мінеральну воду і соки вагнерівцям. Але говорити про масову підтримку, коли б армія цілими частинами переходила на бік заколотників, теж не доводиться. Всім пофіг, всі вичікують. Це домінуючий настрій серед росіян.
Відкриєш Фейсбук – такі войовничі у людей пости, а в реальному житті все інакше. Адже одна справа декларувати бойовий дух і готовність, а інша – реально підставляти голову. Тому обивателі вважали за краще триматися від усього цього подалі.
Це вказує на те, що, якщо щось і станеться в Росії, то більше шансів на те, що це буде палацовий переворот, як не раз уже бувало. А народ буде мовчати, як це було з часів Бориса Годунова.
Тому більш імовірний сценарій не якихось революційних подій і народних повстань, а палацового перевороту. От він і може призвести до того, що шашечки доміно почнуть складатися: Дагестан, Чечня тощо. Всі прекрасно розуміють: є Путін – є Кадиров, немає Путіна – немає Кадирова. Кровників у глави Чечні більш ніж достатньо. От там може все початися. Тож чекаємо осені.
Борис К.: Які зараз перспективи Пригожина, коли він фактично втратив ПВК Вагнер, перебуває в Білорусі? Чи зможе він ще попити крові Путіну або таки зуміє підпиляти ніжки трону російського царя?
Андрій Золотарьов: Оскільки Пригожин фізично живий, він становить загрозу. Але я б не робив великих ставок на те, що зі здоров'ям у пана Пригожина буде все добре. Він може чаю з полонієм попити, може в ДТП потрапити – може бути все що завгодно.
Вагнера в Росії не буде. Дуже тонко відчуває кон'юнктуру екс-помічник президента Росії Сурков, який раптом виринув із небуття, розповів абсолютно азбучну річ, яка зрозуміла і студенту першого курсу юридичного факультету, який вивчив основи держави і права: не повинно бути держави в державі, державі не можна втрачати монополію на силу і насильство. Це азбучні істини, але, коли їх процитував Сурков, стало зрозуміло, що Вагнера в Росії не буде. Так, будуть приватні військові компанії, але під Міністерством оборони РФ. Так, їх почали створювати Аксьонов в Криму, Газпром та інші, і, я думаю, цей процес триватиме, але під дахом Міноборони. А таких самодостатніх, як ПВК Вагнер, у якої була авіація, засоби радіоелектронної боротьби (хіба що ядерної зброї Вагнеру не дали), більше не буде.
А на Вагнер, швидше за все, чекають простори Африки. Там робота є: Вагнер благополучно розчищає дорогу китайській економічній експансії, витісняючи французів з Екваторіальної Африки: з Малі, Центральноафриканської Республіки, Лівії. Там Вагнер абсолютно необхідний, оскільки там є інтереси низки російських державних компаній, які потребують силового компоненту. Але це за оптимістичного для Вагнера сценарію, тому що Путін – злопам'ятна людина.
Втім, Пригожину може прилетіти не тільки від Кремля, але й від соратників. Скривджені соратники для нього становлять небезпеку. І соратники розуміють, що Вагнер – це не тільки зеки, які йдуть на забій під загрозою кувалдингу, а й досить сильні командири середньої ланки. Той самий Уткін – людина з нацистськими поглядами, без виражених позитивних якостей, але як військовий професіонал він на своєму місці. Можливо, йому і прилетить.
Але найбільш ймовірний сценарій – Африка кличе.
Главред: Чи є Пригожин самостійною фігурою? І, якщо ні, то яка ймовірність, що ті, хто за ним стоїть, не створять другого Пригожина, який точно так само буде створювати проблеми Путіну?
Андрій Золотарьов: Це цілком ймовірно. Пригожин не був самостійною фігурою – з його бекграундом це було б складно. Пригожинський бізнес на тлі нафтогазових гігантів – це так, забавки. Піднятися до таких висот, не маючи «даху», в російському політичному істеблішменті неможливо. В якості такого "даху" називають Золотова, Дюміна (губернатора Тульської області, колишнього головного охоронця Путіна), Патрушева, Ковальчуків. Так чи інакше «дах» у Пригожина був і, можливо, щось йому обіцяв. Ймовірно, звідти і пішов імпульс до заколоту.
