Уявлення про пострадянський простір як сферу особливих інтересів Росії залишається поширеним не лише серед прихильників Кремля. Навіть критики Путіна нерідко пояснюють політику сусідніх держав передусім через їхні відносини з Москвою. Про це йдеться у колонці РБК-Україна.
Автор говорить, що у висловлюваннях азербайджанського конфліктолога Аріфа Юнусова ця логіка простежується як в оцінках війни в Україні, так і в коментарях щодо Карабаху. В обох випадках політичні рішення Києва та Баку постають залежними від волі сильніших геополітичних гравців.
Днями Юнусов у прямому ефірі телеканалу Freedom назвав підтримку, яку Баку надає Україні, "бізнесом" президента республіки Алієва. Це при тому, що Азербайджан уже відправив в Україну 159 гуманітарних вантажів, понад 40 мільйонів доларів, генератори й трансформатори перед кожною зимою.
Юнусов – історик, у 1992–1993 роках керував аналітичним відділом в апараті президента Ельчибея; його дружина Лейла в ті самі місяці очолювала інформаційно-аналітичний відділ Міноборони Азербайджану за міністра Рагіма Газієва – того самого, якого потім судили за здачу Шуші, який утік до Москви і якого донині називають людиною російського міністра оборони Грачова.
Ще влітку 2025-го в інтерв’ю виданню «Новая газета Европа» він сказав: якби Путін був розумнішим, міг би не воювати – «вся східна частина України і так була в нього», а тепер він «завдав удару по своїх».
Зазначається, що на військово-історичному форумі, де Юнусов із 2018 року відповідає читачам, та сама конструкція збирається роками: війни «можна було легко уникнути», якби Київ поводився як Мінськ; «половина України» була проросійською, «адже там жили переважно росіяни або російськомовні»; «Німеччина і Франція тоді думали про тиск на Зеленського»; війна вдарила «по регіонах, де жили прихильники Путіна». Висновок щоразу антипутінський – «явно не геній». Посили – всі з Останкіна.
Про власну країну він говорить так само: «Почати Азербайджану війну в Карабаху не дасть Росія» – за дев’ять днів до того, як вона почалася; «ми з вірменами пішаки у великій геополітиці»; Путін для Алієва – «брат по духу, але старший брат».
У колонці підкреслюється, що такий погляд фактично відтворює одну з основ російського імперського мислення – заперечення повноцінної політичної суб’єктності сусідніх держав. Україна й Азербайджан у цій системі координат розглядаються не як незалежні учасники міжнародних відносин, а як території, навколо яких змагаються великі держави. Проте їхні дії протягом останніх років продемонстрували здатність ухвалювати рішення всупереч інтересам і очікуванням Москви. Ігнорування цього досвіду призводить до хибного розуміння як причин регіональних конфліктів, так і можливих шляхів їхнього врегулювання.