Але, судячи з того, як охоче Пригожин пішов на домовленості, в суботу вранці він не отримав того, на що розраховував. Можливо, йому обіцяли підтримку військових частин. Або ж він просто зрозумів, що ним зіграли. Тобто "дах" з'їхав у найбільш критичний момент.
Тому кого вони там підготують і як вони зіграють, тільки Аллаху відомо. Але явно боротьба "веж Кремля" нікуди не зникне. І, зрозуміло, в інтересах України, щоб ця боротьба набувала все більш радикальних форм.
Demchenko_d.: Чому Кадиров, який так поспішав приборкати Пригожина, що йде на Москву, так і не доїхав, вважав за краще застрягти в пробці?
Андрій Золотарьов: Не Кадиров, а кадирівці. У Кадирова приватна армія. Кадирівці відзначилися і в Київській області, але якось у перших рядах їх не було видно. Це типове поліцейське формування, яке не поспішає підставляти голову під кулі і снаряди.
До того ж, кадировців навряд чи чекав би успіх у зіткненні з вагнерівцями. Це могло призвести до досить фатальних для Кремля результатів. Адже ні для кого не секрет, що ФСБ Кадирова і кадирівців, м'яко кажучи, не любить, а, якщо бути більш точним, то ненавидить. У цій ситуації, швидше за все, фан-клуб вагнерівців радикально б збільшився.
Тому цілком розумно кадировці не поспішали, розуміючи, що це відморожені зеки і військові професіонали, для яких своє життя копійка і чуже полушка. Для кадирівців були дуже великі шанси повернутися з колотнечі в Ростові в поліетиленовому пакеті. Тому вони цілком розсудливо застрягли на трасі і чекали на розв'язку.
Gf_43: Про що свідчить поведінка Путіна під час заколоту Пригожина – чому він вважав за краще драпонути з Москви ще до того, як вагнерівці наблизилися до міста? Зеленський нікуди не побіг, коли російські війська топталися під Києвом, а Путін своїх же злякався…
Андрій Золотарьов: Офіційна версія говорить про те, що Путін перебував у когось з олігархів на яхті, але чомусь вимкнули транспондер про всяк випадок. У страху очі великі.
Весь цей великий драп у суботу показав, що у політичного і бізнес-бомонду Російської Федерації немає сталевих яєць, побігли, як миленькі. Мабуть, побоювалися заколоту військових частин і того, що до вагнерівців приєднаються військові, які, м'яко кажучи, теж не люблять Шойгу і Герасимова. Можливо, цим і пояснювалося те, що військові не поспішали вплутуватися в конфлікт і захищати легітимну владу в Кремлі.
Столиця в таких халепах перетворюється на пастку для політичної верхівки. І охорона Путіна цілком розуміла, що якщо це заколот, а перші години вказували на те, що так і є, то президент у цій ситуації стає мішенню №1.
Коваленко Г.: Чи є збігом те, що одразу після передачі Білорусі ядерної зброї за нею слідом туди вирушив Пригожин зі своєю зграєю головорізів? Чи може ядерна бомба опинитися в руках у Пригожина?
Андрій Золотарьов: Ні. Звісно, в Росії побоювалися, що Пригожин зайде на базу зберігання ядерних боєприпасів. Але отримати ядерний боєприпас – це ще не означає отримати можливість його використовувати. У цьому плані в Британії, США і Китаї питання ядерної безпеки і «захисту від дурня» давним-давно продумані. Тому фізичне отримання ядерної зброї не означає можливості її застосувати.
І у Лукашенка фізичного контролю над ядерними боєголовками, які можуть опинитися в Білорусі, не буде. Ключі від ядерної зброї знаходяться в Кремлі.
Інша справа, що, якщо Росії захочеться влаштувати «це не ми, це Лукашенко», то можна буде це організувати. Але якщо реально дивитися на речі, то у Пригожина ця зброя точно не опиниться.
MistF: Наскільки сьогодні міцною є влада Путіна? Чи помітні вже ознаки того, що російські еліти зібралися зробити з Путіна цапа-відбувайла і позбутися його?
Андрій Золотарьов: Зрештою виявиться, що Путін зміцнив свої політичні позиції, оскільки ніхто не ставив під сумнів його легітимність як президента. Навіть бунтівники йшли з чолобитною до царя зі скаргою на поганих бояр Шойгу і Герасимова.
Пропагандисти скільки завгодно можуть демонструвати цифри про підтримку Путіна на рівні 90%, але вже розкрилася інституційна слабкість держави. Щось у Росії не працює, якщо 8 тисяч осіб, як ніж крізь масло, проходять майже до столиці. Це факт.
Високий рейтинг не є гарантією того, що в критичний момент з-під дупи Путіна не виб'ють табуретку. Янукович втік до Ростова, маючи цілком стерпний рейтинг – добряче за 30% підтримки, це нормальний для чинного президента результат. Проте владу він втратив.
Ризик палацового перевороту в Росії під гаслом «За державу прикро» – це найбільш імовірний сценарій.
Главред: А ви зараз у Росії бачите тих, хто може влаштувати цей переворот? Зараз проявлені ці люди?
Андрій Золотарьов: Контора, «гебня». Це структура, яка вийшла сухою з води в ситуації, коли вона фактично підштовхувала до початку війни Путіна, даючи йому хибні вхідні дані та аналітику, яка не відповідала дійсності.
ФСБ – це держава в державі і єдина структура в Росії, яка може це організувати.
Smilik: Наскільки скоро, за вашими відчуттями, по російському телебаченню почнуть крутити "Лебедине озеро"?
Андрій Золотарьов: Не раніше жовтня-листопада цього року в кращому для України випадку. А можуть і не крутити – адже верхівка може утрясти свої протиріччя. У такому випадку це відкладеться на 2024 рік, коли вирішуватиметься питання влади. Якщо до пригожинського заколоту здавалося, що все вирішено, і Путін залишиться на найближчі роки, то після нього – 50/50.
Inga: Що поховає владу Путіна – ФСБ чи знакові поразки російських військ на фронті?
Андрій Золотарьов: У нас перебільшують чутливість росіян до поразок і втрат. Навіть якщо прорвати лінію оборони, російська армія не розвернеться і не піде на столицю, як це сталося під час Карабахської війни, коли був заколот героя Азербайджану Сурета Гусейнова, який розвернув частини і пішов на Баку, в результаті чого війна була програна Азербайджаном.
Військова поразка Росії може бути використана як привід або каталізатор для перевороту. Але знову-таки в чиїх руках ресурси, можливості і контроль? Аж ніяк не в руках російських військових, а у ФСБ.
Потап: Для Путіна 2024 рік стане останнім роком при владі. Це ваші слова. На чому ґрунтується ваша впевненість?
Андрій Золотарьов: Моя впевненість ґрунтується на тому, що пригожинський заколот розкрив інституційну неспроможність і слабкість. І це колективний Путін персонально Володимиру Путіну може пред'явити. За цим стоять сотні мільярдів доларів особистих статків. Тому, можливо, піде кастинг наступників. Та й перебування при владі не все вирішує – можна ж бути, як англійська королева, тобто царювати, але не правити. Тому процес пошуку наступника Путіна після пригожинського заколоту радикально активізувався. Тому великі шанси на те, що 2024 рік може стати останнім роком перебування Путіна при владі, навіть якщо він ще на певний час затримається в Кремлі. Потрібно уважно стежити за фігурами тих, хто тусується за спиною у Путіна. Саме там найближчим часом почне виринати його наступник.
Главред: Як думаєте, чи будуть у Росії вибори 2024 року?
Андрій Золотарьов: Ще з початку 2000-х вибори в Росії стали освяченням народним волевиявленням уже зробленого політичного вибору. Сюрпризи, звичайно, інколи трапляються, як, наприклад, губернатор Фургал в Хабаровському краї. І де він? Або в Лефортово, або в Матроській тиші. Або, наприклад, мер Єкатеринбурга Ройзман. Система дуже швидко знаходить на таких управу. Вибори будуть легітимізувати те політичне рішення, яке буде ухвалене: Путін чи не Путін.
Прекрасно пам'ятаю 1997-1998 роки, коли у Єльцина не складалося з наступником. Кастинг тривав безперервно, ніхто не виправдав довіру – ні Кирієнко, ні Степашин. Поки не виринув нічим непримітний полковник КДБ із Пітера з подачі Бориса Березовського, для якого це погано закінчилося. Один із законів політики – першою відкушується та рука, якій занадто зобов'язані.
Швидше за все, це буде хтось із кооперативу «Озеро» або з найближчого оточення Путіна. Зараз там дивляться на всі боки, кого поставити. Говорять про того ж Дюміна, але поки немає обіцяної рокіровки в Міноборони з заміною Шойгу на Дюміна. Подивимося, до кінця літа ще є час. Якщо він потрапить до Міноборони, то звідти і почнеться операція підготовки наступника.
SirenkoS.: Як ви вважаєте, якими будуть наслідки цієї війни для Росії та її правлячого режиму?
Андрій Золотарьов: Перш за все, буде ізоляція Росії. Навіть якщо війна буде заморожена або поставлена на паузу, санкції навряд чи будуть зняті. І санкційний режим із високою ймовірністю не буде пом'якшений.
Усе залежатиме від Китаю, чи буде він використовувати Росію як свою ресурсну колонію. Китай, прагнучи бути виробничою колонією Заходу, активно шукає ресурсні колонії в Африці і Росії, яка сьогодні з колосальним дисконтом продає нафту й газ. Китай значною мірою мікшує наслідки санкцій. Від нього буде залежати і економічне майбутнє Росії.
З іншого боку, Bank of China заблокував розрахунки в юанях із російськими контрагентами. Нікому не хочеться потрапляти під вторинні санкції. Можна скільки завгодно говорити про кінець глобалізації, але ніхто не хоче бути ізольованим від технологій і можливостей користуватися фінансовими інструментами.
Все це згубно позначається на економіці. Падаюча економіка тягне вниз і рівень життя. Торік Набіулліна втримала рубль, але сьогодні в Москві долар купується за сто рублів. І це тільки початок. Тому в довгостроковій перспективі райдужного майбутнього у Росії немає. Повернутися в ті часи, коли і за державу було необразливо, і добробут зростав у жирні 2000-ті, коли нафтодоларове зростання забезпечувало досить серйозне зростання рівня життя РФ, неможливо. Це закінчилося.
Ольга: Наскільки, на вашу думку, ймовірно, що Росія під тиском внутрішніх проблем і нестабільності через нинішню війну почне сипатися, що почнуть відділятися якісь регіони? Іншими словами, чи можливий розпад РФ?
Андрій Золотарьов: Тут потрібно озирнутися на позицію наших партнерів, тому що саме вони можуть дотискати це питання, посилюючи ізоляцію Росії і закриваючи для неї можливості заробляти на зовнішніх ринках. Адже повністю кисень Росії не перекрили. Там мінімальні можливості бунту (враховуючи силовий апарат і те, наскільки щільно суспільне життя контролюється ФСБ) і революції внаслідок того, що якісь регіони почнуть бунтувати.
У Росії не викликав протестів той факт, що ПВК Вагнер фінансувався більше, ніж деякі регіони. Якщо Москва, Пітер, Єкатеринбург – це один рівень життя, в більш простих містах типу Воронежа, Ростова, Краснодара – інший рівень, а є і зовсім далека глибинка начебто Сибіру і Далекого Сходу. Це абсолютно різні соціальні виміри. І в те, що там щось повстане, підніметься і відколеться, я мало вірю.
Але якщо палацовий переворот у Росії переросте в смуту, тоді Кавказ буде найбільш ймовірною точкою ризику для цілісності Російської Федерації. У Татарстані, Дагестані, Чечні та Інгушетії реально можуть проявитися сепаратистські тенденції в разі, якщо почнуть сипатися вежі Кремля.
Андрій Володимирович Золотарьов (нар. 15 травня 1965, Дніпропетровськ) – український політолог, керівник аналітичного центру «Третій сектор». Політконсультант Олександра Рябченка (1994), Володимира Литвина (1994), Юлії Тимошенко (1996-1997), повідомляє Вікіпедія.